— Бог заповів, щоб на землі були раби і були пани, — тихо промовляв, схилившись над лежачим Аппієм Лукас. — Та це не означає, що Бог більше любить вас, панів. Рабу він доручив носити найважче — тягар покірності. Що може бути важчим від цього? То невже бог не повийен любити раба? І пан, який пихато зневажає покірність, хіба не йде проти Бога, хіба не карає цим себе?
Тихий голос, але жалить. Аппій пробував обуритися:
— Але хіба раб не лінивий, не брехливий, хіба він ніс би тягар, який заповів йому бог, коли б його не змушували силою? Покажи мені такого раба, який би смиренно скорявся, і я любитиму його!
— Я сам був рабом, — нагадував Лукас з лагідною прямотою, — і мене любили… Так, такі, як ти, пани. Інакше мене б не відпустили на волю.
— Я не мав рабів, схожих на тебе.
— Ти просто їх не помічав, — спокійно заперечував лікар. — їх мало. Так. Більшість рабів не несуть Боже, ось тому Бог і карає їх вашими руками. Ну, а скажи, пане, чи багато хто з вас чинить так, як заповідав Бог? Він заповідав — не вбий, а ви вбиваєте без жалю, навіть пишаєтеся своїм правам убивати. Заповідав — не кради, а ви крадете…
— Я жодного разу у житті ні в кого не крав! — обурився Аппій.
— Невже?.. — засумнівався Лукас. — Ти крав, сам того не відаючи, у свого раба — замість повної жмені оливок давав половину. Ти годував досита своїх волів, та лише не рабів, які на тебе працюють. Може, я брешу, благородний Статілій Аппій, твої раби завжди були ситі?..
І Статілій Аппій мовчав.
— Ось я й хочу сказати, що угодних богу панів так само мало, як і угодних богу рабів. Ніхто з них не любить ближнього свого, як самого себе.
Вузько посаджені уважні очі дивляться просто у вічі. Аппій мовчав і згадував, як на його плантаціях оскаженілі наглядачі виривають його іменем останній кусень хліба у голодних рабів. І раби втікають від нього, щоб бути спійманими і розіп’ятими на хресті… Він, чесний Статілій Аппій, нарікає на жорстокий світ, де люто владарює злобний Нерон, а як має почуватися раб у тому світі, володарем котрого є сам Аппій?..
І Лукас, ніби вгадуючи його думки, починав розповідати про вчителя — в Антіохії, Галатії, Фракії він створював громади, де є бідні, є багаті, є пани і є раби, але всі брати один одному, пан завжди пам’ятає — «…кожен одержить нагороду за працею своєю», а раб, який став братом своєму пану, не забуває, що ще більше і ревніше повинен служити йому.
День у день точилися розмови, день у день міцнішав у Аппія намір — створити у себе громаду, де він буде люблячим батьком своїх рабів. Але йому потрібен надійний помічник… Аппій почав умовляти Лукаса їхати з ним.
Обом було небезпечно залишатися у розпаленому злобою, суєтному Римі. Вони виїхали, як тільки Аппій став почуватися краще.
Їхали ясними осінніми днями Емілієвою дорогою, через горби Етрурії, низькими долинами, де ліниво котив свої води Ладус. І продовжували вести неквапливі бесіди. І здавалося Агатію тоді — все ясно і просто, попереду нове життя, попереду переродження.
Емілієва дорога закінчилася в Аквілеї, а з нею прийшов кінець ясності і простоті. Аппій одразу ж протверезів. Він намірявся майже всіх рабів наділити землею. І це мало бути лише початком майбутнього братства… Та наскільки, виявляється, все складно й заплутано, коли придивишся пильніше!
Серед найсильніших і здорових рабів повно невиправно зіпсованих. Усе життя їх лупцювали, щоб вони працювали без спочинку, не шкодували себе. І втовкли в них таку ненависть до праці, що радше здохнуть з голоду, ніж добровільно ворухнуть пальцем. Ніякими вмовляннями, обіцянками їх не спокусиш. Таким — землю?..
Більшість рабів ледве ноги волочать — виснажені. Ці з землею просто не впораються, коли навіть і захочуть.
Отже, лише купці рабів, які ще мають силу і терпіння, можна дати землю. Але й тут сумнів — чи давати їм хорошу землю, а чи ту, що гірша? На поганій землі ці кращі раби і урожай збиратимуть поганий — чи багато-то і з них візьмеш? А віддати їм кращі поля, залишившись самому з поганими працівниками на поганих землях, — зовсім нерозумно.
Аппій вагався і нічого не робив.
Зате Лукас взявся до діла. Він вимагав, щоб наглядачі не лютували без причини. Кожен раб міг тепер поскаржитися на них господареві.
— Бог велить — господарю, люби своїх рабів, раби повинні любити свого господаря! — повчав новий управитель.
Скарги рабів до Аппія не доходили, від імені господаря їх розглядав Лукас. Він не забував, що сам колись був рабом, кожну скаргу розбирав по совісті, кривдників не милував. І наглядачі стали остерігатися, не вдавалися до кийків і просмолених вірьовок, не підганяли рабів. А раби замість вдячності почали гірше працювати, частіше й частіше поводилися нахабно.
Лукас, путящий лікар, полум’яний проповідник слова божого, виявився нікудишнім господарем. Ще трохи — і все почне тріщати і розвалиться. Аппій отямився і вирішив, поки не пізно, втрутитися.
Він відібрав молодих рабів, виділив їм землю, дозволив брати рабинь за дружин. Для решти повернув колишні строгості — кийки і просмолені вірьовки знову загуляли по худих схилених спинах.
Аппій чекав, що Лукас обуриться, готувався до серйозної розмови:
— Згоден слухати твої поради, але дай мені спокій з твоєю поміччю…
Лукас, колишній раб, був безголовим господарем, та зовсім не дурним чоловіком, він і сам збагнув, що загрався з рабами. Аппію не довелося переконувати його, навпаки, схаменувшись, Лукас сам обурився:
— Невдячні! Ви забули, що будь-яка влада від Бога! Хто не чує слів Божих, того напоумить кийок!
І дивно, Лукас упав в очах Аппія — не такий уже і мудрий, як виявилось, він, Аппій, прозірливіший.
На ланах почали виростати хижі, вкриті очеретом. У них жили ті, над якими не стояв наглядач з кийком. Кожен раб тепер міг заслужити таку свободу — варто лише увійти в довір’я господареві. А через кілька років більшість осяде на землі, заведуть сім’ї. Наглядачі будуть не потрібні, вмовкнуть зойки побитих, нікому не заманеться втікати, хрести з розіп’ятими тілами не виростуть більше вздовж доріг. Хіба це не нове життя?..
У ті дні Аппій тихо торжествував і, як ніколи, вірив у «люби ближнього свого».
Але те спокійне торжество недовго тривало. Земля, яку передали рабам, почала родити набагато гірше, ніж колись. Може, вийшло так, що раб без кийка — нікудишній працівник? Ні, раби-надільники трудились, не шкодуючи себе. Однак більшість рабів порпалися у землі мотикою — неможливо ж разом із землею подарувати кожному ще пару волів. Та й який сенс при малому полі тримати волів, вони зжеруть мізерне господарство раба. Земля, як рам’я старця, латка до латки, на неї йде багато сил, а половина, котру одержував із землі Аппій, була бідна.
І, як завжди, очікувалися купці, з якими торгували ще дід і батько Аппія. Відмовити їм — визнати себе зубожілим. Дід і батько Аппія постачали хліб і м’ясо римським легіонам, що квартирували у Паннонії. Тут, хоч сам з голоду здохни, а віддай сповна — Рим відмовок і слухати не схоче. Один вихід: не жаліти посаджених ка землю рабів, забирати у них усе, що мають.
Цього разу згідливий миротворець Лукас не витримав і почав угіерто відмовляти:
— Пане! Ти дав слово і не дотримуєш його. Найнікчемніший раб зневажатиме тебе.
Аппій суворо і холодно відповів:
— Коли втікають від небезпеки, коня не шкодують. Ти рятуєш коня і хочеш загибелі верхівця. Вибери, кому служити!
— Я давно вибрав, благородний Аппію, — служу богу, а перед богом усі рівні, верхівці і коні, пани і раби.
— А хто недавно говорив, що бог вимагає від рабів покірності? — нагадав Аппій.
— Так само як і від панів — милосердя.
І Аппій спалахнув.
— Хочу бути милосердним! Хочу! — З гнівом, з болем, з пристрастю. — Але тоді хтось повинен мати милосердя до мене. Хто мене врятує від кораблів, що восени прийдуть із Далмації, щоб забрати обіцяну вовну й оливкову олію? Хто врятує мене від римських закупчиків, від гніву легатів? Врятуй мене, і я вчиню, як ти скажеш.
Лукас підвів з-під сірих повік втомлені очі.
— Ти звик торгувати, Статілію Аппію. І зараз ладен продати своє милосердя якомога дорожче. Оплачене милосердя — це просто користь, як куплена совість — уже безсовісність.
Аппій довго розглядав зсутуленого перед ним помічника — вузьке обличчя вражає своєю худорбою, очі темні і хворі. Як не дивно, зараз усім недобре — йому, господарю, його рабам, і цьому страстотерпцю, який вклинився між ними. Хто ж тоді щасливий на цьому світі?
— Хто ти такий, щоб ображати мене? — з приглушеною погрозою спитав Аппій.
— Твій брат.
— Ні, ворог!
Лукас невесело посміхнувся:
— У наш час усі один одному вороги — брат братові, син рідній матері. Згадай Нерона, Аппію, і вчини зі мною так, як завжди робив він, — накажи вбити.
Аппій не хотів бути схожим на Нерона, він проковтнув образу і постарався затамувати у собі гнів.
— Ти житимеш, — сказав він. — Ти служитимеш мені. Я робитиму своє, і тобі доведеться мене виправдовувати. Ми — брати. Ти і я. Раби давно вже так вважають. Вони ніколи не повірять, що ти рятуєш їх, а не мене. Найкращий вихід для тебе — не подавати голосу.
Лукас опустив голову. Куди йому дітися? Великий білий світ, та повсюди у ньому одні порядки, одне життя — багаті і знедолені, володарі і підвладні, і нема між ними такого місця, де можна було б сховатися. Велелюбному вільновідпущенику Лукасу не залишається нічого іншого, як бути при господареві.
Свою вірну домашню челядь Аппій озброїв тупими гладіаторськими мечами, дав їй панцири і послав до рабів-надільників. Біля вкритих очеретом хиж залунали зойки, там били кийками тих, хто втаював від господаря свої мізерні запаси.
Все, що відбиралося, звозилося до маєтку Три Птахи, за високий частокіл, за міцні стіни. Сторожа довгими сарматськими списами вартувала зібране добро.
Лукас мовчав, заперечувати не смів, знав, що його обурення зустрінуть з недовірою і злобою. А слова про любов звучатимуть, як знущання. Найбільш упертих рабів-надільників забивали на смерть. То тут, то там горіли очеретяні стріхи, кілька матерів задушили своїх дітей, бо вирішили, що їм однаково суджено вмерти з голоду. Лукас мовчав, а довкола все розпалювалося до краю.
І ось — бунт. У Трьох Птахах перебили всю сторожу, підпалили панську віллу і комори з зерном. Статілій Аппій готувався до цього і наперед домовився з міськими властями — виділити йому маніпулу із сторожових когорт. І зараз підняти її на ноги не вимагало багато часу.
З першими променями сонця з Аквілеї пришвидшеним кроком рушив загін легіонерів — поблискували панцири, грайливо спалахували леза пілумів, гойдався значок маиіпули.
Аппій в урочистій білій тозі, що відкривала туніку з пурпурною вершницькою смужкою, їхав позаду загону. За ним збитою купкою поспішали в гладіаторських обладунках домашні раби, його особиста охорона.
Аппій ні на крок не відпускав від себе Лукаса, який трясся поруч на неосідланій конячині. Мружачись, він вдивлявся у далечінь і мстиво говорив тихим, рівним голосом:
— Ти брехун, Лукасе. Всього-на-всього, брехун. Ти обманював мене, себе, рабів, свого бога. Не може людина любити людину. На землі затісно, Лукасе, люди заважають одне одному. Так було і так буде.
Лукас стрепенувся, випростався, повів блукаючим затуманеним зором, мовив виклично:
— Озирнися, довкола, пане, розплющ очі. Хіба ти не бачиш, яке роздолля навкруги!
Озирнутися варто було. Вони їхали по одноманітній рівнині, її край вимальовувався у позамежній далині, невиразними, мов хмари, горами. Поки ще сонце освітлювало сутулі опалені горби, між ними лежали низинки, до країв заповнені вологими сутінками. У. глибині неба плавали два яструби, їм не важко було окинути зором степове безмежжя. І напевно степові птахи спогорда спозирали на закутих у метал малесеньких людей, які повзли вузькою дорогою.
— Земля простора, пане, і це ти сам бачиш. На ній усім місце є. Та людська зажерливість більша від безмежної землі. Ми зараз увійдемо у той край, котрий ти називаєш своїм. І йтимемо, йтимемо, не раз відпочиваючи, напоюючи коней, а твоє ще не кінчатиметься. Навіщо тобі стільки землі, благородний Аппію? Ти так само малий, як і всі, ти не зможеш проковтнути все, що вона родить. І все-таки тобі тісно, тобі заважають, не даєш іншим жити. Може, ти несповна розуму, Статілію Аппію? Коли так, то тебе варто пожаліти.
Аппій мружився на далекі сині гори.
— Ти вже досить жалів мене, Лукасе, чи не пора тобі пожаліти й себе?
— Не страхай мене, Аппію. Що ти можеш мені заподіяти? Одне лише — відібрати життя. Але невже ти досі не збагнув — мені несила жити на цьому світі, де тісно від зажерливості. Відніми і живи сам, мучся тіснотою, тремти від страху перед ще зажерливішими. Не позаздрю тобі.
Аппій спокійно погойдувався на коні, його обвівав вітерець, він погойдувався і хворобливо мружився в освітлену сонцем далину, не поспішав з відповіддю.
— Я перевірю, Лукасе, — нарешті сказав він. — Перевірю, чи хочеш ти жити, чи ні. Я запропоную тобі викупити життя. Й ціна, напевне, не буде дуже висока.
Вони й далі їхали поряд. Піднімалося сонце, низинки, заповнені вологими сутінками, щезали, степ став рівнішим, і тепер здавався ще обширнішим. Два яструби продовжували кружляти у синяві над людьми, які вперто повзли далі.
Ядучий чад окутував обламане гілля, столочений двір, насип з вищербленим частоколом. Крізь нечистий дим зловісно багряніло призахідне сонце, і сліпо металися вигнані з кошар вівці. Їх жалібне бекання нагадувало вередливий жіночий плач. Утробно ревіли воли, пахло смаленою вовною, паленим м’ясом і їдкою кислятиною розлитого вина.
Винні погреби розбиті, і неможливо було відразу розпізнати, хто з лежачих в оцтовому багні рабів мертвий, а хто заснув мертвим сном.
До згарища вілли, від якої зосталася лише колонада галереї, зганяли схоплених жінок, дітей, старих. Чоловіків було небагато, більшість їх втекла в гори, їх ловитимуть пізніше, а поки що вистачає мороки з тими, хто є. Лише одного раба зв’язали, він був п’яний, крутив мідно-гривастою головою, шкірив білі зуби, рикав і рвався із мотуззя. Всіх решту тут же примусили рити ями, підтягувати стовпи, набивати на них поперечки. Стукотіли сокири, брязкали лопати, лунали придушені крики, бовваніли у чадному тумані високі постаті легіонерів — йшла робота, винуватці готували для себе місце страти.
Аппій з темним лицем, впалими очима, але у білій, лише злегка закіптюженій тозі сидів на вцілілій садовій лавці, і до нього купками приганяли рабів, ставили навколішки. Лице Аппія потемніло не тільки від сажі — всі запаси зерна було знищено, худоба розбіглася, чи вдасться зібрати половину… Його погляд ковзав по розпластаних рабах, млявим помахом руки він тицяв навмання. Рука часто потрапляла на дітей. Воїни вихоплювали приречених — зойки, стогін, жіночий плач, бекання овець, стукіт сокир, чадний дим і низьке криваве сонце.
Лукас стовбичив за лавкою позаду Аппія, втупився у землю і намагався нічого не бачити. За його спиною тупцювало двоє бородатих охоронців, від яких гостро несло потом. Їм звелено було не відпускати управителя.
Ніч минула у гарячковій товкотнечі. Досвіта потягнуло свіжим вітерцем, що розвіяв дим і оголив гнітючу потворність землі. І все було готово для страти — стовпи, що нагадували якийсь рідкий, мертво голий гай, і оточена високими воїнами тісна юрба приречених. Скільки стовпів, стільки й голів.
Та один стовп стояв на відшибі, здавався зайвим.
Раби розпинали рабів. Ті, кому млявий жест Аппія дарував життя, працювали у поті чола, лютою смертю страчували своїх товаришів. Легіонери гидували цією брудною роботою, стояли осторонь, величні і незворушні.
Сонця, що вирвалося із-за гір і линуло через степ, ніхто й не помітив. На спаленому, витовченому, запаскудженому клапті землі металося завивання, надривне, гортанне, пронизливе, звіряче ричання, здушені стогони, нестямні прокльони, краюче душу безголосе благання. Кипить повітря, світ до небес просякнутий злобою. Ї корчилися підняті на стовпи тіла, і з розлюченою невправністю метушилися коло них кати. І закутаний у тогу, немічно маленький Статілій Аппій заворожено позирав запалими очима.