СКАЗАННЯ ЧЕТВЕРТЕ
Страсті за ближнім
У сплячій Аквілеї на світанні пролунав. тупий стукіт копит. Недоладно-довготелесий верхівець, незграбно вимахуючи ліктями, прочвалав по вулиці, де оселялася міська знать, і зупинився біля хвіртки у кам’яній стіні, через яку перевисала важка зелень. Морщачись і постогнуючи, він сповз з низької конячини, розім’яв задерев’янілі ноги, постукав.
Довго не відгукувалися, нарешті за хвірткою почулося ліниве човгання, виглянула сонна, подзьобана віспою фізіономія раба. Побачивши прибульця, раб слухняно відступив.
— Візьми коня! — коротко кинув прибулець і, нетвердо ступаючи, попростував через наповнений росяною свіжістю сад до колонної галереї панського будинку.
Господар, один із знатних людей міста, Статілій Аппій, був худий, дрібнуватий чоловік, на горбоносому, із запалими щоками і скронями обличчі постійна стомлена бридливість. Зараз бридливість трималася лише у складці запалого рота, очі ж, прикриті повіками, неспокійно зиркали. Його стягли з ліжка, а він і без цього погано спав ночами, всі знають — кожна хвилина вранішнього сну для вельможі — дорогоцінна.
— Говори, — зронив він, присідаючи на ведмежу шкуру, накинуту на сидіння.
— У Трьох Птахах бунт!
У господаря ворухнулися повіки і бігаючі очі завмерли, але у м’якій складці безкровних вуст та ж бридливість і висхле жовте лице байдуже.
Три Птахи — місцевість поблизу гір, за двісті стадій від Аквілеї, розлогі поля можновладного Аппія. Там його вілла, там комори з зерном, обори для худоби, там понад тисячу рабів і сотня озброєних охоронців.
— Ти чекав цього, — промовив господар.
— І ти також, пане! — з викликом відповів прибулець.
Аппій уперше підвів на нього погляд, похмурий, недобрий.
— Твої слова про любов зробили свою справу.
— Мої слова без твоїх доброчинностей, пане, ніщо. Бог їх не чує, а люди озлоблюються.
Статілій Аппій не спускав налитих пітьмою очей із співрозмовника. Цей чоловік мав дивну владу над ним. Плебей — із довгими руками, згорбленою спиною, з виснаженим, невтоленним обличчям. Він майже чотири роки заміняв управителя маєтку, заплутував справи. До нього в Аппія було багато різних управителів із рабів чи найнятих, всі вони старанно розвалювали господарство — плазували і нахабніли, підлещувалися і безсоромно крали, клялися на вірність і швидко запливали жиром. А цей так і не від’ївся — висушений пристрастями, не догоджає, нічого не просить для себе, зате увесь час набридав проханнями за інших. І прогнати його Аппій не міг — у важку хвилину звело їх життя. Тоді все гинуло і смерть висіла над головою аквілейського вершника Статілія Аппія.
Він був не з тих, хто пишався давністю і знатністю свого роду. Напевне, його прапрадід був простим солдатом, які здобували Риму Цізальпійську Галлію. Залишившись живим, він разом з іншими такими ж звільненими із служби одержав клапоть землі на далекій околиці ‘поблизу наново закладеної фортеці проти варварів.
У військових фортець, як і в людей, долі різні — одні підупадають і гинуть, інші живуть і розквітають. Фортеця, зведена між річками Санціусом і Назіто, стояла на щасливому місці, через неї попливли товари у Паннонію і Норікум, Істрію і Далмацію. Вона швидко населялася, забудовувалася, своїми палаццо, театром, форумом ретельно копіювала Рим. І знаменита Віа Емілія з’єднала нове гамірливе місто з Вічним містом. Землі тут щедрі, раби дешеві, а тому Статілії в Аквілеї розбагатіли. Але лише дід Аппія незадовно до своєї смерті отримав з рук божественного Августа золоту каблучку вершника.
Отут ось і виповзла непомітно зачаєна недуга, як коренева гнилизна у міцного дерева. Саме багатство її породило — плодючі землі до самих гір і тисячі рабів на них. Рабів тисячі, наглядачів сотні. Раба можна не годувати, наглядачеві догоджай у всьому. Наглядачі старалися — раби гинули.
А землі Аппія розкинулися на окраїні імперії — за горами текла велика ріка Данувій, за нею кінчалась влада всемогутнього Риму, так жили дикі вільні племена язигів і сарматів. Кожен раб знав це. Знав він і те, що шлях на волю пролягав через підкорену Паннонію, де стоять численні легіони, усі дороги перекриті, всі поселення під пильним наглядом. Та у раба нема виходу, хіба не однаково йому, де вмерти — на полі під палицею наглядача чи на хресті — за втечу. Втікали групами і поодинці, їх ловили, карали на смерть на пострах іншим, але вони знову втікали, і декому все-таки щастило перебратися за Данувій.
Аппій знав, що дехто з господарів зважився — подумайте тільки! — довіритися своїм рабам. Вони розкроювали свої землі на клапті, садили на них рабів — обробляйте, засівайте, збирайте врожай, створюйте сім’ї, ніхто не стоятиме над вами з палицею, не змушуватиме: працюй! За це лише віддай половину свого врожаю панові!
Статілій Аппій був із тих нових вершників, які неохоче сідали на коня, не знали, з якого кінця братися за меч, зате добре тямили, скільки медімів збіжжя дасть поле і де його краще продати. Він розумів вигоду — приручити рабів, звільнитися від зажерливих наглядачів, — але його прапрадід, римський легіонер, був вільнонародженим, рабів зневажав, вважав, що з ними треба домовлятися лише кулаком чи дубцем, навіть меча пускати у хід принизливо. Ніхто з Статіліїв аквілейських, які понад двісті років збивали собі маєтки руками рабів, не міг і уявити, що раб може трудитися сам — без погроз, без палиці. Хіба можна уявити, що волові раптом запрагнеться орати ниву! Раб така ж сама робоча худоба, хіба що вміє розмовляти. І цій словесній худобі довіряти те, чим сам живеш, — свою землю! Бути залежним від рабів! Віковічної недовіри не зразу позбудешся.
Аппій бачив, як занехаюються ниви, як рідшають стада на заливних лугах, як облесливі прислужники з пожадливою поспішністю виривають з його хиріючого господарства ситні кусні і не можуть нажертися. Бачив і нічого не міг вдіяти, ні на що не зважувався.
Він боявся за свою старість, все частіше й частіше подумував про службу: непогано було б одержати тут, в Аквілеї, посаду головного доглядача за товарами, що надходили морем… Посади ж роздавали у Римі.
Розпусний Рим вселяв жах у провінційну знать, яка ще й досі боязко дотримувалася суворих звичаїв італійської старосвітщини. Недавно принцепс Нерон, чиї статуї стояли поряд із скульптурами богів у всіх містах імперії, звелів умертвити свою властолюбну матір Агрипину. Подейкують, що вона підставила під меч лоно, у якому виносила сина: «Бий в утробу!» Наказано день, коли її вбито, широко відзначати веселими іграми, а день народження Агрипини занести до числа нещасливих. І ходили тривожні чутки про знамення: одна жінка породила гада, другу на подружньому ложі вразила блискавка, і сонце нібито затемнювалося над Римом…
Аппій усе ж вирушив до Риму і потрапив на запроваджені Нероном п’ятирічні ігри, що проходили вже вдруге. Якщо вже прибув до Вічного міста, то не піти на ігрища просто не можна — зразу ж донесуть, а це для провінційного гостя вірна смерть. І входити у цирк треба з веселим лицем, бо численні підглядачі запам’ятовують тих, хто з’являється у поганому настрої.
Хоч за привілеями вершників Аппій мав право займати місце у перших чотирнадцяти рядах, та пробиватися до них він мусив через тісні проходи, куди вдирався бешкетний, нахабний, спраглий до видовищ римський плебс.
Разом із знайомим веронцем, поважним старцем, також із вершницького стану, Аппій опинився у лементуючій юрбі. Довкола несамовито веселі фізіономії, грубий сміх, злісна лайка, нестямні зойки. Старця повалили, Аппій нічим не міг йому зарадити, його понесло у пітному, смердючому рикаючому потоці, він розчув ламкий старечий крик, бачив, як у тому місці у напираючій юрбі утворилася хвиля, зрозумів — веронець загинув, тисячі ніг втопчуть його старі кістки у кам’яні плити.
Потовчений, побитий, у роздертій на смуги тозі, у вим’ятій, пошматованій туніці, на якій вершницька вузька пурпурна смужка виглядала неподобно, Аппій не здатен був уже ні страхатися, ні тішитися тим, що залишився цілий, опинився на твердій лавці у чотирнадцятому, останньому для вибраних ряду. Над його головою ще продовжував шаленіти, заповнюючи цирк, римський люд, який пробивався на видовище по трупах своїх співгромадян.
Виступи кіфаредів і декламаторів скупчена публіка слухала з якоюсь нервовою неувагою — хіба до них, коли сам божественний імператор лагодиться зараз лицедіяти перед усіма.
Нарешті народ завмер в чеканні…
І вийшов він. Аппій уперше бачив Нерона.
У строкатій, вигаптуваній по-східному туніці, у легкій, скромно оздобленій золотом лацерні, що привідкривала вже злегка обважнілі стегна, він виглядав трохи приземкуватим, недостатньо величним у порівнянні зі своїми численними статуями. Його обличчя, ніжно-пухке, як у нездорової дитини, було обрамлене світлим німбом легких кучерів. І все ж таки він мав вигляд молодого та вродливого. Густий схвальний гомін долинув зверху, з місць плебсу. Хлюпнув, заповнив чашу цирку і повільно розчинився, лита тиша скувала людей, кожен мимохіть затамував подих.
Напевно, не лише Аппій, який не стикався з високим мистецтвом у себе в Аквілеї, але й найбільш досвідчені слухачі вередливого Риму не змогли б чесно відповісти, гарно чи погано під звуки кіфари декламує Нерон, гарні чи погані його вірші. Ні для кого не мало значення, що виконується і як виконується, найбільше важило для всіх — хто виконує: всемогутній володар світу, перед яким падають ниць сильні і слабкі, найсяйніші вельможі і нікчемні раби. Вся увага кожного з хворобливим напруженням була прикута тільки до того, як він виглядає, як тримається.
А Нерон з покірним старанням виконував усе, що заведено у лицедіїв, те, чого вимагала від них сувора публіка: не сміти присідати для відпочинку, не сміти витирати піт нічим, окрім одежі, яка на тобі, не сміти бризкати слиною чи виділяти що-небудь носом, щоб помітили глядачі… Скромність і бездоганність лицедіючого імператора викликали несамовиті оплески і грозовий схвальний гул, прорізаний істеричними вимогливими криками: ще, ще не наситилися!
Нарешті вже Нерон закінчив, укляк на коліно, схиливши обрамлену світлими кучерями голову, повів рукою — принижено-шанобливий жест, що виражає повагу до глядачів, готовність прийняти їхній суд.
І глядачі, притиснуті один до одного, вибухнули спершу хаотичними криками й оплесками, але крики поволі перейшли у дружні наростаючі і спадаючі вали захвату. Їм у такт акомпанементом оплески тисяч долонь. Римська публіка зараз сама давала виставу одному-єдиному глядачу, який стояв із смиренно опущеною головою на сцені. Римська публіка зналася на цьому, бо на постійних видовищах мала можливість засвоїти свої обов’язки — ганити або захоплюватися. Зараз ганити заборонено— вона тисячоусто захоплювалася.
Аппій у себе в Аквілеї не пройшов такої школи, він був розбитий, почував себе незатишно у порваній тозі, втомився від шуму юрби, від напруження, з яким стежив за імператором, від власного старання, з яким бив у долоні. І він ніяк не міг попасти в такт, плескав вроздріб з усіма. Центуріон, який проходжувався між рядами, насунувся на нього, без слів — іржаве обличчя під начищеним шоломом байдуже — вдарив древком списа раз, другий… Зневажливо, мов раба. А з-за його плеча вигулькнула лисяча фізіономія, кинула гострий погляд, багатозначно покрутила носом.
Аппія ніхто ніколи у житті не бив, він завжди був у пошані, але дивно: зараз він не відчував ані образи, ані гніву, а тільки біль у плечі від удару. І страх… Настільки промовистою була спина центуріона, який відходив від нього, така кам’яна переконаність у ній — чесно виконано доручену справу, — що Аппій навіть і не сумнівався: провинився, заробив по заслузі. Проте почував себе жалюгідним, ницим, нікчемою, що затесався у ворожу юрбу — кожен повинен зневажати його, кожен може скривдити.
— Та аплодуй же! Аплодуй! — не дивлячись у його бік, виразно промовив сусід, немолодий і поважний, також з однією вершницькою смужкою на вим’ятій туніці. — Додому не вернешся.
І Аппій запопадливо заплескав, намагаючись потрапити в такт. Він плескав, а страх у ньому ріс. Він згадував кинутий з-за плеча центуріона пронизливий погляд лисячої фізіономії. Його запримітили, його мають вивести. За неповагу до імператора. Не вернешся додому. З такими, як він, у Римі не церемоняться.
Сусід старанно не дивився у його бік, їв очима смиренного Нерона, ляскав у долоні.
Аппій плескав і — треба ж! — попадав у такт.
Вистава тривала весь день і всю ніч. Були недовгі перерви, коли дозволялося вийти. Всім дозволялося, але він, Аппій, був на приміті. І Аппій не зважився залишити своє місце. Глядачі тут же на лавках їли, дістаючи хліб і вино з кошелів. Раба, який мав принести Аппію їжу, не впустили. Отже, його треба було розшукати біля входу…
Він сидів і дивився на виставу, нічого вже не бачив, нічого не чув, але з усіх сил плескав, коли плескали всі. Увесь день, і ніч, і ще частину дня…
Він не пам’ятає, як вибрався з цирку. Раб, який вірно чекав біля входу з кошелем їжі, відтягнув його до будинку, де Аппій завжди зупинявся, коли приїжджав до Рима.
Його, дбайливо поклали в ліжко, почалася гарячка…
Він отямився і побачив схилене над ним вузьке смагляве обличчя, уважні темні очі.
— Милість божа зійшла на нас — ти дивишся, і погляд твій осмислений, — промовив незнайомець.
— Хто ти? — слабо спитав Аппій.
— Я лікар, ім’я моє Лукас.
Так і відбулось їхнє знайомство ще у напівмаренні.
Господар дому — багатий купець-іудей. — вже багато років був зв’язаний торговельними справами з Аппієм. Аппій, будучи впливовим в Аквілеї, допоміг йому одержати римське громадянство, тому зараз хворому — кращі покої, уважний догляд і надійний лікар.
Лукас був грек з Антіохії, там він зійшовся з проповідником нової віри. Проповідник цей мучився загадковою хворобою. Лукас його лікував, їздив з ним і по Галатії, і по Македонії, прибув до Рима.
У минулому році страшна пожежа спустошила Рим. Нерон побачив у цьому вину тих, хто навернувся до віри, що невгодна богам, звелів хапати і страчувати. І страти були страхітливі, про них йшли перекази по всій імперії — нещасних одягали у шкури диких звірів, цькували собаками, їх спалювали на вогнищах у такій кількості, що вночі у садах Нерона було так видно, ніби на свята. Сам Нерон сидів у юрбі в одежі візничого й милувався…
У ці дні Лукас загубив проповідника Павла: чи той загинув, схоплений на вулицях серед сотень інших, чи встиг з небагатьма щасливцями прорватися в Остію, де їх чекав корабель, що вирушав до Іспанії, — невідомо. Сам Лукас уцілів тому, що лікував багатого патриція на віллі за містом.
Він був вільновідпущеником, але не з тих, хто здобув волю собачою відданістю господареві, хитрістю і збиткуваннями над іншими рабами. Він заслужив це своїми знаннями, які щедро і з користю застосовував. І слабкий і сильний відчували однакову потребу у ньому. Вугласто-незграбний, не приховуючи своєї плебейської простоти, він ніби щезав, ставав непомітним, коли у ньому не мали потреби, і з’являвся, ставав незамінним, якщо траплялася якась біда. Від його м’якого голосу, від уважного мовчання, від прямого, чогось очікуючого погляду втомлених темних очей спливав обволікаючий спокій, такий рідкісний у цьому розшарпаному, ненадійному світі, де кожного підстерігає невидима небезпека.
Не настойки з трав, і не різкий запах притирань лікували Аппія, а цей нежданий спокій. Страх, що його могли запідозрити в неповазі до божественного Нерона, почав помалу здаватися дурницею. Та й сам підступний Нерон у цьому тихому пристанищі був далекий і примарний, неправдоподібний, як недавній жахливий сон, Про нього просто не хотілося згадувати, він починав вірити, що ще є на світі доброта, є надійні люди, ще можлива неквапна — без недомовок, без утаювань — бесіда.