З висоти нашого часу можна скільки завгодно не погоджуватися з Павлом, обурюватися, дивуватися його простодушній утопічності, та не можна відкидати його властивої тому вікові логіки. Виявляється, він не такий уже й непослідовний.
За Христом, який учив любити ворога, не обтяжувати себе турботами, йшли затуркані, безпорадні, не здатні захистити себе. Вони мріяли позбутися одвічного прокляття ненависної праці. Ці люди не звикли думати, за них думали господарі, і тому наслідки обіцяного безтурботного життя їх не бентежили — «птахи небесні»… І до таких належала більшість населення. Масовість руху була небезпечна. Але цей рух неминуче одразу б зіткнувся з самим життям, що вимагало турбот і старань. І коли б він не був придушений силоміць, то з часом напевно вщух би сам, як вщухали численні релігійні бунти, що повсякчас збурювали Іудею.
Врятувати рух могли тільки протилежні настрої і погляди. Христос не сам створював християнство. Павло, який з’явився слідом за ним, — постать, безперечно, необхідна.
Одначе і Павло, якби він з’явився зі своїми учнями без Христа, як у нашій моделі, мав би також сумнівний і короткочасний успіх. Проповідь покірності й незмінності — «Нехай кожен лишається в стані такому, в якому покликаний був», — навряд чи сприйняли б знедолені маси. А те вчення, яке раб не визнає, не потрібне і його панові. На рабів воно жодним чином не впливає, а рабовласника ж зобов’язувало: «не в’яжи рота волові, що молотить», піклуйся і навіть люби… Тож навіщо власникові таке обтяжливе і невигідне вчення?
Парадоксально — для того, щоб учення жило, воно повинно поєднувати вкрай різні, суперечливі твердження. Різні погляди у масовому русі — звичне явище. Кому було вигідно вірити Христові, той продовжував вірити. Кого Христос не влаштовував — зверталися до Павла. Але оскільки, крім відмінностей в ученнях Христа і Павла, була спільна непримиренність до жорстокості й спільний мотив любові до ближнього, то це створювало враження єдності. Дуже різні за способом життя, поглядами, інтересами люди, кожен чіпляючись за найприйнятливіше для нього, вливалися у спільну течію, розширюючи її. І все-таки затурканий раб знаходив тут розраду — «Трудно багатому увійти у Царство Небесне», а можновладцеві було до вподоби — «кожна влада від Бога».
Як для справи Христа був потрібен Павло, так і для справи Павла — Христос. Один без одного вони були б просто-напросто малопомітними постатями, яких в історії було безліч, і майже всі вони забуті.
Машину запрограмували на розвиток зароджуваного руху, а зберегти його з самим лише Павлом було неможливо. Тому-то вбитий нами Христос має знову воскреснути.
Ні, не містика це: смертію смерть поправ… Хід розвитку вимагав цього.
3
Наступного дня наша четвірка мала зібратися у мене в інституті. Хоча мої здогадки були, так би мовити, лише намітками, «не вимішаними», та дечим можна було поділитися. І десь під сподом я вже відчував загрозливі поштовхи нових проблем…
Та наша чергова «рада чотирьох» зірвалася — о сьомій ранку пролунав дзвінок у двері: «Отримуйте телеграму!» Телеграма від сина: «БУДУ ДВАНАДЦЯТОГО ДЕВ’ЯТИГОДИННИМ ПОЇЗДОМ, ЗУСТРІЧАТИ НЕ ТРЕБА. СЕВА».
Про його приїзд розмови велися давно, ще до демобілізації. То ми починали чекати з дня на день таку телеграму, то заспокоювалися: прижився десь, от-от повідомить, що одружується, доведеться або самим їхати, або кликати до себе — вже в гості. А потім знову період неясностей, недомовок у листах, натяків на повернення до отчого дому. Після періоду неясностей наставала пора палких бажань, суму за домом… Ми й зараз чекали, та все ж звістка — «буду» — захопила нас зненацька. Боже! Дванадцяте ж — сьогодні! І поїзд приходить через дві години. І про вагон не сказано — «зустрічати не треба». Три роки не бачилися, а коли угледіли виміняне «буду» — зустрічати не треба. Сева, Сева!
Довго і безтолково радячись, зійшлися на тому, що стрімголом мчати на вокзал з надією на випадкову зустріч — безглуздо, краще вже чекати вдома і готуватися.
І чекати довелося не дві години, а цілих чотири. Катя сліпо никала по кутках, щось прибирала, щось готувала на кухні, начиння падало з рук. Я кидався туди-сюди, висів на телефоні, дізнався, що поїзд запізнився лише на п’ятнадцять хвилин, з відчаю хапався навіть за книжки і кидав їх. Чотири години!.. Ми не просто чекали сина після тривалої розлуки. Наш стан — не тільки нетерпіння. Всі останні роки доля сина висіла над нами, мов гірська снігова лава над подорожніми, мов горе — звісний дамоклів меч. Ми чекали розв’язки, що затягнулася, чекали присуду. Куди міг подітися наш блудний син, у який бік звернув?..
Виявляється, Сева галантно вирішив відвезти у Ясенево попутницю, яка не знала Москви.
Та як тільки він з’явився на порозі, ми враз усе забули — і старі рани, і сьогоднішні муки. Катя ожила, заходилася лагодити на стіл, а я завів із сином чоловічу розмову поки що про всяку-всячину — про душні вагони, про те, що Москва стала ще гамірливішою, про зелень нововідбудованого периферійного Ясенева. Для Севи батько, напевно, — «яким був, таким лишився», три роки мало змінили мене. А переді мною сиділа незнайома до ляку людина.
Він трішки витягнувся, а в плечах не роздався, колишня юнацька вайлуватість поступилася скрадливій гнучкості. Раніше дивився вовком, напевне, тому й непомітні були його широко відкриті прозорі очі — ховав їх. Тепер уже, навпаки, вони начебто манили — вдивись, прошу, у мене для тебе на денці схована отака собі легковажна, але приємна усмішечка. З виду здоровий, упевнений, а по одежі не розпізнаєш — бідував чи процвітав останнім часом: вим’ята в дорозі сорочка з неакуратно закоченими рукавами і не дуже поношені ладні джинси, і ще на вішалці — бувала у бувальцях шкіряна куртка. Я не міг надивитися, тішився тихим щастям, бо дивитися було приємно, ніщо не дратує — подобається парубок! І увесь день був сповнений тихим щастям, усілякими балачками, придивляннями, розпитуваннями, спогадами, анекдотичними випадками нашого далекого родинного минулого. Та за вечірнім чаюванням рішучіша від мене Катя почала…
— Що ж, час відкрити свої козирі, синку, — сказала вона.
Сева, мабуть, давно чекав цього і, не вагаючись, одразу ж відповів:
— Москва. Лише Москва! Звідси ні руш!
— Вчитися? — спитав я.
Він усміхнено стрів мій погляд, хитнув головою.
— Я не поступаюсь своїми переконаннями, тату.
— Як це слід розуміти?
— Вчитися і потім торгувати своїми знаннями, як і раніше, вважаю… Як би тобі це пояснити?..
— Невигідно? — підказав я.
— Та ні, більше того — небезпечно!
— Та-ак, — проказав я. — Та-ак… Торгівля взагалі ризикована річ. Особливо знаннями. Набув їх, поклав на це шмат життя, а раптом попиту не буде.
Новий, не схожий на колишнього Сева розглядає мене широко розставленими усміхненими очима.
— Ти, тату, хочеш сказати: слід віддавати себе безоглядно — країні, народу, нащадкам?
— Для тебе це звучить по-дикунськи?
— Старомодно.
— Вибач. Відстав. Як же виглядає нова мода?
— Живи — і дай волю жити іншим, тату.
— Це не таке вже й нове.
— Але з часів мого діда — забуте.
— Навряд чи. Завжди вистачало тих, хто намагався жити тихою сапою.
— Ось-ось. Тихою, ховаючись. Тому що наші діди установили: не живи заради себе, живи для майбутнього, для далеких нащадків. Ну, ось, я і є той нащадок, тату. А хіба від того, що мій дід в усьому собі відмовляв, я живу краще?.. Я і вирішив, тату, жити для себе. Тоді мій онук, може, й насправді буде щасливішим від мене.
— Чого ж він має бути щасливішим? Чи не тому, що його дід Всеволод що нажив, те й прожив, нічого не залишив після себе?
— А я і хотів би, щоб мої предки забули дещо мені залишити. Дуже хотів би! Наприклад, термоядерну бомбу, батьку…
— Разом з нею ми залишаємо тобі ще і багато корисного.
— Автомобілі «Жигулі», пилу «Дружба» і всіляку всячину, зате віднімаєте чисті ріки, свіже повітря, зелені ліси.
Він дуже подорослішав за ці роки, наш хлопчик, став не лише самостійнішим, але й явно мудрішим — за словом у кишеню не лізе, не дметься на батьків, як колись, дивиться з відкритою усмішкою і… мабуть, відвертіше, ніж раніше, зневажає батька з його застарілими надіями на прогрес.
— Якщо мода «живи для себе» вкоріниться, — почав я якомога спокійніше, — то ще не знаття, сину, чи є сенс говорити про твоїх онуків. Ви, теє-то як його, і відмовитеся мати дітей, бо заради них треба увесь час відривати від себе. Й немало! Так і рід людський може перевестися.
— Ти забув, тату, що я сказав: живи — і дай волю жити іншим. То коли я вже робитиму все, щоб не заїдати життя чужому, то хіба не постараюся для свого сина?
Сева сидів перед нами свіжий після ванни, у білій майці, що відкривала засмаглі мускулясті плечі — життя на стороні від нас не обшарпало хлопця, а виплекало і відшліфувало, — красивий, мимохіть замилуєшся. Та біля нього я починаю ніяковіти, не можу звикнути.
Я обернувся до Каті.
— Тобі, мати, не подобається?
І осікся: Катя довго мовчала, відчужено розглядаючи сина, нарешті мовила:
— За що, Сева?..
— Хіба я сказав щось образливе, мамо?
— Ти вдарив мене.
— Я? Тебе?
— Ти ж знаєш, я ніколи не жила для себе, тільки для тебе. І ще для батька. Для вас обох… І ось зараз чую: а навіщо? Виявляється треба було жити собі просто, давати іншим жити, але особливо задля них не надсаджуватися… На нагороду, справді, не сподівалася, але нащо осуджувати мене? І ще так спогорда…
— Ма-мо! — Сева підхопився, обняв матір. — Мамо! Осуджую?.. Ні, ні! Завжди пам’ятав, мамо! Любив, жалів, думав про тебе безперестанно… З ніжністю, мамо!
— Ти добре навчився обманювати себе, але не мене, Сево!
— Як мені довести це тобі?!
— Ти вже довів.
— Що?
— Любиш, безперестанно думаєш, а за два роки служби не постарався вирватися до матері. І після служби не спішив її побачити. Нарешті приїхав — любиш маму, кинувся стрімголов, знаючи, що вона чекає, хвилюється… Та не страшно, коли похвилюється, і ще почекає, — дівчинку-попутницю відвезу на край Москви, зайву хвилинку з нею побуду… Не треба виправдовуватися, Сево. Я ж не тебе картаю — себе. Віддавала — все тобі, собі нічого, а у відповідь — люблю. Я чомусь не дуже вірю — слова і все. Не навчила чуйності, А хто як не мати повинна вчити цього.
На секунду на обличчі Севи проступило збентеження, щоки спалахнули, очі оскляніли, він розгублено подивився на мене, потім знову на матір і… розковано розсміявся:
— І справді ж, гарний я!.. Все точно, усе так і було. І з дівчам отим… Навіщо мені треба було перед нею козиритися? Ну сподобалась трішки. Валіза у неї важезна, як не допомогти. Біля таксі черга, то як не посадити. А коли у машині дверцята навстіж і на тебе вдячно дивляться, то як не сісти поруч: давай, шеф! Завжди біс мені карти змішує. Пригадую, нудьгую за домівкою, Москву уві сні бачу, чекаю не дочекаюсь відпустки, нарешті оформляють, і… понесло мене в інший бік. І пам’ятаю ж, скучаю, та сам собі не пан. Пообіцяти б вам зараз: виправлюся, мамо, виправлюся, тату! Та чесно — заслабий проти біса, все одно поплутає…
Деяка манірність — милуйтеся, який є, іншим не буду! — справді, не заважало щирості, очі дивилися прямо, із здивованою насмішечкою. Мене почало гризти сумління — першого ж дня уївся в хлопця. Та хіба можна сподіватися на розум у неповних двадцять три роки і чи не безглуздо журитися — мовляв, вітер у голові. Він зараз сміється з нашої серйозності.
Катя конфузливо кинула на мене потеплілий погляд, шукаючи співчуття.
Повернення блудного сина не обійшлося без сутички. І переможцями у ній були не ми.
Він швидко заснув на своєму дитячому диванчику під килимком із зображенням фантастичного оленя у фантастичному лісі. А ми з Катею засиділися на кухні.
— А чи не здається тобі дивним, — спитав я, — у нашого Севи раптом легковажна натура?
Довге мовчання.
— Він щось пережив… — сказала вона. — Дуже тяжке.
— Але чому дуже?
— Інакше він не змінився б так різко. Він мене лякає, сам на себе не схожий.
— Бадьорий, веселий, недурний, звісно, з вибриками і, що важливо, сам це розуміє… Нема підстав боятися, Катю.
— Він не такий, Георгію, яким здається…
І ми стихли.
Якими таємницями наповнені ці три роки у житті сина? Що він відчув, що відкрив, що збагнув — чи дізнаємося ми про це, чи воно так і залишиться схованим від нас? Разом із житейськими таємницями він і сам для нас зараз таємниця. Може, у всіх так? Чи був я таємницею для свого батька?.. Мабуть, що ні. Батько мій, інспектор райземвідділу по кінному поголів’ю (була і така посада), багато чого не розумів з того, що вабило мене, але хто я, у якому вариві варюся, він уявляв собі досить виразно.
Я відкриваю зв’язки, котрі тягнуться до нас через тисячоліття, а ось зв’язок з рідним сином для мене залишається проблемним.
4
Наша модель, не задовольнившись одним Павлом, знову відродивши Христа, підказувала нам: ці постаті не випадкові. Обставини, що складалися упродовж століть, повинні були породити саме такі, а не якісь інші персонажі історії, Христос і Павло — видатні постаті, ну а не видатні, посередні — вони випадкові, хіба історія не творить їх за певним взірцем?..
Якийсь можливий Статилій Аппій — особистість посередня. Він, напевне, не проти того, щоб бути добрим, та обставини не ті — доводиться бузувірствувати. У патріархальні часи він би мирно випасав худобу, обробляв власними руками поле, а десь у середині XIX століття був би добропорядним буржуа. Христос і Павло, Калігула і Нерон, Статилій Аппій і Кривий Сілан — будь-хто і кожен без винятку продукт часу, його одухотворено-речова молекула. Історію творять люди?.. Але ж історія сама виховує людей, як гігантів, так і пігмеїв, героїв і міщан. Ми не творці всеохоплюючого людського процесу, лише його учасники.
За широким арочним вікном у спеці міського полудня варилася вулиця — гарчала, шипіла, випліскувалася через край машинним риком. За вікном черговий день, до нього колись повільно сотнями тисячоліть йшов із сукуватою палицею сутулий неандерталець, наближався зодягнутий у шкіри кроманьйонець, родові клани об’єднувалися у племена, племена зливалися з племенами, зводили міста, створювали держави, бушували війни, виникали й щезали народи, мінявся спосіб добування хліба насущного і всього іншого, що підтримувало життя, — рух уперед до цього збігаючого дня! Він — рубіж між минулим і майбутнім. Він — хисткий гребінь часу, котрий називаємо нинішнім, щоб з новим обертом планети розпрощатися з ним назавжди…
Розпрощатися? Та ні, понести його далі, далі… Кожен нинішній день — фініш невідь-коли розпочатого шляху. Чи він несе нас у собі, чи ми несемо його на своїх плечах?
Цей день спостерігає і старий Іван Трохимович Голенков. Увесь свій довгий вік він діяв в ім’я цього дня, а сьогодні от незадоволений собою — вийшло не зовсім те, чого хотів. Мій же син Сева не сушить собі голови, щоб вкласти щось у день нинішній. Він просто має намір прожити його так само, як і всю решту відпущених йому днів. Але і Сева, навіть не бажаючи цього, усе ж щось залишить сьогодні. Не марно ж ми з матір’ю чекаємо — втішить він нас чи засмутить! І смуток і радість — слід, і навіть не такий уже й поверховий, якщо здатний мене тривожити, впливати на мої думки і мої вчинки. Людей, які не залишають сліду, на світі не існує. Так само в історії. А чи правильний в такому разі висновок — не люди творять історію?
Наш маленький штаб зібрався на нараду. Усе, що нуртувало в мені, я, звичайно, не посмів висловити. Та від того прокляте питання ролі особи мало якийсь недоношений вигляд.