Ірина круто супила брови, і очі під ними виблискували; як у хижака, що затаївся і чатує. Миша Дідусь часто кліпав, куйовдив бороду — ось-ось хміль прозріння вдарить йому в голову. А Толя Зибков незручно вивернувся у кріслі, одне плече вище від другого, кругле лице, мов місяць над річковим туманом — то вкривається тінню, то світлішає.
— А чи не досягли ми кінцевої істини? — першою неголосно порушила мовчання Ірина. — Ох і нудотною ж вона виявилась.
Миша стрепенувся.
— Свят, свят! Що з тобою, Ірочко!? «Кінцева істина»!
— Нам, людям, не дано загнуздати історію, навпаки, вона кує нас собі на потребу. Навіщо ж тоді нам копирсатися у житті, навіщо мученицьки в’їдатися думкою, відкривати невідоме? Зайвий раз можемо лише нагадати собі, несамостійні ми, раби стихії? Виходить, зараз ми надибали такі знання, котрі відкидають необхідність знань взагалі. Хіба це не кінцева істина? Смертельно кінцева для розуму!
— Матінко, дай, помацаю твоє чоло! У тебе жар, ти мариш.
Ірина навіть не обернулася до Дідуся, лише з досадою стенула плечем.
— Смикни себе за бороду, Манилушка. Прокинься! Нам зараз треба або зректися експерименту — прийшли до абсурду, займались казна-чим, — або ж на повний голос заявити: дороге товариство, ми зі своїм хваленим розумом дійшли межі, далі нікуди.
— Не лякайте, Ірино, — сказав я. — Ви ж самі не вірите своєму максималізму.
Вона скрушно зітхнула.
— Ще б пак. Повірити у таке — і треба вішатися.
— Чи бач, — схопився Миша Дідусь. — Наступного разу обережніша будь — можна зійти на дитячий розум.
— «А все ж вона крутиться!..» — Толя Зибков, викрутившись у кріслі, окинув нас немигаючим рисячим поглядом. — Все-таки від «історія кує» так просто не відмахнутися.
— Увага! — оголосив Миша. — Штукар зараз викине крендель.
— Несамостійні ми, раби стихії… Ірино Михайлівно, ви стихію бачите таким собі богом-погоничем. Але ж стихія — це ж ми і є.
— Некеровані, — вставила Ірина.
— Самі собою — так!.. А взагалі — ще як сказати.
— Агов! — спохоїгався Миша. — Ти у мене зараз визначення вкрадеш.
— Позичу на якийсь час. Не заперечуватимеш?
— Бери назовсім. Не шкода.
— Що ти хотів сказати своїм «взагалі»? — спитала Ірина.
— Взагалі, Ірино Михайлівно, що таке керованість. Чи керований процес розпаду радію? Або синтез гелію у сонячному череві. Або фотосинтез зеленого листка… Тут, мабуть, не про керованість треба мову вести, а про впорядкованість…
— Про задану, батечку, про задану! — нагадав Миша.
— Ким?
— Цього, даруй, не скажу.
— А коли не скажеш, то про заданість не смій і заїкнутися. Впорядкованість — це органічна властивість стихії, як барвистість веселки. І чому ця строго впорядкована стихія — та ж історія — повинна мати потребу в керуванні, нашому чи божому?.. Діду, повертаю тобі твоє визначення — більше воно не знадобиться…
— Куди гнеш, лукавий?
— Хочу перехопити Ірину Михайлівну, мудрий Діде, Вона, вибачте, надто розігналася — «марно мислити…». До неосяжної природи ми ліземо зі своєю куцою утилітарністю — потрібно нам чи непотрібно? Ніби природі до цього є якесь діло. Нам визначена роль мислячих істот, і хочеться нам чи ні, а мислити доведеться — сумніватися, помилятися, страждати від безсилля, здійснювати весь джентльменський набір гомо сапієнса. Тому ніколи не питай себе, що дасть тобі нова думка, а тішся тим, що вона народилася, думай далі.
І знову, вкотре, мене обурює цей розумник. Зараз сильніше, ніж колись, бо в Толі Зибкові я побачив Севу Гребіна з його неоригінальною мудрістю: живи — і дай волю жити іншим. У цих двох разюче несхожих представників молодого покоління одна рушійна пружина, закручена на себе. Сева здатен задовольнитися малим — щоб робота неважка, заробіток більшенький, можна і на боці щось урвати, але далі не піде. А головатий Толя Зибков наміряється використати торжествуючу науку. Я, мовляв, насолоджуюся тим, що вдовольняю свою допитливість, спокушаю свій розум, постараюся для цього заручитися допомогою держави, а щодо того, буду чи ні «тем любезен я народу», то мене це не обходить — можете користуватися, якщо зумієте, а сам я до ваших куцих бажань не опущуся. Супермени в джинсах!
Перед Севою я почуваюся винним — не дбав про батьківське виховання, — тому зараз пасую перед його усмішечкою, мої докази відскакують, як горох від стіни. Ну, а перед Толею моє сумління чисте, пасувати наміру не маю. І я обернувся до Толі всім тілом.
— Здається, ти забув, якими питаннями ми займаємося?
— Пам’ятаю, Георгію Петровичу. — Невинним голосом, з ласкавим кошачим прищуром.
— Пам’ятаєш розіп’ятих на хрестах, спалених на вогнищах, полеглих на барикадах, розстріляних у катівнях, які пішли на це, задля вирішення цих проклятих питань. Так ось, вони й зараз прокляттям висять над нами. І заради чого ж ти пропонуєш займатися ними? Заради того, виявляється, щоб принести собі задоволення, випробувати свої здібності, втішитися своєю силою. Те, що, мовляв, складно для інших, для мене насолода. Чорт цого знає, якась патологія? Схоже на садизм. Тобі так не здається?
— На садизм?.. Георгію Петровичу, ну нащо ви вже так?.. — Повнувата Толина фізіономія порожевіла, прищур зник, зелено цвіли круглі очі.
— Хай не садизм — аморальність! Тебе це влаштує?
— Ні, Георгію Петровичу, не влаштує. Всього-на-всього смію лише не погодитися з Еами: ви вважаєте — керувати стихією, я кажу — ні. То невже це аморально?
— Е-е, голубе, не зрікайся того, що сказав: не питайте, мовляв, себе, що дасть нова думка, просто втішайтеся і думайте собі далі.
— Не бачу тут жодної аморальності.
— Що ж, поясню докладніше… Ти вважаєш — природа визначила нам роль мислячих істот, отож гратимемо з душею, насолоджуватимемось витонченим мистецтвом. Розум для насолоди!.. Це брехня, голубе! Невиправдана і шкідлива брехня! Розум з’явився тому, що була потреба, необхідність. Чим ще наш праотець міг врятуватися, як не щасливою здогадкою використати дрючок? Якби вій мав гострі зуби, кігті, здоровенні м’язи — не став би замислюватися. І ми б зараз безтурботно бігали собі голяком, носили б під твердими черепами недорозвинуто-гладенький мозок. А тепер ось на повний голос кричимо і не червоніємо: грати роль мислячих готові, але до сьгодення нам діла нема. І це тоді, коли підпирають глобальні небезпеки, гамлетівське «бути чи не бути» планеті змушує усіх здригатися. Не наше діло, плювати на все, будемо насолоджуватися, хай буде, що буде… моральна позиція? Ой ні!
Лагідний Миша Дідусь збентежено хилився додолу, уникав дивитися на товариша. Ірина ж уп’ялася очима в Толю, навіть забула про запалену сигарету. Толя підтягнувся у своєму кріслі, надувся мов сич, круглі очі холонуть на круглому обличчі.
— Георгію Петровичу, — мовив він після недовгого мовчання холодно і з гідністю, — переконайте мене в тому, що є… є реальні можливості загнуздати непідвладну стихію — саме силою розуму, керувати нею! — і я визнаю себе іудою, повішуся від сорому на першій же осиці.
— Ну, любий мій!.. — Я розвів руками. — Присадив мене! І як пишномовно, з трагедійним пафосом: повішуся, урочисто обіцяю, та спершу переконай мене у тому, в чому поки що ніхто на світі не переконаний. Багато ж ти хочеш для доказів своєї неправоти.
Зелені очі відвів убік, на випукле чоло набігла зморшка. Толя нічого не відповів, похилив голову — дується.
Ірина встромила загаслу сигарету у попільницю, запалила нову.
— Хлопчику ясно! — сповістила вона. — А мені ще ні!.. А пам’ятаєте, Георгію Петровичу, нашу розмову про те, що лихі товариства псують добрі звичаї?..
— Звичайно.
— А я подумала, що забули. Ви, коли не помиляюся, сказали тоді, Георгію Петровичу: щось заважало людям створити хороше товариство, не виключено — щось не залежне від самих людей.
— І ще сказав, Іринко, — це «щось» нам варто з’ясувати. Зараз осмілюся заявити: підбираємося до з’ясування… манівцями, та, сподіваюся, що ця стежка приведе від Павла у наш день.
— Правильно. Привела, — з холодною безпристрасністю погодилася Ірина. — До того, що люди не впливають на історію. Виявляється: лихі товариства виникають самі, а хороших створити нам не дано — не маємо впливу, стихії, бачте, підкоряємось. Але чи є в такому разі сенс, Георгію Петровичу, дорікати за аморальність нашому любому вченому байбаченяті? Допомогти собі не можемо, впадати у відчай — безглуздо, то ж чи не краще пристати на мудру пораду — віддаватися доступним втіхам, як це робили в середньовіччі під час пошестей? До дідька самокатування, хай живе бенкет під час чуми! Даруйте, але ваші експериментальні висновки самі підштовхують до цього.
— От тобі й на! — обурився Миша Дідусь. — Догралися…
— Не поспішаймо бенкетувати. Рано, — сказав я.
— Ладна чекати скільки завгодно. Тільки б знати — чого?
— Кінцярозслідування, Іринко. Треба ж нам збагнути, що саме заважає людям творити добре, моральне.
— Припустимо, збагнемо. І що ж тоді?
— Як то що? — здивувався я. — Збагнути об’єктивний закон — отже, користуватися ним. Хіба не закон всесвітнього тяжіння вказав нам, як подолати це тяжіння, вирватися з обіймів планети?
І Миша полегшено хихотнув:
— Точно! Закон, як телеграфний стовп — перескочити не вдається, а обійти можна.
— Хм… — Ірина збагатила попільницю ще одним недопалком. — Що ж, почекаємо. Чумний бенкет відкладається до певної пори.
Толя Зибков зайорзав, заскрипів стільцем, повернув до мене своє кругле ображене червоне обличчя.
— Гаразд, Георгію Петровичу, хто давнє пом’яне, той лиха не мине. Буду з вами до кінця… поки не зайдемо в глухий кут.
— В глухий кут, Толю?.. Ти що забув, що такого не існує в природі? Згадай-но: «Найбільш незбагненне у цьому світі те, що він збагненний».
Толя збентежився. Автор цих слів Альберт Ейнштейн святий навіть для суперменів у джинсах.
5
До села Ярового, де минуло моє дитинство і не встигла розпочатися моя юність, підступали — з вирубками, болотами, мокрими сіножатями — ліси. Взимку вони були рясно витолочені зайцями, і підлітки, мої приятелі, промишляли ними. Не рушницями, їх у нас не було, та й хто витрачає на зайців дроб і порох. З балалаєчної струни, а то й з тонкого дроту майстрували петлі і розставляли у лісі на заячих стежках.
Уже на початку зими 1941 року нам було не ситно, не доставало хліба, берегли мізерні запаси картоплі, а сестричці виповнювався дванадцятий рік, хотілося влаштувати їй маленьке свято. Я вирішив спіймати зайця. І хоча цим раніше займатися мені якось не доводилося, але теоретично я знав усе до тонкощів: петлі зробив із струни, ставив їх у вивітрених (тобто тих, що пролежали надворі і не пахли людським житлом) рукавицях, і місця вибрав ходові, і підвісив надійно, щоб, коли вже навіть ускочить здоровий самець, не вирвався.
Старанному — нагорода. Засвіта, коли сніги лише починають натужно синіти, а в небі все ще втомлено поморгують зорі, я поспішав по німому, закляклому лісі. І раптом десь з мороку, з глибини замерзлого лісового мовчання вибухом долинув тріск, ніби непорушні хащі враз почали валитися від поштовху. Є!!!
Нас ще розділяла тісна стіна величних, мов засніжені гори, ялин, але я вже відчував — він не схожий на звичайного зайця, це не ляклива, а розлючена істота. І дзвоном гупало серце у грудях, і шалене нетерпіння хижака несло мене крізь снігові завали, колючу хвою, цупке віття — до жертви, до нього! А він метався там в епілептичному жасі переді мною.
Каламутна просинь вже прокрадалася крізь хащі, і посеред багатоповерхової, фантастичної засніженості підстрибувала, смикалася гола ялиночка, ніби намагалася видерти коріння із замерзлої землі і тікати від мене стрімголов. А поряд з нею звихрений згусток… Так, згусток сірого досвітнього повітря, у наскрізь промороженому лісі.
Напевне, це був саме той, про якого я і мріяв, — здоровенний самець. Та роздивитися його я не міг, бачив лише тужавий рух — безтілесна сила, бунтівлива пристрасть, шаленість.
Я стояв, застрягши у глибокому снігу, не смів дихнути, серце ходило ходором у грудях. Та потроху, як мороз у рукави шуби, почала проникати протверезна думка: «Він може скакати у петлі цілий день навіть більше… Буває, живуть і по три доби. Ти довго збираєшся стояти?..»
І продовжував стояти у снігу нерухомо. Мені пощастило — попався великий самець, сильний заєць, у сестрички свято… Треба його добити, як це роблять усі. Виламати важкого дрюка і… День народження сестри завтра. Вже коли затіяв, то доведи до кінця…
Я відламав вільховий сук, кривий, мов ріг старого лося. Я рушив на жертву, що кинулася від мене. І вже цілком розвиднілося, і бунтівливий згусток набув риси плоті. Але навіть тепер, коли можна все добре роздивитися, він був мало схожий на зайця — не смирний звірок, а звір агресивний, пружинно-прекрасний. Недарма, виявляється, мені розповідали — здорові самці інколи ударом лапи розпанахували живота необережним мисливцям. За свій живіт я міг не боятися, перед тим довелося б розпороти товсту ватянку. Мій кривий вільховий дрючок не піднімався.
Ти жалюгідна кваша! Тютя! Навіть спійманого зайця не можеш взяти! Нащо тоді було ставити петлю! Ну! Бий! Так роблять усі!.. У голодній хаті має бути свято!..
Я ступив крок уперед до ялинки, але мій кривий дрючок не піднімався. І тоді я нагнувся, звільнив з-під ялинки держак, переламав його. У лісі пролунав тонкий, мов схлип, звук: це, метнувшись від мене, біляк зачепив кінцем струни гілку…
А через якихось вісім місяців я убив людину. Я й раніше коригував із спостережного пункту вогонь своєї батареї, направляв важкі снаряди на окопи противника і радів, коли над ними спухали розриви, знав — там залишаються трупи.
Вночі наша розвідка запоролася у траншею противника, їй на допомогу підняли дві роти і несподівано для себе наші скинули німця з висоти, просунулися вперед. Отже, й нам, артилерійським спостерігачам, треба було шукати новий СП.
Піхота ще не почала окопуватися, юрмилася у відбитих траншеях, а нас вабила гривка кущів по самому гребеню — сховатися можна й огляд добрий. Я повз з автоматом у густій траві за молодшим лейтенантом Горбиною, командиром нашого взводу управління, за мною волікся телефоніст з котушкою.
Кущі були не густі і не дуже високі — Горбина приліг, почав витягувати бінокль, телефоніст приткнувся кроків за п’ять, спершись на котушку. І тут недалечко з кущів вихопився чоловік, кинувся вниз по схилу — скуйовджена чуприна, незвична для ока зелень мундира. Німець! Автомат сам скинувся і заходив у моїх руках. Я не цілився, лупив навмання, та втікач спіткнувся, ледве підвівся, ступив крок, упав ниць.
— Здається, дістав, — здивувався Горбина і припав до бінокля. — Лежить, кумась. Помилуватися хочеш?
— Дай, — сказав я, відчуваючи, як хміль удачі починає бити в голову.
У бінокль було добре видно густо підбиті блискучими гвіздками підошви, а далі за короткими халявами — невиразна зібганість солдатської одежі. Я не відчував ні жалю, ні каяття — а швидше гордість.
На цій же висоті через три дні молодшому лейтенанту Горбині перебило ноги, взводом управління батареї почав командувати я — вистежував противника, а чотири важкі гармати розстрілювали його. Два з лишком роки війна була моєю професією.
На подвір’ї нашого будинку затіяли неквапну будову — гамірлива торгівельна база нарешті відгороджується від нас глухою стіною. У кухонному вікні видно, як час від часу до купи цегли у глибині бази вишиковується ланцюжок, і зліва направо, зліва направо — струмок цегли впадає у рівний штабель, що росте на очах. До цієї простенької операції, мабуть, залучають усіх, хто не занятий, — вантажників у синіх халатах, жінку з прохідної, кульгавого чоловіка, хлюстуватого парубчака, ремонтника у замасляній спецівці, самого робітника-муляра, який зводить стіну. І коли вони вишиковувалися, коли починалося — зліва направо, зліва направо — всі вони, різноликі, робилися схожими одне на одного. Потрапив у ланцюжок — вже собі не господар. Зліва направо — норма твоєї поведінки.