Зростають продуктивні сили, зростають, та без використання не залишаються, разом з ними розростається діяльність людини, відкриваються нові можливості, з’являються нові потреби, а в результаті — нестача сил, нестача засобів, прагнення їх збільшити. Як тільки відбувається збільшення, все починається спочатку на вищому рівні, прискореним темпом…
Отже, в усі часи, доісторичні й історичні, люди підкорялися одному безкомпромісному закону — чим вищі продуктивні сили, тим вищий темп розвитку, що їх пожирає.
Провісниця машинної ери — примітивна «дженні» — вже заміняла шістнадцять — вісімнадцять ткачів. На початку XIX століття машини поширюються по світу, відбувається вибух росту продуктивних сил, і зразу ж набирає шаленого темпу розвиток людства: лавиноподібно множаться заводи і фабрики, бурхливо здіймаються міста, здійснюються нечувано грандіозні задуми, такі, наприклад, як спорудження трансконтинентальних залізниць. Ніколи ще не виникало потреби у таких колосальних витратах. Парові машини, які вражали уяву сучасників, були неспроможні покрити їх. Недостатню продуктивність таких машин доводилося компенсувати жорстокою експлуатацією робітника — не мрій про відпочинок, горбаться від зорі до зорі, за каторжну працю отримуй мідяки. Темп розвитку вимагає жертв!
Варто лише пожаліти трудівника, скоротити нестерпно непосильний робочий день, збільшити заробітну платню — і… темп загальмується. Скорочуй тоді витрати на розширення виробництва — не будуй заводи і фабрики, не випускай машини у потрібній кількості, скороти виробництво необхідних продуктів, а це означає зубожіння суспільства, страхітливе безробіття, пауперизм, голод, злочинність, і врешті-решт катастрофічний розвал. З темпом розвитку жарти кепські.
За вікном стороною прошуміла рання машина. Ніч минула. Я підвівся, вимкнув лампу, відсунув фіранку. Повітря у кімнаті примарно димчате, та речі вже набувають своїх обрисів, а Мислитель на столі втратив свою одухотвореність — сидить розкарякою щось віддалено схоже на людину, чужий пластиці витвір ще недосконалих рук.
І знову напориста машина, мов далекий буревій. Хтось квапився з одного дня в інший. Він на порозі, черговий день. Він виріс з дня минулого. У ньому люди їстимуть хліб, випечений учора, переживатимуть біду, яка сталася вчора, втілюватимуть надії, які з’явилися вчора. А наше вчора виросло з позавчора, позавчора — з третього дня… І так далі — тягнеться пуповина в пережите, до часів Мислителя і далі, далі…
Минуле закладене в нас, воно — наша плоть і наш дух, без нього нас нема, ми — концентрат минулого.
Концентрат усього, вистражданого нашими предками?.. Ми — вмістилище вселюдського лиха?.. Але ж цього нема! Робітник тепер працює по вісім годин на добу, має два вихідні дні у тиждень, не надривається, не нидіє у злиднях…
Е-е, ні! Не все зразу. Зароджувався новий сплеск, та я рішуче його придушив — треба лягти і постаратися заснути. Продовження буде, але вже на свіжу голову. Постережи мій сон, недремний друже Мислителю.
2
Прокинувся з неспокійним відчуттям — попереду у мене щось велике, незавершене, наче повернувся у молодість, в ту пору, коли натхненна власними успіхами фізика з хвилини на хвилину очікувала завершальних тріумфів, а я, серед багатьох, які подавали надії, самовпевнено тішився — а раптом, чого на світі не буває… а раптом я перший — на заповітну стежину, що веде до святая святих, до легендарного Єдиного Поля! Фізика трохи заспокоїлася і досі терпляче чекає, а ми, ті, хто подавав надії, застрягли десь на манівцях… Але які все ж таки були хвилюючі дні! І сьогоднішній сонячно яскравий день, і заливчастий дитячий сміх, що долинає з подвір’я…
Щоправда, день очікувався сум’ятливий, в інституті назбиралося справ, які я безтурботно відкладав на потім. Відкладати на далі було вже просто непорядно, мене і так не вельми обтяжували обов’язки — ходив на вчені ради, ділові наради, знайомився з працями молодих колег, зрідка був опонентом на захистах. Та, коли навіть і продовжувати цей список, то однаково виявиться, що я у легкому припрязі. Часи надривних зусиль, коли я запрягав себе то в одну нерозв’язану проблему, то в іншу, давно минули. Нове покоління фізиків з усмішечкою позиркує на дивацтва професора Гребіна…
Зараз у нашому інституті чергове пожвавлення — очікується галасливий симпозіум, у якихось відділах гармидер, щось підраховують, цього разу теоретики стоять осторонь, але і їм не дають спокою. Згадали і мене, наш директор запросив сьогодні до себе — «конфідейційно, Георгію Петровичу, на кілька слів».
Сонце вривається у вікна, і з подвір’я дитячий сміх… Наповненість дня мене не пригнічує, навпаки — мені необхідна розрядка. Занурюся з головою у звичні води, змию з себе налиплі обов’язки й обросту, мабуть, новими, наберуся свіжої інформації, та й зустріч з директором вельми цікава — куди свататиме? Директор любить загнуздувати тих конячок, які вже не кидаються долати перешкоди, вони за звичкою добре тягнуть адміністративні посторонки. День наповнений, отже, віддамся йому, але вчорашнє незавершене таємниче житиме у мені, пронесу, не розплескаю, а вже вечір і ніч будуть моїми на пару з терплячим Мислителем.
Виголений, наодеколонений, у свіжій сорочці, з пов’язаною краваткою, я вийшов до сніданку.
— Доброго ранку, Катю. Доброго ранку, Сево.
Так, і Сева тут, за столом, Не кожного ранку нам щастить перестрітися — піднімаємося порізно, порізно розбігаємося, він раніше, я належу до «сов», засиджуюся до пізньої ночі. Вдень Сева рідко забігає додому. Я і мати майже з перших днів збагнули — син не має наміру приростати до нас, зараз живе десь, а з часом і зовсім полетить. Видно, що живе він активно, але його клопоти, радощі й тривоги від нас приховані. Він привчив нас не хвилюватися, коли допізна десь затримувався, іноді дзвонив: «Зриваюся з приятелем до нього на дачу, там і заночую у теплі та затишку. Прошу не панікувати. Завтра увечері побачимося». А колись ми не вірили у самостійність нашого сина. Інколи мені западала в голову страхітлива думка: «Чи здивуємося, коли раптом з’ясується, що Сева опинився серед злодіїв або бандитів?» Щоразу картаю себе — як можна до такого додуматися! — та від цього віри у сина не додавалося.
Він виріс серед книг і колись час від часу захоплювався літературою, доступною його віку. Та після повернення Сева жодного разу не підійшов до полиць. І коли йому читати? Він ніколи не залишався наодинці з собою — у діяльності, у спілкуванні. Справді ж, треба чимось дуже захоплюватися, щоб бути таким непосидющим. Але ніякі науки його не захоплювали, ніяких особливих пристрастей за ним не водилося, навпаки, мій потяг до історії він вважав невинною слабкістю — у батька хоббі. І, напевне, на будь-кого, хто до чогось небайдужий, він дивився зверхньо — людина зі слабинкою, а я ось не такий.
Сева охоче (навіть дуже охоче погоджувався — світ не ідеальний, ненадійний, невлаштований і взагалі, як він казав «лажа довкола», та погоджувався спокійно, не обурюючись. Навчений досвідом своїх двадцяти трьох неповних літ, він поблажливо остуджував мене безтурботною порадою: «Не витрачай пороху, тату. Бережи адреналінчик».
І при цьому всьому він мав свої уявлення про честь і совість. Не можна ходити в боржниках, коли тобі хтось зробив послугу, постарайся якомога швидше прислужитися йому. Але схоже на те, що це правило не зачіпало жінок, їм можна не відповідати послугою на послугу, від їхніх докорів можна відмахнутися, їм можна збрехати. Позичати у батьків він вважав принизливим для себе, і хоча попервах йому доводилося брати у матері на дрібні витрати, та робив він це явно з важким серцем, у крайньому разі. Делікатність, яка нас гнітила.
Страхітливі думки, що лізли мені у голову від таємничості Севиного життя поза домом, були не більш, ніж абстрактне припущення — неймовірно, але у принципі навіть і таке можливе. Проте прискіпливі спостереження чим далі, тим більше переконували мене у протилежному. Мабуть, затятому моралісту було б важко дорікнути Севі за аморальність. Він щонайменше думав про десять заповідей Мойсея, але, здається, виконував їх з бездоганністю пуританина, окрім, можливо, однієї — «не зажадай жони ближнього свого». Тут я б не поручився за безгрішність свого сина.
Для нас залишалося загадкою те, що було у Севи з тією жінкою, яка так і не стала його дружиною. Усі наші розпитування він із властивою йому тепер невимушеністю рішуче припиняв.
— Мамо, тату! Я зробив дурницю. А тепер порозумнішав, мої дорогі батьки. Такого більше не буде. Все! Крапка!
Ми збентежено мовчали, зате на нас напосідали колоратурні голоси:
— Пробачте, можна покликати Севу?..
— Його нема вдома. Що йому переказати? У відповідь короткі гудки.
Сева — наш родинний сфінкс, невідгадана загадка. Зараз він, як і я, одягнутий, у білосніжній сорочці, з краваткою, сидів за столом, зустрів мене зичливим поглядом.
— Вітаю, тату. Сьогодні разом стартуємо.
— Як твої справи, сину?
— Просуваються у заданому напрямку.
— Отже, роботою задоволений?
— Вважатимемо, що робота більше задоволена мною.
Він недавно влаштувався в телеательє. В армії мав справу з апаратурою спостереження, а тому… «Начинка цивільних ящиків, тату, для мене — раз плюнути».
— А в інститут радіоелектроніки вже не тягне?
— Я ж казав, що до мого генерального плану це не входить.
— І маєш намір усе життя просидіти у телеательє?
Сева скорчив звичну міну, яка давала зрозуміти, наскільки невигадливі шаблонні батькові запитання.
— Здійснивши деякі варіації, тату.
— А саме?
— У шарашчиній конторі, де я кинув якоря, пригрілися маленькі бонзи, яким потрібна робсила. О’кей! Півроку ішачитиму на них, але за це матиму клієнтуру, стану вільним художником. Років через три моя клієнтура розростеться по Москві, дасть мені міцні зв’язки. І тоді… Ось тоді знову повернуся у рідну шарагу.
— Навіщо? — здивувався я.
— Щоб також стати там маленьким бонзою. Маленьким, тату, великим не хочу. Ти ж знаєш, мої запити скромні.
— Не перестаю дивуватися: хто ти — просто цинік чи лише дрібний пройдисвіт?
— Ні те, ні інше, тату, — твереза людина, яка прагне мати пристойний курінь у кооперативному будинку і «Жигулі» кольору «корида» біля під’їзду. І врахуй, при цьому ні у кого нічого не видираючи з рота і нікому нічого не заборгувавши. Це, тату, і є свобода. Іншої не уявляю.
І вкотре знову вирвалося одне з моїх вічних, найневигадливіших запитань:
— Так хто ж все-таки навчив тебе, сину, цієї мудрості?
Знав, що напорюся, — на такий звичний замах син відповість відпрацьованим хуком.
— Ти, тату. Твій власний приклад. — Під чистим Севиним чолом небезпечно ласкаво зблиснули сірі очі.
Катя, яка поралася коло плити, різко обернулася, ступила до столу, рішуче сіла — готова захищати мене від сина.
Сева напружився, але не зніяковів, почав відважно:
— Людина мов гора, зблизька її не розгледиш, треба поїхати якнайдалі, щоб побачити усю, як вона є. Я майже три роки здалеку вглядався у тебе, тату… Збагнув, який ти розумний, тебе не зрівняти з тими, з ким я стрічався. Але ти, тату, безпорадніший від останнього дурня. Дурні зовсім не безпорадні, вони не мудрують, вони діють. Хіба, приміром, важко дурному батькові впоратися з неслухняним сином — відшмагає раз, відшмагає вдруге, син стане таким, як треба. А ось ви з мамою перевиховати мене не зуміли. Билися, билися, та й відступили — нехай іде в армію, а може, там перевиховають. Інші люди, не такі розумні, аж ніяк не професори… І що ж, можна вважати, у них вийшло — змінився, як бачите. Лише, тату, будь ласка, не ображайся, через твоє невміння я люблю тебе не менше, навіть почав більше любити…
— Не вибачайся, — сказав я. — Дякую за те, що нарешті забалакав відверто.
— Я ж не тому мовчав, що приховував щось. Та коли б я поліз до вас з такою одвертістю, що б вийшло?.. Вийшло б те, що я вас звинувачую, себе нещасненьким показую. А я зовсім не нещасненький і вдячний вам — не тримали коло себе, у світ випустили… Так ось, чи можу я тепер жити за твоїм взірцем, тату? І за твоїми порадами… Ти мені весь час казав і зараз кажеш: не рвись пристосовуватися, а рвись впливати на життя! Вдумайся, тату: що вийде, коли кожен — так, кожен — запрагне впливати на життя? Скільки є людей — і всі впливають. Усі, розумні і недоумки, чесні і пройдисвіти, кожен на свій копил — впливає! Та життя й без того настільки заплутане, що далі нікуди, а тоді взагалі така каша завариться, що сам господь бог її не розсьорбає. Хіба я не маю рації, тату?
І я погодився:
— Ти маєш рацію… Коли кожен поодинці… Так, коли не погоджуючи один з одним впливати, то каша…
— Не погоджуючи?! — з прикрістю здивувався Сева. — Невже, тату, ти віриш, що люди можуть погоджувати?.. Та вони завжди тягнутимуть — кожен собі. І завжди відбиратимуть один в одного, і завжди один одного хапатимуть за горло — віддай моє!
— Дивно, як вони ще не передушили один одного… Га?! Давно б пора.
— Відповім, відповім, до цього і гну!.. Не передушили лише тому, що пристосовувалися. Так, до життя! Так, один до одного! При-сто-совувалися!.. Ох, слово погане! Ох, соромно таке чути!.. Але чому, тату? Чому, мамо?.. Заєць мусить пристосовуватися, а людині не можна. Про пристосовуваність зайця навіть природа дбає — линяти навчила, вбирайся на зиму у білу шерсть, на літо — у сіру, — а людям зась, заборонено?! Ким?.. Та тими ж людьми. Забороняти забороняють, але кожен по-своєму пристосовується, лише не признається у цьому. Ну так ось, тату, мамо, ваш син пристосуванець й анітрохи цього не соромиться. Пристосуванець — так, але не дармоїд і не насильник, з рота ні в кого не вириває. Живи і дай жити іншим — вважаю, що святішого гасла бути не може… Ось і все, як на духу сказав. Рожевий від збудження Сева замовк, визивно вдивляючись у нас.
Я мовчав, тихо хилила до столу голову Катя, вона так і не змогла стати на мій захист. І сам я захистити себе не зумів. Не так уже й просто довести очевидне: що природно для зайця, неприродно для людини. Будь-яка суперечка зараз переросте у плутані дебати. Я мовчав.
Сева, мабуть, вибудовував свою систему не один рік, нею захищався і нею пишався, зараз тихо святкував перемогу — спрацювала, приголомшила. Він ввічливо чекав, відверто прагнучи заперечень, їх не було, тоді рішуче підвівся, стягнув з стільця свій піджак, без поспіху вдягнув його, розправив плечі, — легка матерія піджака плавно облягає талію, ставний, ясноокий, щасливий своєю нерозтраченою молодістю, своєю непоступливою самостійністю, поблажливий до нас, просякнутих порохом застарілих поглядів.
— Ключ я маю, так що не хвилюйтеся, коли затримаюся.
Напевне, відчуваючи за спиною мій погляд, що бентежив його, він погравав лопатками. Таке собі безтурботне «ти пішла, і твої плечики»…
Катя підвела голову — над переніссям різка зморшка, очі темні, ковзають мимо. Я не витримав її мовчання, заговорив:
— А може, він і має рацію. Що ще робити, як не пристосовуватися, коли на більше не здатен?
Відповіла не зразу.
— Я гадаю… — голос глухий, — чи не розміняти нам нашу квартиру на двокімнатну й однокімнатну?
Я розгубився:
— Не балакай дурниць…
— Нехай це буде нашим останнім батьківським внеском.
— Хочеш, щоб уже зараз?..
— Ми зараз, Георгію, живемо з ним на різних поверхах. Ну, а так житимемо у різних районах.
Вона всю себе віддала синові — єдине у її житті. І — «у різних районах», подалі! Оце так… Телефонний дзвінок врятував мене від відповіді.
— Це Алевтина говорить… Алевтина Іванівна, дочка Івана Трохимоюча. Я хочу, щоб ви сьогодні прийшли до нас. Дуже треба. Приблизно о пів на п’яту, не пізніше…
— Що трапилося, Алю?
— З глузду з’їхати можна, Георгію Петровичу, не хочу й говорити…
День, як і до того, яскравий і жаркий, та я вже не тішився ним. Здавалося — велике попереду, незавершене вигоріло, залишився лише його слід, попіл. Та день тільки починається, треба пройти його до кінця…
Як воно так виходить, що я постійно виявляюся беззбройним перед сином?!