— Не встигнеш! Хи-хи!.. Ясноокий випередить тебе.
Для чого Ясноокому випереджувати його, Кампанеллі загалом було ясно. Ще свого часу він вирішив, що всі каліки у щасливому Місті Сонця не повинні байдикувати, бо ніяка тілесна вада не є підставою для неробства. «Якщо, — переконував він, — хтось володіє нехай одним якимось членом, то він має працювати за його допомогою, хоча б у селі, жити на: доброму утриманні і служити підглядачем, повідомляючи державу про все, що почує». Тут усі з тілесними вадами — безногі, безрукі, сліпі, горбаті, мабуть, усі прилаштувалися підглядачами, робота не важка, лише б був попит на неї. А попит, очевидно, є, і чималий, коли держава вітає своїх громадян за радісний настрій.
Кампанелла спішив до храму, щоб стрінутися з правителем.
Біля входу на Храмовий майдан його очікували солдати з мушкетами й алебардами, капітан у начищеній кірасі грузько сидів на коні.
— Візьміть його!
— Я Томмазо Кампанелла — творець вашого міста!
— Ти нам і потрібен!
Льох, куди його повели, мабуть, був такий же глибокий, як знаменита «крокодиляча яма» у Кастель-Нуово, гвинтові кам’яні східці без кінця.
Силоміць заштовхали у низькі двері, у затхлий морок.
— Падай! Зустрінеш давнього знайомого… Він упав на слизьку кам’яну долівку.
У темноті зашурхотіла солома, почулося чи то схлипування, чи то смішок. Кампанелла сів.
— Хто ти, друже? — спитав він.
Смішок у відповідь. Тепер уже виразно — не схлипування.
— Я Кампанелла. Я породив це місто, а мене схопили у ньому, мов ворога.
Знову торжествуючий тихий смішок і шурхотіння соломи.
— Ах, так, — розсердився Кампанелла, — тут тепер радіють, коли їм повелівають. Тобі, нещасний, яка потреба у цій ямі виконувати цей паскудний наказ?
Здушений зраділий голос:
— Не по наказу веселюся — від душі.
— Тоді вже зовсім паршиво — жертва зла радіє злу.
— Справедливістю тішуся, Кампанелло. Справедливістю! Вона прийшла!
— Уперше чую, щоб тюремники чинили справедливість.
— Бог не дуже перебірливий, Кампанелло. Він творить своє і руками тюремників, і руками героїв.
Спресована підземна темінь, за товщею землі не чути світу, чути дихання товариша по нещастю і недоброзичливця.
— Хто ти, потворо? — спитав Кампанелла. — Шкода, що не бачу тебе.
— Справді шкода… Я не потвора, у мене жалюгідна подоба, Кампанелло, — голомозий, збита борода, беззубий, лахміття не прикриває уже той кістяк, який ще доводиться вважати своїм тілом. І в мене переламані обидві ноги… Шкода, що не можеш побачити, ти б порівняв з тим, яким я був.
— Отже, правда… Ти мій давній знайомий?!
Смішок, що нагадує схлипування:
— Я — Сол, верховний правитель Міста Сонця. Зараз я щасливий — творець разом зі мною. Ти відчуваєш, як душить нас наше місто? Ми на його дні.
Спресований морок, спресована тиша, десь далеко над ними гора каміння у вигляді піднесеної до неба вежі. Поховані під тим, що старанно будували.
— Сол… — зривається тихий голос. — Що?.. Чума? Лютий ворог?.. Яке нещастя?
— Помилки, творець, інколи страшніші від чуми.
— Ти допустився фатальної помилки, мудрий Сол?
— Ха-ха! Я?.. Ні, шановний фра Томмазо, помилився ти.
— У чому? Переможна відповідь:
— Грішив простотою!
— Невже це такий великий гріх, Сол?
— Простота гірша від злодійства, гірша від розбою. Простота — недоумство. Коли недоумство починає керувати людьми, то вони стають самі собі ворогами.
І Кампанелла розсердився:
— Досить словоблуддя, Сол!
— Що ж… — Сол замовк.
Тиша кам’яного склепу. Вона така монолітна, що здається: час безсилий пробитися крізь неї, зупиняється десь поряд. Ніщо вже не може просунутися вперед, усе застигає, і голос, що замовк, ніколи не повториться, чекай, чекай його і не дочекаєшся. Та Кампанелла не виявив нетерпіння, не поквапив незримого співрозмовника. За ‘ тридцять три роки у в’язницях він навчився терпіти.
І Сол заговорив з темряви:
— «Усе, що їм необхідно, вони одержують від громади…» Твої слова, Томмазо, про нас. Ти пропонував саме так жити: гуртом працювати, складати все в один спільний казан, з нього гуртом черпати.
— Хіба це неправильно, Сол?
— «Усе, що їм необхідно…» Гм… А що?.. Скажи про себе: що тобі треба для життя?
— Я ніколи не жадав мати багато — хліб, вино, свічки для роботи вечорами, папір, щоб писати, ну і найскромнішу одежину, прикрити наготу.
— І книги…
— І книги, звісно.
— І ти ще маєш невеличку колекцію старовинних монет. Ти про неї чомусь не згадав. Хіба вона вже так необхідна для життя?
— Єдине, чим я втішався на дозвіллі.
— І тебе останнім часом не носять хворі ноги. Ти хотів би мати свій екіпаж? Він, напевне, значно полегшив би твоє життя…
Кампанелла промовчав.
— Ось бачиш, — тихо продовжував Сол, — навіть ти про себе не скажеш достеменно, що тобі треба, де межа твоїх бажань. А чому інші повинні себе обмежувати? Напевне, лише мертвий перестає жадати собі більшого.
— З цього приводу, якщо пам’ятаєш, я говорив: «І службові особи ретельно стежать за тим, щоб ніхто не одержував більше, ніж належить».
— Кому скільки належить?.. Як це визначити? Кампанелла рішуче відповів:
— Лише зрівнявши апетити, Сол. До необхідного! Проста, здорова їжа, добротна, але не розкішна одежа, дах над головою…
— Ми так і вчинили, Томмазо. Ухвалили давати всім лише найнеобхідніше. Звісно, що ніяких цінних колекцій мати не належало…
— Це справедливо, Сол.
— Ні, Томмазо, це виявилося страшенною несправедливістю. З неї і почалася та чума, яка винищила місто.
І Кампанелла важко хитнувся у темряві.
— Не вірю, Сол! Яка ж це несправедливість, коли все у всіх однаково, нема підстав комусь заздрити, на щось ображатися.
— На жаль, підстави є — і серйозні.
— Лише для ненаситно жадібних, для пропащих негідників!
— Навпаки, Томмазо, для найдостойніших громадян, для тих, хто здатний краще ніж інші, самовідданіше працювати.
— Ти насміхаєшся наді мною, Сол!
— Хіба мені, сидячи тут, до сміху? Трудівник, який не шкодує себе на роботі, дає громаді багато, а поруч з ним інший, який чи не вміє, чи ледачкуватий, і користі з нього мало? Та одержували вони однаково необхідне: їжу, одежу, дах над головою. Постав себе на місце сумлінного громадянина, який надсаджується на роботі. Як йому не замислитися: я добуваю, а за мій кошт живе нероба. І хіба це справедливо, Томмазо?
Томмазо спантеличено промовчав.
— І ось наші кращі трудівники перестали надриватися, почали підлаштовуватися під тих, хто працював украй погано. День у день падала повага до праці. Наші ниви і виноградники почали кепсько оброблятися, ми все менше і менше одержували хліба і вина, наші стада хиріли, наші ткацькі майстерні випускали неякісну тканину, і її не вистачало на одяг. У нашому місті поселилися злидні. Ми вже не могли ні нагодувати людей, ні одягнути, ні відремонтувати їхні житла. Місто перетворилося у збіговисько гультяїв.
Кампанелла вибухнув:
— Недбайливих треба було карати, а старанних заохочувати! Повинні ж були вчасно зметикувати.
— Ти наївний, Томмазо Кампанелла. Тобі все видається простим і легким, — безпристрасно заперечив з темряви Сол. — Підкажи: як відрізнити недбайливого і старанного? Хто це має робити? Наглядач з нагаєм? Нехай він стежить і підганяє? Нехай він розподіляє, кому за роботу масніший кусень, а кому покарання? Чим же тоді цей наглядач кращий від господаря? Чи можна після цього говорити: в нас усе спільне?
— Треба було зробити так, щоб кожен стежив за своїм товаришем, повідомляв вибраній особі, скільки зробив його сусід. Зробив мало — хліб і вода, не дуже багато — не дуже добрий обід, багато — їж досхочу. Це так просто!
— Дуже просто, Томмазо. І ми теж, як і ти, клюнули на цю простоту… Стеж за своїм товаришем по роботі! Донось на нього! Я вже не кажу, що всі почали працювати погано, — на кожного можна було донести, зіпсувати йому життя. Але тепер ще для кожного громадянина Міста Сонця товариш по праці стає ворогом, якого треба викрити раніше, ніж він викриє тебе. Спіши обмовити, інакше він обмовить, постарайся залякати, бо сам житимеш у страсі перед ним. Ми зробили з нашого міста киплячу ненавистю клоаку, та натомість нічого не одержали. З того, що нам доносили, неможливо було втямити, де нахабна й безсоромна брехня, а де правда, де злісні наклепи, а де обурення чесного трудівника. Обмовляли частіше тих, хто старанно працював і міг своєю працею підвести нероб, а тому нам частіше доводилося карати чесних людей. Ми добилися того, що вони зовсім перевелися. Жахливі злидні, ненависть і брехня! Чума набирала в сили, благородний Томмазо. І винним тут був надто спрощений погляд на життя.
Сол замовк. Знову спресована підземна тиша. Кампанелла крізь товщу землі відчував вагу міста, де на бруківці росте трава, а на розмальованих стінах висять страчені.
Шарудіння соломи, зітхання Сола.
— Так ось… — його тихий голос.
І Кампанелла закричав:
— Годі! Не хо-чу! Ще слово — і я задушу тебе!
— Мене, мудрий Томмазо? Чому не себе?
Крик Кампанелли захлинувся, він простогнав:
— Прокляни, розбий мені голову, але не розказуй, не розказуй далі!
— Ого! Залізний Кампанелла не витримав. Отже, правда страшніша, ніж велья…
— Благаю, Сол…
— Ні, Томмазо, не чекай від мене пощади. Ти мусиш знати все до кінця… Так ось — злидні, ненависть, брехня і ніякої надії, що всьому цьому прийде край. Кого не охопить страх перед майбутнім, кому захочеться жити далі! А якщо страх наростатиме далі… Він ріс, Томмазо, він загрозливо ріс! І треба було будь-яким чином зупинити це… Ми не в змозі змінити життя, але ми навчилися примушувати. Повеління визріло само по собі: ті громадяни, які піддаються оманливому страху, а не тішаться квітучим життям, здійснюють найтяжчий злочин і повинні бути страчені через повішання. Не я придумав це, але я… Так, Томмазо, як верховний правитель міста я повинен був це підписати… Ти чуєш мене?
Відповіді не було.
— Я підписав його. Ти чуєш? Чому ж ти не обурюєшся? Не виказуєш своєї зневаги?
Мовчання.
— Підписав тому, що не міг запропонувати щось інше. Підписав, але змусити себе радіти не міг — не було сили. І я мовчав. Усіх тих, хто мовчав, не був у захваті, не сміявся голосно при людях, хапали і вішали. А тут верховний правитель — мовчить. Йому б належало виступати із життєрадісними промовами, закликати до бадьорості і загальних веселощів, а він… він мовчить. Сам розумієш, такого правителя повинні прибрати…
Кампанелла мовчав. Сол зітхнув.
— Мене не повісили на стіні. Ні, не тому, що пожаліли, не з поваги, не за минулі заслуги. Просто це могло викликати у громадян дуже гнітючий настрій. Верховний правитель повішений на стіні… Мене кинули сюди, до найглибшого у місті льоху…
Кампанелла не відізвався.
— А тебе ми чекали, Кампанелла. Чекали і боялися. Хто зна, що ти ще накоїш, побачивши наше життя. Ми ж живемо за твоїм словом, ретельно виконуючи все, що ти сказав, але тепер ти для нас не страшний, учителю. Ти можеш оголосити, що це не твоє, що слід починати все спочатку, заново. Переживати ще раз знову те, що було!.. Ні! Ні! Хай буде, що буде, та лише щоб не те, що було. Тому-то наші молодці поквапились заштовхати тебе до цього льоху… Ти чуєш мене?.. Ти живий, Кампанелла?..
Тиша.
Смерть настала о четвертій годині вранці 21 травня 1639 року. Над Парижем розливалася соромлива зоря, вежа монастиря на вулиці Сент-Оноре несміливо рум’яніла.
Розділ п’ятий
1
На моєму столі Мислитель з неоліту, і купкою важкі томи Маркса і Енгельса. Під безпристрасне мовчання Мислителя шукаю відповіді.
Маркс говорить: «Спосіб виробництва матеріального життя обумовлює соціальний, політичний і духовний процеси життя взагалі». Я без подиву сприйняв знаменитий вислів ще з шкільної лави.
Зараз запізніло здивувався прозрінню. Багатолике, заплутане життя людське, власне, це — безперервна діяльність — суто особиста і внутрішньосімейна, групова і станова, народна і міжнародна. Велика різноманітність діяльності обліку не піддається, та існує найголовніша, основоположна, однаковою мірою притаманна і окремим особам, і суспільним об’єднанням — діяльність трудова. Вона — джерело нашого буття, вона — кінетична основа нашого розвитку, як ми працюватимемо, так і житимемо, обумовлює, стверджує Маркс і додає: «Вся… історія є не щось інше, як породження людини людською працею…»
«Хто цього не знає…» Будь-яка істина, якщо вона визнана і загальнодоступна, стає банальною, відпадає потреба вдумуватися у неї, намагаються не згадувати про неї зайвда раз, досадливо відмахуються від неї, як від надокучливої очевидності, і врешті-решт вона тихо кане у забуття. А чи багато нинішніх апологетів моральності пов’язують моральний занепад зі специфікою праці у наш напружений вік науково-технічної революції? Обумовлює? Та ні, забули про це.
Павло, Кампанелла і іже з ними, кого ми називаємо утопістами, вважали: треба змусити трудитися всіх — хто не працює, той не їсть! — і тоді справедливість восторжествує, звичаї облагородяться. Яка наївність! — говоримо тепер, зітхаючи і промовисто замовкаємо, вважаючи, що цим усе сказано.
А Маркс і Енгельс на наївність, на людський недомисел утопічність проектів таких мислителів, як Кампанелла і іже з ним, не списували. Вони твердили: «Значення критично-утопічного соціалізму і комунізму полягає у зворотному відношенні до історичного розвитку».
Скільки пройшло по землі людей глибоченного розуму, вражаючої проникливості, та як тільки вони пропонували конкретно-наочні картини ідеального суспільства, то виявлялося — історичний розвиток не збігається з ними. І не випадково сам Маркс ідилічних картин майбутнього не малював. «Але відкривати політичні форми цього майбутнього Маркс не брався», — відзначав свого часу Ленін.
Щоб розібратися, чому спроби наочно уявити соціально справедливе суспільство виявилися «у зворотному відношенні до історичного розвитку», напевне слід звернутися до того ж, що «обумовлює всі процеси життя взагалі», — до змін характеру праці, яка створює людину.
Праця немислима без затрати сили… Мислитель кам’яної доби стовбичить перед моїми очима. До його часу людина накопичила вже чималі сили. Накопичила, а не одержала — її м’язи не стали міцнішими, ріст — вищим, плечі — ширшими, зуби — гострішими. Колись дикий бик з його природною міццю був для неї страшним, але людина озброїлася списом з крем’яним наконечником і стала вбивати биків, добуваючи м’ясо для себе і дітей. Колись людина не здатна була звалити дерево, але змайструвала кам’яну сокиру, і дерева почали валитися до її ніг. Виникали сили, небувалі досі у природі, де живе поєднувалося з предметом, одухотворене з неодухотвореним. Ці новоявлені сили дістали назву продуктивних, вони зростали з покоління у покоління, з віку у вік.
Вони зростали, колись непосильне ставало посильним, людина одержувала більше і більше необхідних продуктів. Здавалося, рано чи пізно мало б стати усього вдосталь, а з ним і наступити благоденство — трудися в міру сил, живи собі в достатку. Рано чи пізно неухильно міцніючі продуктивні сили — гарант цьому. І якщо навіть одноплемінники Мислителя не дуже бідували — знаходили ж час ліпити скульптури, — то достаток мав давно уже настати. Та минали тисячоліття, продуктивні сили зростали й зростали, а омріяний достаток — де він?
Незграбний мислитель підпирав дужими руками маленьку деформовану голову, із затаєною своєю замогильною прадавньою думкою. Його глиняна безпристрасність непорушна.
У кам’яну мислителеву добу тільки-тільки навчилися розпушувати землю. Праправнуки Мислителя запрягли вола в соху. Людина володіла вже більшими продуктивними силами. І що ж — краще жила, легше жила?.. Як сказати. Сили зросли, але зросли й клопоти, зросли й витрати. Колись людина виламувала в лісі кривого дрючка — ось тобі й знаряддя праці, мотика, вибирай вигідніший клапоть землі, здобувай собі хліб насущний, жодних витрат. А тепер мотикою себе не прогодуєш, вигідні землі вже розорані, залишилися такі, які дерев’яною палицею. не візьмеш, заводь вола, ладнай соху. А щоб виплекати вола, треба кілька років на нього працювати, відривати від себе — сам не з’їж, а його нагодуй. Життєвих труднощів не поменшало, вони зросли, не кожному під силу, багато хто здавався, потрапляв у скрутне становище. Парадокс: причина цих труднощів — розвиток продуктивних сил, які, здавалося б, навпаки, повинні полегшити життя, поліпшити добробут.