2
Навряд чи комусь пощастить уникнути в напруженій течії часу ударів, випадкових травм.
Злигодні війни, поранення і контузію я якось не звик брати до уваги, скоріше навіть вдячний долі, «що в двадцяти баталіях я був, а не убитий». І шлях від студентика, який не встиг зняти військової шинелі, до відомого професора також можу вважати гладким. Неминучі неприємності, прикрі перепони були, але не такі значні, щоб ремствувати на них.
Років п’ятнадцять тому чи навіть більше я побував у Лондоні на міжнародній зустрічі фізиків, розбурханих тоді теорією кварків. За кілька кроків від сяючої реклами Пїккаділлі під аркою будинку, що виходила на людну вулицю, я запримітив гурт молодиків, довговолосих, у барвистих кофтах, у намистах, з підфарбованими очима і намальованими губами, із зазивним виглядом панельних дівиць.
— У вас такого немає, містер Гребін? — поцікавився мій попутник, відомий в Англії науковий оглядач.
І я відважно, з чистим сумлінням відповів:
— Ні. Скрушне зітхання:
— В такому разі вірю — майбутнє належить вам, бо молодість багатьох розвинутих націй таїться у цій пошесті.
Мене було покарано за зарозумілість. До того часу в мене вже підріс син. Він захоплювався марками, науковою фантастикою, фотографією, серед школярів шостих — сьомих класів на районних змаганнях по лижному спорту зайняв друге місце, учився нерівно, у щоденнику часто стояли поряд п’ятірки і двійки. Згадуючи минуле, виразно бачу його в ті щасливі літні дні на дачі в Абрамцеві, яку ми наймали у вдови художника, — вигоріле волосся, чисте, засмагле лице, очі, які довірливо віддзеркалюють небо, тісні потерті шорти і коліна в саднах… Щемить серце, хоч криком кричи.
Сева — одинак у добропорядній родині. Та для підлітка настає така пора, коли кожна родина починає здаватися йому неблагополучною. Кожна, навіть найідеальніша! Стає тісно в її рамках, зовнішній світ манить до себе, опіка матері і батька пригнічує, хочеться волі й самостійності. Становлення людини не обходиться без цієї кризи, в одних вона проходить непомітно, в інших переростає у трагедію. Сева став частіше десь пропадати…
Він відпустив волосся, категорично відмовився стригтись, одразу ж втратив вигляд доглянутої дитини, такий собі здичавілий послушничок. Він знайшов стару материну кофту з широкими рукавами, от тільки звичайні ґудзики його не влаштовували, десь роздобув мідні дзвіночки, власноручно їх пришив. У жіночій кофті з дзвіночками, у потертих, з чужого заду (виміняних) джинсах з торочками знизу, з неохайними рідкими косицями, що спадали на плечі, — дивна, одначе увага до власної зовнішності: намагатися не сподобатися іншим, бути схожим на городнє опудало. Наш син…
Навряд чи він сподівався, що ми будемо милуватися ним, але нашу розгубленість, досаду, презирливість сприймав хворобливо, став надмір дратівливий. Тепер будь-яка дрібниця виводила його з рівноваги: осудливий погляд, гірка посмішка на моєму обличчі, прохання матері винести відро із сміттям — все це він сприймав як посягання на його гідність. І найпростіші питання оберталися для нього болісними проблемами — відзначати чи не відзначати вдома день народження, чи їхати разом з класом на екскурсію в Коломенське, чи просити у матері грошей на нові платівки?.. На його фізіономії все частіше з’являвся вселенський кислий вираз, допоки не захолов у постійну міну і остаточно спотворив його. Ми відчували — він дедалі більше вже сам себе не поважав.
А я згадував випадок у Лондоні і розкаювався у браваді — у нас цього нема, ми на відміну від інших бездоганні… Те, що властиве для часів і народів, так чи інакше не може поминути і нас.
Сакраментальний конфлікт батьків і дітей виник не вчора. «Я втратив будь-які надії щодо майбутнього нашої країни, якщо нинішня молодь прибере до своїх рук кермо влади, бо ця молодь нестерпна, просто жахлива». Ці слова сказав Гесіод ще у VII столітті до нашої ери, Але батькам наступних поколінь від того стародавнього зізнання легше не ставало.
3
Ну якщо вже мені не по собі — повсякчас на грані відчаю — то, здавалося б, що має відчувати мати? Та як не дивно, вона не докоряла йому, не намагалася залізти в душу, не заводила всілякі спасенні розмови, мовчала і придивлялась. Та я бачив, як важко це їй давалося: змарніла, очі позападали, погляд став неспокійний, ніби вона увесь час чекала — ось-ось ударять ззаду.
Ми одружилися, коли я був аспірантом, а вона студенткою четвертого курсу Катею Востровою — акварельне обличчя, світлі коси. Хіба міг я тоді думати, що ця ефемерна істота стане моєю непохитною підпорою. Не я — її, вона — моєю, на все життя. Щоправда, невдовзі Катя втратила свою ефемерність, розкохалася, набула величного виду. І слід сказати, що світлі Катині коси було відрізано… Я займався невловимими нейтрино, сушив голову над тим, сідлоподібна чи сферична форма Всесвіту, і не вмів пам’ятати про кахлі, що відпали у ванній, про пальто для Севочки, про те, що нарешті «хліб наш насущний даждь нам днесь». Цим клопоталася лише вона, Катя, я тільки покірливо схилявся перед її передбачливою мудрістю, тепер ось з надією чекав її рішення. І вона вирішила:
— Це бунт, Георгію. Проти нас, проти цілого світу. Ти хочеш його вгамувати?
Я нічого не відповів.
— Де там, — гірко мовила вона, — ти волієш, щоб це зробила я.
І я знову промовчав, бо вона вгадала. Мені нічого було додати.
— Так от, Георгію, краще нам не помічати його хлоп’ячого бунту, вдати, що він не вартий уваги. Не підкидатимемо дров у вогонь. Сам згасне.
Зайвий раз Катя довела свою незбагненну для мене мудрість — справді, Сева незабаром забув кофту з дзвіночками, підстригся, змив з лиця кислу міну, впрягся у шкільне ярмо, а воно нині тяжке. Давно зникли альбоми з марками, дитячі фотоапарати, підручники витіснили книги наукової фантастики, навіть у кіно вискочити бракувало часу, щоденні турботи про оцінки і синці під очима від старанності. Та пора обирати те, чому маєш присвятити себе. Треба чимось захоплюватись, щось шукати, нехай навіть на шкоду успішності, крадучи час у домашніх завдань, інакше — цілковита розгубленість на початку шляху, випадковий інститут, випадковий фах, ноша до гробу, доля невдахи. Я забив на сполох, і Сева охоче на це відгукнувся — став захоплюватись… гітарою! Цілими вечорами він бренькав з вражаючою занудливістю:
З четвірочників скотився до трієчників і вже не піднявся. Мати не дорікала мені за необачність, тільки поглядала зрідка осудливим оком.
Він подав на біофак, хоч з таким самим успіхом міг би подати на фізичний чи юридичний, його відсіяли після першого ж іспиту з математики. Отут і з’явилась на його ще по-хлоп’ячому пухких губах слабенька усмішечка, іронічна й беззахисна водночас. Усмішечка бувальця, який уже у всьому розчарувався, його вже не подивуєш і не зламаєш невдачею. Це вам не той кислий вираз недоростка, не пригніченість, не розгубленість, а набута після поразки рішучість. Сева недовго тримав нас у невіданні.
— Більше нікуди не подаватиму. Навіщо? У школі була каторга, в інституті — знову!.. Хочу жити. Просто. Без натуги. На хліб для себе якось зароблю.
Рішення безпрограшне вже тому, що для його здійснення не треба щось особливе робити. Я приголомшено дивився на усмішечку бувалої людини, приклеєну на хлоп’ячому обличчі.
А мати тихо мовила:
— Ти мене обкрадаєш, Сево.
— Чим?
— Яка мати не мріє подарувати світові видатну людину.
Але він з ходу відрізав:
— Що для тебе важливіше, мамо: те, щоб я став видатним, але був нещасним, чи ж щасливим, але непримітним?
Я крекнув, а мати з тужливим здивуванням довго розглядала його.
— Хто тебе так налякав, сину? — спитала вона. — Не ми ж.
Сева вперто опустив голову:
— Хочу бути вільним… від зайвих турбот. От і все!
Його швидко звільнили від турбот про своє майбутнє — призвали в армію. Там за нього думали, ним розпоряджалися, жодних клопотів…
4
Війна поріднила мене з однією людиною — Голенковим Іваном Трохимовичем, командиром дивізіону, з яким я пройшов від Калача-на-Дону до Сталінграда, від Сталінграда до Праги. Ще до фронту, на підготовчих навчаннях під Серпуховом, грізний майор Голенков випадково завважив, що хлопчина-розвідник батарейного взводу управління миттєво, не зазираючи до таблиць, робить потрібні розрахунки для наводки гармат. Сам майор Голенков прийшов із запасу, стріляв на громадянській з тридюймівок, дальність обстрілу яких чотири версти, балістику знав слабенько. Він був здивований моїми здібностями, пообіцяв зробити з мене командира, називав синком, і це, справді, стало не просто лагідним звертанням — я попав під батьківську опіку.
Іван Трохимович вражав кощавою громіздкістю незграбного тіла, густим басом, суворо висіченим обличчям. Житейська мудрість, яку він прорікав між іншим, і досі для мене нестаріючий порадник: «Пильнуй свою голову, та пам’ятай, що твоя макітра не дорожча за інші… Ніколи не гарячкуй, шаплик води гасить вогнище… Не смій бути ситим, коли підлеглий голодний…» Усе життя пам’ятаю нелукаві батьківські настанови, і якщо не завжди їх дотримуюсь, то лише тому, що не маю ні сили волі, ні моральних якостей свого наставника.
На Курщині під час наступу німецька батарея, яку ми намагалися подавити, накрила наш спостережний пункт, осколком мені перебило ліве передпліччя. Іван Трохимович приповз до нас з дивізійними розвідниками, власноруч волік мене на плащ-палатці через зону обстрілу. Я не пам’ятаю цього, бо джгут був невдало накладений, і я втратив багато крові, знепритомнів. Він ублагав, щоб мене не евакуювали, залишили при санбаті, боявся загубити. Боявся цього і я, а тому ще з незагоєною раною повернувся у дивізіон.
Кінець війни застав нас під Прагою, Іван Трохимович сам добився моєї швидкої демобілізації: «Не ціле ж життя стовбичити тобі біля гармат».
А через десять років вранці мене підняв телефонний дзвінок.
— Великодушно вибачайте, але чи не тут мешкає Георгій Гребін? — Неповторний бас, який неможливо ні забути, ні сплутати.
— Іван Трохимович!!
— Впізнав, голубчик! Пам’ятає старого! — у басових руладах незвичне деренчання.
Він демобілізувався в чині підполковника, жив у Москві, працював у якомусь галузевому главку інспектором.
Був час, коли ми зустрічалися часто, я приходив до нього з своїми радощами й печалями, тепер бачимося набагато рідше, та раз на рік я обов’язково провідую його.
Він ніколи не святкував своїх днів народження, відзначав лише один особливий день. Ваньці Голенкову, круглому сироті, село ухвалило ходити в пастухах, їсти у хазяїв, ночувати по чужих кутках. І ось одного разу, коли він під осіннім дощиком пас стадо на покосах біля ріки, з обрідкуватого ліска виїхало двоє кіннотників, у одного за плечима стирчала гвинтівка, у другого на поясі висіла кобура з наганом. Вони шукали броду через ріку, «де дно твердіше, важке поволочимо, щоб якось не загрузнути». Іван лишив стадо на хлопчину-підпаска, повів кіннотників на перекати, дно там щільне, пісок з галькою, будь-якого воза вдержить. Але важкими виявились не вози, а гармати… У село він не повернувся, лишився при артилерійському з’єднанні окремої ревбригади під командуванням товариша Пестуна-Гроздецького. Через рік неписьменний пастух вже командував батареєю, під хутором Михайловським його батарея розмела наступаючих козаків, виграла бій. Івана Голенкова було відзначено у наказі, підписаному Фрунзе, нагороджено іменним годинником. Після визволення Криму від Врангеля його послали на курси комскладу, та кадровим командиром він залишався недовго. Армія опікувала село, Іван Голенков очолював шефські бригади, виступав з доповідями, організовував лікнепи, їздив для ознайомлення у славнозвісний тоді радгосп імені Тараса Шевченка, де створювався перший тракторний загін. Скінчилося його шефство тим, що гімнастерку з чорними петлицями Іван змінив на піджак відповідального районного працівника, а пізніше. й обласного… Та не все котилося гладко, були чималі неприємності, про що він не любив згадувати. Їх списала війна…
День, коли «від корів пішов до людей», він вважав найважливішим днем у своєму житті, відзначав його у колі близьких.
Колись у цей день поруч зі мною за столом сиділи ровесники Івана Трохимовича. Нехтуючи артритами, колітами, катарами, які напосілися на них, старі налягали на горілочку і, відриваючись від спогадів, глухими басами й вібруючими дискантами виводили:
Нікого з них уже нема в живих, а сам Іван Трохимович, останній із могікан, насилу ноги переставляє. Він роком старший від нашого віку, що вже завершується. Він важко обертає своїми крупноблочними суглобами, складки пористої сірої шкіри обвисли, лише ніс, як і колись, твердий та іржаві брови кущисті й грізні, але під ними розмита дитяча голубінь. І зі свистом дихає, натужливо балакає — хворіє на астму, та розум зберіг ясний, поважність теж.
Після господаря тепер я найстарший за столом. Доньки Івана Трохимовича і його зяті також не молоді, але вже для них «Вставай, країно гордая…» настільки ж екзотична, як для мене «Армія біла і чорний барон…». Іван Трохимович щоразу забирає мене від родинного збіговиська до своєї спартанської кімнатки, вмощується навпроти — напружено випрямлений, плечі підняті, лопатисто-широкі, вузлувато-венозні руки прикривають гострі коліна.
— Мене, відживаючого, гризе тривога, мій друже… — Сиплим голосом, пересилюючи задишку.
— Щось сталося, Іване Трохимовичу?
— Так, голубчику, так. Стара руїна, бачте, почала думати.
Я не вважаю за потрібне ні заперечувати, ні квапити запитанням — сам скаже, для цього й витягнув з-за столу, привів сюди. Він височіє у позі кам’яного фараона, дивиться молочним поглядом у вікно поверх гамірливого міста, поверх неспокійного сьогодні — у безконечність.
— Я завжди був зарозуміло вдоволений собою… — Глухо, не мені, а кудись. — Так, все своє довге життя вважав — зірок з неба, звісно, не хапаю, зате сумління чисте, як сльозинка. Прожив вісім десятків, а вдивитися у себе ніколи було, квапився вперед, зорі назустріч. Лише тепер здогадався озирнутись, і…
Натужливе, уривчасте зітхання, довге мовчання, погляд у далечінь.
— І стукнуло у стару довбешку: скільки прожив — а що зробив? Цеглини у стіну не поклав. Хтось інший будинки будував, заводи зводив, землю орав, а я… Я, голубчику, або стріляв, аба покрикував: «Давай-давай!»
— Ви ж знаєте, я також стріляв і анітрохи не розкаююсь, а пишаюся навіть, — заперечив я.
Іван Трохимович хмикнув і не поворухнувся.
— Не витрачай марно порох, голубе, не переконуй, я й без тебе знаю, що гармата теж може служити для життя. Так, саме з таких гармат я й стріляв. Так, заради життя! Але ти ось відстрілявся і зайнявся зовсім іншим — в науці риєшся, забув про приціл, гармата в душі не сидить. А та тридюймовочка, з якою я в молодості близько познайомився, характер мені зіпсувала, не міг я щось робити, не трощачи, навіть коли розмовляв, то щодуху старався, щоб слова мої мали пробивну силу. «Давай-давай!» — штукенція вибухова.
— Обстановка була вибухова, Іване Трохимовичу. Знову хмикання.
— Пробував, голубе, пробував звернути на обстановку. З цього щось виходило, але… через раз. Я сам і розпалював обстановочку, а потім боявся, щоб не вибухнула, лиха не наробила.