Замовк, темніючи лицем, дихаючи зі свистом, відводячи від мене погляд. Відсапався, заговорив глухо, ніби в шубу:
— Ніхто мене не змушував в селі Старожилові храм ліквідовувати, сам додумався. І обстановка цьому ніяк не сприяла. Товариство по спільному обробітку землі створювали тоді, намагалися людям очі відкрити на краще життя, в довір’я увійти. Нащо, здавалося б, на конфлікт наражатися, навпаки, варто було з батюшкою щиросердно побалакати. Попик був старезний, та не дурний — підтримав би, не на лихе підбиваю, жінки йому вірили в усьому, а жінки й мужиків допомогли б умовити. Та де там, від ненависного бога поміч приймати! Ліпше його викорчувати, щоб під ногами не плутався. До начальства їздив, кулаками грюкав, доводив — мовляв, корчувати треба, і негайно! Вигримав дозвіл — бога скинути, церкву закрити, дзвони зняти! Мотузками — ех, дубинушка, ухнем! — дзвони стягували. Великий брязнув — мороз по шкірі. Плач, голосіння, стогони, жінки розлютились, юрбою на нас з цеглинами. Двом активістам голови пробили… Обстановочка розпеклася до білого… — Іван Трохимович задихнувся, виждав, похмуро кинув: — Лопнув наш ТОЗ.
Я приголомшено розглядав його — широкий напружений кістяк, сивина в жовтизну, темне покарбоване лице. Я знаю його чверть віку, бачив у хвилі смертельної небезпеки, це людина кришталевої чесності і самовідданого благородства, він з тих, хто не може бути ситим, коли голодні інші, ніколи не жив для себе, а от наприкінці життя — самосуд. Можливо, зараз він чекає від мене захисту, та чи можна спростувати вистраждане? Тут так легко впасти у милосердну фальшивість… Образити фальшивістю не осмілюсь. Я мовчав.
І він знову заговорив — з понурим роздратуванням, із задишкою:
— А чи не тому, що я життя перепалив, мої діти холодні, мов крижини?.. Так, і доньки, і зяті! Пробував їм сповідатися — стенають плечима: мовляв, ясно, нам не дивина. Запитую про майбутнє: яким би хотіли його бачити? Знову стенають… Та біс би його взяв, мене, вважай, уже нема на білому світі! За вас же, живих, страхаюсь. Камо грядеші, человеце?.. Хм-м…
Я мовчав. Напевне, і моє мовчання він сприймав як стенання плечима.
Учорашній школяр Сева Гребін ще не понюхав життя, а вже панічно лякається його. Доживаючий своє Іван Голекков також охоплений страхом. І я, який стоїть між ними, представник зрілого покоління, можу лише стенати плечима — не панікуватимеш увесь час, до всього звикаєш.
Камо грядеші? — в усі віки перед людьми поставало це запитання. Куди йдеш ти, людино? Що чекає тебе попереду? І скільки вже було епідемій жаху перед прийдешнім — люди кидали роботу, забували про хліб насущний, чекали, що ось-ось розверзнеться земля, встануть мертві, труби архангелів звістять про страшний суд, про кінець світу. Апокаліпсиси ніколи не виходили з моди.
Але ось тепер загрожує не якийсь гіпотетичний гнів божий, ми смертельно небезпечні самі для себе своєю зрослою могутністю, своєю неприборканою енергією, своєю некерованою поведінкою.
Якщо лікар ставить діагноз: ось такий не може володіти собою, — то ця особа психічно ненормальна.
Ну а як атестувати разом усе людство, котре не здатне відповідати за власні вчинки?
Здвигнемо плечима?
5
Ми прославляємо видатних діячів, які уособлюють найактивнішу людську діяльність. Вони — носії ідей, вони — джерела сигналів, що приводять у рух маси. Через них, здавалося б, найлегше підійти до найзаповітнішого — яке ж усе-таки значення усвідомленої діяльності людини, що діється з її волі, а що мимовільно?
У минулому столітті на цю тему точилися запеклі суперечки, впадали у крайнощі аж до безапеляційних тверджень — історію творять герої! І народники йшли в народ, наміряючись героїчним подвижництвом змінити багатостраждальне народне життя. І най рішучіші з народників озброювались саморобними бомбами, прагнучи ціною самопожертви прибрати тих, хто, на їхню думку, заважає історії. Така смілива практика не допомогла знайти відповіді, вирішення питання так і не вийшло за межі непевних здогадок.
В інших науках свої непевні здогадки вчені перевіряють експериментом. Історія ж експериментаторству не підлягає, Сама по собі вона найдинамічніший процес у природі. Історична наука, на жаль, чи не найстатичніша з усіх наук.
От коли б можна було вилучити з історії якусь відому історичну особу, а потім поспостерігати — як без неї розгорнуться події.
Ех, якби ж то… Се явно неможливо. Але ж яка незбагненна межа у наш вражаючий вік між можливим і неможливим! А чи давно було неможливою маячнею дістатися Місяця…
Гортаючи на сон грядущий популярний журнал, я випадково надибав статтю…
Група біологів, очолювана доктором біологічних наук В. В. Меншуткіним, поставила собі за мету промоделювати — не більше не менше! — еволюцію хребетних, починаючи з праланцетника. Це примітивне створіння жило на нашій Землі у теплих морях близько мільярда років тому, було десять сантиметрів завдовжки, мало, мабуть, напівпрозоре тіло і спинну струну без жодних натяків на головний мозок. Воно стало предком усього, що плаває, повзає, літає, бігає на планеті, плоть якого тримається на кістяку. Предком і самої людини.
Промоделювати, як відбулося таке багатолике перетворення праланцетника, схематично відтворити різноманітний мінливий шлях протягом мільярда років… Легко сказати!
Та біологи під керівництвом доктора Меншуткіна і раніше моделювали з допомогою електронно-обчислювальної машини не такі масштабні відтинки еволюції. І зараз вони розробили вихідну програму, яка містила характерні особливості праланцетника, враховувала зовнішні умови. Закодований праланцетник, як і живий, здатний був давати потом ство, яке однаковою мірою вміє і не вміє пристосовуватись до навколишніх умов. Еволюція повинна відбуватись за Дарвіним — шляхом відбору випадкових змін.
Програму заклали в М-4030, далеко не найбільш швидкодіючу обчислювальну машину. Вона слухняно почала видавати в періодичних розпечатках набори символів, з яких експериментатори без особливих зусиль стали реконструювати тварин, так би мовити, вже у «плотському вигляді». Те, що у природі відбувалося за десятки й сотні мільйонів років, машина прокручувала за хвилини…
Якщо природа обрала той шлях розвитку, який маємо ми на своїй планеті, то хто може гарантувати, що він єдиний? А раптом еволюційних шляхів безліч, не відомо, який ще випаде… Меншуткін загадував: а чи не утвориться якась куляста істота, що котитиметься по землі. Його помічник кандидат наук Б. Мєдников мріяв, що розвинуться шестиногі — схожі на комах — ссавці, яким у майбутньому чому б і не перетворитися в кентаврів.
Та жодних чудес не сталося. З праланцетника в машинній еволюції утворились різноманітні риби, вони обростали панцирем і втрачали його, ставали гігантами і знову дрібніли. Нарешті одна з них виповзла на плавниках з води на сушу, перетворилася в ящира… Врешті-решт з’явилася істота з високоорганізованою нервовою системою, яка пересувалася на задніх кінцівках. Машина чесно повторила ту велику второвану дорогу, яку пройшли ми, — від праланцетника до людини!
Прочитавши це, я розхвилювався і засоромився. Кому-кому, а мені постійно доводилось і самому писати екзерсиси і брати участь у колективному створенні симфонічних композицій, які відтак програвалися на таких от гармошках, відтворюючи певні фізичні картини світу. Поетам не властиво «алгеброю гармонію перевіряти», але лінгвісти, які вивчають цих поетів, тепер дуже часто вдаються до таких складних математичних обчислень, що з ними вправляються тільки комп’ютери. Історики ж і тут показали себе як рутинери. Якщо вже біологи зважились програти на машині мільярдолітній розвиток, то чому ж те саме не можна зробити з людськими століттями і тисячоліттями? Слід узяти реальний історичний період, в якому діє якась видатна особа, запрограмувати його, перевірити на обчислювальній машині — чи співпаде запрограмований розвиток з ходом історії? Співпаде — чудово! Ось тоді вилучимо з програми видатну особу, подивимось, як змодельована історія поведеться без неї. Матимемо конкретні результати, не ворожіння на бобах. Виявляється, з непідвладно-величною історією також можна проводити експерименти.
Та легко сказати — запрограмувати шмат історії. Це означає роздробити увесь шар багатоманітного заплутаного життя на найпростіші складові частини, зобразити їх у вигляді окремих задачок з таким розрахунком, щоб розв’язувалися вони лаконічно — так чи ні. Саме таким чином і здатна відповідати машина, що діє за принципом — пройшов або не пройшов електричний імпульс, оперуючи набором одиниць і нулів, з безлічі яких і утворюються певні складні вирази так само, як і поєднання крапок і пробілів на газетному аркуші дає тональний відбиток фотографії.
Я спершу загорівся, але одразу ж охолов — не під силу, недарма ще ніхто не брався за такий подвиг. Однак скалку загнав глибоко, почалося запалення, я ні на хвильку не переставав думати. Власне, мене цікавить не широкий фронт історичного минулого, а лише відрізок, на якому діє якась видатна особа, той же, приміром, Христос. Це вже дещо полегшує моє становище. Мені слід з’ясувати межі впливу Христа.
Колись у нас беззастережно відкидали його історичну реальність — міфічна постать, плід уяви багатьох поколінь. Тепер, наскільки я знаю, всі наші історики розкололися на два табори, одні, як і раніше, вважають — такого насправді не було, Другі твердять — був, є скупі свідчення.
Я схильний вірити останнім, і не лише тому, що існують уривчасті спогади про нього у стародавніх джерелах. Ні, не квапливо кинуті застереження Таціта, Плінія Молодшого, Светонія переконують мене, а об’єктивна обставина: якщо виник могутній рух — християнство, то біля його витоків доконечно мала бути і видатна особа. Людська пам’ять вказує на галілейського проповідника — Ісус Христос, а не хтось інший! Нема сенсу відкидати це, ставити замість відомої величини безликий ікс. Важливо розгледіти у Христові підбагатовіковими нашаруваннями божественного — людину. І я взявся прискіпливо вдивлятись.
6
Його туманна біографія у певному розумінні результат біографії всього людства. А його духовне зародження взагалі бере початок від непроглядних далей буття, ще у світі тварин, де сильний уже починає підкоряти слабкого.
Та знаменно — нерівна війна сильного зі слабким у тварин до крайньої жорстокості не дохбдить. Сутички за високе становище значною мірою нетривалі і безкровні, швидше символічні — войовничі звуки, показні випади, демонстрація агресії, боротьба характерів, у якій нерішучий відступає, не встряючи в бійку. Смертельний кінець у такій війні — виняткова рідкість. Характерно: хижаків природа нагородила знаряддями вбивства, але водночас заклала у них інстинкт, що перешкоджає нещадно розправлятися зі своїми «одноплемінниками». Стримуючий інстинкт, виявляється, сильніший від ненависті.
Якщо у сучасних людиноподібних мавп бійка за першість майже ніколи не призводить до смерті, то, мабуть, убивство було невластиве і тим приматам, яким належало перетворитися у людей. Та, напевне, і ті самі перволюди, ті низьколобі, звіроподібні дикуни, одна згадка про яких змушує мимохідь здригнутися, найімовірніше також не були жорстокими один до одного. Але вже синантроп, далекосхідний співбрат пітекантропа, досить далеко просунувся по еволюційних щаблях, щоб побороти в собі охоронні інстинкти — його череп археологи знайшли у «кухонному смітті». А от уже коли вони ласували один одним, то, мабуть, і билися між собою з лютою нещадністю.
Людина карколомно швидко вбиралася у силу — що раніше було недосяжним, ставало доступним, а усвідомлення своїх можливостей змушувало жадати чимраз більшого і більшого. Єдиною істотою, яка стояла на заваді здійсненню невтолимих людських бажань, була інша людина, така ж ненаситна і така ж озброєна. Чи є зараз на нашій планеті хоча б одна місцинка, обжита людиною, не зрошена її кров’ю, не вимощена її кістками у самоутверджуючих битвах?..
Та ось відкрилося — відняти життя можна не вбиваючи, а присвоюючи його. Живи, але не для себе, а для мене! Жорстоке насильство стало способом існування, без побоїв і наруги не виростав колосок у полі, не з’являвся хліб на столі.
Ненависництво настільки заражає свідомість людей, що навіть богів-заступників вони уявляють собі не інакше, як злостиво-підступними, жорстокими до дріб’язкової мстивості. Великому Зевсові здається, що його обділили при жертвуванні, і він у скриньці Пандори насилає на рід людський хвороби і нещастя. Ясночолий Аполлон здирає шкіру з силена Марсія за те, що той посмів змагатися з ним у грі на флейті. Ягве, всемогутній, єдинодержавний бог євреїв, повсякчас у метушливій стурбованості: чи бояться його люди, а що, коли ні? Від Авраама він вимагає неможливої жертви — заріж для мене свого єдиного сина. І коли слухняний Авраам підняв ножа, бог задоволено зупиняє: «…бо тепер я довідався, що ти богобійний…»
А проте серед загальної жорстокості лунають застережливі голоси. «Не йди слідом за більшістю на зло…» — повчає Мойсей. А полум’яний Ісайя просто вимагає: «Звільни окови неправди, розв’яжи пута ярма і пригноблених відпусти на волю…» Ні, це не атавістичний вияв закладеного природою охоронного інстинкту.
Серед знемагаючого людства повинен був зринути безкомпромісний голос, що рішуче відкидав будь-яку жорстокість. Світ став чекати провісника, і він з’являється — з глибин пригніченого народу, з найнижчих верств, із знедолених.
Він не кричить і не залякує, як це робили до нього численні пророки-правдолюбці. Хто відгукнеться на войовничий зойк, коли лементують повсюди. До залякувань всі давно звикли. Він нечутно переконує: «Ви чули, що сказано: «Люби свого ближнього і ненавидь свого ворога». Я вам кажу: «Любіть ворогів своїх, благословляйте тих, хто вас проклинає, творіть добро тим, хто ненавидить вас і моліться за тих, хто вас переслідує… коли-бо ви любите тих, хто вас любить, то яку нагороду маєте? Хіба не таке й митники роблять?»
Світ без ворогів, світ взаємної любові — нове божевільне бажання всупереч самій природі, яка розпорядилася навіть серед тварин: сильний править слабким, подбавши лише про обмеження. Воістину невгамовна людина! Вона і тут заміряється на неможливе, непередбачене матінкою-природою.
Але мати-природа передбачливо обділила нас крильми, а ми все-таки літаємо. Хіба злетіли б ми у небо, коли б у мороці віків непідготовлена людина з нерозсудливою пристрастю, всупереч природі, не зажадала б явно неможливого — хочу літати! Хочу — і квит, без усяких на те підстав. І підстави було знайдено пізніше. Хвала тим, хто заражає рід людський нездійсненними бажаннями.
7
Ті, хто користується автобусами, поїздами, літаками самі не водять їх. Так само й ті, хто звертається за допомогою до обчислювальних машин, безпосередньо з ними не спілкується. Існує постійно зростаюча армія спеціальних товмачів між людським і електронним інтелектом. По-буденному вони іменуються програмістами.
Я стикався з багатьма з них, одні у моєму житті значили не більше, ніж випадкові водії таксі — провезли та й висадили, — з іншими мене пов’язувала міцна дружба, а для програмістки Ірини Сушко я був ще й хрещеним батьком.
Нільс Бор якось мимохідь кинув, що недостатньо божевільна ідея у фізиці має менше шансів бути правильною. Кожен фізик, котрий себе поважає, пробував божеволіти, я теж цим грішив. Одну трошки ненормальну ідею, яку я виношував, треба було підперти розрахунками, для цього потрібен був програміст, а їх тоді украй бракувало. Мені порадили взяти студентку останнього курсу мехмату: «Винятково здібна!»
Миловидно носатенька, але з густими, суворими недівочими бровами, Ірина, здавалося, уся зіткана з несумісних протилежностей: гоноровито-самолюбива і водночас пристрасно недовірлива до себе, поривчаста і вкрай обережна — з тих, хто сім разів прискіпливо відміряє, перш ніж відрізати, — її пристрасна переконаність могла несподівано змінитися гарячим запереченням, впертість — розкаянням. Одне слово, це той іще характєрик— з вибриком. Однак ми з нею чудово спрацювалися, разом одержали переконливі докази, що моя ідея, поза всяким сумнівом, божевільна, не має нічого спільного з реальною дійсністю. Для мене — невдача, коли не конфуз, для Ірини — змістовна дипломна робота. Їй пророкували велике майбутнє, Але нерівний характер, підхльоснутий зарозумілістю, відкинув її від фізики: