— Нічого, Ірино Михайлівно, справитесь. Ви інтелектуально жилава жінка.
Ірина веде носом в його бік:
— Ти, байбаченя, потаємний хам.
Толя обеззброююче всміхається, не заперечує.
Ми не можемо чекати, доки Ірина загнуздає свого оракула, прокладаємо трасу далі. Коли оракул почне розуміти Ірину, тоді вони неодмінно промчать галопом, відразу нас наздоженуть. Зараз ми прощупуємо той час, коли на поверхню вихлюпнулося християнство. Рабство в агонії, але воно ще житиме кілька віків. Оплот рабства Рим, поки що великий і могутній, всі тремтять перед ним.
Мені навіть інколи ввижаються картинки. Бачу курну дорогу в обпаленому бурому степу. Вздовж неї стовпи з перекладинами, на яких розіп’яті раби. (Такі подорожні прикраси із зотліваючими смердючими трупами іноді простягалися на багато сотень стадій, на десятки кілометрів безперервно від поселення до поселення.) І неквапно кружляли над ними зграї вгодованих птахів.
Дорогою мимо похмурого параду смерті поспішно — крок легіонера відміряний — рухаються римські когорти. Виблискує сонце на шоломах, гойдаються на древках значки, наїжачились жалючими вістрями пілуми, вірна Риму страхітлива зброя, — списи з жахливими наконечниками на два лікті завдовжки вигостреної сталі. Ідуть когорти, спадає за ними лінива курява. Куди ідуть?.. Хіба не однаково — куди? Але там, де їм звелено появитись, проллється кров, лишаться купи трупів. Інакше навіщо ж їм крокувати під палючим сонцем, у пилюзі, нести свої пілуми?
Страхом і зненавистю охоплений цілий світ. Ніхто на землі не почуває себе в безпеці. Ніхто — ні обожнений за життя. володар всесвіту римський імператор, ні найжалюгідніший з нікчемних рабів. Кожен хронічно боїться за себе, кожен не перестає ненавидіти іншого. У страхітливому світі тільки відчайдушною відвагою можна притлумити жах і ненависть — тільки безмежною любов’ю.
— Рим — світовий центр жорстокості і насильства, а християнство виникло не тут, а в провінційній Іудеї. Чому? — тверезий Толя Зибков стріляє у мене черговим запитанням.
І я намагаюсь відшукати пояснення.
— Рим не став би епіцентром насильства, коли б не створив для себе потужний механізм, який охороняв існуючий насильницький порядок. Проповідників любові душили б У Римі після першого ж їхнього слова…
— Це дуже важливо врахувати, — стурбовано додає Ірина. — Інакше машина спіткнеться, викине нам колінце.
Та скурпульозний Толя не вгаває:
— «Люби» виступало в релігійних шатах, але ж тогочасних римлян релігійними фанатиками не назвеш. У них так само усілякі ідеї були в ходу, та Христа вони світові не дали. Чому?
Раптом вибухає Миша Дідусь:
— Все це не так і не те! Єврейський народ не здивував світ ні шедеврами мистецтва, ні науковими відкриттями, лише своєю роз’ятреною совістю — він дав людству Христа. Визначено наперед!
— Ким визначено?
— Природою! Вона не просто туди-сюди рухається — цілеспрямовано, свою програму виконує!
— Звелиш мені вкласти присуд долі в машину? — з’єхидничала Ірина.
— А як ти смієш не зважати на це?
— І ти знаєш, Манилушко, що вийде з цього?
— У твоєї машини схема згорить. Не перетравить великого?
— Ні, серденько. Вона тільки рада буде, вхопиться за твій присуд долі і клєїтиме його до будь-якого питання. Чому виникло рабство? Присуд долі. Чому воно почало хиріти? Присуд долі. Електронний ханжа нічим не кращий від ханжі двоногого.
— Ірино Михайлівно, давайте без натяків! — Толя Зибков з награною образою.
— Що ти, байбаченя, не тебе ж мала на увазі.
— Ні, не себе, друга захищаю! — На круглій Толиній фізіономії проступає невинний простодушний смуток.
Миша Дідусь розлютився:
— Ідіть до дідька!
Майже щодня такі шумні суперечки.
5
Нам слід чітко уявити собі того, на кого ми збираємося вчинити замах. І не лише його уславлену у віках діяльність, але й чисто людські риси. Дуже важливо з’ясувати, як позначаються на ході історії індивідуальні особливості видатних особистостей, навіть найнезначніші.
Реальний Христос, звісно, анітрохи не схожий на того Бого-людину, яким створила його людська фантазія безлічі поколінь. Але й образ того ж Александра Македонського, в існуванні якого ніхто не зважиться засумніватись, укритий для нас товстим шаром легенд, що приховує реальні риси. І все ж ми досить легко пробиваємось крізь цей шар, достатньо виразно уявляємо собі конкретний образ великого полководця.
З певними зусиллями і Христа можна відчистити від нашарувань, відтворити — нехай відносно — у живій подобі. Та при цьому не варто забувати, що не випадково він возвеличений до бога…
А нашарування почалося одразу після його трагічної смерті. Слава про нього розійшлася по країнах, ним спрагло цікавились, про нього розповідали не лише билиці, а й небилиці. Життєписи його з’явилися пізніше, їх складали люди, які навряд чи особисто знали Христа. Встановлено, що найперше з канонічних Євангелій — від Марка, у ньому крізь легендарність виразно проступають реальні риси. Наступні євангелісти домислили навіть те, що убогий проповідник був нащадком царя Давида. Але й у них можна виловити сліди дійсності.
І віруючі Лев Толстой і Достоєвський, і невіруючий Максим Горький відзначали високу літературну цінність Євангелій. Може, тому, що ці легенди написані видатними майстрами? Ой ні, для нашого витонченого смаку їхня майстерність, далебі, далеко не бездоганна — часті набридливі повтори і велемовність там, де потрібна скупість, скупість там, де необхідна розгорнутість, часом неясність викладу, що дозволяла довільно трактувати текст, нарешті, і образність не завжди зрима — з усіх чотирьох Євангелій, на жаль, неможливо навіть приблизно уявити собі зовнішність Христа. І все-таки це сильна література, яка й через тисячоліття продовжує впливати на нас. В чому її сила? Може, у тому, що розповідає про винятково яскраву, привабливу особистість?
Ісус Христос — поет, а не строгий мислитель. Лише поет міг проповідувати з такою безпечною безвідповідальністю перед логікою. В одному місці із скоряючою пристрастю закликати: «Любіть ворогів своїх, благословляйте тих, хто проклинає вас!» В іншому з такою ж пристрастю заявити цілком протилежне: «Не думайте, що я прийшов, щоб мир на землю принести, — я не мир принести прийшов, а меча».
І сам Христос не вважає наявність розуму винятковим достоїнством людини — заважає безоглядно віддаватися вірі: «Блаженні вбогі духом…»
«Підійшли, — розповідає Євангеліє від Матвія, — до Ісуса Його учні, питаючи: «Хто найбільший у Царстві Небеснім?» Він же дитину покликав, і поставив П серед них, та й сказав: «По правді кажу вам: коли не навернетесь і не станете, як ті діти, — не ввійдете в Царство Небесне! Отже, хто впокориться, як дитина ця, той найбільший у Царстві Небеснім».
По-дитячому наївна і довірлива людина, на думку Христа, не повинна ні над чим замислюватись, обтяжувати себе якимись клопотами. Чим підтримати своє існування? Яким чином роздобути для себе харч? Найнасущніші, найпроклятіші питання, що споконвіку висіли над людьми, Христос вирішує із зворушливою простотою.
«Через те вам кажу: не журіться про життя своє — що будете їсти та що будете пити, ні про тіло своє, — у що зодягнетеся. Чи ж не більше від їжі життя, а від одягу тіло? Погляньте на птахів небесних, що не сіють, не жнуть, не збирають у клуні, та проте ваш Отець Небесний їх годує. Хіба ж ви не на багато вартніші від них?»
Про наслідки такого прекраснодушного повчання Христос безпечно не думає.
Його визнавали спасителем всього стражденного людства, вірили — не хтось, а саме Ісус Христос зруйнував тісні національні рамки. Однак зараз дослідники вже не сумніваються в тому, що очищений від міфологічних нашарувань Христос зовсім не такий широкий. Його турбувала тільки доля євреїв, і він не мав наміру ощасливити інші народи. В Євангелії від Марка є одна красномовна сцена:
«…Бо жінка одна, якої дочка мала духа нечистого, прочула про нього, і прийшла, та й припала до ніг Йому. А ця жінка грекиня була, родом сирофінікіянка. Вона стала благати його, щоб із дочки її демона вигнав. А він їй сказав: «Дай, щоб спершу наїлись діти — не годиться-бо хліб забирати в дітей, і кинути щенятам!» А вона йому у відповідь каже: «Так, Господи! Але навіть щенята їдять під столом від дитячих кришок»… І Він їй сказав: «За слово оце йди собі, — демон вийшов із твоєї дочки».
Він відверто осуджував багатих, тих, хто «служить Богу і мамоні»: «Верблюдові легше пройти через голчине вушко, ніж багатому в Боже Царство». Та при цьому ж Христос не зважується закликати до бунту, ухильно напучує: «Тож віддайте кесареві — кесареве, а Богові Боже». Знову чисто поетична непослідовність!
Євангелісти жодним словом не згадали про його зовнішність, але якісь скупі свідчення все ж пробилися до нас.
Сьогодні при згадці його імені у будь-чиїй уяві зринає дещо інфантильний красень із смиренним лицем, короткою борідкою і спадаючим на плечі волоссям. Проте ворог християнства Цельс, філософ-стоїк, друг імператора Марка Аврелія, пише: «А втім люди розповідають, ніби Ісус був низенький на зріст і такий негарний з лиця, що це викликало огиду». Цельс, запеклий противник християнства, міг усякого наплести. Та річ у тому, що цього не заперечує і Тертулліан, палкий прибічник Христа. «Зовнішність його була позбавлена будь-якої краси й привабливості», — зазначає він.
Непримиренний ворог і гарячий послідовник, той у Римі, другий у Карфагені, незалежно один від одного приблизно через століття після смерті Ісуса висловлюють одну й ту саму версію. Отже, ця версія була поширена і ні в кого не викликала сумніву. Якби Христос був навіть і не вродливий, а просто мав звичайну нормальну зовнішність, то такої одностайності, певно, не існувало б. Його прихильники закиди на невродливість сприймали б як образливий наклеп. Проте і пізніше навіть Оріген, запально критикуючи в усьому Цельса, не заперечує, що Христос потворний. Він тільки намагається виправдати потворність, побачити в цьому його божественну суть — дух, мовляв, вищий за тлінне тіло.
Зовнішність — не пусте питання. Уявімо собі перших слухачів Христа, простих мешканців Галілеї. У їхньому недосвідченому розумінні все, що від Бога, має бути досконалим, вражати уяву. Попередні пророки це враховували, намагалися привернути до себе увагу людей незвичним виглядом — Єремія, приміром, проповідував з ярмом на шиї, Іоанн Хреститель носив власяницю, жив у пустелі, харчувався акридами, був виснажений постом.
Ісус Христос не вдавався до таких традиційних прийомів, акрид не їв, постом себе не морив, сідав з усіма за стіл, пив вино і вдягався, мабуть, незгірш за інших, коли вже римські солдати під час страти кидали жеребок — кому дістанеться його одіж. Нічим зовні не дивував, більше того, — був невродливий, отже, йому доводилося долати не лише відсталість свідомості своїх слухачів, але й невигідне враження, яке він спершу справляв на них.
Звичайно, найлегше сказати: така, мовляв, була скоряюча сила його слова — геній усної творчості! І, здавалося б, Євангелія, своєрідні літературні шедеври, підтверджують це. Вислови, що вони приписують їх Ісусу, розлетілися по світу, стали крилатими.
Та будь-яке проймаюче слово безсиле, коли воно суперечить віковим звичкам і традиціям. А саме їх, традиції ортодоксального єврейства, ризиковано ламав Ісус з Назарета. Виступити проти суботи, назвати себе її володарем, коли найменший, навіть безневинний випад проти неї карався нещадно — аж до страти. Ні, тут мало самого лише красномовства, воно повинно зміцнюватись ще чимось переконливішим.
Всі чотири канонічні Євангелія чи не в кожній главі оповідають про ті чудеса, якими Христос підкріплював свої слова, — зцілював безнадійно хворих, воскрешав мертвих, п’ятьма хлібинами нагодував досита п’ять тисяч голодних людей, по воді ходив, мов по суші… Здавалось би, чи варто зважати на ці наївні небилиці?
Проте саме над ними я й замислився…
Сучасники Христа сприймали світ зовсім не так, як ми. Для нас світ не може виникнути сам по собі, з нічого, обов’язково має бути його джерело. А їх аніскілечки не бентежило те, що бог на перший день творення звелів: «Хай станеться світло!» — і тільки на четвертий створив світила «на тверді небесній». Для нас увесь світ у тісному взаємозв’язку, одне не може існувати без другого, будь-яке явище — певний процес, для них же все існуюче — результат чиєїсь волі. І якщо спраглий мандрівник не міг вибити у скелі посохом джерельного струменя, то не тому, що вважав це взагалі неможливим. Можливо, тільки це не кожному під силу. Чудо тоді бачилося реальністю, чудотворець — умільцем, отже, зажити слави чудотворця було не так уже й важко.
Особливо у зціленні. Хворих у ті часи, напевно, була сила-силенна. Напружене і нестале життя Палестини з її потрійною владою — Риму, тетрархів, первосвященика, — з численними ворогуючими сектами, з несамовитими пророками, які залякували людей божими карами, кінцем світу, сприяло масовому психозу. Припадочні, паралітики, укриті паршами (їх можна мати і за прокажених), траплялися на кожному кроці. Всі вони безтямно прагнули чудотворного одужання. Сучасні психотерапевти можуть лише мріяти про таку клієнтуру.
І той, хто володів даром словесного навіювання, міг легко стати чудотворцем — зцілителем. Було б, напевне, дивно, якби Ісус Христос уникав цієї ролі, не скористався такою могутньою зброєю для утвердження своїх ідей. Він, ясна річ, не годував п’ятьма хлібинами тисячі голодних, по воді, як по суші, не ходив, не воскрешав мертвих, але повернути паралізованій руці здатність рухатись, він, напевне, міг, так само, як і врятувати від нападів тих, у кого «вселилися демони», як і очистити тіло від нервової екземи… А цього цілком достатньо, щоб повірити в його надприродну силу, не помітити його непоказної зовнішності.
Загадкова для дослідників обставина — ставлення Ісуса до своєї матері і родини. У Євангелії від Марка Ісус повчає в одному домі… «І поприходили Мати Його та брати Його і, осторонь ставши послали по Нього і Його викликали. А народ кругом Нього сидів. І сказали Йому: «Ото мати Твоя, і брати Твої, і сестри Твої он про тебе питаються осторонь». А він їм відповів і сказав: «Хто Моя мати й брати?» І поглянув на тих, що круг Нього сиділи, і промовив: «Ось мати Моя та браття Мої! Бо хто Божу волю чинитиме, той Мені брат, і сестра, і мати».
Чуйний і доброзичливий до всіх, аж до випадкових стрічних, Христос виявляє тут холодну стриманість, коли не насторожуючу суворість, його відповідь звучить майже як зречення рідних.
Що криється за цим, яка сімейна драма? Біографічних відомостей про приватне життя Христа нема. Загадкою є навіть його батько-тесля Йосиф. Євангеліє від Марка зовсім не згадує про нього, лише у Матвія і Луки побіжно з’являється ім’я цієї людини.
Звичайно ж, мої знання про цю особистість, яка жила дві тисячі років тому і так сильно вразила уяву людства, далеко не повні. Але ж і праланцетник, що існував у непроглядному мороці минулого, за мільярд років до нас і лишив на пам’ять про себе лише мізерні відбитки в осадових породах, також, напевно, у чомусь не відповідає відтвореній палеонтологами подобі. Однак характерні прикмети все-таки збереглися, їх виявилося достатньо, щоб використати в моделюванні процесу.
6
До моїх міркувань щодо особистості Христа кожен із членів флібустьєрської групи поставився по-своєму.
Миша Дідусь радо вигукнув:
— Це ви здорово сказали, Георгію Петровичу: «Чудо тобі бачилося реальністю»! А я скажу більше— чудо і тепер реальність! Так! Тільки воно не влазить у наш задубілий детерміністичний спбсіб мислення… Ірино Михайлівно, як ви концепцію чуда подасте тверезій машині?
— Не турбуйся, дитятко. Психотерапія вже давно користується обчислювальними машинами, — остудила Ірина.