Замах на міражі - Тендряков Владимир Федорович 9 стр.


— Психотерапія… Ех! Емпірики зашкарублі! Толя Зибков цього разу не сказав свого звичного «ні», пововтузився у кріслі, задумливо мовив:

— «Хто Моя мати і брати Мої?..» Георгію Петровичу, а мені здається, що цю загадку все-таки можна вирішити.

— Як?

— Цельс, коли пам’ятаєте, між іншим згадує…

— Ти хочеш сказати про Панферу?..

— Про нього, Георгію Петровичу.

Той же ворожий християнству Цельс розповів поширену в його часи чутку, нібито мати Ісуса Марія була легкої поведінки, зраджувала чоловікові з римським солдатом, греком Панферою, за що її вигнали з дому, народила позашлюбну дитину у чужій конюшні. Така ж історія викладена і в талмудистському трактаті «Авода Зара».

— Запізніла й брудна обмова, — заперечив я. — Хто з учених прийме це всерйоз?

— Ну, а коли на хвильку прийняти?..

— Не вийде, Толю.

— Чому, Георгію Петровичу?

— Ти це маєш знати незгірш від мене — заважає люта єврейська ортодоксальність того часу. Найзлиденніший єврей тоді вважав себе вищим од іноплемінного вельможі. А вже жінку-єврейку, викриту у перелюбстві з необрізаним, живою не лишили б. І її син, якби уцілів, ніс би на собі прокляття до кінця днів своїх. З такою славою пророком не станеш — плювали б у його бік, кидались би врозтіч, мов від прокаженого.

З-під крутого лоба на мене дивилися ясні, з весняною прозеленню очі.

— Все правильно, Георгію Петровичу, — обережненько згодився Толя. — Все так, коли б Марію було викрито…

Миша Дідусь не витримав:

— Тоді не викрили, тепер збираєшся?! Та Толя вперто правив своє:

— Але в таких делікатних справах рідко випливають прямі докази, набагато частіше непевні підозріннячка, а з ними і обмовочки… Тільки не заднім числом, як у Цельса, сто з лишком літ по смерті Ісуса, а ще до його народження, коли у мами Марії живіт став округлюватись… мовляв, з солдатом бачили; поголоска підленька. Могло так статися?

— Що за втіха бабратися у смердючих пелюшках тисячолітньої давності! — пробурчав у бороду Миша.

— І справді, навіщо нам побутові дрібниці? — підтримала Ірина.

— Злі поголоски не такі вже й дрібниці, Ірино Михайлівно. Коли б вони були, ой як сильно отруїли б життя матері Христа. Син для неї — суцільне прокляття! Чи варто дивуватися, що вона любила його менше за інших дітей. А сам Ісус хіба не страждав через брудні підозри?.. Гірким, виходить, було його дитинство. Чи не тому він рано йде з дому, чи не тому байдужий до матері і братів?..

На спокійно округлому лиці Толі крізь простацьке смирення проступає торжество. Ірина Сушко розсердилась:

— З домислів шубу шиєш, хлопчику! Гляди, щоб вдяганкою голого короля не обернулося!

Толя скрадливо всміхнувся:

— А ви, Ірино Михайлівно, у математичних доказах ніколи не вдаєтеся до припущень?.. А ми ж чим гірші за вас, математиків? І як тільки припустимо існування раннього наклепу, нам відкриється те, що Ісусові ще в дитинстві довелося відстоювати людську гідність. Ще в дитинстві! Знаменно, Ірино Михайлівно! Знаменно!

Всі спантеличено замовкли. Три пари очей уп’ялися в мене.

Дійсно, варто нам прийняти цю зовсім не виняткову, а навпаки, досить буденну житейську колізію, як вона, замість того щоб компрометувати Ісуса, починає висвітлювати формування його незвичайного характеру. Саме в ранній юності Ісус мав набути і ті моральні позиції, і ту силу переконання, які потім здивують світ. Нікчемні натури озлоблюються від ворожого оточення, великі долають його. Відчуваючи постійну потребу в людській шані, в людській доброті, вони стають їхніми провісниками. Істина, що набила оскому: нещастя калічить слабких і гартує сильних. Ісус, перш ніж стати Христом, мав пройти нелегку школу життя.

Тижнів зо два ми займалися анатомуванням Ісуса Христа, розбивали його на окремі ознаки. Ірина Сушко кодувала їх, вибудовувала у певному порядку. Не така, виявляється, вже й фантастична річ — зобразити людину, навіть складну, глибоку, суперечливу, у вигляді якоїсь формули. А втім, ні, не саму людину, а лише своє уявлення про неї, її образ, що склався у наших головах.

Одного разу Ірина, як завжди, енергійно увірвалася до мене, кинула на стіл тиснений портфель.

— Відкрийте й погляньте!

В портфелі лежала товста купка перфокарт, недбало загорнута в папір.

— Відчуваєте, що ви зараз тримаєте в руках?

— Ісуса Христа?..

— Са-ме так!

Ісус Христос у вигляді купки тонких карточок, змережених дірочками.

— Оце-е та-ак…

7

Здавалося б, мені годилося перенести свій флібустьєрський штаб додому — за чаєм сперечатися на різні голоси хоч до опівночі, дружина буде тільки рада. Останнім часом вона працювала за угодою з одним відомчим видавництвом, звіряла технічні розрахунки — робота втомлива і нудна, та після того, як сина забрали в армію, Катя ніяк не могла заповнити порожнечу, що виникла в її житті. Наші зустрічі розігнали б застійну тишу, до того ж я завжди мріяв, щоб дружина пройнялася тими захопленнями, яким я віддавався цілком. Раніше це було неможливо, з багажем інститутської фізики, набутим тридцять років тому, вона навіть підступити ся не могла до проблем, якими я жив. Найближча мені людина і водночас далека. Зараз не так важко і зрозуміти, і прийняти, і стати співучасницею, але…

Це «але» було для мене повною несподіванкою. Виявляється, десь на споді, на самому дні моєї душі зачаївся незрозумілий страх — осудить! За що?! За те, що хочу «алгеброю гармонію перевірити», за те, що підмінюю почуття холодними розрахунками. Осудить, погасить полум’я, замість підтримки матиму в ній противника… Приховане, неусвідомлене відчуття, яке я тамував у собі і не міг позбутися його.

Я ніколи нічого не приховував від Каті і тепер поділився з нею своїм задумом, але в загальних рисах, як першими здогадками. Вона вислухала, стенула плечима, навіть особливо не здивувалась, не висловила бажання дізнатися детальніше. Я зрозумів це як дозвіл — роби як завжди, без мене. Ось тому і збирав свій штаб під дахом інституту, хоча при нагоді це могло викликати і справедливі нарікання: чим займаєтесь, професоре Гребін?..

Прийшов черговий лист від сина. Сева писав нам досить часто, але кожного листа ми розпечатували із завмиранням серця. Хоч, здавалося б, чого непокоїтись — ситий, одягнутий, під наглядом, служить собі у глибині Сибіру, жодної небезпеки. Та Сева з тих, хто спотикається на рівному місці.

І справді — ось лист… Він довгий, заплутаний. «Дорогі мої, довго вагався — повідомити вам чи промовчати…» А суть його повідомлення, прикритого нагромадженням виправдовувань і плутаних відступів, проста: зійшовся з жінкою, яка розлучилася з чоловіком-п’яничкою і має десятилітню доньку, після армії думає лишитися в неї, жити простим трудовим життям у глухій тайзі. Вік жінки сором’язливо не згадано, зате перелічено її достоїнства — добра, чуйна, самовіддана і таке інше.

Перший порив матері — негайно збиратися і їхати до сина. Я зупинив:

— Годі думати й вирішувати за нього. Нехай сам розбереться.

— Розбереться, та пізно буде.

— До кінця служби майже півроку. Є час отямитись.

— А коли не отямиться?

— Тоді поставимося уважніше до його бажання. А раптом це не захоплення і не дурощі, може, він справді не мислить без неї свого життя.

Катя сиділа переді мною — високо піднята голова, вилиці палають.

— Слухай!.. — Вигук, наче тріск жерсті під каблуком. — А чи любиш ти сина?

І я навіть сторопів.

— Ти з тих, у кого велика голова і маленьке серце. Ти отруєний абстрактною любов’ю…

— Не розумію, Катю.

— Ти можеш допомогти людині — просто допомогти мені, синові, сусідові, приятелю?.. Ні! Хіба що випадково, ненавмисне. І то — любити когось, яка дрібниця, чи варто цим собі завдавати клопоту. Всіх людей, все людство, і не менше, — ось на що ти націлений. Тут вже сам готовий спалити себе дотла, і вогнем хай горить все, що довкола… А оточують тебе тільки ми — я і Сева.

— Та невже я такий непотрібний, навіть шкідливий для оточуючих?

На мить вона зам’ялася, блукаючий погляд завмер, та ось знову рішуче відкинула волосся, що вибилося із зачіски.

— Хіба про користь мова, Георгію?.. Про любов. Твої слова близькі до тривіальної відмовки усіх безсердечних батьків: заробляю на прожиток, приношу користь — що вам ще треба від мене? Любові, дорогий мій! Любові! Яку ніякою користю не купиш. А для таких, як ти, любов лише предмет для вивчення — чи не можна з неї дещо взяти, покористуватись. Розтинаєте на частини, додаєте, узагальнюєте — піддослідна собака на лабораторному столі…

— Що ж, не смій над нею замислюватися — заборонено! Будемо смиренно повторювати услід за Христом: люби ближнього свого, люби ворога свого…

Обпекла поглядом, презирливо смикнула підборіддям.

— Услід за Христом?! Не я, це ти услід за ним… Христос перший з вас, хто умертвив любов.

— Навіть так? — здивувався я.

— Люби ближнього… Для Христа ближні всі, навіть перший стрічний. Не знаю його, випадково стріла, не прив’язана нічим, уперше бачу — любити його? А для мене любов — це готовність на самопожертву. Заради першого стрічного, незнайомого, — собою?.. Ні, як би не силувала себе, а не зможу. Протиприродно! А ось тебе знаю, з тобою зріднилася, зрослася, а син, то вже зовсім — найдорожча частка мене самої… Любити вас, жертвувати заради вас — тільки так! Це мій природний стан, інакше й жити не зможу… І коли сина любитиму сильніше, ніж себе, а син так само свого сина, свою дружину, то, як молекули, чіпляючись одна за одну, так і люди, люблячи лише найближчих, зв’яжуться воєдино. Не треба від людини вимагати неможливого — люби будь-кого. Люби того, з ким тебе життя тісно сплело, — ось тоді любов одного за одним зв’яже усіх, від мене протягнеться міцна спайка через найближчих до найдальших. Тоді світ охопить не умовна любов, не вигадана, а звичайна, жертовна… Розум — велике благо? Може бути. Тільки за будь-яке благо неодмінно доводиться чимось платити. І за розум також. Сумнівами, недовірливістю, підозрілістю… Людині дістався розум, а разом з ним і зіпсованість… Люди роз’єднані сумнівами, не здатні любити навіть найрідніших: батьки — дітей, діти — батьків…

Катя замовкла і відвернулась. Мовчав і я. У мені наростало важке здивування. Виявляється, вона любила мене і не вірила в мою любов, служила мені й осуджувала мене. А чи дивно це?.. Чи не все наше спільне життя?.. Жили поруч і були самотніми — у неї своє, у мене своє. І не помітив, як вона наодинці з собою дійшла висновків, з якими я не просто не згоден, а не можу сумістити себе з ними — інакше думаю, інакше живу. Як нам злитися воєдино? Одне без одного існувати ж не можемо!

— Катю, не обмовляй себе, — сказав я. — Ти зовсім не така, якою себе виставляєш.

Вона закинула за вухо непокірне пасмо, і лице її, втомлене лице із скрадливою плавністю вилиць, з опуклим чолом, якого вже торкнулися зморшки, верхньою губою, що притискає нижню, щемливо знайоме, до болю рідне лице, виражало зараз звичну покору — говори, слухаю, не заперечуватиму, та знай, стоятиму на своєму.

— Ти вважаєш, що лише любов до найближчих єднає людей… Але хіба люди ніколи не грабували, не чинили насильства над іншими, озлоблюючись, не знищували одне одного тільки заради того, щоб їхні палко улюблені чада жили краще за інших? Любов до найближчих! Та вона ж постійно обертається сліпою звірячою ненавистю до всього світлого й темного світу. І світ відповідає таким тією ж лютою ненавистю. Чи не різновид самозакоханості ця обмежена любов — моє, не руш, горлянку перегризу! Всесвітня згуртованість егоїстично люблячих? Е ні, не мрій! Чим більше вони велелюбні, тим більш роз’єднані… Ти любиш Севу, Катю… Так, знаю, заради нього ладна пожертвувати собою. Але скажи: чи готова заради Севи принести в жертву когось іншого, хоч би першого стрічного?.. Га! Мовчиш!.. Проповідуєш те, чого сама ніколи не дотримувалась.

Схилене Катине обличчя, як і раніше, виражало покірну втому. Вона не збиралася заперечувати, а на. вимогу — визнає, що я маю рацію, що вона помилилася, та від того їй не полегшає. І своєї думки про мене вона не змінить, як і колись, любитиме мене і не віритиме в мою любов, буде служити й осуджувати.

8

Суперечка з Катею не вщухала в мені і наступного дня. Я не смів звинувачувати її, але й себе не щадив.

Адже справді більшу частину життя ти віддаєш справі, для дружини й сина лишаються якісь рештки…

Та замкнись на родині, не віддавай себе на сторону — виглядатимеш нікчемним у своїх і чужих очах, і, напевно, навіть дружина замислиться, за віщо ж тебе, власне, любити, й син матиме підстави зневажати тебе.

І все ж, чи варте твоє діло такої віддачі — життя оптом, родині рештки? Озирнись тверезо: що видатного ти зробив? Корифеєм у фізиці не став, твій внесок в науку вельми скромний, і від цього внеску, справді, щастя на землі не побільшало. А тепер ось вхопився за те, що інші розважливо обминають. Не випадково обминають, не сподіваються на результат. Чому тобі має пощастити більше?

А чи не здається, що тобі просто цікава діяльність заради діяльності, перти свого плуга тільки задля того, щоб перти?.. А зайнятий цим, синові своєму не встиг передати свого…

За арковим вікном моєї інститутської шпаківні збігав перемінливий деньок, то хмурився, скроплював дощиком, то бризкав гарячим сонечком, і місто всміхалося голубим багатоповерхів’ям.

Якраз у розпал самозвинувачень зі сходів, що ведуть до моїх дверей, долинув метушливий перестук підборів. Двері від поштовху розчинилися навстіж — намоклі від випадкового дощу кучері, промениста усмішечка — Ірина Сушко ступила ближче і взялася в боки. Щось принесла.

— Ну! Можете привітати!

— З чим?

— Переписала на диски…

Мені не треба казати, що це означає. Якщо перфокарти — чернетка рукопису, який слід безжально правити і переробляти, то у цьому випадку запис на дисках означає, що програма переписана набіло. Шоправда, за потребою і тут ще можна щось змінити. Можна, але не бажано.

Ірина вмостилася, нога на ногу, чобіток з високим підбором погойдується, темний закритий светр облягає груди, тонка рука з сигаретою на злеті і вередливі жіночні губи.

— Тепер — вперед з піснями. Поспішайте, поспішайте, бо затопчу! Е-е, а чому ви так роздивляєтесь мене? Давно не бачили?

— Отож-бо й воно, що бачу часто, Ірино, та от піймав себе на тому, що знаю вас лише з фасаду.

— От тобі й маєш! А нащо вам мої задвірочки?

— Найшло щось — ніяк не збагну себе. Може тому, що погано знаю тих, хто поруч зі мною?

Нахиливши голову, Ірина, як птаха, збоку розглядала мене.

— У вас щось сталося, Георгію Петровичу?

— Нічого особливого. Просто звинуватили — людей не бачу.

Вона відвела погляд, якусь хвильку мовчала, нарешті мовила:

— Що ж, правильно.

Той, хто розкаюється, чекає виправдання, а тому така відповідь Ірини боляче вколола мене.

— Хіба і вас, Ірино, обминув увагою?

Зітхання:

— О, так!

— Нагадайте — коли саме?

— Відтоді, як ми познайомилися.

Ірина — цупкі кучері, підняті брови — дивилася на стіну, на респектабельне зображення космічного чудовиська, галактики М 51.

— Ця бабуся мій свідок. — Ірина кивнула на розкошлану галактику. — Вам тільки-но її подарували, ви не знали, куди почепити бо ще не мали не тільки свого кабінету з підходящою стінкою, а навіть стола… Ви з поважністю приймали мене у вестибюлі, бабусю було приставлено до стільця, ми обоє милувалися нею — ви щиро, я з ввічливості. Прийшло до вас дівча без нічого: ні грошей, ні ідей, ні уваги, — а тому визивно зарозуміле. А ви й не помітили моєї зарозумілості… Ви одразу ж кинулися пояснювати мені суть справи… Чи пам’ятаєте?

— Пам’ятаю, що ви скидалися тоді на общипане граченя.

— Ну а ви, ясна річ, були самим собою, аж ніяк не схожі ні на кого, унікальні. Ви ніколи не помічали, що вам дивуються, вами захоплюються?.. Ох ні! Тому-то ви не знаєте самого себе…

Назад Дальше