Імператор ненадовго задумався.
— Авжеж, я пригадую з вашого досьє, що у віртуальних реальностях ви надавали перевагу кораблям середніх та малих ґабаритів. На зразок тієї ж „Зорі Свободи“… Проте зараз триває війна, — наполегливо повторив він. — А на війні у солдата не питають, що йому до вподоби, а що — ні. Його спрямовують туди, де він буде кориснішим. Може, я помиляюся, але чомусь мені здається, що на посаді командира легкого крейсера ви не реалізуєте повною мірою свій величезний потенціал. Я зовсім не лещу вам, містере Матусевич, я справді так вважаю. Невже ваше начальство іншої думки?
Під його пильним, проникливим поглядом я зніяковів.
— Ні, сер, воно… мабуть, воно поділяє вашу думку. Але мені поки вдається викручуватися.
— І яким же чином?
— Ну, спочатку, коли земний флот тільки формувався, мене залишили на колишній посаді, оскільки в моїй особовій справі було свіже стягнення за те, що я не доповів своєчасно командуванню про присутність на кораблі двох полонених — Ахмада Рамана і альва Шелестова. Років чотири потому це стягнення було зняте, і вже почалися розмови про моє швидке підвищення — мене збиралися призначити капітаном флаґмана ескадри. Мені це зовсім не подобалося, і я… словом, я заробив ще одне стягнення. Провина була несерйозна, всього лише порушення субординації, але цього вистачило, щоб мене викреслили зі списків на підвищення.
— На цілих чотири роки?
— Тільки на півтора. Потім мені ще двічі доводилося вдаватися до цього прийому. Востаннє, після звільнення Цзяньсу, йшлося про звання коммодора і передачу під моє командування бриґади.
Падма здивовано похитав головою.
— Дивна ви людина, капітане.
— Просто я не створений для військової служби. З мене вийшов кепський солдат.
— Не кепський, а лише недостатньо честолюбний, — уточнив він.
— Це одне й те саме. Якийсь давній полководець, забув його ім’я, говорив: поганим є той солдат, що не хоче стати ґенералом. А я саме такий. Я не тримаю в своїй шафі новенький адміральський мундир, мені ні до чого вищі командні посади, я просто хочу літати. У мирний час я, напевно, став би капітаном Вільного пошуку або космічним торговцем. Але поки бодай одна людська планета перебуває під владою чужинців, я не можу залишатися осторонь.
— Так, розумію, — сказав Падма. А потім, без жодного переходу, додав: — Донька мені говорила, що ви розлучилися з дружиною.
Я спохмурнів.
— Це правда, сер. Ще два роки тому.
— Чому? Не зійшлися характерами?
Я відповів не відразу. Але все ж відповів:
— Та ні, начебто зійшлися. Просто… — Я зам’явся. — Луїза так і не змогла забути свого першого чоловіка. Вона намагалася, дуже намагалася, але не змогла. Коли б я був хоч трохи менше схожий на Жофрея, у нас би все склалося, ми ідеально підходили один одному. А так… а так я постійно нагадував їй про нього. В мені вона бачила його, вона любила мене не як Стефана Матусевича, а як Жофрея Леблана. Ми обидва сподівалися, що з часом це мине, однак ні. Цілих п’ять років терпіли заради Рашелі, а коли вона стала досить дорослою, аби зрозуміти нас, ми розійшлися. Тихо й мирно, без сварок і скандалів, як личить вихованим людям.
У своїй короткій розповіді я, зрозуміло, згладив деякі гострі кути. Всі п’ять довгих років, проведених з Луїзою, були для мене справжнісінькою мукою, а для неї — правдивим кошмаром. Наші страждання поглиблювало ще й те, що загалом ми чудово ладили й були, як то кажуть, створені один для одного. Жофрей Леблан знайшов собі ідеальну дружину, яка так само ідеально підходила й мені… Та, на жаль, у Луїзиних очах я був лише тінню її першого чоловіка. Бідолашна просто божеволіла, коли у мене прохоплювався якийсь типово жофреївський жест або я, розмовляючи французькою, ненавмисно вживав один із характерних зворотів, запозичених у Рашелі, яка, у свою чергу, перейняла їх від батька. Одного разу Луїза зізналася мені, що тоді їй здається, ніби вона потрапила в потойбічний світ і зустрілася з покійним Жофреєм… Словом, при всій нашій сумісності нормального подружжя з нас не вийшло. Лише жалюгідна подоба сім’ї, зовнішня видимість, щось на кшталт ілюзії, яка існувала виключно для Рашелі. А потім, коли донька підросла й почала підозрювати негаразди, нам нічого не залишалося, як розійтися. Тепер, озираючись назад, я інколи дивуюся, що ми взагалі зуміли протриматися так довго. Мабуть, це стало можливим тільки завдяки тому, що в середньому сім, а то й вісім місяців на рік я проводив поза домом, на різних завданнях…
Імператор дістав сиґарету, з ввічливості спитав моєї згоди й лише потім закурив.
— Зате з Рашеллю у вас все гаразд, — зазначив він. — Це одразу відчувається. Вам вдалося замінити їй батька. Більше того, ви не просто замінили, ви стали їй батьком.
„Що правда, то правда,“ — в думках погодився я, пригадавши, як під час однієї з наших нечисленних зустрічей після розлучення Луїза напряму звинуватила мене у викраденні доньки. Власне, так воно й було…
— Рашель була дуже милою дівчинкою, — тим часом вів далі Падма. — А зараз стала чарівною молодою дівчиною. Хоча й надто серйозною як на свій вік. Напевно, вам важко з нею.
— Важко, — визнав я і щасливо всміхнувся. — Але приємно.
Нашу подальшу розмову перервав лункий передзвін комунікатора. Імператор увімкнув зв’язок, і на екрані з’явилося смагляве обличчя чоловіка мого віку — того самого диспетчера, який допомагав мені при посадці корабля. Він був одним із волонтерів, які разом з Падмою добровільно залишилися на Магаварші, щоб допомагати старим.
— Слухаю, Шанті? У чому річ?
— Схоже, назрівають проблеми, сер, — схвильовано доповів диспетчер. — Серйозні проблеми. Щойно ми отримали повідомлення від чужинців. П’ятдесятники терміново перекидають у наш локальний простір Другий сторожовий флот Суомі, а дварки — свої дислоковані в цій системі частини.
У моїх грудях похололо. Невже це через нас — точніше, через прибулих на „Зорі Свободи“ пасажирів? Якимось чином Чужі дізналися, що корабель доправив на Магаваршу принцесу — реґента Світу Барнарда, заступника начальника Ґенштабу Терри-Ґаллії, а також голову земного уряду з доброю дюжиною міністрів, і вирішили не випускати таку цінну здобич… Хоча ні, навряд. Дуже сумнівно, щоб п’ятдесятники й дварки пішли на таку авантюру. Вони знають, за якими законами живе наше суспільство, і мають розуміти, що втрата окремих лідерів не завдасть людству істотної шкоди, а радше навпаки — лише згуртує людей і підштовхне їх до ще рішучіших дій.
Судячи з виразу обличчя імператора, він думав про те саме. І висновки його були аналоґічними.
— Чим чужинці пояснюють свої дії? — запитав він.
— Загрозою вторгнення ґаббарів. У повідомленні йдеться, що вона цілком реальна, але чому — не уточнюється. Аванґард флоту вже залишив дром-зону й на повній швидкості рухається до Магаварші. Його прибуття слід чекати годин за двадцять.
— Це все?
— Так, сер. Радіоґрама коротка, і я майже дослівно переказав її зміст. Якщо бажаєте, можу переслати текст ориґіналу.
— Ні, не треба. — Падма повернувся до мене. — Міняйте курс, містере Матусевич. Ми летимо в космопорт. Зараз я зв’яжуся з рештою і повідомлю їх про нові обставини. Дуже неприємні обставини…
4
Уже третю годину тривала наша нарада в головній диспетчерській космопорту, де зібралася команда „Зорі Свободи“ в повному складі, всі наші високоповажні пасажири й імператор з кількома наближеними з числа волонтерів.
За цей час ситуація анітрохи не прояснішала, а навпаки, ще дужче заплуталася. Відразу після прибуття в космопорт ми надіслали чужинцям запит з вимогою додаткових пояснень, конкретніших, аніж абстрактна загроза нападу габ барів, бо така загроза існувала завжди, а нинішні запобіжні заходи були безпрецедентними за своїм масштабом. Час від часу п’ятдесятники з дварками збільшували чисельність патруля до однієї або двох ескадр. Це відбувалося в періоди загострення обстановки на фронтах або коли в тутешній локальний простір навідувався ґаббарський розвідник. Проте ще жодного разу за останні кілька років вони не перекидали до Магаварші цілий флот.
За годину з чвертю, необхідних, аби сиґнал досяг дром-зони й повернувся назад, надійшла відповідь на наш запит. У новій радіоґрамі лише зазначалося, що є велика ймовірність масованого вторгнення в систему ґаббарських військ, а насамкінець нас просили не панікувати й спокійно дочекатися прибуття до Магаварші передових частин флоту.
Коли всі ознайомилися з текстом повідомлення, слово взяв адмірал Брісо.
— Я бачу три можливих варіанти. Перший: чужинці не брешуть, і ґаббари справді щось затівають. Другий, утім, малоймовірний: вони хочуть захопити нас у полон або знищити. Ми вже обговорювали це і погодилися, що п’ятдесятники з дварками на таку авантюру навряд чи підуть. Навіть зусиллями цілого флоту шанси на перехоплення крейсера такого класу, як „Зоря Свободи“, мізерно малі, до того ж ми можемо просто покинути систему й вилетіти до однієї з найближчих зірок. Нарешті, третій варіант: загроза вторгнення ґаббарів — хитрий блеф, спроба заманити нас у пастку.
— Яку саме? — поцікавився імператор.
— Примусити нас знову ввести в систему війська. Тоді чужинці спокійно підуть звідси, оголосивши, що передають контроль над Магаваршою людям. Тим самим вони позбудуться відповідальності за планету й, образно кажучи, вмиють руки.
— Найпевніше, так воно і є, — замислено мовив Поль Карно. — Через Магаваршу п’ятдесятники змушені тримати великі сили в локальному просторі Суомі, а користі їм від цього жодної. Але з іншого боку, якщо виявиться, що планеті справді загрожує вторгнення ґаббарів, ми не зможемо залишитися осторонь — адже тут проживає сорок тисяч наших одноплемінників.
Протягом наступної години в диспетчерській точилася запекла суперечка про те, що робити далі. Одностайними всі були лише в одному: слід якнайшвидше сповістити про все бриґаду, що чекала нас у дром-зоні системи Ґамми Індри. А от у питанні, кому й на чому летіти з повідомленням, думки розділилися. Крім мого крейсера, в анґарах космопорту перебувало ще два кораблі, здатних здійснювати міжзоряні переходи, — кур’єрський корвет і невеличкий, але надзвичайно швидкохідний катер, розрахований лише на чотирьох пасажирів. Обидва ці судна були залишені тут про всяк випадок, щоб повністю не позбавляти Магаваршу контакту із зовнішнім світом. За своїми швидкісними показниками й маневреністю вони, мабуть, перевершували „Зорю Свободи“, але були менш боєздатними і значно вразливішими.
Я ж, як і решта членів моєї команди, у цій дискусії участі не брав, а лише мовчки слухав і чекав, коли присутні дійдуть згоди на єдино правильному й лоґічному в цій ситуації рішенні. За інших, не таких драматичних обставин мені, мабуть, було б цікаво спостерігати за тим, як дорослі чоловіки та жінки, що обіймають найвищі державні посади, поводяться, наче діти, з остраху виглядати в очах один одного боягузами. Кожен із високоповажних міністрів, пропонуючи той чи інший варіант розвитку подій, вважав своїм обов’язком ненав’язливо, але цілком чітко дати зрозуміти, що сам він волів би залишитися на Магаварші й зустріти небезпеку навіч.
Один лише Клод Брісо, який не раз брав участь у космічних битвах і часто ризикував життям, не піддався загальній браваді. Як досвідчений військовий адмірал чудово розумів, що ніякого вибору в нас не залишається, але, попри своє високе звання, наразі він не мав жодних формальних повноважень, а був лише приватною особою і не міг віддавати обов’язкових до виконання наказів.
Імператора ж, який тримав у своїх руках всі важелі реальної влади на Магаварші, долали сумніви. Він ніяк не міг вирішити, де буде безпечніше його доньці — на планеті чи на борту „Зорі Свободи“. Все залежало від справжніх намірів чужинців — блефують вони чи ні, а якщо ні, то наскільки ймовірна загроза вторгнення ґаббарів…
Нарешті мені набридли ці пусті балачки, і я вже збирався викласти власні арґументи, аж раптом Анн-Марі Прентан, яка разом із диспетчером Шанті стежила за радіоперехопленням з району дром-зони, голосно й схвильовано вигукнула:
— Здається, чужинці не збрехали. Схоже, починається.
Усі присутні миттю посхоплювалися зі своїх місць і кинулись були до терміналу, але Анн-Марі, щоб уникнути стовпотворіння, негайно ввімкнула зовнішні динаміки й вивела на головний екран диспетчерської дані комп’ютерно-лінґвістичного аналізу.
Приміщення заповнив шум і тріск, крізь які ледве пробивалися невиразні обривки слів і фраз. І дром-зона, і навіть кораблі, що летіли до нас, перебували ще надто далеко, а чужинці, певна річ, не були такими люб’язними, щоб транслювати свої розмови по точно спрямованому на Магаваршу променю. До того ж п’ятдесятники спілкувалися своїми, неземними мовами, і лише зрідка серед усього цього шарварку лунали гавкітливі репліки німецькою — це перемовлялися між собою допоміжні частини дварків.
Зате на великий екран видавався анґлійський текст — комп’ютер на ходу перекладав усе, що лишень піддавалося перекладу, і по можливості намагався реконструювати з окремих слів і фраз самостійні, наповнені змістом речення. Йому це не завжди вдавалося, але навіть з того, що ми отримували, суть подій була зрозуміла: як мінімум по трьох каналах почалося вторгнення ґаббарських військ.
Буквально через хвилину по вузькоспрямованому променю ми отримали чергову радіоґраму від чужинців. У ній вони повідомляли про початок вторгнення і радили всьому населенню Магаварші сховатися у своїх Катакомбах. За твердженням командування флоту п’ятдесятників, сили ґаббарів невеликі й атаку буде відбито ще в дром-зоні, але окремі кораблі можуть прорватися крізь оборонний заслін і спробувати скинути на планету бомби.
— Якщо тільки вони не розігрують перед нами виставу…— почав був Поль Карно, але замовк, так і не закінчивши своєї думки.
— Не бачу в цьому сенсу, — озвався адмірал Брісо. — Зв’язатися звідси з нашими ми все одно не зможемо, треба летіти до дром-зони. А там уже нас не обдуриш.
— Перехоплені перші перемовини ґаббарів, — повідомила Анн-Марі, вказуючи на екран. — Ні, це не спектакль.
— Отже, вам слід відлітати, — озвався імператор. — І негайно.
Високоповажні міністри знову засперечалися, кому з них летіти, а кому залишатися, але терпіти це далі я вже не збирався. Підвівшись, вийшов у центр зали і твердо промовив:
— Панове, увага!
Галас миттю вщух, і погляди всіх присутніх спрямувалися на мене. Переконавшись, що мене готові слухати, я заговорив підкреслено офіційно:
— Я Стефан Матусевич, капітан ВКС Земної Конфедерації, командир крейсера „Зоря Свободи“, який у даний момент виконує бойове завдання. Я маю доручення доставити на Магаваршу пасажирів у кількості вісімнадцяти чоловік, а після похоронів пана Шанкара доправити всіх назад цілими й неушкодженими. Тож маю намір виконати покладену на мене місію, незважаючи на ваші думки й побажання, а якщо буде потрібно — то й із застосуванням сили. Зараз усі ви, незалежно від звань та посад, підпорядковуєтеся мені й зобов’язані виконувати мої накази. Звідси, з головної диспетчерської, ви в моєму супроводі вирушите до першого посадочного терміналу й перейдете на борт корабля. Усі ваші особисті речі, що залишилися в імператорському палаці, доставлять на „Зорю Свободи“, поки йтиме передстартова підготовка. — Я подивився на Поля Карно. — Пане голово, ви верховний головнокомандувач Збройних Сил Землі та Сонячної системи і маєте право скасувати мої повноваження. Проте ви можете це зробити лише через Ґенеральний Штаб, якого тут немає. А поки отриманий мною наказ діятиме, ви зобов’язані нарівні з рештою виконувати мої розпорядження. — Я обвів поглядом присутніх. — Сподіваюсь, я зрозуміло висловився, панове?
Усупереч моїм побоюванням, жодних протестів моя промова не викликала. Усі міністри, включно з Карно, були приголомшені моїм натиском, адмірал Брісо та імператор дивилися на мене схвально, а принцеса Саті — з неприхованим захопленням. Рашель же усміхалася, ніби казала: „От так! Покажи їм, хто тут головний!“
Імператор першим порушив мовчанку.
— Ну що ж, рішення ухвалене, — він констатував це як незаперечний факт. — А щодо особистих речей можете не турбуватися. Ще від самого початку я розпорядився зібрати їх і доправити в космопорт — просто так, про всяк випадок. Упаковані валізи вже чекають на вас біля посадочного терміналу.