— Тату, ти маєш летіти з нами, — сказала принцеса. — Ти потрібен Світу Барнарда.
Падма похитав головою.
— Це неможливо, дочко. Я не можу кинути Магаваршу. Тим паче зараз, коли їй загрожують ґаббари.
Саті підійшла до мене й легко торкнулася моєї руки.
— Будь ласка, капітане, переконайте його… Зробіть щось!
Як зачарований, я дивився їй у вічі. Її врода, зріла і водночас у чомусь ще дівоча, діяла на чоловіків безвідмовно, і я не був винятком. На якусь мить мене опанувала спокуса справді „щось зробити“, наприклад, узяти й підстрелити Падму з паралізатора, а потім перенести його непритомного на борт корабля. Я був упевнений, що присутні не заперечуватимуть, а навпаки, підтримають мене. Проте…
— Даруйте, принцесо, нічим не можу допомогти вам. Я з повагою ставлюся до вибору вашого батька, навіть якщо вважаю його неправильним.
Відверто засмучена моєю відповіддю, Саті знову обернулася до імператора йспрямувала на нього сповнений благання погляд.
— Тату, зрозумій…
— Я розумію, Саті, — урвав він її. — Ти сама знаєш, як мені тяжко. Я втомився, смертельно втомився від цього добровільного ув’язнення, від довгих років бездіяльності, відірваності від зовнішнього світу, де відбуваються такі епохальні події… Але в мене є обов’язок. Я не можу все кинути й піти. Особливо зараз. Обіцяю тобі: коли вирішиться криза з ґаббарами, я намагатимусь переконати своїх старих переселитися у Світ Барнарда або на Землю, до Індії. Думаю, вони вже готові для цього, їхня туга за рідними й близькими поступово пересилює бажання померти на батьківщині.
— А якщо не вийде, — втрутився Поль Карно, — ми оголосимо примусову евакуацію населення планети. Ця ідея визрівала вже давно, проте частина членів Ради Співдружності вбачала певну вигоду для нас у тому, щоб п’ятдесятники та дварки тримати значні сили в системі Суомі. Але тепер нам уже напевно доведеться ввести сюди свої війська, чужинці негайно скористаються цим і підуть, а ми поки що не можемо дозволити собі таку розкіш, як витрачати ресурси цілого флоту для охорони планети з сорокатисячним населенням.
— У всякому разі, — непохитно сказав Падма, — я залишуся тут до остаточного вирішення питання з евакуацією. Я маю бути останньою людиною, яка покине Магаваршу. Як капітан, який… А втім, я повторююся. Я вже не раз це казав. Думаю, саме тому містер Матусевич утримався від… гм, від крайнього засобу переконання.
Імператор мав рацію. Я не застосував проти нього силу, бо розумів його. Капітан останнім покидає борт загиблого корабля — а він у певному розумінні був капітаном. Капітаном умирущої планети.
5
Години через дві після нашого старту з Магаварші, за даними радіоперехоплення, стало ясно, що атака ґаббарів остаточно захлинулася. Щоправда, деяким кораблям вдалося прослизнути крізь перший оборонний заслін, і вони сховалися в космічному просторі, але якоїсь серйозної небезпеки не становили — передові частини п’ятдесятників і дварків найкоротшим курсом прямували до Магаварші, маючи перед супротивником фору як мінімум години три. Вони цілком встигали взяти околиці планети під свій контроль і захистити її від нападу решток ґаббарского флоту.
Ми вже наближалися до дром-зони, коли так і сталося: окремі кораблі ґаббарів, здебільшого корвети й бомбардувальники, намагалися прорватися до Магаварші, але безуспішно — їх знищували ще на підступах до орбіти. Ну а все сорокатисячне населення планети, щоб уникнути неприємностей, ховалося глибоко під землею, в Катакомбах, надійно захищених від можливого ядерного удару.
— Отже, за Магаваршу поки що можна не хвилюватися, — підсумував Клод Брісо, який, на велике невдоволення Рашелі, зігнав її з крісла спостерігача й тепер разом із Анн-Марі аналізував перехоплені переговори між чужинцями. — Але що тут узагалі відбувається, якого біса ґаббари сунулися сюди?… Схоже, наші вимушені союзники, п’ятдесятники з дварками, самі не знають. Їм наказали — і вони вирушили обороняти систему. Можливо, командуванню флоту щось відомо, але воно не квапиться передавати ці відомості в прямий ефір.
За вісім мільйонів кілометрів від найближчого краю дром-зони, коли нас уже ось-ось мали запеленґувати чужинці, інтенсивність переговорів між ними різко зросла. Корабельні датчики зареєстрували невеликий сплеск напруженості континууму.
— Відкриваються канали першого роду, — повідомила Анн-Марі, зосереджено вдивляючись у свій тактичний дисплей. — Відразу кілька… більше десятка…
— Хто? — нервово запитав Поль Карно, що, як і Рашель, сидів на відкидному стільці в дальньому кінці рубки. — Знову ґаббари?
— Ні, це… — Обличчя Анн-Марі проясніло. — Наші позивні! Чотири… п’ять ескадр Флоту Барнарда й Сьомий експедиційний корпус Землі з окремим спеціальним дивізіоном загороджувальних станцій. Чужинці не панікують, мабуть, вони були готові до цього… Ага! Віддано загальний наказ по всіх частинах, дислокованих у дром-зоні: у бій не вступати, відходити до каналу на Суомі… А ось і розпорядження для кораблів, що охороняють Магаваршу: залишатися на орбіті до прибуття передових частин нашого флоту, тоді передати їм контроль над навколопланетним простором і негайно залишити систему.
— Здається, небезпека минула, — з полегшенням мовив Клод Брісо. — Чи… може, й не було ніякої небезпеки? Може, чужинці самі спровокували атаку, щоб примусити нас ввести сюди війська.
— Не думаю, адмірале, — заперечила Анн-Марі. — Я добре володію німецькою, знаю дві нерейські мови. Я слухала їхні перемовини без комп’ютерного перекладу. І п’ятдесятники, і дварки поводилися дуже природно для блефу. Діється справді щось серйозне.
— Так чи інак, — сказав я, — незабаром усе з’ясується. Оператор, вмикайте позивні. Другий пілот, швидкісний прорив у дром-зону скасовується. Починаємо екстрене гальмування.
За півхвилини найближчі до нас земні кораблі почули наші позивні, а ще через півхвилини ми отримали запит про ситуацію на Магаварші й про те, чи всі пасажири перебувають на борту „Зорі Свободи“. Надіславши відповідь, ми добрих дві хвилини згаяли в очікуванні, поки нарешті надійшла радіоґрама з наказом прямим курсом вирушати до каналу, що сполучався з системою Ґамми Індри, де на нас усе ще чекала бриґада супроводу, а звідти летіти до Терри-Ґаллії. Наказ було підписано адміралом флоту Франсуа Мореном, головнокомандувачем ВКС Земної Конфедерації, співголовою Об’єднаного Комітету Начальників Штабів Співдружності — найвищого керівного й координуючого орґану всіх збройних сил людства.
— Це справді серйозно, — промовив Клод Брісо, ознайомившись із радіоґрамою. — Жарти й розіграші виключені… Але що ж трапилося, хай йому біс?
Відповідь на це питання ми отримали лише півтори години потому, коли на повному гальмуванні ввійшли до дром-зони й наблизилися до флаґмана Сьомого експедиційного корпусу, що рухався нам назустріч. На той час майже всі кораблі чужинців підтяглися в район відкритого гіперканалу, що вів до Суомі, і один за одним покидали тутешній локальний простір. Усі п’ять ескадр барнардського флоту попрямували у глиб системи, до Магаварші, а з’єднання земного експедиційного корпусу розосередилися довкола каналів, через які вони здійснили перехід. Загороджувальні станції, погасивши свій залишковий рух, негайно взялися до закупорювання решти каналів першого роду й досліджених — другого.
— Про повне блокування дром-зони не йдеться, — проаналізував я побачене. — А отже…
— Отже, це ненадовго, — підхопив Клод Брісо. — На тиждень, максимум два. Термін, цілком достатній для евакуації сорока тисяч людей.
На відстані двох світлових секунд від нас флаґман надіслав запит на встановлення аудіовізуального контакту. Незабаром на екрані мого монітора зовнішнього зв’язку виникло зображення темноволосого чоловіка з п’ятьма зірками на погонах. Це був мій головнокомандувач, адмірал флоту Франсуа Морен.
Після офіційних вітань він про всяк випадок повторно уточнив, чи присутні на „Зорі Свободи“ Поль Карно і Клод Брісо. Коли я відповів ствердно, адмірал сказав:
— Добре, капітане, зараз я з ними поговорю. Ваше завдання вам зрозуміле?
— Так, сер. Прямувати через Ґамму Індри до Терри-Ґаллії.
— Правильно. Спробуйте вкластися в п’ятнадцять—двадцять годин об’єктивного часу. Зможете?
Я подумки прикинув: дев’ятнадцять звичайних стрибків по каналах першого роду і один затяжний, із запущеним на повну потужність резонансним ґенератором. Запасів дейтерію вистачить. Часу, мабуть, також. „Зоря Свободи“ — швидкохідний і високоманеврений крейсер; свого часу я провів на ньому тридцять два стрибки менш ніж за добу.
— Так, сер, встигну. Проблемно, але встигну.
— Постарайтеся, капітане. На Террі-Ґаллії має відбутися позачергове засідання Ради Співдружності на найвищому рівні, а у вас на борту голова федерального уряду Землі… — Його погляд ковзнув трохи вбік. — А-а, от і ви, докторе Карно. Мої вітання.
— Здрастуйте, адмірале, — відповів Поль Карно, який непомітно підійшов до мене і став поряд із моїм кріслом. — Ви поясните, що відбувається?
— Ґаббари активізувалися, пане голово. Втім, це ще м’яко сказано. Вони ніби збожеволіли — атакували понад два десятки альвійських планет, а також усі одинадцять людських, що перебувають під контролем Четверного Союзу.
— Причини?
— Альви знищили ґаббарську планету Джейхану у Великій Маґеллановій Хмарі.
Карно кивнув.
— Я був упевнений, що альви не залишать без відповіді бомбардування Мельмака. Але до чого тут людські планети?
— Очевидно ґаббари вирішили, що тут не обійшлося без нашої допомоги. Інші чужинці, до речі, теж так вважають. Вони не сумніваються, що їхні волохаті друзяки вступили з людьми в сепаратну змову й отримали від нас зброю величезної руйнівної сили.
— Господи! Це була ґлюонна бомба?
— Гірше, значно гірше. Альви знищили не лише планету, а всю систему. Вони підірвали зорю. Жовтий карлик спектрального класу G3. Розумієте?
Краєм ока я побачив, як Клод Брісо напружився у своєму кріслі, його обличчя мертвотно зблідло, а губи беззвучно заворушилися.
— О-о чорт! — вичавив із себе приголомшений Поль Карно. — Невже…
— У цьому немає жодних сумнівів, — кивнув адмірал Морен. — Під час атаки альвійського флоту в локальному просторі Джейхани перебував розвідувальний корабель дварків. Він залишив систему безпосередньо перед вибухом, його навіть зачепило нейтринним спалахом. Дварки були такі люб’язні… вірніше, такі налякані, що передали нам копії даних зовнішнього спостереження. Їх аналіз підтвердив наші найгірші побоювання.
Завжди стриманий і коректний прем’єр-міністр Землі раптом вибухнув потоком лайки, подеколи не зовсім цензурної. А Клод Брісо сидів наче паралізований, і в його очах крижанів жах.
— Це зрада, — хрипло промовив він. — Або…
— Добре, коли зрада, — розчувши його, похмуро озвався адмірал Морен. — Це ще півбіди. А от якщо „або“… Тоді нам лиха не минути!
6
Цього разу я встановив свій особистий рекорд — дев’ятнадцять гіперпереходів першого роду лише за сім з половиною годин. Тут, звісно, не останню роль зіграв і вдало прокладений маршрут: вхідні та вихідні канали були розташовані не дуже далеко один від одного, тож не доводилося витрачати багато часу на маневри в дром-зонах проміжних систем. А решта було справою техніки — і, додам без зайвої скромності, пілотської майстерності.
Більшість кораблів супроводу безнадійно відстали від нас уже після перших чотирьох стрибків, кілька найспритніших слідували за нами ще протягом двох годин, але потім теж здалися, і другу половину шляху ми подолали на самоті, аж поки досягли зорі USCG 192-476308-615 за Універсальним Ґалактичним Каталоґом, яка в секретному реєстрі Об’єднаного Комітету фіґурувала під кодовим найменуванням ПП-94, де ПП позначало „Перевалочний Пункт“. Звідси до Терри-Ґаллії вів досліджений, але невідомий для чужинців канал другого роду. Саме по ньому понад сім років тому вирушив на своє останнє завдання капітан першого ранґу Жофрей Леблан, мій далекий родич по чоловічій лінії, людина, чия донька тепер називала мене батьком.
Увесь шлях до системи ПП-94 я керував кораблем самостійно, без допомоги другого пілота, оскільки ще на початку серії стрибків відправив Сіґурдсона спати, щоб згодом він змінив мене на вахті. Як і всі ми, Лайф був украй схвильований останніми подіями, особливо звісткою про жахливу зброю, яку застосували альви, та разом з тим він мав залізні нерви і зумів заснути навіть без запропонованого Рітою заспокійливого.
У штурманській рубці мені асистувала лише Анн-Марі. Рашель я також примусив піти відпочити, а Клод Брісо з Полем Карно пішли самі відразу після розмови з адміралом Мореном — очевидно, їм було що обговорити. Мені так і кортіло скористатися своїм доступом до всіх приміщень корабля й послухати їхню розмову, яка обіцяла бути надзвичайно цікавою. Проте я встояв перед спокусою, розуміючи, що йдеться про дуже секретні й украй небезпечні речі. До того ж поряд зі мною була співробітниця контррозвідки, яка нізащо б не дозволила мені утнути таку дурницю.
Це, втім, не завадило нам з Анн-Марі у вільні хвилини обговорювати почуте, і незабаром ми дійшли висновку, що нова зброя альвів — щось принципово інше, ніж надпотужна ґлюонна бомба дальнього радіусу дії.
— У зорях, що знаходяться на головній послідовності, дуже мало радіоактивних елементів, — сказав я. — Їх одночасний розпад призведе лише до короткочасного і, зрештою, незначного збільшення світності. Зовсім інше, коли зоря старіє, випалює весь свій водень, і в ній починає горіти гелій, а потім і важчі ядра.
— Але світило Джейхани належало до спектрального класу G3, — зазначила Анн-Марі. — Адмірал Морен це особливо підкреслив. Та й узагалі, понад дев’яносто відсотків придатних для життя планет обертаються навколо зірок головної послідовності. Тож ґлюонні бомби для них не страшні. Хоча… — вона замислилася. — Якщо припустити, що ця зброя не послаблює внутрішньоядерні зв’язки, а навпаки — посилює їх. У сто, тисячу, навіть у мільйон разів.
— Ну, тоді цілком можливо, — погодився я. — Багатократне прискорення термоядерного синтезу, зоря не витримує внутрішнього тиску і вибухає.
Ми замовкли, оскільки корабель наблизився до ділянки входу-виходу потрібного нам каналу, і я приступив до підготовки чергового стрибка.
Неповні дві хвилини гіперпереходу першого роду, повернення у звичайний простір, орієнтація в дром-зоні, курс до наступного каналу.
— Судячи з реакції адмірала Брісо і доктора Карно, — знову заговорив я, коли з маневрами було закінчено, — їм відома ця зброя.
— І не просто відома. Даю руку на відсіч, що ми її маємо. От тільки чому жодного разу не застосували?
— Може, через її руйнівну силу? Підривати цілі зорі — це вже занадто.
— Зате ефектно. Дуже ефектно. Ви ж самі бачили, капітане, як це подіяло на ґаббарів. Вони озвіріли й кинулись у бій, незважаючи на те, що за першим таким ударом можуть бути й інші… — Анн-Марі раптом замовкла. — А це ідея!
— Про що ви?
— Зрада, про яку казав адмірал Брісо. Точніше, провокація. Хтось із наших підсунув цю пекельну машину альвам, щоб вони застосували її проти ґаббарів. Це, без сумніву, ще більше загострить протистояння між чужинцями й прискорить їхнє взаємне винищення.
Я ненадовго замислився.
— Ні, виключено. Лише божевільний міг піти на таку авантюру — і то навряд. Дати до рук альвів такий сильний козир… Адже цю зброю залюбки можна повернути і проти нас. Захистити від неї нездатні й заблоковані нами дром-зони. Кілька років польоту в звичайному просторі від однієї з найближчих зірок, атака на Сонце — і все, немає ні Землі, ні Сонячної системи. Причому корабель необов’язково має бути з екіпажем, вистачить і автоматичного, зі спеціальною проґрамою.
— А можна зовсім не давати альвам цю зброю, — наполягала на своїй версії Анн-Марі. — Тобто не ділитися з ними технолоґією. Припустімо, під прикриттям альвійського вторгнення до системи Джейхани увійшов наш корабель і скинув на зорю цю супербомбу. Або інший варіант: альвам запропонували вже готовий до використання пристрій, але попередили, що при спробі розібрати його він вибухне. І природно, запроґрамували на самоліквідацію — скажімо, по завершенні доби.