22
Ми випиваємо чай зі смачними тістечками, які напекла мати Ляні. Лежимо на ліжку й цілуємося, я несамовито хочу Ляню, але не знаю, чи буде на це нагода. Кажу їй про це, Ляня шепоче мені, що в будь–яку хвилину може зайти до кімнати мати, тому краще почекати. На мене несподівано находить злість, бо я настільки сильно прагну в неї увійти, що ні про що інше не хочу думати, бляха, це ж тільки одна–дві хвилини… Я також тебе хочу, шепоче вона, але ж ти сам бачиш, поки не виходить. Мовчки слухаємо легку музику і лежимо поруч. Я чую її рівне дихання.
— Я забула тобі сказати! З Канади прийшла посилка! Від Майкла!
— Від Майкла? Від бобра?
— Дурачок! Він не бобер, а бомбер! Скільки тобі говорити… Ти наче навмисне так кажеш. Навмисне? Майкл вислав кілька балонів фарби! Хочеш подивитися, як я малюю?
— Да.
— Він ще вислав кілька журналів, присвячених графіті. Ось вони. — Вона дає мені ці журнали, я гортаю їх, хоча англійської не доганяю, я бачу розписані гаражі, будинки, паркани, й мені це починає подобатися. Кажу їй:
— Але ж це, мабуть, кримінал?
— Мабуть.
— Мені це подобається.
— Пішли?
— Пішли.
Ляня складає чотири–п'ять балонів у невеличкий наплічник, одягає спортивний костюм. Здивована матір запитує, куди це ми на ніч зібралися, але донька її заспокоює, що прогуляємося й назад. Вона каже мені, що скоро почне темніти, тому діяти треба швидко. Ми виходимо з під'їзду, й Ляня розмірковує, в який бік іти.
— Треба знайти полотно? Я правильно шарю?
— Да. Розпишемо 11–у школу.
— Школу? Не думаю. Може, краще будинок, і щоб було видно з тролейбусів? Знаєш де? Біля «Воєнторгу».
Через п'ять–сім хвилин ми підходимо до цього будинку. Ляня роззирається навколо і дістає з наплічника балончики. Повз нас проходить літня пара: темноволоса повна жінка за руку веде свого чоловіка–п'яничку, який намагається співати, а вона шипить, аби замовк і її не соромив. Біля магазину «Воєнторг» самотньо стоїть і курить незнайомець у синьому спортивному костюмі, приблизно мого віку, він часто потягує цигарку й зиркає на котли, я навіть бачу, як він правою рукою злегка закочує рукав, аби побачити циферблат. Що ти хочеш, щоб я намалювала? — запитує Ляня, по–злодійському оглядаючи вулицю. Не знаю, почуваюся спантеличено від її запитання. Ну, придумай, усміхається вона. От причепилася… якщо хочеш, намалюй мене. Тебе? — регоче вона, це важко, нема стільки часу. Ну тоді не знаю, замислююся, о, намалюй хлопчика з метеликами. З метеликами? — здивовано дивиться на мене. Чому мені це спало на думку? Навіть не знаю. Ляня раптово стає зосередженою, заклопотаною, мовчки оглядає стіну будинку, її чоло покривається легкими зморшками, наче обдумує серйозний план. Праву руку з балоном витягує перед себе, на стіну поволі лягає середньої товщини пляма, невдовзі розростається, видовжується вгору й переростає в плавну, органічну лінію. Рука злегка йде в бік, лінія вигинається й витворює своєрідну дугу, потім дуга заломлюється, лінія стрімко прямує вниз і під таким кутом заокруглюється й витворює знайому фігуру. Вгадай, що це? — кидає на мене швидкий погляд Ляня з посмішкою на устах. Раптом я помічаю, що подібна фігура під плавним рухом руки виростає ліворуч, як віддзеркалення. Це метелик! Да, сміється Ляня, побачимо, що з цього вийде. Вона бере інші балони зі світлими фарбами, і під її руками поступово метелик оживає: із простого ескізу, штриха секунда за секундою, сантиметр за сантиметром перетворюється на живу, велетенську істоту. Оглядаюся по боках, аби нас зненацька не застукали фараони.
Найбільша небезпека — з вулиці, по якій час від часу проїжджають тролейбуси, автобуси та легкові. Якщо будуть їхати мєнти, ми їх просто не зможемо передбачити. Але своїми думками я не хочу ділитися з Лянею, аби вона не подумала, що мені страшно. Зрештою, її відвага і та легкість, з якою розмальовує стіну будинку, стіну, на яку завтра зранку вилупляться сотні людей, що їхатимуть на роботу, — все це ще більше підносить її в моїх очах. Шо далі? — запитую, коли вона завершує велетенського метелика. Далі? — каже ніби сама до себе, далі буде все інше, зараз ти побачиш те, що буде за метеликом, там, у глибині нього. Раптом наносить фарбу на метелика, і я не розумію, навіщо вона його замальовує. Запитую про це, Ляня каже, що я нетерплячий.
Дивлюся навколо, нічого підозрілого. За метрів сто, на зупинці біля 11–ї школи стоїть кілька чоловіків і жінок. Із прогалини між будинками несподівано виходять два незнайомих штемпи, приблизно мого віку, або й молодших на один–два роки. Вони мовчки йдуть біля нас, один із них помічає незавершений малюнок метелика на стіні будинку, на мить зупиняється, розглядає, але ми з Лянею робимо вигляд, що це нас не стосується й спокійно стоїмо, на їхніх очах обіймаємося, ніби щойно зустрілись. Незнайомці віддаляються, прямують у бік зупинки. Ляня голосно сміється й знову береться за своє «полотно». По вулиці проїжджає тролейбус, кілька пасажирів дивляться в наш бік. Ким ти хочеш бути? — запитую в неї. Вона на мить відривається від свого малювання і зводить плечима. Не знаю, про це поки не думала. Ти непогано малюєш, обіймаю її ззаду, але Ляня просить, аби не заважав. Могла би продовжувати це робити, ну, там вчитися на це; пауза; на це ж люди вчаться? да? є ж там інститути всілякі чи інша біда… ти ж не будеш усе життя розмальовувати стіни, за це не платять. Мене гроші мало цікавлять, каже вона. А жити? — закурюю. А я хіба вмираю? — перебиває мене Ляня, у її голосі відчувається легке роздратування. З нею на ці теми говорити, мабуть, гнилий номер. Я мовчки спостерігаю: зі свого наплічника вона витягує кілька різних насадок, довго думає, яку з них одягнути на балон, нарешті вибирає. Ти мене неправильно зрозуміла, говорю їй, я ж не про гроші. Пауза. Вона наче не чує. Ляня, запитливо дивлюся. Да, зводить на мене відчужений погляд. Я мав на увазі, що тобі треба розвиватися, так само, як розвиваються спортсмени, коли щодня тренуються. З кожною хвилиною дедалі темніє. Поки Ляня працює над своєю картиною, а я мовчки й нетерпляче спостерігаю, вряди–годи оглядаючись, чи нема патрулів, у метрах п'яти–шести від нас із гуркотом падає сміття. Ми обоє аж сахаємося. Дивлюся вгору на балкони й голосно лаюся. Біля наших ніг лежить картопляне лушпиння, кілька цигаркових порожніх пачок, шкаралупа з яєць, пожмакані й брудні целофанові кульки та інший мотлох. Від цього страшенно тхне. Дратуюся, кажу Ляні, щоб закінчувала свій шедевр. Мій поганий настрій, певно, їй подобається, бо вона спершу злегка усміхається, а через кілька секунд починає реготати, наче коняка. Знову закурюю, гнівно походжаю туди–сюди й лаю тих даунів, які хотіли висипати сміття нам на голову. Через хвилин двадцять–тридцять Ляня просить мене підсвічувати, оскільки вже зовсім темно, а малювати залишилося ще трішки. Клацаю запальничкою й тримаю вогник біля стіни. Йо! Це просто торба! Я й подумати не міг, що вона таке вичудить: на мене дивиться велетенський розкішний метелик, але, коли розглянути пильніше, то це, швидше, вікно у вигляді метелика, через яке заглядає дитина, і над її головою кружляють маленькі різнокольорові метелики. Це просто здорово, бляха, це в натурі здорово, не втримуюся від захоплення. Ще трохи, заспокоює мене Ляня, ще трохи, і можна тікати.
— Ляня, тобі треба йти далі! Ти це розумієш?
— Куди «далі», дурачок?
Раптом я розумію: її пре від того, що вона робить, вона щаслива тим, чим живе зараз, а не планами на майбутнє чи думками про свою долю. Легкий вечірній легіт підхоплює її волосся, розвіює, Ляня каже, що пора завершувати, бо вітер все зіпсує. Вона складає балончики в наплічник. Удень роздивишся краще, каже вона. Беру її за руку, я тебе хочу, цілую у вушко. Ляня здригається й ми починаємо облизуватися. Пропоную їй піти на територію 11–ї школи, але вона заперечливо киває головою, це непристойно. Гаряче переконую, тут нічого поганого нема, ми любимо одне одного, а значить — це нормально. Вона вперта, як німецький танк. Мало не матюкаюся; пауза; замовкаю, на неї більше не дивлюся, ще хвилина — і я пошлю її… піду додому. Раптом Ляня бере мене за руку, обертаюся, бачу усміхнені, але водночас сумні оченята. Ми йдемо на подвір'я школи. Через роздерту металеву сітку високого паркану, оброслого густими кущами, проникаємо на шкільний стадіон, я знаходжу невелику лавку. Ляня лягає. Це просто торба! Від цієї несподіваної обстановки збуджуюся ще більше. Неподалік, за метрів сто, їздять тролейбуси, машини, а ми будемо тут любитися, це просто торба! Боже, плаче вона через кілька хвилин, відсунувшись від мене, якщо про це хтось дізнається… раптом починає ридати. Оторопіло дивлюся на неї, від несподіванки мені аж відіймає мову. Заспокоюю, цілую, обіймаю, кажу, що це нормально… Нормально? — перепитує вона з докором і знову ридає. Беру її обличчя в долоні, відчуваю гарячі сльози, я змушую Ля–ню розплющити очі й дивитися на мене. Вона підкорюється, я осипаю її обличчя поцілунками, невдовзі вона заспокоюється, лише час від часу посопує носиком. Зайченя, кажу їй, всьо буде добре, ти мені віриш?
23
Мій «портрет» поволі заживає, синяків майже не видно, тільки темнуваті, жовті плями під правим оком, на лобі і біля лівого кута рота нагадують про нещодавні побої. З правою рукою, яку пошкодив, коли разом із Ринею й Дефіцитом товк незнайомого, випадкового штемпа зі Старого парку, здається, все добре.
«Сьогодні відпиздимо Артура, ти і я… — телефонує малий Машталір. — Кнопка його приведе. Як твоя рука? Пухлина спала? Це добре. Я принесу еластичний бинт. Артур — збуй здоровий. Удари треба робити сильні й точні. Якщо рука буде боліти, то вали його по ногах і по яйцях, особливо по колінах і ззаду по литках. Так він відразу звалиться».
«Вила йому в моргала».
«На місці розберемося», — кладе Бодьо слухавку.
Я пробую правицю, стискаю в кулак, легко б'ю по стіні, ще трохи болить. Падаю на ліжко й думаю про події останнього місяця, лише зараз відчуваю страшенну втому від усіх цих пригод із постійним буханням і мордобоєм, навіть печінка про себе нагадує легким штриканням, намацую її двома пальцями, здається, збільшилася; да, з кіром треба зав'язувати. За вікном пригріває сонце, щебечуть горобці. Літо, однако. Після обіду телефонує Ляня, пропонує піти у кіно, сьогодні в кінотеатрі «Україна» новий фільм, здається, американська комедія, підемо? Я кажу їй, що не можу, маю серйозні діла, вона замовкає, по її нерівному диханню розумію, що образилася, можливо, й плаче. Раптом — Ляню справді пробиває важке ридання, крізь яке чую сполоханий, надривний голос, перелякані запитання, я вчора поводилася як проститутка? так? скажи, скажи; пауза; грубо перебиваю її, шокований почутим, бляха, шо за туфту ти несеш? як ти про таке могла подумати?
«Да? — знову ридає. — Ти думаєш, я не бачу, як ти до мене ставишся?»
«Ляня, давай закриємо цю гнилу тєму. Ти ж знаєш, що я тебе люблю».
«Не обманюй!» — плаче вона. Мені хочеться її порвати, накричати, виматюкати, але я себе стримую. От курка дурнувата; пауза; я в осаді, вбила собі таке в голову.
«Якщо ми одне одного любимо — ми можемо це робити будь–де. Розумієш?» — говорю трохи роздратовано. Ляня мою інтонацію вловлює відразу, бо замовкає й більше не плаче, просить прийти, але я відповідаю, що сьогодні ніяк не можу, серйозні справи.
«Які справи? Ти не хочеш мене бачити?» У неї, певно, з мозгами справді серйозні проблеми; кажу їй, що є один обов'язок, мушу його виконати. Пауза. «А після… ти можеш прийти?»
«Якщо все буде добре — прийду».
«А може бути недобре?»
«Ляня, я тобі все розкажу».
Вона мовчить. Аби цей дебілізм закрити, я кидаю слухавку. Торба, яка вона хвора на голову, це просто торба, й треба ж таке придумати. На стареньку радіолу «Рекорд» ставлю платівку «Кіно», яку мені подарувала матір ще на св. Миколая. Вона в мене взагалі оригінальна. Хотіла під подушку запхати мандаринки, апельсинки та іншу фіґню, але ж я не маленька дитина, якій треба цицьку чи цукерку. Коли я зранку побачив біля свого ліжка платівку, якої в Тернополі, мабуть, ні в кого не було, бо в «Мелодії» вона ще не продавалась, мало не випав в осад. Як виявилося, це з Естонії вислала посилкою тітка Ольга. У них там круто, все є, два роки тому, коли я з матір'ю приїздив до них у гості, у мене шухляда впала: маленьке містечко Хаапсалу на березі Балтійського моря, невисокі, помальовані в жовтий, рожевий, світло кавовий колір дво–і триповерхові будиночки з декоративними, стрімкими дахами з червоної черепиці, з майстерно вирізьбленими вікнами і дверима, з вузькими, викладеними бруківкою, тихими вуличками, по яких їздять старі «волги», «москвичі», «форди», «опелі» (як казав мій дядько, чоловік тітки Ольги, — це в Прибалтиці зараз така «струя» пішла — на стародавні машини). А ще пам'ятаю велику кількість смачних рибних страв, а ще місцеві шпроти, які виготовляють у Хаапсалу, ням, ням, це не те гівно, яке деколи викидають у нас на прилавки, а ще — затишні бари, забігайлівки, кафе, де неприступні офіціанти й бармени в білих накрохмалених сорочках на короткий рукав і в чорних краватках мовчки обслуговують клієнтів із німецькою точністю. Коли мій дядько купив мені «безалкогольний» коктейль (для замилювання баків моїй матері, аби не сварила; від цього коктейлю я відразу відчув себе щасливим) і запропонував відійти від стійки бару й сісти за столик, я запитав «може, тут?». Він подивився на мене, як на божевільного, й сказав: «Тола, я — естоніц, у нас так не прійнято». А ще пам'ятаю моїх естонських ровесниць — Інґрід й Ані, які жили в сусідньому під'їзді, вечорами ми разом сиділи на лавці у дворі. Я пам'ятаю, як вони з мене насміхалися, особливо з моєї ламаної російської мови; вони зі мною також розмовляли москаль–ською, я реготав із їхньої вимови ще більше — так по–дерев'яному можуть говорити хіба коні. Вони зараз, мабуть, підросли, як каже моя бабуся, нівроку, може, трахаються, як ненормальні. От куди б я хотів звідси виїхати…
Пригадую, як після моїх розповідей про поїздку в Естонію Риня вчепився до мене, як воша до кожуха, аби дав йому адресу Інґрід. Вони листувалися півтора року, й одного дня вона несподівано приїхала в Тернопіль!!! Це настільки було несподівано, що Риня аж сів на сраку: куди її дівати… Мабуть, у його котлі багато запитань варилося. Але це ще було не пекло — пекло на нього тільки чекало. Інгрід приїхала на місяць (батькам наплела, що поїхала в санаторій у Карпати); вона зробила Риню чоловіком — кожного божого дня мала його по повній програмі, як велику іграшку, котра не може чинити опір; урешті, від нього залетіла, й Риня від однієї думки, що невдовзі стане батьком, схуднув на п'ять кілограмів, а за аборт виклав пристойні бабки. Пекло було попереду: Інгрід відмовилася повертатися на свою батьківщину шпротів і старих автомобілів. Тітка Ольга написала мені листа, чи не до тернопільського хлопця, з яким листувалася, поїхала Інгрід. Ясний перець, що до тернопільського. Одного вечора — через тиждень — на порозі моєї квартири я побачив здоровенного сорокарічного незнайомця — це був батько Інгрід. Я подумав: Рині настала торба. Але естонець виявився добряком із лагідним серцем, він лише нас благав: «бандери, верніте доч, мне нічево не нада». Так і покинула життя Рині прекрасна Інгрід. Деколи я в нього запитую: «Як поживає Інгрід?» Він кисло посміхається, наче минуле постає перед його поглядом, і з нотками ностальгії в голосі каже: «Грім–баба, такої в мене більше не буде…» або «мене так ще ніхто не любив…». Я тобі вірю.
Мої думки перериває дзвінок у двері. Відчиняю. На порозі малий Машталір, Діма Дефіцит і Риня. Через годину Кнопка приведе Артура в наш двір, каже Дефіцит. Я запрошую їх пройти в мою кімнату. Ну як, готовий? — запитує Риня. Да, готовий, хоча всередині трохи відчуваю мандраж, це завжди так — перед валкою, кров наперед гуляє, тримає в напрузі. Головне — не нервуйся, сміється Риня. Малий Машталір розглядає наклеєні на стіні картинки, каже — круто, потім просить, аби показав руку, оглядає, мацає пальцями, легко натискає на кістки, розминає, бляха, болить, кажу йому. Може в «тисячі» перекинемося? — пропоную картами вбити час. Не встигнемо, каже Дефіцит, давай у «ду–рака». Дістаю з шухляди колоду, тасую і роздаю карти. Мені випадає грати в парі з малим Машталіром.
— На шо граємо? — запитує Риня.
— На водку, — каже Дефіцит.
— Я не п'ю, — протестує Бодьо, — давай на морозиво.
— На шо? — кривиться Риня. Ми регочемо й підстьобуємо Машталіра, може, ще на манну кашу з молоком чи на кілька пачок «Малюка». Бодьо захищається, каже, що «Малюк» дуже корисний і його спортсмени вживають, аби росли м'язи. Пропоную зіграти на пару «крабів». Риня відразу мене підтримує, бо він дає дуже болючі «краби», голова після цього може в труси звалитися, а потім ще болить годину. Граємо. Спершу їм мастить, попадаються козирі, й вони нас просто рвуть на кавалки, але з кожним ходом ми набираємо обертів, я першим вилітаю з гри, й Бодьо мочить їх один. Ми виграємо. Вони підставляють свої голови, ми їм відвішуємо по два «краби». Риня каже, що на нас чекає страшна розплата. Дефіцит розкидає карти. Другу партію вони нас взувають по повній програмі. Спершу «краба» дає мені Дефіцит (укус комара страшніший), а другий відвішує Риня. Мудак! І то такий відвішує, що голова мало не розколюється. Машталір також кривиться й чухає те місце, по якому зарядив його Риня. Третю партію ми валимося, як демони, але виходить нічия. Пора йти, каже Дефіцит. Бодьо дістає з кишені куртяка боксерський бинт, туго намотує мені на руку, запитує, чи нормально. Не рука, а кувалда. Артурчику буде Дахау, сміюся до пацанів. Риня, ти — мудак. Він запитливо на мене дивиться, а я показую на голову, кажу — від твоїх блядських «крабів» макітра болить. Зі мною не можна грати на «краби», регоче він.