Невдовзі ми виходимо на двір, підходимо до столика, навколо якого ціла купа народу: старший Машталір, Кнопка, Коновал, Юра Пиж, ше кілька знайомих пацанів, навіть прийшов Боря Гебельс! Нарешті я бачу Артура: він стоїть осторонь, мовчки курить, часто спльовує на землю, його обличчя виглядає блідувато–сірим і втомленим, а очі полохливі й сумні. Кнопка своїми приколами веселить публіку, розмахує руками, і всі регочуть. Вітаємося з присутніми, потискаємо кожному по черзі руки. Артур у наш бік навіть не дивиться. Я підходжу до нього й кажу, з нами будеш валитися, ти догнав? Обличчя Артура покривається червоними плямами, він виправдовується, що я образив його тьолку. Перебиваю його й нагадую про той вечір, коли Іруся валялася п'яною тут, біля турніка. Пацани кажуть, що саме так і було, нема чого хвостом крутити. Да, да, підходить до нас Кнопка, всьо було так, як каже малий, Артур, ти йому свою тьолку сам віддав, ти хотів її під Толяна покласти, так було? Його обличчя здригається, блідне, очі розширюються, наче стикнулися з небаченим досі. Ви не так все зрозуміли, тремтить голос Артура, ви, ви, неправильно все зрозуміли. Це ти не так розумієш! — сичить на нього Кнопка, тепер ти висуваєш претензії до нормального малого, відвішуєш йому піздюлєй, хоча він від тебе молодший на сім років. «Бичяра, ти мій!» — кричить до нього малий Машталір. Я його вчасно зупиняю, не тут, ідемо за басейн 20–ї школи, там нас ніхто не побачить. Через шкільний стадіон прямуємо до басейну. Беремо Артура в кільце. Виходь три на один, звертається до Артура Кнопка, вони від тебе (показує на нас) на сім років молодші. Ми будемо двоє, кажу йому. Пацани від нас відступають, залишаємося втрьох: я і Бодьо проти Артура. Він виглядає переляканим, але невдовзі опановує себе. Заходимо з різних боків. Раптом Артур накидається на мене й завдає потужного бокового правою, я насилу встигаю сховати вухо за плече й відчуваю різкий біль у лівій руці–Сильно засмалив. Несподівано Артура відкидає — Машталір наносить йому серію по корпусу. Я зі свого боку підбігаю до цього вилупка й б'ю «спицом», наче м'яч, у коліно. Артур від болю йойкає й злегка присідає, цієї миті Бодьо добавляє ногою, але суперник ловить його й звалює на землю. Мені вдається затопити Артурові у праве око, але виходить боляче — мабуть, попадаю в кістку брови. Так і є, бо в Артура одразу з того місця юшить кров. Він стає озвірілим, навалюється на мене з кулаками, один із ударів припадає у праву щоку, від чого в голові все перевертається. Отямлююся й бачу, як Артур тримає Машталіра за шию, не дає вирватися й душить. Я розбігаюся й з ноги заряджаю Ар–турові по нирці, він послаблюється, відпускає Машталіра й падає на праве коліно. Бодьо наносить по ньому удари, як по макетові. Малий, давай! — кричить Кнопка. Артур намагається підвестися з собачої пози, але наші удари щоразу звалюють його на землю. Через кілька хвилин він більше не реагує, хоча руками ще захищається. Я зупиняю Машталіра, аби цей лох підвівся. Артур лежить і харкає кров'ю, на нас дивиться скоса й про себе щось гнівно шепоче. Вставай! — гаркає до нього Кнопка. Вставай! Артур не реагує. Тоді Кнопка просить пацанів його підвести. Риня й Дефіцит ставлять Артура на ноги. Він опирається на стіну басейна й з–під лоба обводить усіх поглядом. Я кажу, що не знаю, чи треба гасити його далі. Малий Маш–талір підходить до нього й б'є по корпусу. Артур від болю згинається, але опору не чинить.
— Бичяра! — плює на нього Риня.
— Може, його обісцяти? — каже Дефіцит.
— Якась стара духовка з собачкою сюди суне, — каже старший Машталір і показує в бік Київської. Ми закурюємо. Я підходжу до Артура:
— Ти був не правий.
Артур мовчить, дивиться собі під ноги. Я б'ю його долонею по щоці.
— Да, — каже він.
— Шо «да»? — підходить малий Машталір.
— Я був не правий.
— Ти не просто був не правий, — беру його за комір куртки, — ти повівся, як останній лох, ти це доганяєш? ти ж свою тьолку не поважаєш — віддаєш її, а потім знову гуляєш, ти й себе не поважаєш, а знаєш чьо? бо ти не відповідаєш за свої слова, а з такими шо нада робити?
— Гаси його! — кричить Дефіцит.
— Правильно, да тебе навіть пиздити гидко, ти хоч це доганяєш, фуфєл? — знову заряджаю в табло. Бодьо з ноги ще раз його валить і каже, щоб більше на очі не показувався. Дефіцит поривається забрати в нього катоновий куртяк, але Кнопка його зупиняє. Дефіцит не розуміє, чого йому не дозволяють дати лосю по рогах. Я відводжу Діму вбік і пояснюю, що Артур раніше ходив із Кнопкою і старшим Машталіром, думаєш, їм приємно дивитися, як опускають їхнього колишнього кєнта. Діма підіймає вгору руки, тіпа, пацани, нема питань. Артур іде. Ей, му–му, гукає йому в спину малий Машталір, тобі вже женитися треба. Ми регочемо й дивимося, як від нас повільно віддаляється побитий і жалюгідний Артур. Бодьо підходить до мене й запитує про руку, як? болить? нада йти до лікаря.
— Риня, курвий ти син, — гукаю до нього.
— Шо таке?
— У мене голова від твого «краба» розвалюється.
Він усміхається, закидає голову й гордо каже:
— Це тобі не морди бити, а з Ринею в карти грати.
24
Голюся. У голові роїться купа думок. Сьогодні ми збираємося разом зі своїми мантелепами. Це буде перший мій вихід на люди з Лянею, хоча, судячи з її реакції, вона цього особливо не прагне, каже, дурачок, мені твої друзі до одного місця, мене цікавиш тільки ти. З понеділка почнеться виробнича практика на текстильному комбінаті, який простягається на кілька кілометрів за нашою бурсою. Кожного дня, протягом двох тижнів, треба буде ішачити з ранку до обіду, вставати вдосвіта, поспішати на зупинку, сідати в переповнений сонними роботягами тролейбус, двадцять хвилин їхати з мовчазними сірими мордами й дивитися на ліниві пейзажі за вікном; кожного дня треба буде вітатися й розмовляти з бригадою слюсарів, до якої тебе прикріплять, виконувати їхні настанови, поради, доручення, ходити з ними на перекур і слухати їхні балачки про риболовлю, побутові та сімейні проблеми, відпрошуватись на десять–п'ятнадцять хвилин відвідати свого приятеля, який працює в іншій бригаді. Єдине, що втішає, цього разу нас кинуть у прядильний цех, де значно менший шум, аніж у ткацькому. І машини там високі й довгі, між ними можна легко ховатися й тікати від виробничого майстра. Взимку нас кинули на тиждень у ткацький цех — більшої каторги у своєму житті я ще не бачив: велетенське приміщення (мабуть, кілометр квадратний), заставлене купою ткацьких верстатів, робота яких породжує божевільний гуркіт; від цього гулу не чути, як поруч кричать (навіть білі невеликі виробничі тампончики, які нам видавали для затикання вух, мало допомагали). Від дикої роботи тисяч ткацьких верстатів під ногами вібрує бетонна підлога, аж у яйцях бринить. А від нудьги й монотонного, безперервного гулу, через який неможливо розмовляти один із одним, ставало настільки тоскно, що ми лічили хвилини, аби хутчіш скінчилася робоча зміна. Або ж, коли від роботи харило, коли остаточно їхав дашок, ми брали шпулі —- невеликі картонні двадцятиміліметрові трубки, на які намотувалася у вигляді кокона нитка, — і жбурляли ними одне в одного. Пригадую, як придурок Коновал запустив такою шпулею глибоко в цех, і вона влучила літній ткачисі в балду… Ми дивилися на неї, як на ненормальну: серед заклопотаних співробітників, які стояли за станками, вона з перекошеним обличчям гнівно розмахувала руками, її рот неймовірно активно рухався, але… ніхто не чув і не звертав на неї жодної уваги, оскільки нестерпний ткацький шум заповнив думки й увагу всіх цих людей… навіть якби когось пристрелили в цеху, цього б ніхто не помітив. Згадуючи сцену з ткачихою, у макітру котрої влучила шпуля, я завжди усміхаюся. Про роботу в ткацькому цеху ходили купа неприємних чуток, що там дуже шкідливо для здоров'я, можна оглухнути, й не тільки… Підозрюю, що всі слюсарі ткацьких цехів (від постійної вібрації підлоги) під старість стають імпотентами… тому ми всіма можливими способами прагнули потрапити в прядильний цех або в ремонтні майстерні, де спокійно сидиш у м'якому кріслі, граєш у карти, слухаєш радіо або музику чи робиш свою повільну, терпиму роботу.
Є ще одна причина, через яку ми хотіли потрапити на практику у прядильний цех. Поруч із ним бокс, де стоять невеличкі одномісні електрокари, на них ми кілька разів каталися. У бокс ми заходили під час обіду, коли нікого з персоналу не було, на стрьомі ставили Саву або ще когось із наших лохів, а самі сідали на кари та їздили по приміщенню, ганялися один за одним, таранили одне одного. Попри те, що в боксі стояв страшний кислотний сморід, а на бетонній підлозі поблискували підозрілі різнокольорові калюжі, з яких догори плавно підіймалися не менш підозрілі випари, ми кермували своїми карами й відчували від цього справжнє щастя. Пригадую, як на третій день нас застукали: озвірілий двохметровий мужик у чорній засмальцьованій робі ввірвався в бокс із довгим грубим шлангом і почав колошматити ним направо й наліво; найбільше попало, як не дивно, Саві, хоча він тільки стояв на атасі й дивився, як ми їздили, а ще одного разу по спині отримав Риня, який пообіцяв тому мужланові повідривати яйця. Я тебе закопаю! тобі, мужик, кранти! Але дядько попався не фуфловий. Почувши таке, він кинувся за ним, і Риня хвилин п'ять тікав від нього між прядильними станками, поки не вискочив надвір і не сховався у слюсарських майстернях. Після цього ми майже годину їли й реготали в їдальні комбінату, згадуючи розгніваного мужика.
Телефоную Ляні, щоб була готова — через півгодини зайду. Вона знову каже, а може, не підемо, може, сьогодні будемо разом, батьки йдуть у гості, нам ніхто не заважатиме, Толя, я так хочу бути з тобою. Вона гаряче дихає у слухавку, й мені справді нікуди не хочеться йти. Але вагаюся недовго: я ж казав, що прийду, які можуть бути відмазки? Ляня, трішки надавлюю на неї інтонацією, ми йдемо. Вона глухо каже «добре» й кладе слухавку. Виходжу з під'їзду, дивлюся навколо й біля сусіднього будинку помічаю Чихаренка, який розмовляє з маленькою старшою жінкою. Мабуть, повернувся жити додому й думає, що все йому зійшло, бичяра! Прямую до Ляні, до неї найшвидше можна потрапити дорогою повз будинок Чихаренка. Він насторожується, дивиться гострим, пронизливим поглядом, поспіхом прощається з жінкою й забігає у свій під'їзд. От підар, переляканий, як заєць. Але погляд у нього недобрий — такий, наче все життя пам'ятатиме. Я переконаний, Чихаренко, як тільки випаде йому нагода, зробить мені западло, треба бути завжди готовим. Цей жирний кабан може затаїтися на кілька років і не показуватися, але одного дня, коли відчує силу, він обов'язково встромить у спину свої ікла. Його нада давити, давити кожного дня! не давати спокійно дихнути! Лось педальний! піт на яйцях бабуїна! чювирло дебільне!
Підвалюю до будинку Ляні. Вона помічає мене з балкона, я махаю їй рукою, аби виходила. Не хочеться підійматися до неї в квартиру, бачитися й чірікати з її батьками. Вона виходить через п'ять хвилин — «пішли». Ляня говорить, що метелик на стіні вдень виглядає дуже класно, багато її знайомих оцінили й просто в захваті, може, підемо подивимося, я заперечливо хитаю головою. Ляня знічується й більше не обзивається. Знову образилася, вівця! Останнім часом наші стосунки псуються щоразу більше. Нічого не розумію. Серйозних проблем для цього не існує, натомість галімі, несуттєві дрібнички можуть наламати всю тягу, прикро, що вона на таке ведеться.
— Куди ми йдемо? — запитує вона.
— В одну забігайлівку на Енергетичній. Там збираються всі наші.
Проходимо повз 21–у школу й невдовзі опиняємося біля кафешки. На порозі стоять Коновал і Дефіцит, курять, говорять. Підходимо, вітаюся з ними, знайомлю їх із Лянею. Обличчя Діми набуває дивної, ніби здивованої гримаси; не розумію чому. Коновал у нових чорних круглих окулярах, виглядає, як повний придурок.
— Які в тебе круті штори, — скидаю з нього окуляри й міряю.
— Цей дурік учора на базарі в поляка сумку насадив, — сміється Дефіцит і дружньо плескає Коновала по плечу. — Уявляєте, повна сумка ліфчиків! Коновал, ти їх уже міряв? Може, один одягнув? Ану, покажи…
— Я вирішив їх тобі подарувати, — відповідає Коновал.
— Риня є? — запитую в Діми.
— Да, в синьому залі. Тільки в синьому, а не червоному.
Заходимо до кафе і в кутку синього залу за стягненими до купи столами я помічаю Риню з Капустою, Пижа з невідомою тьолкою, малого Машталіра. Підсідаємо до них, я знайомлю Ля–ню з тими, кого вона не знає. Іра Капуста при нашій появі пожвавлюється й починає радісно щебетати до Ляні, як поживаєш, що робиш, я тебе вже кілька днів не бачила, Риня каже, що у вас із Толіком усе добре, я за вас дуже рада, ах да, мало не забула, приходьте на вихідні в гості, мої старі звалюють у Збараж до бабці, словом, відірвемося, погуляємо. Ляня дивиться й усміхається, «підемо?» — шепоче мені на вушко.
Добре, відповідаю й відходжу до стійки бару, аби зробити замовлення. Жінка, яка мене обслуговує, живе в сусідньому під'їзді, й ми привітно перекидаємося кількома словами, вона розпитує про мою матір, про навчання, відповідаю, що все добре. Показує очима на Ляню й каже, дуже гарна дівчина, я розвертаюся й дивлюся на неї. Ляня сидить у глибині залу між малим Машталіром і Капустою, оглядаю її профіль, симпатичний рівний носик, запитливий, відкритий погляд, Бодьо до неї говорить, кути її рота злегка підіймаються вгору й народжують усмішку. Да, вона дуже красива, кажу ніби сам до себе. Для матері буде гарна невістка, добродушно продовжує жінка. Дає мені замовлення (але без п'ятдесяти грамів коньяку) і ставить пе–реді мною морозиво, яке я не просив. На мій здивований погляд відповідає, що це для дівчини. Запитую про коньяк, але вона несхвально хитає головою, що мені, тіпа, нема вісімнадцяти, не те що двадцяти одного. Благально дивлюся, і жінка каже, добре, тільки щоб ніхто не бачив, бо ляпнуть, що споюю малолітніх, а язики розпустити можуть, у нас зараз такі, Толя, пішли злі люди, що не доведи Господи. Да — погоджуюся з нею, люди гівняні. Як, як, гівня–ні? — так, це правда, сумно каже вона; пауза; бережи себе, синку. Цієї миті до зали заходить Петро Григорович, а за ним Валік, суддівський син. Вони вітаються зі мною, Петро Григорович повільно оглядає присутніх, і раптом його очі розширюються й застигають. Спрямовую погляд туди, куди він дивиться. Бляха, він вилупився на Ляню. Вона його також помічає, її обличчя миттєво червоніє й стає розгубленим.
???
…пауза; я нічьо не доганяю, шо за манси?
Підходить Дефіцит, запитує, що сталося, невпевнено видавлюю з себе, все добре. Діма мовчки дивиться то на Ляню, то на Петра Григоровича, й на вухо мені шепоче, щоб сьогодні я обов'язково йому зателефонував, є серйозна розмова. Я підходжу до столиків, сідаю між малим Машталіром і Лянею. Бодьо тихо каже, що вона дуже гарна, я за тебе, Толян, радий. Дякую йому за ці слова, а сам думаю, що ж відбувається між Лянею й Петром Григоровичем і що хоче мені сказати Дефіцит. Краєм ока стежу за Лянею, вона розгублена, у бік Петра Григоровича боїться глянути, я беру її за руку, й вона здригається. Риня сперечається з Валі–ком, але я не вникаю в їхню розмову. Бодьо Машталір каже мені, що в липні збирається з Дефіцитом їхати в Крим відпочивати, може, поїдеш з нами, там знаєш, які будуть бабаськи… Капуста розмовляє з тьолкою Пижа й ні на кого не звертає уваги, вони вже хвилин п'ять триндять. Риня питає в Петра Григоровича: ти чьо без кобіти? А на фіга вона мені? це ж треба з нею зустрічатися, купувати квіти, водити по кабаках, на фіга, питається? можна просто так — раптом він кидає погляд на Ляню й починає реготати. Відчуваю, як від злоби в голову вдаряє кров, а руки збуджено тремтять, я стискаю кулаки й ледве себе стримую. Петро Григорович і Валік між собою говорять, голосно регочуть, наче більше нікого тут нема. Риня підіймається й кличе мене на перекур. Ми виходимо на свіже повітря. Риня дістає цигарки, прикурюємо від моєї запальнички.
Кілька хвилин він мовчить і дивиться на парк, що навпроти забігайлівки через дорогу.
— Чьо він знову притягнув цього дурака? — каже до мене.
— Хто?
— Петро Григорович. Ми ж домовлялися, сьогодні збираються тільки наші.