Удень Чеслав пішов на узлісся. Сюди чоловіки городища приходили вправлятися в стрілянні з лука. Не встиг він як слід прицілитися, щоб випустити першу стрілу, як з’явився його друг Кудряш. Ім’я йому таке при народженні дали не без заміру. Його голова й справді була кучерява. А з-під тих кучерів визирали майже завжди бешкетні та веселі очі.
– Ти куди пропав? Я тебе всюди шукав, а тебе як корова язиком злизала, – накинувся на Чеслава товариш.
– На полюванні був.
– Що?! А мене чого не взяв із собою? – насупився Кудряш.
– Так від твоєї тріскотні, Кудряше, уся живність розбіжиться.
– Так уже й розбіжиться… – у його голосі почулася образа, але одразу в очах блиснуло бешкетництво, а потім і підозра. – І ранком тебе ніде не було. Недоговорюєш ти, Чеславе, щось приховуєш. Ох, я-то тебе знаю!..
Чеслав і Кудряш товаришували, скільки себе пам’ятали, напевно, відтоді, як навчилися повзати й відбирати одне в одного дерев’яні та глиняні цяцьки. Рухливий Кудряш був баляндрасник і веселун, заводила на будь-якому святі й гулянці. Але верховодив у цій дружбі зірвиголова Чеслав.
– А Зоряна мене замучила, так випитувала, неначе рогатиною до частоколу притисла: «Де Чеслав? Куди подівся? Скажи та розкажи, Кудряшечку!» – передражнив Зоряну Кудряш. – Навіть любчиком назвала!
– Ой, брешеш ти, Кудряше! – похитав головою Чеслав, знаючи любов друга до перебільшення та вигадування казок і небилиць.
– Та щоб мене кикимора поцілувала! – спробував зробити серйозне лице Кудряш.
– Допросишся, поцілує. Ну, а ти що їй?
Обличчям Кудряша розпливлася глумлива посмішка. Не поспішаючи, він ліниво потягнувся, немов зі сну, відтягаючи очікувану відповідь, а потім із серйозною міною видав:
– Сказав, що ти зустрів у лісі русалку, вона тебе зачарувала і ти бігаєш тепер слухати її казки. Так потихеньку сохнеш за нею, нудишся, здичавів, страждаєш… Забава мене ледь дрюком не відходила.
– Дурило! – невесело відгукнувся Чеслав. – Ти краще б про Посвяту подумав. А то осоромишся, дівки точно проходу не дадуть, – задражнять.
– Отакої! Так й осоромлюся?..
Кудряш діловито засукав рукави, поплював на руки, примощуючись поруч із другом, і натягнув тятиву. Потім заплющив одне око, передумав, заплющив друге, прицілився в палицю, встромлену в землю на узліссі, що слугувала мішенню, і відпустив нарешті тятиву.
– Схибив, – Чеслав махнув рукою.
– Так сонце просто в око засвітило! – свято вірячи своєму виправданню, заявив Кудряш.
– Яке сонце?! Тобі, Кудряше, батьки руки погано зладнали!.. – почувся розкотистий регіт.
За розмовою друзі й не помітили, як до них підійшов Борислав – рудоволосий хлопець їхнього віку, що також мав у руках лука.
– Зате тобі реготалку твої справно злагодили, – не залишився в боргу Кудряш.
– Що стараєтеся? Боїтеся на Посвяті знеславитися? – криво посміхнувся, а тоді й відкрито заіржав Борислав. – Бачив, бачив нині, як ти, Чеславе, лісом, як той заєць, стрибав.
«Це коли я від Мари йшов. Треба бути обережнішим», – відзначив подумки Чеслав. А вголос якомога спокійніше відповів:
– Випробування покаже, кому сміятися доведеться… А ти-то чого лісом шатуном тиняєшся?
– Я?.. Та так… Справи були… – спершу було зніяковів, а потім невиразно відповів Борислав.
– Ну й у мене справи, – відрізав Чеслав.
Борислав, красуючись і насмішкувато поглядаючи в бік Кудряша, став на мітку для стріляння. А Чеславові ніби між іншим кинув:
– У Мари був? Заборону волхва порушував… – і відпустив тятиву.
Стріла точно вцілила в палицю. Майже відразу її розколола інша, пущена Чеславом.
– А ти не сунь свій веснянкуватий ніс у горщик із чужим молоком, ціліший буде, та й молоко не скисне, – попередив він Борислава.
А пущена Кудряшем стріла знову пролетіла повз, і хлопець пом’янув багатьох дрібних лісових духів.
– Це ж хто такий влучний?
Від лісу, куди тільки-но полетіла очманіла стріла Кудряша, з козубом у руках з’явилася Зоряна. За нею біг чудний Вишата, розмахуючи тією-таки загубленою стрілою.
– Ну от, тільки пом’янув лісову нечисть, а вони вже тут, – їдко підмітив Кудряш, незадоволений появою нових свідків його сорому.
– Чую голос, дай, думаю, гляну: хто на стрільбищі вправляється… Світлого дня тобі, Чеславе. Рідко видно тебе щось… – стрельнула очима в бік хлопця Зоряна.
Чеслав, ледь глянувши в бік дівчини, мовчки кивнув, нібито зосередившись на цілі.
– Ішла б ти, Зоряно, ішла… та не заважала б хлопцям справою важливою займатися, а то тільки збиваєш, під руку словами порожніми кидаючись, – із перебільшеною діловитістю заявив Кудряш.
– Та що ж отут важливого? – намагаючись приховати посмішку, поцікавилася Зоряна. – Прицілюйся та стріляй!
– Вам, дівкам, усе забавою легкою здається, а тут велике вміння та вправність знаєш які потрібні?! Знаєш?! Не жіноча! – Кудряш постарався сказати це якомога суворіше й серйозніше, але від того вийшло ще кумедніше.
– Ой чи?! – зі сміхом перепитала Зоряна.
– А то?! – невдоволенню Кудряша не було меж.
Стріляти йому зовсім перехотілося.
– Не жіноча!.. Не жіноча!.. – Вишата став ганятися за легкокрилою бабкою та викрикувати на різні голоси. – Не жіноча!
– Чеславчику, дай-но свій лук! – задирливо попросила Зоряна, ступнувши до хлопця.
– Ще чого! Не жіночого то розуму справа! – пробурчав невдоволено Чеслав і не дав лук.
Чимало жінок їхнього племені, чиє життя завжди проходить у суворому оточенні лісу, вимушені боротися за своє існування і зі звіром диким, і з людом недобрим, запросто могли впоратися зі зброєю. А були серед них і такі, для кого й лук не був дивом. Але Чеслав не любив, коли торкалися його зброї. А тим більше жінка! У глибині душі він остерігався пристріту чи порчі на своє мисливське спорядження, побоюючись, що воно перестане служити йому справно й втратить влучність. А пристріт – річ не проста! Та й не один він так думав із чоловіків їхнього племені.
Зоряна невдоволено насупила свої соболині брови.
– А ти, Бориславе?.. Теж не даси? – підступилася дівчина до юнака.
Хлопець засумнівався було, але йому важко було відмовити Зоряні.
– Тобі, Зоряно, що хочеш… – передав дівчині свій лук Борислав.
Дівка обвела хлопців лукавим поглядом, приклала стрілу до тятиви, із зусиллям натягнула, прицілилася й відпустила… Стріла точно влучила в палицю, а дівчина з викликом глянула на Кудряша. А той, вражений, невдоволено фиркнув, крекнув і, різко скинувши лук, вистрілив… І несподівано для самого себе теж влучив. Поспіль якийсь час стояв і лупав очима, не вірячи у свою спритність, а переконавшись, що таки влучив, одразу надувся від важності й, споважнівши, подивився на Зоряну.
Дівчина пирснула від сміху:
– Ой, зараз луснеш, Кудряшику!.. Ой, луснеш!.. – а пересміявшись, додала: – А таки у стрілянні зі мною тобі краще не змагатися – продуєш!..
– Та вже точно!.. – обурився Кудряш.
– Вишаточці теж лук потрібний! – заявив Вишата, що кинув ганятися за бабкою й тепер уважно стежив за тим, що відбувається.
А Зоряна тим часом підійшла до Чеслава й лагідно, так, щоб ніхто не чув, запитала:
– Хлопці та дівки ввечері на грища збираються… Прийдеш?
– Ніколи нині, – не дивлячись їй в очі, відповів хлопець і натягнув тятиву.
Так минуло кілька днів. Чеслав із ранку зникав у лісовій хащі, намагаючись привчити до себе непокірну бранку. Повертався сердитий і похмурий. А наступного ранку поспішав знову до неї з новою надією.
Якось за обідом, коли вся родина була в зборі, Велимир уважно подивився на Ратибора.
– Думаю, дружину тобі настав час підшукати, Ратиборе, – сказав синові, коли той перехопив батьківський погляд.
Усі подивилися на Ратибора, а в Голуби навіть ложка випала з рук. Ратибор теж перестав їсти, а обличчя його чомусь раптом сполотніло.
– От пройде Чеслав Посвяту, поїдемо в городища інших родів та по хуторах – дівок подивимося, – продовжив Велимир.
– Батьку!.. – Ратибор осікся, глянувши в непохитні очі Велимира.
– Сам вибереш, а я пораджу…
У домі настала тиша, у якій було чутно тільки дзижчання мух.
– Добре, батьку, – помовчавши, видихнув Ратибор.
– От і вирішили, – дочекавшись бажаної відповіді, завершив Велимир.
Потім по-хазяйськи обвів поглядом інших.
– А твої, Чеславе, як справи? – зупинився на молодшому синові. – Готуєшся до випробування? Сокіл тебе хвалить.
– Намагаюся, – уже без бажання зачерпнув Чеслав ложкою каші з горщика, що стояв посеред столу.
– Щось ти притих. Давно ні про які витівки твої не чув.
– Дорослішає… – Болеслава з любов’ю подивилася на юнака й хотіла погладити по голові, але той вихопився.
– Не навроч, Болеславо, – кинув Велимир.
Знадвору почулися чиїсь кроки, і за мить у дверях з’явилася кошлата мармиза.
– Мир дому й хазяям! – Сокіл пригладив скуйовджену на вітрі бороду.
– Здоров’я й довголіття нашому гостеві! – з повагою привітав його Велимир. – Проходь, сідай до столу й розділи їжу нашу.
Болеслава підхопилася й кинулася за ложкою для гостя.
– Дякую, господарю, але не голодний я. А от від квасу холодненького не відмовлюся, вип’ю, – витер губи в передчутті задоволення гість.
Болеслава поставила перед Соколом глечик із квасом, і той, підхопивши його своєю величезною п’ятірнею, припав до посудини. Руки в Сокола й справді були здорові. Мало хто з племені міг би обхопити такий глечик однією рукою. А Сокіл робив це з легкістю. Він пив великими ковтками, жодного разу не відсапавшись. А випивши, опустив глечик на стіл і схвально крекнув:
– Ох, і гарний квасок, господине, духовитий! – і знову обтер губи.
Болеслава від похвали так і зашарілася. Якій господині не приємне добре слово про її готування?
– На здоров’я, Соколе! Може, ще?
– Боюся, розірве мене.
Утамувавши спрагу й віддавши належне господині, Сокіл знову повернув своєму обличчю лютий вираз. Він заговорив серйозно й заклопотано:
– Прийшов я до тебе, Велимире, сказати, що бачив у лісі сліди чужі. Люди зайшлі з’явилися неподалік від городища.
Звістка стривожила Велимира. Поява будь-якої нової людини в городищі могла завдати лиха, як це вже не раз бувало.
– Степові?
– Чур! Чур! Чур! – покликала в захисники духа Болеслава, відганяючи від себе рукою невидиму напасть.
– Гадаю, ні. Як по слідах судити – наших родів люди. Але не з ближніх. Лісовик їх задери! – мотнув гривою Сокіл.
– Багато їх?
– Поки що не знаю. Сліди невиразні… Наче дуже вже сторожко ходить хто… на сухій землі не видно ж… Дощу давно не було… Коли б коло струмка на сирому піску не побачив, то й не примітив би… А потім уже придивлятися почав і зрозумів, що таки хтось бродить по нашій окрузі…
Вся родина з напруженою цікавістю слухала Сокола.
– Може, мисливці заблукали? – припустив Ратибор.
– А чого навколо городища шастають? – подивився на хлопця своїми глибоко посадженими очима Сокіл. – А якщо вже заблукали, так чого в городище відкрито не з’явилися?
– Ніколи їм було.
Усі подивилися на голову Роду. Велимир, помовчавши, діловито й стурбовано сказав:
– Треба сторожів попередити, щоб уважніше дивилися. Та люд у городищі оповістити, щоб у лісі обережніші були. А ти, Соколе, приглянь за околицею. Будемо сподіватися, що роззирнуться чужинці та й підуть.
– Та я вже догляну. Жаль тільки, поки що самих непрошених не бачив, а лише сліди. Так би зрозуміліше було, чого вони отут нишпорять, лісовики.
Обговоривши ще деякі перестороги та попрощавшись із хазяями, Сокіл пішов.
Чеслав під час усієї розмови не вимовив і слова. Він щосили гнав від себе думку, що поява чужих могла бути пов’язана з його недавнім удатним полюванням. Адже він був такий обережний! Ні, ні, він добре заплутав свої сліди.
– Тітонько, тітонько, дай хлібця Вишаті! – почулося з вулиці.
Болеслава, підхопившись із місця, відломила шматок хліба, зачерпнувши ложкою каші, наклала на нього гіркою й рушила до виходу.
– Ти куди? – запитав Велимир.
– Дам поїсти хлопцеві. Бабця його, напевно, знову розхворілася. Хліб не пекла.
– Не принаджувала б ти його, Болеславо, до дому… Віднеси їм, що там маєш, до хати, – невдоволено буркнув Велимир.
– Що ж робити, як він уже під нашою стоїть?
Жаліслива Болеслава вийшла за поріг.
– Хлібець, хлібець солоденький! Вишата ой як любить хлібець, тітко! – почувся радісний голос чудного.
Вишата був на два роки старший за Чеслава. Його мати Яра народила сина після купальської ночі, але хлопець, із яким вона була в ту літню ніч любові та святкування весілля Даждьбога-Сонця Великого та Ранкової Зорі, чомусь не захотів взяти її за дружину, а вона так і не відкрила його імені, скільки не наполягали родичі. Батько навіть побив її кілька разів, щоб зізналася, але дівчина залишилася непохитною. Так ніхто й не дізнався, хто батько Вишати. Хлопчик ріс, як і всі в городищі паливоди, захоплюючись іграми та забавами.
Але через якийсь час Яра несподівано кудись зникла з городища, кинувши малолітнього сина на батьків. Ніхто не знав, куди вона пропала й чому. Ходили чутки, що її бачили то в одному далекому селищі, то в іншому, то на хуторах глухих. Але то лише чутки, а як воно було насправді?..
Після зникнення Яри за Вишатою стали зауважувати деякі дивацтва. Хлопчик почав заговорюватися, поводитися якось незрозуміло. Спочатку вважали, що малий пустує, як це властиво його віку. Але згодом стало очевидно, що з хлопцем біда. Його однолітки набиралися розуму, досвіду й уміння, а Вишата так і залишався дитям малим. Тепер уже всі переконалися, що хлопець – чудинко. Дід його помер, і жив тепер Вишата зі своєю бабцею, що дуже хворувала.
Та й був тепер це вже не хлопчак, а здоровий хлопець – плечі широкі, міцні руки й ноги, а от на голову та здоровий глузд – слабкий. Громада ставилася до нього з жалем. Господині часто підгодовували вічно голодного Вишату, жалували його й дякували Великим, що їхні діти не такі.
Чеслав відіпхнувся ногами від хиткого човна й головою вперед пірнув у воду – тільки кола пішли водою. Кудряш, ледь не випавши з човна від несподіванки, намагаючись зберегти рівновагу, квапливо вчепився в борти. За кілька хвилин із води з гиком виринув Чеслав. Побачивши, як Кудряш намагається вирівняти човен, при цьому ще більше його розгойдуючи, він весело зареготав.
– А болячка тобі в бік! Щоб тебе так підкидало всю ніч! Щоб твою ложку так хитало, коли ти її до рота сунутимеш! – кричав обурений Кудряш.
Чеслав підплив до човна й притримав його, не давши начерпатися води. Як тільки суденце перестало гойдатися, Кудряш із вигуком: «А от я тобі!..» – сам кинувся в річку до товариша.
Із криком і вереском вони борсалися у воді, намагаючись жартома «притопити» один одного, напираючи на плечі й голову, або, підпірнувши та схопивши за ногу, потягти на дно.
З раннього ранку друзі, сівши у видовбаний із дерев’яної колоди човник, рушили на риболовлю. І тепер, наловивши риби та стомившись від зосередженого й спокійного заняття, із задоволенням розминалися у воді. За шумом і стовпами бризок вони не одразу почули, що їх хтось кличе. Чеслав першим побачив сусідського хлопчика, що, розмахуючи руками, з берега щось горлав.
– Чого це він? – здивувався Чеслав.
– А от чого… – натиснувши на плечі друга, Кудряш занурив його з головою у воду.
– Та почекай ти, п’явко, нас, здається, кличуть, – випірнувши, зупинив товариша Чеслав.
Учепившись у човник однією рукою й гребучи другою, вони рушили до берега.
– Чеславе, тебе Велимир додому кличе! – розчули вони, наблизившись, голос хлоп’яти.
– Що за негайна потреба? – здивувався Чеслав.
Друзі витягли човен на берег, одяглися і, підхопивши улов, поквапилися до городища.
Велимир був дома сам. Він сидів за столом і про щось зосереджено розмірковував. Було видно, що він чекав сина.
Чеслав увійшов і зупинився на порозі.