– Кликали, батьку?
– Кликав.
– Я рибу приніс… – поклав рибу біля вогнища. – Щось сталося?
Велимир уважно дивився на сина.
– Про те, що сталося, я в тебе хотів запитати, Чеславе, – нарешті повільно вимовив Велимир.
– Не розумію: про що ви, батьку? – щиро здивувався Чеслав.
– Про дівку…
Від несподіванки Чеслав відчув, як мурашки пробігли йому по спині, а в голові закрутився рій запитань, що відразу розсипався під вагою однієї думки: «Він знає!»
– Я хотів розповісти тобі, батьку, але пізніше.
– Коли?
– Після Посвяти.
– Коли про твою бранку знало б уже не тільки наше, а й сусідні городища?
– Я обережності… дотримувати намагався… – спробував виправдатися Чеслав, але під важким поглядом батька знітився, збився й, помовчавши, запитав: – Як ти прознав?
– Ти серед людей живеш!.. – досадливо зітхнув Велимир. – Крива Леда запримітила, що ти зачастив до Мари. Думала, занедужав. А потім розвідала, що в Мари дівчина нудиться під наглядом. У Леди цікавості на все городище вистачить, а язик такий, що ним би ліс рубати, не затупиш, сам знаєш… Добре, до мене першого прибігла поділитися знахідками. Ледь не луснула з нетерплячки! Але, думаю, скоро про твою таємницю тільки ледачий знати не буде. Хто вона?
– Я її вкрав… Для себе.
– Тобі Голуби мало?
Чеслав не міг та й не хотів пояснювати батькові, чому він захотів украсти чужинку й що притягало його до викраденої. Та і як це пояснити батькові, якщо й сам до кінця зрозуміти цього поки що не зміг?
– Це інше… Я її візьму за дружину.
– А чи не рано?
– Через кілька днів я пройду Посвяту й Рід і плем’я визнають мене повноправним чоловіком.
– Звідки вона?
На це запитання Чеслав відповів не одразу. Він хотів би й зовсім уникнути відповіді або хоча б збрехати, але батькові не міг.
– З роду Буревоя, – вимовив і затамував подих.
Ця новина для Велимира була аж занадто несподіваною, такою, що він навіть не одразу збагнув, що сказати синові.
– Чеславе… Ти ж знаєш, що наш рід і рід Буревоя ворогують?..
– Знаю…
– Ще наші пращури прокляли цей рід і нам заповіли не знатися з ними.
– Це було давно. Уже й старі не пам’ятають причини тієї чвари, – не здавався Чеслав.
Велимир, роздратований упертістю сина, підвищив голос, і той задзвенів залізом, як завжди, коли голова Роду був непохитний.
– І дружин брати з їхнього гнилого племені ми не повинні! Щоб не мішалася кров наша, предків наших із проклятою кров’ю!..
– Батьку!.. Кажуть, що коли ти побачив мою матір, то ніхто й ніщо не змусило б тебе відмовитися від неї. Це правда? – Чеслав дивився батькові просто в очі.
– Твоя мати – інша річ, – і голос Велимира затремтів. – Її рід… завжди був дружній до нас.
– Я хочу знати: це правда?
Нагадування про Росаву вибило Велимира з колії. У грудях защеміло, наче в стару рану ввігнали кіл і різко повернули. Велимирові здалося, що домом пройшовся протяг і сама Росава з’явилася, щоб почути цю важку чоловічу розмову батька й сина.
– Правда?
– Правда… – у голосі Велимира вже не чулося заліза. – Твою матір любив і жалував, як ні жодну іншу… Але правда й інше… Тричі я брав собі дружин. І щоразу з іншого дружнього нам роду або племені. І робив це не тільки для себе, а й заради зміцнення нашого Роду. У світі дикому живемо, суворому й безжальному. Серед звірів двоногих. Їх боятися треба. Того й дивися вороги поласяться на землі наші та угіддя. А то й степовики які набіжать розорити городища: людей побити та полонити. Чи легко було вижити нам без підтримки, без опори? А тому є думка в мене, що й Ратибор, і ти, коли підростеш, маєте дружин собі взяти із сусідніх племен, щоб зміцнити дружбу з ними. Союзи наші скріпити.
Ніколи ще батько так серйозно не говорив із Чеславом, не ділився такими таємними думами. Хлопець розумів, що батько розмовляє з ним уже не як із юнаком, а як зі зрілим чоловіком, і це тішило його самолюбство. Але й від свого рішення відмовлятися не хотів. Так говорили йому думки, так почувало його серце, так вимагали його бажання.
– З нами багато хто поріднитися матиме за честь. Сильні роди! Ви в мене он якими славними піднялися! – продовжував Велимир. – А дівок у них гарних, що риби в річці, будь-яку обирай.
– Я вже обрав, – уперто стояв Чеслав.
І для нього це було не просто примхою. «Коли вже я стаю чоловіком зрілим, повноправним, то й бажання моє, і думку повинні визнавати інші», – гадав Чеслав.
Упертість сина розсердила Велимира. Він не стримався, смикнув себе за бороду й закричав:
– Це ти так сказав, а що Рід скаже?!
– Рід тебе послухає, – упевнено відповів Чеслав.
– А нашим Великим чи буде це любо? Предкам нашим?
Такий аргумент змусив Чеслава замислитися, але ненадовго.
– Я попрошу в них благословення, – твердо відповів він.
– А якщо вони не погодяться?
– Тоді…
– Замовкни! Не гніви Великих! А то скажеш зараз якусь дурість дитячу, а потім пошкодуєш. І я пошкодую. – І з щирим нерозумінням запитав: – І в кого ти такий упертий?
Чеслав і сам не знав. Але часто саме ця його впертість допомагала йому домагатися свого. А для чоловіка (і це юнак добре знав) важливо досягати свого. Бо це робить його сильним і шанованим у роді й племені, та й серед ворогів його…
Бачачи, що зараз із Чеславом розмовляти даремно, Велимир раптом наказав:
– Приведи її сюди.
Чеслав постояв ще якийсь час нерухомо, вирішуючи, чи робити це. Але батько сказав привести, а тому хлопець мовчки вийшов із дому.
Коли він забирав Неждану, стара Мара спочатку мовчки спостерігала за цим, а потім таки подала голос:
– На хитку стежину ти ступаєш, хлопче, болотну. Так і дивись – оступишся й у прірву поринеш. Ще є час одуматися.
Чеслав, у якого й так на душі сичі гнізда вили, огризнувся:
– Що ти, Маро, замість доброго слова вороною каркаєш? Я й без твоїх нарікань наслухався балаканини, докорів та понукань сповна. Сам знаю, що Рід моєму виборові противитися буде. Ти б краще підказала, як обійти ті перепони та схилити родичів на моє. Говорять, ти в ще не народжену годину й день дивитися можеш. Подивилася б для мене.
Мара підійшла до нього так близько як могла і, дивлячись просто в очі, що спрагло чекали, відповіла:
– Ті чорнороті людці брешуть, як собаки, і наговорюють на мене. Лихо й проклін на Мару накликають. Те, про що ти говориш, тільки Великим під силу. І не мені, кволій та смертній, із ними рівнятися, – гаряче говорила баба, але очі її при цьому були хоч і не добрими, та лукавими.
– Тоді побажай мені удачі. Вона мені знадобиться, – сказав і, підштовхнувши Неждану до виходу, вийшов слідом.
Тримаючи за руку свою бранку, Чеслав пішов до хащі. Дівчина йшла за ним, час від часу озираючись на місце свого ув’язнення й колишнього сторожа. Вона бачила, що Мара стоїть на порозі своєї печери й задумливо дивиться їм услід.
– Ну, що ж, хлопче, ти обрав свій шлях – іди. І нехай твій страх та дурість людська не зіб’ють тебе із цього шляху, – прошепотіла баба.
Чеслав вів Неждану плутаною лісовою стежкою. Дівчина йшла за ним, опустивши голову, і, здавалося, змирилася зі своєю долею. Увесь той час, поки вона була в печері, юнак старався прихилити її серце до себе: приносив різні ласощі та немудрі прикраси, намагався бути ніжним і турботливим. Якось, принісши їй гребінь, Чеслав власноручно розчесав довгі шовкові пасма її кіс. Дівчина не боронила, але зовні залишилася байдужою. Він старався щосили, але навіть голосу її дотепер не зміг почути.
Чеслав не повів бранку одразу до городища. Поплутавши лісом, вони вийшли на невелику галявину, оточену віковими деревами. Посеред узлісся височіла висічена з дерева богиня – Світла Лада. Вбрана вінками із квітів і трав, прикрашена намистом і стрічками, вона лагідно дивилася на всіх прохожих із висоти своєї величі. Біля її підніжжя лежало домашнє начиння, глечики з медом, яйця та безліч квітів. До неї приходили просити злагоди й миру серед родичів та допомоги у справах сердечних. До неї частенько нишком прибігали дівки просити, щоб привернула увагу хлопця, який сподобався. А хлопці просили в Лади зм’якшити серце якої-небудь гордовитої дівки, від якої голова йшла обертом і темніло в очах. Приходили сюди й дружини просити захисту від недобрих або збайдужілих до них чоловіків. Просили в Лади також дозволу й схвалення на свята та великі учти. Так само приносили жертви й дарунки, обравши собі подружжя, просячи благословення й заступництва в сімейному житті. Навколо неї водили хороводи дівчата й хлопці, коли в городищі святкували весілля:
Кажуть, колись давно, так давно, що молода тоді лісова поросль тепер уже й мохами покрилася, жив на одному з глухих хуторів, що розсипалися округою, хлопець. І був він такий негарний, що люди, побачивши його, лякалися, а часом плутали з духом лісовим. І прийшов час йому про подругу думати, про суджену, але жодна з дівок не могла дивитися на нього без огиди, не те щоб увагою своєю обдарувати. Сильно журився від того хлопець і ремствував за те на долю свою, і навіть Великим докоряв за каліцтво своє, невроду. Часто бродив він однісінький серед дерев, ховаючись від переляканих та насмішкуватих очей людських.
Але якось зовсім несподівано зустрів він у лісі незнайому дівчину. І була вона така гарна собою, що не було їй рівних серед тих жінок, яких бачив раніше. І треба ж такому трапитися, щоб та красуня не злякалася вигляду його, не відсахнулася від хлопця, а глянула на нього, наче на викапаного красеня, і заговорила з ним лагідно, і проговорила до самого вечора. Стали вони часто бачитися, зустрічаючись на лісових галявинах, таємно від усіх. Бо не хотіла дівчина сказати, звідки вона й чиєго роду, а з вечірньою зорею щоразу тікала геть, щоб прийти зранку. Але не довго тривало щастя молодецьке. Захотілося хлопцеві дізнатися, звідки його подруженька, бо він уже й про весілля подумувати почав. Отож, як разом із сонечком пішла знову його дівчина геть, рушив і він слідом, таємно стежачи за нею. І привела його красуня до груші-дерева, що цвіло весняним цвітом самотньо серед галявини. А підійшовши до груші тієї, обійняла стовбур і зникла. Підбіг він до того дерева, та ніде не знайшов подруги своєї. Задумався хлопець, засумував і не пішов від дерева того, а все кружляв галявиною, як прив’язаний. Але скільки не чекав, не прийшла більше його лада-люба. А груша та відцвіла й засихати стала, поки й не всохла геть.
Довго ще нудився хлопець, коханою своєю ненаглядною марячи. А потім вирішив пам’ять для себе залишити, поки образ її не стерся в думках. А зробити те для нього було неважко, бо, не давши йому лиця гожого, Великі дали йому дар великий різьбяра.
І вирізав він із засохлої груші, з любові-туги своєї великої діву-красуню на честь Світлої Лади. І немає вже давно того молодця на землі-матінці, а вона стоїть дотепер на галявині, зустрічаючи й допомагаючи всім, хто звертається до неї…
Чеслав підвів Неждану до Лади. Поклонившись, дістав з-за пазухи прикрасу з різнобарвних камінчиків, виміняну напередодні в Кудряша за наконечники для стріл, і з пошаною підніс її Великій.
– Світла Ладо, прийми дарунок цей скромний на честь твою й славу від Чеслава, сина Велимирового. Прошу прихильності твоєї й заступництва…
Цієї миті Неждана висмикнула свою руку з руки Чеслава й, позадкувавши, хотіла бігти. Та він кинувся за нею і, легко піймавши, прив’язав своїм поясом до дерева на краю галявини.
– Скільки б ти не тікала, стільки ж я наздожену тебе.
Виговоривши Неждані, Чеслав знову повернувся до Лади. Дівчина не чула, що він говорив і чого просив у Великої, але бачила, що говорив гаряче й схвильовано, час від часу киваючи в її бік.
Закінчивши говорити з Ладою, Чеслав ще раз шанобливо уклонився й підійшов до Неждани. Він мовчки відв’язав її від дерева і, взявши за руку, повів геть із галявини Світлої Лади.
Чеслав вів за руку Неждану через усе городище. Біля воріт вона спробувала закомизитися, але тепер ішла за ним не опираючись, під влучним обстрілом численних цікавих очей. Звідусюди на них витріщався народ. Така увага була явною заслугою язикатої Кривої Леди. І сама вона була, звичайно ж, у перших лавах цікавих.
– Дивіться, дивіться, баби, на наших дівок не схожа. Одежа на ній не по-нашому розшита. І де ж він її роздобув, чужинку?
– А худюща яка!
– Тобі не рівня, гладкій!
– Ой! Ай! Ой!
Баби, розділяючи цікавість Леди, гаряче обговорювали появу в їхньому городищі нової дівки та наперебій висловлювали свої припущення й здогади, намагаючись перевершити у вигадці одна одну та розпалюючи багаття цікавості до розмірів пожежі. Чоловіки поводилися стриманіше, але з не меншою цікавістю розглядали прибулу, час від часу тихо кидаючи один одному скупе слівце. Так новина, перетікаючи від одних до інших, дзюркотливим струмком бігла селищем, завдяки стриманості одних стаючи трохи тихішою, а через запальність інших рокочучи з новою силою.
– Де таку русалку піймав, Чеславе? Чи не в сільце втрапила? – почулося з боку веселої ватаги хлопців.
– Та ні, то вона Чеслава… – голосний молодечий регіт заглушив наступні двозначні припущення.
Чеслав, бачачи всю ту метушню в городищі через їхню появу та тонучи в незмовкному гулі людської цікавості, намагався нічого того не помічати. Він ішов городищем, ведучи за собою Неждану, не озираючись і не відповідаючи на дражливі вигуки одноплемінників. Осторонь він помітив Зоряну, яка мовчки, спершу з подивом, а потім із неприхованою люттю й образою дивилася в їхній бік, після чого, різко розвернувшись, побігла геть.
Біля хати їх зустріла Болеслава. Нишком глянувши на Неждану, вона тихо сказала Чеславові:
– Батько чекає на тебе, синку. Гнівається. Не супереч йому, нехай охолоне, – і зашептала в спину хлопцеві замовляння про добро та прихильність духів і Великих-заступників.
Чеслав завів Неждану в дім. Велимир, який до цього сидів на лаві за столом, повільно встав і підійшов до дівчини. Піднявши рукою її опущене додолу обличчя, він якийсь час мовчки роздивлявся Неждану. Потім відійшов і подивився на сина.
– Бачив, люд як на гуляння висипав! Гарну ти забаву влаштував, синку.
– У нашій глушині кожна нова людина в дивину. Що скажеш, батьку?
Велимир начебто не почув сина, усе ще уважно придивляючись до Неждани.
– Як звати тебе, дівко?
– Нежданою мене кличуть… – за багато днів Чеслав нарешті почув її голос. Він був тихим, але не полохливим. – Я дочка Буревоя.
– Що новина, то й новий клопіт, – вигукнув спересердя Велимир і, важко зітхнувши, додав: – Ох, і щастить тобі, Чеславе, як нікому. Украв дівку, та ще й дочку Буревоя, ворога нашого.
– Я не знав, чия вона дочка, – щиро зізнався Чеслав.
– А тебе б це зупинило?
– Я б її все одно… вкрав, – помовчавши, зізнався юнак.
– А може, ти того… сама за ним пішла, красуне? – суворо запитав Велимир у дівчини.
Неждана від обурення ледь не задихнулася:
– На яку біду він мені здався, приблуда хижий?! Я й отямитися не встигла, як він згріб мене!
– Вірю. Але що сталося, те сталося. Тепер треба подумати, як цю юшку-вариво розсьорбати. – Велимир поволеньки підійшов до столу й опустився на лаву.
Йому як голові Роду потрібно було прийняти рішення, і воно мало бути правильним, щоб не нашкодило ні родичам, ні його синові.
– Батьку!.. – хотів було щось сказати Чеслав.
– Мовчи! – суворо перепинив його батько. – До Посвяти вона поживе в нас, а я поки думати буду, що далі робити з нею. Людям скажеш, що в лісі її підібрав. А хто така й звідки, не знаєш. Пожалів і підібрав. А ти, дівко, скажеш, що з роду Всеволода. Їхнє городище далеко, наші там мало кого знають. Скажеш, що по гриби пішла та й заблукала дуже.
– Навіщо мені брехати?
– Слухай, дурна! – знову в голосі Велимира задзвеніло залізо. – Ти тут чужа, і рід ваш проклятий для нас. А тому для твоєї ж небезпеки скажеш, що велів. І мовчи більше, не клич лиха!.. Болеславо! Голубо! – покликав він жінок.
Ті не примусили себе довго чекати, увійшли до хати і з цікавістю дивилися на Неждану.
– Прийміть її, – вказав Велимир на дівчину. – Дівка в нас поживе трохи. Люди будуть питати, хто така та звідки, скажете: Чеслав у лісі підібрав, заблукала… Ну, ви тут розбирайтеся, а ми з Чеславом підемо на берег човни подивимося. Кажуть, якийсь тріснув-продірявився. Ратибор з’явиться, нехай доганяє.