Велимир із сином вийшли з дому. Усю дорогу до річки йшли мовчки. Тільки на березі батько заговорив:
– Гарна дівка! – і, помовчавши, додав: – Сподіваюся, у тебе розуму вистачило не попсувати її?
– Вистачило, – глухо відповів Чеслав.
– Не думаю, щоб Буревой так просто погодився зі зникненням дочки, – міркував уголос Велимир. – Шукати буде. А може, ті чужинці, що круг нашого городища тупцювали і про яких Сокіл казав, і були його людьми?
– Я обережний був…
– Обережний! Обережний!.. – передражнив сина Велимир. – Досить товкмачити про свою обережність. Дивись, куди вона тебе привела!..
Але Чеслава це не збентежило:
– Сокіл казав, що не бачив свіжих слідів. Пішли чужі, – йому самому хотілося вірити в це. – А дівок і раніше зазвичай крали.
– Крали… – думаючи про щось своє, повторив уже тихіше Велимир. – Бачу, люба вона тобі, Чеславе…
– Люба…
– …Як батько можу зрозуміти тебе, але як відповідальний за весь Рід наш не можу допустити такої сваволі. Не за законами це нашими, не по правді… – так само спокійно продовжував Велимир. – І проти предків наших я не піду, і тобі не дам цього зробити.
Але спокій у батькових словах зовсім не помирив із ними запального Чеслава. Намагаючись стримати незгоду, що закипала в душі, він спробував відповісти під лад батьку – стримано та поважно:
– Я тебе, батьку, поважаю, як і предків наших, і пам’ять про них не вкорочую, але й себе неволити не дам!
– Сміливий?! – вдарив сина поглядом Велимир і беззаперечним голосом наказав: – Виконаєш волю мою й Роду нашого!
– Але й свою не дам зашморгом задушити!
– Щеня! Батька ослухатися здумав?!! – заревів Велимир і з розмаху заїхав Чеславові у вухо. – Як мені в інших покори вимагати, коли власний син коритися відмовляється?
Рука у Велимира була ой яка важка! Чеслав, стримуючи мимовільні сльози, відступив на крок. У ньому кипіли злість, образа й потоптана гордість. Скуйовджений, злий, з палаючим вухом, він був схожий на молодого задерикуватого півня. Якби перед ним був не його батько, а будь-хто інший, він неодмінно кинувся б у бійку й помстився за гірку образу.
– Роби, батьку, що хочеш, але вона однаково моєю буде! – викрикнув юнак.
– Не буде!
– Подивимося! – розвернувшись, Чеслав прожогом метнувся геть.
Цієї миті на березі з’явився Ратибор. З подивом дивлячись на брата, що тікає, і на не остиглого ще після сварки батька, запитав:
– Що це з ним, батьку?
– Дурість в голову б’є. Через дівку біситься. Але нічого – попустить. А не попустить – обламаю непокірливого!
Неждана вперше у своєму житті спала в чужому домі, якщо, звичайно, не брати до уваги печеру Мари, схожу більше на кам’яний мішок. Поруч борсалася уві сні Голуба. Хоча дівчата дуже насторожено поставилися одна до одної, спати їм довелося на одному лежаку. Окрім них, у домі лишилися спати також Велимир із Болеславою. А Ратибор і Чеслав, сказавши, що в хаті задушливо, пішли на сінник.
Незважаючи на глуху ніч, до Неждани сон не йшов. Відусюди чулися чужі звуки й шерехи, подихи незнайомих людей. Але не це непокоїло дівчину. Думки, неначе мурахи в мурашнику, бігали, метушилися в її голові, не відпускаючи в сон. Неждана думала про те, що з нею сталося, що чекає попереду, і про Чеслава, який утовкмачив собі в голову, що вона повинна бути його. Його?! Вона не звикла, щоб хтось так грубо нав’язував їй свою волю й розпоряджався нею.
Батьки, хоч і не дозволяли їй надто пустувати, але і в шорах дочки не тримали. Скільки того віку дівочого? І старший брат В’ячко часто балував, намагаючись потішити любу сестричку, радо виконуючи всі її забаганки. То білченя зловить для неї в лісі, то птаха-співуху, то каменів різнобарвних десь розшукає, то лисицю-красуню на хутро їй до зими добуде. А вже якщо хто скривдить сестру, тому спуску й пощади не було. Чимало боків В’ячко пом’яв, а ще більше жаб у штани накидав її кривдникам для більшого сорому.
Коли Неждана підросла, хлопці з їхнього городища, та й із сусідніх хуторів намагалися наперебій привернути її увагу. Хто молодецтвом та вправністю на грищах, хто розмовами приємними, а хто піснею хвацькою. І навіть якщо жартували й підсміювалися з неї, то робили це з осторогою та повагою до дочки голови роду. Та Неждана й сама могла присадити зухвальця на місце.
І раптом того нещасливого дня все її життя перевернулося, як хиткий човник на їхньому озері, і каменем стало падати в мутний вир. Якийсь зайда бурею налетів на неї й, зв’язавши, притяг сюди. Звичайно, вона знала: у городищі траплялося, що дівчат викрадали, кого за згодою, якщо родичі були проти нареченого, а кого й без згоди. Але щоб таке могло статися з нею, Неждані й на думку ніколи не спадало. І от треба ж – трапилося! І навіщо тільки вона сама ходила на озеро?!
Побачивши незнайомця в заростях, вона спершу дуже здивувалася, а коли він кинувся на неї, то радше обурилася з його нахабства, ніж злякалася. І тільки зв’язана та завезена невідомо куди, вона злякалася по-справжньому й аж заціпеніла. Їй здавалося, що все це відбувається не з нею, а в якомусь жахливому сні. Ще більшого страху вона зазнала, коли зрозуміла, що цей нелюд збирається взяти її. Вона готова була пручатися, опиратися проти цього чудовиська з останніх сил. Але в нього сили виявилося набагато більше. А в неї залишилися тільки злість, ненависть, розпач і сльози. Вона боялася зайвий раз глянути на свого викрадача, аби не привернути його увагу. І тільки переконавшись, що він не збирається брати її силою, дівчина змогла роздивитися, що він не такий огидний і страшний, як здався їй тієї першої миті. Ні, цей харциз виявився не відразний, а навіть зовсім навпаки… Але як же вона його ненавидить! Хоча… вже не так сильно, як спершу.
Раптом Неждана почула, як рипнули двері. У чорному отворі мигнула біла тінь. Там хтось був!.. Невже це її мучитель?..
Поряд легко підхопилася з ложа Голуба, наче й не вона щойно дивилася найсолодший сон, і, швидко, майже безшумно пробігши до дверей, зникла за ними.
«Вона не спала, а прикидалася!.. Але навіщо?..» – здивувалася своєму відкриттю Неждана.
Чеслав теж не спав. Події останніх днів одна за одною проходили перед ним. Коли він затівав викрадення Неждани, йому здавалося все таким ясним і простим. Добувати собі дружину таким чином було зовсім не новиною у їхньому племені. Ту обставину, що дівчина належала до ворожого роду, він не вважав великою перепоною. Вона всього лише жінка, а ворогувати з жінками Чеслав уважав нерозумним і недоцільним. Та й як він міг відчувати ворожість до цієї дикої кішки, коли його тягло до неї, як до заборонених ласощів. І нічого вдіяти із собою він не міг. А викравши в недругів таку красуню, хіба він не виявив їм свого презирства? Він поважав і шанував батька, як і належало синові, але погодитися з ним щодо Неждани не хотів, та й не міг. Дуже вже зачепила його ця чужинка. Та й сам батько вчив його з дитинства, що потрібно домагатися свого, а інакше який із нього буде чоловік?
У місячному світлі з’явилася чиясь тінь. Зашаруділо сіно, і поруч опинився Ратибор. Як видно, йому теж було не до сну.
– Ти де був? – запитав брата Чеслав.
– Тьху на тебе, злякав. Я думав, ти спиш.
– Домовик мій сон потяг. А ти?
– Сторожу ходив дивився, щоб не заснули, – вмощуючись зручніше, відповів Ратибор.
– Брешеш, мабуть, до дівок бігав.
– Зараз як дам у вухо, відразу повіриш.
– До Голуби…
– Не з твоїм розумом поради давати.
– Хочеш, я з нею більше не буду? Я ж бачу: люба вона тобі. Та й Голуба на тебе, як на сонечко, дивиться.
Ратибор сердито закрутився на сіні.
– Дарма. Батько своє слово сказав. Чув? Женить мене! Після Посвяти поїдемо по городищах дівок дивитися.
– А ти на своєму стій.
– Вистачить у родині одного дурнуватого. Думаєш, притяг із лісу дівку, то по-твоєму буде? Батько про Рід думає, про те, щоб союз кріпити із сусідами. Хто така Голуба? Дочка бранки. Або твоя любка? Чужинка! Пуття від них? Примха! А батькові краще знати, як для Роду більше користі буде.
– А для тебе?
– Спи, упиряко! – відвернувся від брата Ратибор.
Але Чеслав ще довго не міг заснути. Розуміючи й визнаючи, що в словах Ратибора й батька є своя правда, він все одно не міг примиритися з таким суворим вироком. Йому заважали думки про Неждану, від яких солодке тепло розливалося по всьому тілу.
Усі наступні дні Чеслав рідко бував удома. З ватагою таких само парубків, які готувалися пройти Посвяту, він із ранку до пізнього вечора під орудою Сокола бігав, плавав і стріляв, намагаючись якнайкраще підготуватися до майбутніх випробувань. Навіть своєму вірному коневі Вітрові Чеслав не міг приділяти належної уваги, від чого той на нього дуже сердився.
Неждану він бачив ще рідше. Коли ішов, дівчина часто ще спала, а коли повертався вночі, то вже спала. Але думати про неї він не припиняв ні вдень, ні в вночі. Часом йому спадало на думку, що й готується він так завзято до майбутніх випробувань, щоб показати насамперед їй, який він насправді.
Одного такого гарячого дня хлопці розбрелися лісом у пошуках слідів Сокола, що схоронився від них десь у хащах. Для загартування тіла вони поскидали із себе одяг і бігали по лісу в чому мати народила. Чеслав, не поспішаючи, ішов обраним шляхом, оглядаючи траву, гілки та землю там, де вони були вологими. Біля заростей ліщини йому здалося, що він побачив майже непримітний слід людської ноги. Тільки занадто вже цей слід був маленький як для Сокола. І цієї миті перед ним із козубом у руках виникла Зоряна.
– Ти що тут робиш? – здивувався з її несподіваної появи Чеслав.
Дівчина заливисто розсміялася, а Чеслав, ховаючи свою наготу, шаснув за кущ. Ні, він зовсім не був соромливим, та й голизна в їхньому Роді дітей лісу й сонця не вважалася соромною. Просто надто вже несподіваною була поява Зоряни.
– Ось пішла щавлю та кропиви набрати, – веселилася красуня.
– Сама?! Ти з глузду з’їхала! – виглянув з-за куща Чеслав.
Зоряна, відламавши від куща гілочку, кинула в бік Чеслава.
– Подумала, а раптом і мене хто в лісі знайде. А хоча б і ти, Чеславе, – в її очах так і переливалося задерикувате сонячне світло. – Ти ж знайшов дівку приблудну… Випадково…
– Ну, знайшов… і що з того?
– От усім тепер і цікаво: а що з того далі буде?
Помовчавши, Чеслав жорстко запитав:
– Ти за цим сюди прийшла?
– А хоча б і так, – дівчина вже не сміялася, а очікувально дивилася на хлопця.
Чеслав мовчав. Ну, не пускати ж Зоряну у свої плани й думи?! А брехати Чеславові не хотілося. От він і не знав, що відповісти настирливій. Стояв і мовчав. Юнак навіть не відбивався від комарів, які накинулися на нього дружним роєм, радіючи такій неочікуваній нагоді.
– Не гоже дівчині… – непевно перервав своє мовчання Чеслав.
– Я сама знаю, що мені гоже, а що – ні… Та тобі теж знати б про себе… Чи не ти шепотів мені слова ніжні? Натяки робив, що я люба тобі, – зриваючись на крик, заговорила Зоряна. – Навіть пісні співати намагався. А тепер і очима в мій бік не поведеш.
– Не до розваг мені тепер… Не до ігрищ…
– І не до мене? Чого ж то? Чи думаєш, я не рівня тобі? Та мій батько твоєму годиться у громаді й серед Роду повагу має.
– Не про те ти говориш, Зоряно.
– Правий мій батько, коли казав, що від вашої крові та насіння нічого путнього не буде, – у її голосі було стільки образи й гіркоти!
– Навіщо ж ти тоді?.. – посміхнувся Чеслав.
– Тому, що нерозумна через тебе стала… – крикнула спересердя Зоряна і, повернувшись, побігла геть, щоб юнак не бачив її сліз.
Тільки коса замигтіла серед зелені дерев.
Зоряна сама розуміла, що не личить дівчині ганятися лісом за хлопцем, але нічого із собою вдіяти не могла. Вона кохала і, як кожна закохана, була нетерпляча. А очікувати, поки любий потрапить їй на очі, не мала сил. Тим паче, що з певного часу він до неї не дуже й прихилявся. Спіткнувшись об корч, вона впала на торішнє листя і, вже не стримуючись, заридала на всю силу свого розпачу. Яке ж воно безутішне, дівоче горе!
Чеслав якийсь час задумливо дивився услід Зоряні, але безжальні комарі нагадали йому про своє існування. Він почав щосили боронитися від кусючої напасті, використовуючи при цьому всю свою спритність. Шукати далі сліди Сокола не було жодного бажання. З-за кущів, хитро посміхаючись, вийшов Кудряш.
– Це Зоряна була?
– А то ти не бачив? – огризнувся Чеслав.
– Бачив. Я в кущах сидів. Думаю: не буду вам заважати, – щиро зізнався Кудряш.
– Заважати?! Ні, щоб виручити товариша, та він заховався.
– Оце нізащо! Ти зі своїми дівками сам розбирайся. У цій справі поміж пари краще не всуватися. А то вони потім помиряться, а мені чуприну обірвуть.
Нарешті цей довгоочікуваний день настав. День, якого чекає кожен хлопчисько в племені, щойно починає усвідомлювати, що він належить до тієї частини люду, яка називається – чоловіки. У день Посвяти юнаки мають стати повноправними членами Роду й отримати право голосу в племені.
Ще напередодні ввечері Болеслава напоїла Чеслава якимсь відваром із трав, а потім ще й молоком із медом.
– Це щоб ти спав спокійно та не тривожився до самого ранку, а ранком щоб у тебе було сили більше.
Чеслав прокинувся ще затемна, тільки-но прокричали перші півні. Завдяки відварові турботливої Болеслави він спав, як дитина, не терзаючись марним неспокоєм і тривожними снами. Намагаючись не розбудити брата, хлопець обережно вибрався із сінника. Вийшовши на вулицю та із задоволенням вдихнувши свіжого ранкового повітря, він солодко потягнувся, розім’явши затерпле зі сну тіло, і відчув у ньому силу та спрагу майбутніх випробувань.
Однак прокинувся не лише Чеслав. По всьому городищу було видно й чути, як у різних його кінцях люд почав готувати своїх синів до свята.
Чеслав увійшов у дім. Тут теж уже не спали. Болеслава й Голуба поралися коло вогнища. Велимир вкотре уважно оглядав і перевіряв на міцність і гостроту лук, стріли й ніж, з якими Чеслав мав пройти випробування. Одна Неждана тихо сиділа в кутку, не знаючи, куди себе діти. Коли увійшов Чеслав, усі заметушилися ще більше. Жінки почали швидко виставляти на стіл миски й горщики з їжею.
– Сідай, синку, поїж, – Болеслава легенько підштовхнула Чеслава до столу.
– Та я й не хочу зовсім.
– А треба. Потім коли ще поїси? Адже весь день голодним будеш.
– Болеслава до діла каже, – відгукнувся батько. – Сідай, поїж. Об’їдатися не варто, а то черево за собою не потягнеш, але й голод у такий день не помічник.
– Давай, брате, а я тобі допоможу, – підтримав батька, увійшовши в дім, Ратибор.
Чеслав сів до столу і почав їсти, час від часу нишком зиркаючи на Неждану. Це таємне переглядання тривало вже кілька днів. Неждана, відчувши на собі погляд юнака, і сама часом мимоволі поглядала в його бік. Але якщо раптом їхні погляди зустрічалися, вона, обдарувавши його черговою часткою злості, уперто відверталася.
– Час, – коротко сказав Велимир, і вся родина рушила до виходу.
На вулиці Болеслава пригорнула Чеслава до себе й, стримуючи сльози, прошепотіла:
– Ось ти й виріс, синку, – потім поцілувала його в чоло і, вже не стримуючись, заплакала вголос.
– Ну от, дощу тільки нам бракувало, – набурмосився Велимир.
Він по-чоловічому обійняв сина, а потім, узявши з рук Ратибора лук, стріли й ніж, передав Чеславові.
– Не підведи, синку!
Ратибор теж побажав братові щастя у випробуваннях. Чеслав, одержавши напуття від рідних, глянув у бік дому. На причілку стояла, спостерігаючи за тим, що відбувається, Неждана. Помітивши, що Чеслав дивиться в її бік, вона зникла.
Жінкам не дозволялося брати участь у цьому обряді, тому вони повинні були залишитися в городищі. Попрощавшись із ними, Чеслав у супроводі батька й брата рушив до річки. У світанковому мареві було видно, як із різних боків поселення юнаки й чоловіки потягнулися до місця, де мало початися випробування.
На березі їх уже очікували старий Сокіл і волхв Колобор. Побілений сивиною, поважний волхв був вбраний у білі довгі одежі, вишиті біля горловини червоним, наче промені сонця. Цю сорочку він одягав тільки в дні свят і тоді, коли мав звернутися до Великих за радою. У племені лише він мав це виключне право, і лише він мав чути голос Великих і тлумачити їхні знаки.