Я вирішив покласти край анархії на кораблі, тож найперше, що зробив після сніданку, це побалакав з комп’ютером і наказав йому зафіксувати в пам’яті командну ієрархію: я — Ортеґа — Рашель — Шанкар — Аґатіяр — Ріта. Зрештою, обидва професори — не Ортеґа, вони на стануть обурюватися тим, що я поставив Рашель вище від них.
Наступні дві з половиною години мене ніхто не турбував. Скориставшись прероґативою командира, я оглянув через контрольний монітор каюти, зайняті Ортеґою, Шанкаром та Аґатіяром. Усі троє спали, а останній ще й голосно хропів. Принагідно я завважив, що Арчібальд повісив свій мундир на стіні в ногах ліжка — мабуть, для того, щоб помилуватися ним перед сном. Потім я заглянув в арештантську каюту. Ахмад не спав. Він лежав на ліжку, втупившись у стелю. З часу допиту він, схоже, встиг прочуматися — чи то завдяки міцному орґанізмові, чи то так добре подіяли Рітині ліки. В усякому разі зараз він мав вигляд цілком здорової людини, хіба що був похмурий та пригнічений.
Після деяких вагань я заглянув і до Рашелі. Вона теж спала — на бочку, підклавши руку під голівку, зодягнена у свою квітчасту піжаму. Зім’ята ковдра лежала у неї в ногах, частково прикриваючи лише босі ступні.
Подумки я поцілував дівчинку в чоло й вимкнув монітор, думаючи про те, яка величезна відповідальність лягла на мої плечі. Ні, йшлося не про командування кораблем — тут я не сумнівався, що впораюсь. А от чи зможу я замінити Рашелі загиблого батька — це ще питання. Але бажання в мене було, притім дуже велике. Я завжди мріяв про дочку, саме про дочку, а не про сина (втім, і від сина не відмовився б), але моя колишня дружина і чути не хотіла про це. Захоплена своєю кар’єрою, вона рік за роком повторювала, що нам ще рано заводити дітей, а коли це „ще рано“ переступило за тридцять, я врешті не витримав і подав на розлучення.
Відтоді пройшло майже п’ять років, та ситуація на краще не змінилася: я й далі мріяв про доньку, але не спромігся навіть на новий шлюб. Однак тепер, схоже, моя мрія здійснилася. Навіть дві мрії відразу: я вирвався до зірок і знайшов дочку. І якщо за зорі я не переживав, бо знав, що вони вже ніде від мене не подінуться, то щодо Рашелі відчував сильні побоювання: чи не розчарується вона в мені, чи не вирішить зрештою, що я лише зовні схожий на її загиблого батька, а насправді не годен замінити його…
Я викликав з бази даних особові справи всіх колишніх членів екіпажу „Зорі Свободи“ і переконався, що Ріта як у воду дивилася. Серед файлів командира корабля, капітана першого ранґу Жофрея Леблана, був знімок людини, зовсім не схожої на чоловіка із сімейної фотоґрафії і, відповідно, не схожої на мене. Коли я запитав у бортового комп’ютера, чи змінював хтось файли з особової справи капітана, той упевнено відповів, що ні, а на моє прохання прокрутити відеозапис початку польоту, коли попередній екіпаж був ще живий, комп’ютер заявив, що не може цього зробити, оскільки всі записи захищені невідомим йому паролем. Про те, хто цей пароль поставив, він і гадки не мав.
„Але ж чому, сонечко?“ — думав я. — „Чому ти не хочеш, щоб я знав про свою схожість з твоїм батьком? Адже рано чи пізно я б однаково про це дізнався…“
Зрештою я облишив ці думки і зажадав від комп’ютера перелік наявних у бортовій бібліотеці матеріалів про Чужих. Зараз я перебував у реальному, а не віртуальному космосі, у Ґалактиці, що належала не людям, а чужинцям. І як командир справжнього, а не уявного космічного корабля, я мусив якомога докладніше дізнатися про істот, що загнали людство в резервації і прирекли його на вимирання. Я більше не мав права заплющувати очі на дійсність.
У бібліотеці було кілька об’ємистих моноґрафій анґлійською, зокрема „Історія контактів з позаземними цивілізаціями“, на якій я й зупинився. Це виявилося саме те, чого я потребував. „Історія контактів“ містила багато фактичного матеріалу, досить „розжованого“ для неспеціаліста. Моноґрафія читалася легко, з непослабною цікавістю, і я вже дістався початку XXVIII століття, коли до рубки ввійшов Шанкар. Він подивився на мій дисплей і схвально кивнув:
— Розумне рішення, капітане, вам просто необхідно заповнити прогалини у ваших знаннях. До речі, ви зробили правильний вибір — я й сам збирався рекомендувати вам „Історію контактів“. Це настільна книга кожного керівника підпілля. Вона була написана задовго до початку війни, тому не містить ніяких пропаґандистських кліше і зображає Чужих більш-менш об’єктивно.
— Загалом об’єктивно, — погодився я. — І як на мене аж занадто. Часом мені стає гидко від того, з якою симпатією автори пишуть про деякі раси. Особливо про альвів.
На зморщеному обличчі Шанкара промайнула слабка подоба усмішки.
— О, альви! — промовив він, влаштовуючись у кріслі артилериста. — Колись наші предки були просто закохані в них. Вони не такі схожі на нас, як нереї-пятидесятники чи дварки, проте люди вважали їх чарівними. Маленькі волохаті істоти, що так нагадують персонажів стародавніх казок… Звідси, між іншим, і виникла їхня назва, запозичена із середньовічної скандинавської міфолоґії, а також з фентезі — своєрідного фольклору постіндустріального суспільства. Хоча існує більш банальна гіпотеза, що „альв“ — просто спотворена вимова грецької літери „альфа“, адже рідна планета альвів обертається довкола зорі Бетельґейзе — Альфи Оріона.
— Ви так спокійно говорите про це, — я був здивований. — Знаючи, як ви ненавидите Чужих, я думав… ну…
— Що я скаженітиму, — допоміг мені Шанкар. — Зубами скреготатиму на кожну згадку про чужинців. Атож, я ненавиджу їх усіх, і альвів також. Якби мені трапилася ця маленька волохата істота, я без вагань скрутив би їй в’язи. Але ні ненависть, ні злість, ні жага помсти не повинні нас засліплювати й позбавляти розуму. Сліпий, безрозсудний боєць — це боєць-смертник, це просто гарматне м’ясо.
Якийсь час ми мовчали. Я намагався зосередитися на „Історії контактів“, але в присутності Шанкара не міг. Надто вже багато питань хотілося мені поставити патріархові Опору. І серед них було одне, яке так і вертілося в мене на язиці…
— Пане Шанкар, — несміливо запитав я. — Може, мені просто здається, але… Словом, у мене склалося таке враження, що ви вважаєте нашу місію вже виконаною, а Магаваршу — вже вільною. Щойно ми прорвалися в дром-зону і ввійшли в канал, ви заспокоїлися й поводитесь як переможець. А оскільки вас не можна звинуватити в легковажності, то залишається одне пояснення: вам щось відомо. Щось таке, чого не знаю я і що дозволяє вам упевнено дивитися в майбутнє.
Шанкар ще трохи помовчав, проникливо дивлячись мені у вічі.
— А знаєте, я недооцінив вашої кмітливості. Чи, радше, вашого тактичного чуття, здатності швидко й безпомилково оцінювати ситуацію. Я більш ніж упевнений, що якби ви були присутні при тій нашій нічній розмові з Рашеллю, то відразу б усе зрозуміли.
— Що саме?
— А от подумайте. Терра-Ґаллія відправляє на Магаваршу розвідувальний корабель, щоб установити контакт з нашим підпіллям. Під час попередніх рейсів до нашої планети розвідники вичислили трьох людей, які, за їхніми здогадами, пов’язані з Опором, — серед них і професор Аґатіяр. Одначе для встановлення контакту спорядили не трьох розвідників, а цілий диверсійно-розвідувальний загін. Підкреслюю: не просто розвідувальний, а диверсійно-розвідувальний! І проникнути на планету він мав не на маленькій шлюпці-стелс, що з огляду на секретність було б доцільніше, а на міжпланетному шатлі, оснащеному крім звичайного озброєння чотирма позитронними ракетами. Так, звісно, шатл також мав протирадарний захист, але ризик, що його запеленґують, був значно вищий. І якби йшлося лише про встановлення контакту з підпіллям, він не знадобився б. І не потрібно було б надсилати на планету загін з двох десятків людей. Не збиралися ж розвідники йти до кожного з трьох імовірних учасників Опору цілою юрбою.
Кілька секунд я розмірковував над Шанкаровими словами. Певніше, не над самими словами — нічого нового він не сказав, — а над розставленими ним акцентами.
— Ох, чорт!..
— У тім-то й річ, капітане. Це була не розвідувальна місія, а радше диверсійна. „Зоря Свободи“ була провісником не просто запланованого, а вже підготовленого вторгнення в нашу систему, і головне завдання цієї диверсійної ґрупи полягало в тому, щоб у контакті з підпіллям чи без нього спровокувати масові заворушення на Магаварші. За словами Рашелі, у кожному з семи людських світів, куди потрапляла інформація про Терру-Ґаллію, починалися такі заворушення, і в п’яти випадках Чужі мусили ввести на планети війська. А щоб окупація Магаварші почалася напевно, щоб ґарантовано відвернути увагу ворога від охорони дром-зони, на борту крейсера знаходилися добре підготовлені диверсанти. З цією ж метою шатл був оснащений позитронними ракетами: на той випадок, якщо чужинці завагаються з початком окупації, атака на орбітальні станції підштовхне їх до рішучих дій.
— Тепер розумію, — кивнув я. — Виходить, корабель летів від сусідньої зорі не для того, щоб замаскуватися, а щоб непомітно й безперешкодно відправити на Магаваршу десант?
— Атож. Гадаю, план був такий: після успішного приземлення шатла „Зоря Свободи“ мала наблизитися до планети, запустити в глобальну інфомережу пропаґандистський ролик про Терру-Ґаллію, потім прорватися в дром-зону й вислизнути з системи. Такий маневр переконав би чужинців у тому, що вони просто проґавили появу розвідника.
— Але цей план не спрацював, — зауважив я. — Чужі знають про висадку на планету. Мало того, вони, схоже, переконані, що на Магаваршу висадився цілий десант.
— Це вже не має значення, капітане. Головне, що чужинці зреаґували саме так, як від них і очікували. А наш прорив у дром-зону мав переконати їх, що вони вчинили правильно. Зараз вони думають, що ґаллійські аґенти, зазнавши невдачі, втекли; тож тепер зосередилися на придушенні магаваршського повстання. Згодом вони, ясна річ, запідозрять неладне і про всяк випадок викличуть підмогу. Але буде вже пізно.
— Ви гадаєте, що вторгнення почнеться в найближчі дні?
— Я цього певен. Як свідчать бортові записи корабля, час висадки на планету шатла з десантом був визначений заздалегідь з точністю до кількох годин. А отже, атаки ґаллійського флоту слід чекати з дня на день. — Шанкарові очі яскраво засяяли. — Свобода Магаварші вже не за горами.
23
Ще на самому початку прориву в дром-зону, коли я віддав наказ привести бортові системи в режим повної готовності до гіперпереходу другого роду, майже у всіх приміщеннях корабля спалахнули спеціальні табло з магічним числом 123573,14 — точною кількістю секунд, які ми мали провести в гіперпросторі. Щойно ми ввійшли в канал, цифри почали свій зворотний біг до нульової позначки: соті неслися безупинним потоком, десяті стрімко змінювалися, ледь вловимі оком, секунди клацали в унісон з биттям серця, десятки секунд збігали одна за одною статечно та неквапно, а сотні й тисячі повзли зі швидкістю слимака, викликаючи в мене роздратування.
Коли на табло з’явилося число 1000,00, на всьому кораблі, як годиться, пролунала сирена, сповіщаючи про те, що до виходу з гіперпростору залишилося шістнадцять хвилин і сорок секунд. Утім, для нас це попередження було зайвим. На той час усі члени екіпажу, крім Ортеґи, що ніс вахту в реакторному відсіку, вже зібралися в штурманській рубці, нетерпляче чекаючи на завершення першого в нашому житті міжзоряного стрибка.
За сто секунд до виходу знов пролунала сирена. Бортінженер Ортеґа доповів про запуск у холостому режимі ходових термоядерних двигунів, а Шанкар, який зайняв пост артилериста, повідомив, що всі бойові системи корабля приведені в стан готовності.
Нарешті комп’ютер почав відлік останніх десяти секунд. Я повністю зосередив увагу на тактичному дисплеї. Якщо після виходу з каналу ми потрапимо в критичну ситуацію — опинимося поблизу масивного космічного тіла чи серед чужинських кораблів, — доведеться негайно маневрувати, щоб уникнути катастрофи. З цією ж метою Шанкар напнув на свою голову ментошолом, щоб у разі потреби негайно відкрити по ворогові вогонь.
Щойно на табло спалахнули нулі, різнобарв’я гіперпростору за прозорою стіною рубки миттю змінилося густим розсипом зірок на чорному оксамиті космосу.
Тактичний дисплей видав звіт бортового комп’ютера, з якого випливало, що жодних масивних космічних тіл чи об’єктів штучного походження поблизу точки виходу не виявлено. Трохи розслабившись, я подивився на оглядові екрани і на одному з них побачив невеликий червоний диск зорі, довкола якої оберталася дром-зона.
Шанкар зняв ментошолом і рукавом комбінезона витер спітніле чоло.
— Схоже, все гаразд. На щастя, нас не занесло до чорта на роги. Ми, як і раніше, десь у центральній частині Ґалактики.
— Сумніваюся, — сказав я. — Щось тут не так.
— А саме?
— При такій кількості яскравих зірок дуже мало тьмяних, далеких. Та й он те велике скупчення мені щось нагадує… Щоб я здох! Тепер зрозуміло! — Я наказав комп’ютеру іґнорувати всі об’єкти, яскравіші за третю зоряну величину, а своїм супутникам повідомив: — Ми якраз у чорта на рогах. Дивіться!
Фільтри в прозорій стіні рубки прибрали всі яскраві зірки, і тепер ніщо не заважало нам споглядати захопливе видовище — розпростерту перед нами Ґалактику з чотирма спіральними, закрученими проти годинникової стрілки рукавами. Вона була повернена в наш бік майже перпендикулярно до своєї площини, а її видимий розмір складав близько дев’яноста градусів. Отже, нас розділяла відстань у п’ятнадцять — двадцять тисяч парсеків.
Поруч із собою я почув вражений вигук Ріти. Побачивши Ґалактику, вона миттю підхопилася відкидного стільця попід задньою стіною рубки і підбігла до центрального пульта. Зараз вона стояла біля мого крісла, а її смагляве лице промінилося захватом упереміш зі страхом — їй було лячно перед такою величезною відстанню від дому.
Рашель з Аґатіяром відреаґували на побачене стриманіше, проте й вони були вражені. Професор почасти поділяв і захват, і страх своєї доньки; зате в погляді Рашелі читалося безмежне, нічим не затьмарене зачарування. Вона була донькою вільного, нескореного світу, вона змалку сприймала міжзоряні подорожі як щось природне й доступне для людини, тому її зовсім не лякала безодня космічних відстаней. Вона просто насолоджувалася цим видовищем.
Вкрите густою сіткою зморшок обличчя Шанкара, як завжди, не виражало жодних емоцій, але очі його палали вогнем.
— Я завжди мріяв побачити її… усю Ґалактику перед собою. Саме таку — не більшу й не меншу. Щоб можна було обхопити її руками… — Він рвучко повернувся до мене. — Браво, капітане! Вітаю ваш вибір каналу. Хай нам доведеться зробити ще один „сліпий“ стрибок, та я про це не шкодую. Я побачив Ґалактику, і тепер лишилося одне — побачити вільну Магаваршу. А тоді вже можна померти…
— Де ми? — запитала Ріта, заворожено дивлячись крізь оглядову стіну.
— Очевидно, в одному із зоряних кластерів, — відповів їй Аґатіяр. — Це розташовані за межами ґалактичної спіралі щільні скупчення зірок. Вони бувають різні за формою та розмірами. Судячи з усього ми потрапили в досить великий сферичний кластер.
Бортовий комп’ютер якраз закінчив обчислення наших координат і видав на тактичний дисплей інформацію. Всупереч моїм очікуванням цей зоряний кластер мав не лише каталожний номер, а й власну назву — Кластер Келлера, на честь капітана дослідницького корабля, який відкрив до нього шлях, роблячи навмання „затяжні стрибки“ (так на професійному сленґу космольотчиків називалися гіперпереходи другого роду). Це сталося ще сім сторіч тому, проте Кластер Келлера, як і решта зоряних кластерів, не був освоєний. Людям та іншим розумним расам цілком вистачало зірок у самій Ґалактиці і в обох Магелланових хмарах, а такі маленькі острівці, відрізані від зовнішнього світу, нікого особливо не приваблювали.
— Нам знову пощастило! — заявив Шанкар. — Тут є досліджені канали, що ведуть до Ґалактики. Їх аж п’ять: два з них розвідав сам Келлер по дорозі сюди й назад, а інші проклали наступні наукові експедиції.