— Користуватися ними небезпечно, — зауважив як завжди обережний Аґатіяр. — Якщо один з чужинських кораблів пішов за нами, то він, опинившись тут і з’ясувавши, куди ми потрапили, негайно повернеться назад і сповістить своїх.
— Ну то й що? — недбало знизав плечима Шанкар. — Гадаєш, вони відразу кинуться перекривати всі п’ять каналів? Дурниці! По-перше, у них є важливіші справи, ніж посилати флотилії в різні кінці Ґалактики, до диких незаселених систем. А по-друге, вони просто не встигнуть… До речі, капітане, скільки часу ми провели в каналі? За ґалактичним відліком, певна річ.
Я зробив запит комп’ютеру, і той, уже оперуючи координатами точок входу та виходу, ввів у рівняння ґрафік потужності резонансного ґенератора і видав результат: близько шести з половиною годин.
— Ну от, — підсумував Шанкар. — Сумніваюся, щоб переслідувач, якщо він взагалі є, ішов за нами на такій швидкості. Добре, коли він з’явиться тут бодай за добу. А на той час ми вже загубимося в Ґалактиці.
24
На вибір подальшого маршруту ми витратили небагато часу і майже відразу зупинилися на каналі, розташованому від нас на відстані всього двох десятків звичайних стрибків — цебто переходів першого роду. Цей канал сполучав Кластер Келлера з іншим зоряним кластером — М28, також неосвоєним, але добре вивченим, оскільки він знаходився майже в площині Ґалактики. У кластері М28 було більше двохсот досліджених каналів другого роду, і один з них, ніби спеціально створений для наших цілей, вів у середину Рукава Персея до безіменної зорі, що мала лише довжелезний каталожний номер. А там, усього за два звичайні стрибки, біля такої ж безіменної зірки знаходився досліджений канал до Зорі Дашкова, 175-ї Центавра.
За ґалактичними мірками ця система була близькою сусідкою Землі. Вона належала до так званого Сектора Один, що охоплював область простору в радіусі тисячі світлових років від Сонця і нараховував близько семи мільйонів зірок. За всіх часів цей сектор був найзаселеніший у Ґалактиці, що й не дивно: адже саме звідси почалося освоєння людством космосу, до того ж у Секторі Один знаходилася також батьківщина іншої розумної раси — альвів.
Зоря Дашкова, до якої ми вийшли в результаті кількох десятків звичайних стрибків і трьох затяжних, була червоним карликом, що зловісно дивився на нас з оглядових екранів, немов налите кров’ю око якогось пекельного чудовиська. Єдина планета системи, Земля Люґера, була геть непридатна для життя: від полюса до полюса охоплена бурхливою вулканічною активністю, з ядучою атмосферою, яка на шістдесят відсотків складалася з окису та двоокису вуглецю.
— Не розумію, — сказала Ріта, розглядаючи на екрані збільшене телескопом зображення Землі Люґера, — навіщо було давати цій зірці та планеті власні імена? Невже Дашков і Люґер не могли знайти симпатичнішої системи? Адже в Ґалактиці вдосталь зірок.
— Зате ця знаходиться в Секторі Один, — зауважила Рашель. — Дуже престижно, щоб ви знали.
Тим часом я зазирнув у відповідну статтю каталоґу і, ознайомившись з нею, сказав:
— Ага, Зорю Дашкова купили з аукціону.
— Як це „купили“? — здивувалася Ріта.
— Не в тому сенсі, що вона належала комусь на правах приватної власності. Просто наприкінці XXIII століття право дати їй та планеті назву придбав Харківський клуб любителів містики та жахів. Між іншим, за дуже пристойну суму. Рашель правду каже: зоря в Секторі Один — це дуже престижно. Їх майже сім мільйонів, але серед них, мабуть, немає жодної, яка б не мала власного імені. Винятком є лише пара сотень зірок, до яких міцно „прилипли“ назви з древнього каталоґу Баєра-Флемстіда. Наприклад, Епсілон Ерідана, Тау Кита чи та ж Дельта Октанта. — Я прибрав з екрана зображення непривітної Землі Люґера і вивів схему каналів. — Тут я накреслив шістнадцять різних маршрутів до Терри-Ґаллії, які, судячи з інформації бортового комп’ютера, проходять через ненаселені й незайняті Чужими системи.
Тепер уже до нас приєднався й Шанкар:
— Я вже ознайомився з вашими маршрутами, капітане. І навіть проаналізував їх за рівнем ризиків. Оці три — найбезпечніші. Ймовірність натрапити на випадковий патруль Чужих не перевищує піввідсотка. Та це за умови, що інформація бортового комп’ютера про розташування чужинських баз точна і повна.
— Звичайно, точна! — сказала Рашель, в її голосі вчулися нотки роздратування. — Невже ви гадаєте, що наше командування може підставити своїх розвідників?
— Аж ніяк, люба, — похитав головою Шанкар. — Проте зваж, що „Зоря Свободи“ залишила вашу систему майже чотири місяці тому, а за цей час Чужі могли орґанізувати кілька нових баз для чергової атаки на Терру-Ґаллію.
Рашель видимо збентежилась.
— Ваша правда, сер. Даруйте, я цього не врахувала.
— Отже, вирішено, — підсумував я. — Будемо обирати серед цих трьох. Мабуть, зупинимося на найкоротшому.
Я вже збирався ткнути пальцем у відповідний рядок, аж раптом почувся сиґнал тривоги. Бортовий комп’ютер попередив, що на відстані двадцяти семи тисяч кілометрів від нас зареєстроване відкриття каналу першого роду, і вже за власною ініціативою вивів на головний оглядовий екран збільшене зображення ділянки дром-зони, у центрі якої мерехтіло блакитне сяйво. Згідно з даними комп’ютера цей канал вів із системи М’буто — також, за його інформацією, незаселеної.
З несподіваною для свого віку спритністю Шанкар кинувся до артилерійського пульта, напнув на голову ментошолом і за кілька секунд привів у повну готовність усі бойові системи корабля.
Я теж не барився: негайно викликав Ортеґу й Аґатіяра, що вдвох перебували в реакторному відсіку, наказав їм готуватися до затяжного стрибка, а сам скерував „Зорю Свободи“ до найближчого каналу другого роду, розташованого за дев’ятсот кілометрів від нас.
— Ну, це ж несправедливо! — обурювався я. — Летіли, летіли — і ось прилетіли!
Серйозна небезпека нам не загрожувала, ми без проблем встигали втекти від ворога. Однак втеча означала „сліпий“ стрибок у недосліджений канал, після якого нас знову занесе казна-куди, і знову доведеться починати все спочатку.
Тим часом з відкритої горловини каналу виринув корабель. На наш подив, це був не якийсь дредноут і навіть не легкий патрульний крейсер, а зовсім вутле суденце розмірами з міжпланетний шатл. Найвірогідніше, це була прогулянкова яхта, оснащена малопотужним ґенератором, призначеним лише для звичайних стрибків крізь канали першого роду. Замість позивних вона радирувала сиґнал „SOS“, супроводжуючи його коротким повідомленням кількома мовами, зокрема й анґлійською: „Нас переслідують, допоможіть!“
Оскільки в даний момент „Зоря Свободи“ йшла на ґравітаційній тязі, а позивні ми не надсилали, пілот яхти не помітив нашого корабля і спрямував її майже в протилежний від нас бік. Комп’ютер швидко обчислив можливу траєкторію судна й видав проґноз, що воно прагне дістатися найближчого каналу першого роду, розташованого на відстані півтора мільйона кілометрів.
— Що робитимемо, капітане? — почувся з-під шолома приглушений голос Шанкара. — Це не схоже на пастку чи розіграш. Б’юсь об заклад, що незабаром з’явиться переслідувач.
Тим часом горловина каналу, через який увійшла яхта, закрилася, і блакитне мерехтіння розчинилося в темряві космосу. Але будь-якої миті воно могло з’явитися знову.
— Проблема в тому, — зауважив я, — хто з них друг, а хто ворог. Чи, може, і переслідувач, і переслідуваний — Чужі.
Тут втрутився бортовий комп’ютер. Дотримуючись мого наказу не говорити вголос, він вивів повідомлення на мессаж-рядок тактичного дисплея:
„Серед мов, якими передається заклик про допомогу, є норвезька. У моїй пам’яті відсутня інформація про використання цієї мови Чужими“.
— Авжеж, — підтвердила Рашель, чий дисплей продублював це повідомлення. — Серед земних мов, перейнятих чужинцями від людей, норвезької немає.
Ще кілька секунд я розмірковував.
— Гаразд. Якщо на яхті друзі, ми зобов’язані їм допомогти. Якщо вороги — то вони проти нас безсилі. Встановлюйте зв’язок, пане Шанкар.
— Так, капітане, — відповів той. — Надсилаю виклик.
Екран монітора зовнішнього зв’язку ввімкнувся, і на ньому виникло зображення чоловіка, мого ровесника, може, трохи старшого, широкоплечого блондина з грубим, але не позбавленим своєрідного шарму обличчям і пронизливими синіми очима.
Побачивши його, я не втримався й полегшено зітхнув. Зате він, як мені здалося, досадливо поморщився, ніби кажучи: „От тобі й на, з вогню та в полум’я!“
— Крейсер „Зоря Свободи“, Військово-Космічні Сили Терри-Ґаллії, — представився я. — На зв’язку капітан Матусевич.
— Пілот Лайф Сіґурдсон, — навзаєм відрекомендувався він. — Приватна яхта „Валькірія“, порт приписки — Лонґ’їр, Шпіцберґен, Земля.
На ці слова мені відвисла щелепа. Рашель тихо охнула, Ріта втупилася в екран очманілим поглядом, а Шанкар затрусив ментошоломом — певніше, головою, на яку був надягнений цей шолом.
Тим часом пілот Сіґурдсон, ніби нічого не сталося, продовжував:
— У локальному просторі Зорі Барнарда нас атакував військовий корабель з невідомими позивними. Він без попередження відкрив вогонь, але нам вдалося втекти через канал першого роду. Відтоді ми здійснили вже тринадцять стрибків, але корабель продовжує гнатися за нами. Його ходові двигуни значно потужніші за наші, і цього разу, боюся, ми не встигнемо дістатися каналу.
— Система Барнарда належить ґлісарам, — прокоментувала Рашель.
Лайф Сіґурдсон розчув її слова і сказав:
— Атож, у позивних корабля йдеться про якихось ґлісарів. Хто вони, в біса, такі?
Я врешті опам’ятався й ошелешено промовив:
— Ван-вінкль, хай йому грець! Ви — ван-вінкль!
Мій співрозмовник кивнув:
— Так, ми вже це зрозуміли. Але ще не знаємо, як надовго вклепалися. Який зараз рік?
Я назвав. Обличчя Сіґурдсона, і до того не дуже рум’яне, геть сполотніло й видовжилося.
— Herregud!..
25
Нашій подальшій розмові завадив черговий сиґнал тривоги. Бортовий комп’ютер сповістив про нове відкриття каналу в тій самій частині простору.
З’явилося блакитне мерехтіння. Я одразу прийняв рішення і запустив реактивну тягу з п’ятдесятикратним прискоренням. Одночасно віддав наказ:
— Операторе! Позитронні ракети. Дві одиниці. Приціл. Розрахунок виходу. Вогонь!
— Виконую! — озвався Шанкар, а наступної секунди від корабля одна за одною відокремилися дві позитронні ракети і з прискоренням 200 g помчали до ще не сформованої горловини каналу.
— Ще дві ракети на старт, — наказав я. — Плазмову зброю — до повної готовності.
— Дві ракети на старті, капітане, — негайно доповів Шанкар. — Плазмотрони до бою готові.
Перша із запущених нами ракет прилетіла зарано і пірнула в канал ще до того, як у ньому з’явився ворог. А оскільки вона не була оснащена резонансним ґенератором, то відправилась у вічну мандрівку в гіперпросторі, щоб колись, у нескінченно віддаленому від нас майбутньому, вибух її позитронної боєголовки приєднався до чергового Великого Вибуху, що має започаткувати новий Всесвіт.
Друга ракета мало не спізнилася і лише зачепила корму крейсера трохи більших ґабаритів, ніж наша „Зоря Свободи“, який вийшов з каналу, гордо розсилаючи в довколишній простір позивні про свою приналежність до флоту ґлісарів. Його командир почувався надто самовпевнено, вважаючи, що женеться за хистким неозброєним суденцем, тому був заскочений зненацька нашою атакою. І така недбалість дорого йому обійшлася.
Хоча значна частина енерґії вибуху другої ракети пішла намарне, однак і того, що отримав ворожий крейсер, виявилося досить, щоб уся його хвостова частина запалахкотіла сліпучим жовтим полум’ям.
— Ушкоджений головний ходовий двигун, — тут-таки поставив діаґноз Шанкар. — Почалася неконтрольована термоядерна реакція.
Втім, конструкція крейсера враховувала таку можливість, і автоматика негайно від’єднала задню частину судна, де розташовувалися ходові двигуни і баки з основним запасом дейтерію. Тепер ворожий корабель мав для маневрів лише ґравітаційний привод. А також, ясна річ, всіляке озброєння, за винятком найнебезпечніших для ближнього бою плазмових гармат: їх обслуговував головний термоядерний реактор, а його ми знищили першим же пострілом.
— Відставити ракети, — скомандував я, оскільки ми наблизилися до ворога мало не впритул за космічними мірками. — Плазмотрони, вогонь!
Супротивник якраз випустив у наш бік ракету, у відчайдушній надії, що ми проґавимо її. Проте вона миттю згоріла в потужних потоках плазми, що вогняним вихром налетіли на „огризок“ ворожого крейсера. Його силові екрани, позбавлені енерґетичної підтримки від головного реактора, протрималися лише кілька секунд. Врешті вони відмовили, і беззахисний корабель охопило полум’я температурою в сотню мільйонів градусів.
— Ось, маєте! — захоплено вигукнула Рашель. — Ящірки кляті! Гарний ґлісар — смажений ґлісар.
Я дав бічну тягу, щоб ухилитися від зіткнення з палаючими останками ворожого крейсера і направився слідом за яхтою „Валькірія“, яка чимдуж мчала до найближчого каналу першого роду.
На екрані зовнішнього зв’язку й досі залишалося зображення Лайфа Сіґурдсона. Він дивився трохи вбік — очевидно, стежив за підбитим кораблем ґлісарів. Загибель переслідувача принесла йому відчутне полегшення, та разом з тим він ще не міг оговтатися від шоку, що його викликала названа мною дата. Запитання „хто такі ґлісари?“ свідчило про те, що він був аж ніяк не звичайним ван-вінклем. Наші епохи розділяло щонайменше сімсот років.
Краєм вуха я почув, як Ріта запитала в Рашелі, що таке ван-вінкль.
— Корабель, що загубився в часі, — відповіла Рашель. — Інколи, дуже рідко, трапляється так, що при гіперпереході ґенератор починає „захлинатися“, збиватися з нормального ритму. Тоді корабель застрягає в каналі на роки, десятиліття, а то і сторіччя ґалактичного часу. Найдревнішим з відомих в історії ван-вінклів був…
Я перестав слухати її пояснення, бо й так знав усе про ван-вінклів, і звернувся до пілота яхти:
— Містере Сіґурдсон, ви певні, що вас переслідував лише один патруль?
— Здається, так. У дром-зоні Барнарда були й інші кораблі, але за нами погнався тільки один з них. Та й, зрештою, хіба для нашої беззбройної яхти цього замало?… — Його обличчя набуло офіційного вигляду. — Капітане Матусевич, ми дуже вдячні вам за допомогу. Сподіваюся, тепер ви дозволите нам летіти далі?
— Що?… — Зізнатися, цього я не чекав. — І куди ж ви збираєтеся?
— На Землю, звичайно.
— На Землю?! Та ви з глузду з’їхали! Адже Земля… — тут я розгублено замовк. Сіґурдсон та інші люди, що були на яхті, прилетіли до нас із далекого минулого, і отак відразу, без підготовки, ошелешити їх всією неприхованою правдою про нинішнє становище людства було б надто жорстоко. Та й хтозна, як би вони повелися тоді. — Зараз іде війна, містере Сіґурдсон. Велика війна. І ми не маємо даних, що в Сонячній системі все спокійно. Крім того, по дорозі до неї ви можете втрапити в таку ж халепу, як біля Зорі Барнарда. Подорожувати космосом на вашому суденці рівнозначно самогубству. У будь-якій населеній системі вам може зустрітися ворог.
— А ви, виходить, друзі? — скептично запитав Сіґурдсон.
— Ми ж врятували вас від ґлісарів.
— Гм-м… Але тут така справа, капітане… перед цим і ваші повелися з нами не найкращим чином.
— Наші? Які ще наші?
— Ну, ґаллійці. Ми вийшли до Псі Козерога, збираючись зробити останній стрибок до Землі, і натрапили на ваш флот… Чи, радше, то був навіть не флот, а ціла армада — тисячі й тисячі кораблів. Вони, втім, не стали відкривати по нам вогонь, проте наказали лягти в дрейф і приготуватися до прийому інспекції.
Рашель тихо зойкнула. Шанкар щось невиразно забурмотів. А в мене важко загупало серце: Псі Козерога сполучалася з Сонячною системою каналом першого роду, і концентрація таких величезних сил на підступах до Землі могла мати лише одне пояснення…