У відповідь звідкись згори прозвучав завчено-приємний дівочий голос, щоправда, з відчутно помітними нотками роздратування:
– Excuse me, sir. We’re going to land in a few minutes, so, please, fasten your seat belt.
Я аж прицмокнув від здивування і розліпив повіки…
Праворуч за овальним пластиком ілюмінатора розмірено гудів бочкоподібний авіаційний двигун. (Судячи по картці з інструкціями на випадок аварійної посадки, яка стирчала з кишеньки на спинці переднього крісла, то був двигун далекомігастрального «Боїнга-767».) Ліворуч, на сусідньому сидінні, неприродно закинувши голову назад, безбожно й брутально схропував Тьомик. Над Тьомиком, схилившись, стояла молоденька стюардеса в синьому чепчику, темно-синьому жакеті і червоній хустинці, зав’язаній навкруг шиї, – шаблонній уніформі працівників авіакомпанії «LAN» – і сердито тицяла пальцем мені у живіт.
– Пардон, – булькнув я, зіщулившись під її докірливим поглядом, після чого більше інстинктивно, аніж усвідомлено потягнувся руками за пасок і застебнув замок.
Однак смаглява дівуля з густим і чорним, мов вугілля, волоссям (типова така латиноамериканка) не відставала. Ще більше насупившись і стиснувши губи, вона тицьнула пальцем на Тьомика.
– Застебніть пояс і йому, – наказала розлючена красуня.
– Е-е-е… Не зрозумів…
– Я його не будитиму!
– Чому?
Здавалося, з нафтово-чорних, круглих, мов горіхи, очей стюардеси от-от полетять іскри. Чи то пак навіть не іскри, а розпечене каміння – цілий метеоритний дощ, який розтовче вщент мого друзяку.
– Він до мене чіпляється, – процідила дівчина.
– О’кей… Тобто перепрошую, сеньйорито… Хлопець трохи пришелепуватий.
Затим неслухняними руками я витягнув з-під напарника ремінь і, намагаючись не розбудити товариша, клацнув застібкою. Незважаючи на обачливість та намагання не торсати друзяку, Тьомик раптово перестав хропти, а в наступну мить пролупив баньки – збоку це, напевно, виглядало так, наче хтось клацнув непримітну кнопочку «Ввімкнути», сховану десь на тілі напарника. Обвівши затуманеним поглядом салон економ-класу, він спинився на стюардесі, кілька разів плямкнув і бадьоро заявив:
– Чувак, ти тільки глянь, яка тьолка!
– Сиди й не смикайся! – рявкнув я, вчасно перехопивши руку, яка вже тягнулась, аби ущипнути бідолашну дівчину за сідничку. – Ми приземляємось.
– Ми помиляємось? У чому ми помиляємось?! Чи ти сказав: похмеляємось? – перепитав Артем, миттю забувши про стюардесу, що, сердито фиркаючи, задріботіла далі по салону. – Говори голосніше, чувак, у мене вуха заклало!
– Я кажу, ми приземляємось! В Перу!
– О! То ми вже долетіли!
– Ага.
Тьомик наліг на мене, прикипівши до ілюмінатора. Літак саме виконував плавний розворот над містом, і у вікна правого борту зазирали… темні громаддя гір.
– Я думав, буде видно океан… – здивовано пролопотів він. – Ти ж ніби казав, що столиця Перу розташована в пустелі на самісінькому березі Тихого океану.
«А й справді – дивно, – зміркував я. – Безперечно, лайнер може заходити на посадку по маршруту, який проходить удалині від океану, однак звідки в пустелі взялись такі гори?» Втім, я все ще був добряче підхмеленим і не міг адекватно перетравлювати інформацію, яка надходила в мозок через ці… як їх?… зорові рецептори, а тому вирішив облишити дане питання на потім.
Через п’ять хвилин після нашого пробудження величезний авіалайнер м’яко торкнувся посадкової смуги і підкотив до металевого рукава, котрий, неначе щупальце восьминога, відстовбурчився з тіла аеропорту.
Без особливих проблем ми пройшли митний контроль. Багажу в нас не було, окрім двох невеликих наплічників, оформлених як hand luggage, адже ми планували наступного дня після прильоту забрати гроші з банку і купити все необхідне, тож ми відразу посунули до виходу з приміщення аеропорту.
Несподівано в моєму серці спалахнула колюча іскорка підозри. Моя першосортна, вивірена інтуїція нашіптувала мені, що щось із нами не так. На перший погляд довкола панував звичний аеропортовий хаос – туди-сюди снують пасажири з великими сумками на коліщатках, поміж них, безцеремонно сигналячи, штовхаються електромобілі, завалені багажем та кореспонденцією, до стійок реєстрації прилипають довгі черги різномастих людців, за вікном терміналу терпляче чекають на клієнтів таксисти, високо над головами сонно шиплять кондиціонери, а біля виходів де-не-де тиняються полісмени у темно-синій формі.
У той же час щось нестерпно муляло мені очі. Я почав крутити головою навсібіч, шукаючи причину раптового неспокою. Аж ось, підвівши погляд, наткнувся на гігантську брудно-білу вивіску, натягнуту над основним виходом з терміналу і все зрозумів.
Шумно глитнувши слину, я притримав Тьомика за лікоть і натужно мовив:
– Чувак, я в тебе дещо маю спитати.
– Ну?
– Ти куди брав квитки?
– Як це куди? – здивувався напарник. – Звісно, до Кіто, столиці Перу!
Я так сильно насупив брови, що Тьомик і собі нахмурився, а потому прослідкував за моїм поглядом і… вражено роззявив рота. Тож уявіть: ми з напарником стирчимо пліч-о-пліч посеред велетенського холу, телющимось на довжезний плакат, розтягнутий над розсувними дверима зі скла, а на плакаті гарними синіми літерами виведено: «Ласкаво просимо до Кіто, столиці Еквадору».
– Ой… – сказав Тьомик і винувато почухався.
Рвучко розвернувшись, я опустив рюкзак на вичищену до блиску підлогу, а тоді з розмаху заліпив товаришеві смаковитого потиличника. Ляпас вийшов хороший – розкотистий і повчальний – аж на нас усі обернулись в радіусі семи-восьми метрів, а Тьомик клюнув носом і ледь не гепнувся на руки.
– Чого б’єшся?! – вереснув Артем, розтираючи долонями шию. – Козел!
– Сам ти козел! – закричав я. – Столиця Перу – це Ліма, чувак. Кіто – це столиця Еквадору. Ек-ва-до-ру! Закарбуй це собі на лобі раз і назавжди, довбодзьобе!
– Ну подумаєш, ну переплутав я трохи, – надув щоки напарник. – Яка взагалі різниця: Кіто чи Ліма, Еквадор чи Перу?
Я закотив очі догори. А потім вдруге хвиснув запотиличника тому телепню.
– Повторюю для дундуків: саме Ліма – а не Кіто! – є столицею Перу, – ось тут я витримав красномовну паузу, аби Тьомик усвідомив усю свою нікчемність і скупість ума, а тоді доказав: – І це те місце, куди я перевів перед вильотом усі наші бабки.
Напарник, який уже скинув наплічник на кахлі і випнув руки у боксерську стійку, готовий завзято відстоювати зневажену честь, несподівано знітився і опустив кулаки.
– Дідько, а я про це навіть не подумав… – його обличчя осунулось і зробилося схожим на винувату мордяку французького бульдога, який випрошує булочку в хазяїна, що незворушно дудлить ранкову каву з круасанами. Такий собі білобрисий, синьоокий і страшно ображений долею французький бульдог.
Я пом’якшав і сказав уже примирливо:
– Хто ж, як не я, про це думатиме, чувак…
– І як нам далі бути? – з надією в голосі спитав Тьомик.
На хвильку я замислився, а потім проказав:
– Мені пощастило, Тьомо, що ти сплутав Ліму саме з Кіто, а не з Пертом, Делі чи Пекіном. На щастя, Еквадор межує з Перу, а тому ми зможемо дістатися до Ліми наземним транспортом.
– А це далеко?
Я замислився, подумки прикидаючи відстань.
– Щось із тисячу кілометрів. По прямій на південь. Насправді не так уже й дале…
Раптом щось кольнуло у мене в грудях, я стулив пельку і заходився гарячково копирсатися в кишенях. Зрештою, обшаривши всі потаємні закапелки в штанах та сорочці, я перекинувся на рюкзак. Без зайвих слів ухопивши мій здогад, Тьомик взявся робити те ж саме. Через хвилину, перетрусивши увесь багаж, ми з напарником стулили долоні докупи, об’єднавши в єдиний фонд наші куці капітали. Тремтячими пальцями я перебрав усі купюри та монетки, нарахувавши загалом трохи більше шістдесяти доларів. «Тисяча кілометрів… – немов друкарська машинка відстукала у мене в голові. – І шістдесят баксів на двох! Оце-то влипли…»
Я зазирнув у вічі напарнику. Тьомик геть збілів на обличчі, наче полиняв після прання.
– Це далеко, – глухо прохрипів я. – Для нас це дуже далеко, чувак…
5
Ми сиділи, понуро схиливши голови, прямо на тротуарі неподалік від будівлі аеропорту. Радилися.
– Давай подзвонимо кому-небудь в Україну і попрохаємо вислати нам гроші через «Western Union», – невпевнено запропонував Артем. – Потім якось віддамо.
– А ти не боїшся, що в такому випадку наше місцезнаходження стане відомим родичам твоєї сонцесяйної Альони? Раптом хтось спокуситься на винагороду, обіцяну її шаленим батечком, і розбовкає їм про те, що ми застрягли в Еквадорі?
– От холера б їх покосила! – лайнувся мій напарник.
– Сам винен. Тебе ніхто не тягнув женитися.
– Та знаю, знаю… Які в тебе ідеї?
– Гроші – на їдло, а добиратимемось до кордону з Перу на попутках, – відчеканив я.
– А далі?
– Ну, далі – пробиватимемось до Ліми. Теж автостопом.
– Ти думаєш, це спрацює?
По західному краю Південної Америки через увесь континент, з півночі на південь, від самісінького екватора аж до Вогняної Землі, тягнеться срібною ниткою Панамериканська магістраль – доволі пристойне й модернове шосе з усією необхідною інфраструктурою, що притаманна міжнародним трактам. Я знав це і сподівався, що подорож до еквадорсько-перуанського кордону не викличе значних труднощів.
– У нас нема іншого вибору, – кажу. – Має спрацювати.
Але воно не спрацювало. Так воно в житті завжди: коли щось не заладилось від самого початку, не варто дуже розраховувати на прихильність фортуни й у майбутньому…
Сонце щойно вишкрябалось в зеніт, зависнувши прямо над головами, і майже не лишало тіней. Часу до смерку було предосить, тому я запропонував Тьомику вирушати прямо зараз, не гаючись.
Насамперед ми видерлися на крутий схил, який здіймався на південному сході еквадорської столиці, звідкіля неспішно почимчикували на південь вздовж Панамерикани. Дорога пролягала поміж височенних гір, вкритих хвойними лісами, вершини яких пнулись до сонця, з легкістю протискуючись крізь товсту перину з хмар. На перших порах я дійсно вірив у те, що мандрівка до Перу не займе багато часу, а тому зберігав бадьорість і безперестану насвистував веселу мелодію з якогось французького фільму, раз по раз вистромляючи великий палець на дорогу з надією зупинити авто.
Втім, до вечора нас так ніхто й не підібрав…
Смеркалося. Над горами кублилися щільні хмари. Ніч мала бути темною. До всього, на одному з перевалів, через який переповзало високогірне шосе, здійнявся холодний вітер. Стомлені й розгублені, ми зісковзнули в першу-ліпшу придорожню улоговину, щоби віддихатись і трохи зігрітися.
– Якщо найближчим часом ми не знайдемо, де заночувати… – почав Тьомик.
– …то спатимемо під відкритим небом, – єхидно обірвав я товариша. – Так, наче я не розумію, чувак.
Я й сам чудово тямив, що ловити машину в пітьмі посеред покрученого серпантину – справа марна. Крім того, спостерігаючи непривітну сірість неба над головою та темінь крутобоких андійських ущелин, я відчував, що після заходу сонця нас огорне така непроникна пітьма, що й кроку не можна буде ступити без того, щоб не протаранити лобом яке-небудь дерево. От і сидітимемо тоді з напарником, наче у негра в… ну, самі знаєте де. Попри все я не міг нічого придумати, щоб якось зарадити ситуації.
Ми стовбичили в темряві посеред гір, нас поволі обволікала темрява. Із хмар, що чеберяли зовсім низько над скелями, сочився неприємний дощик, непомітно накачуючи вологою одяг та волосся. Крижаний пронизливий вітер з сердитим свистом ковзав по схилах гір, затягуючи нічний холод із гранітно-чорних небес в долину Кіто, що лишилась далеко за нашими спинами. Аж раптом Тьомик промовив:
– Чувак, я знаю, де ми можемо переночувати.
І тицьнув пальцем кудись у простір поміж деревами. Я спрямував погляд туди, куди показував друзяка, і від здивування аж прицмокнув язиком. Неподалік – якраз там, де кінчалась улоговина, – стояла невелика дерев’яна церковка. Спочатку я, пригадую, навіть зрадів і весело вигукнув:
– Круто! Якщо є церква, значить, десь зовсім поряд має бути селище!
Одначе напарник захитав головою і, обгледівши небо, яке щомить більше наливалось чорнотою, стурбовано бовкнув:
– Навряд чи ми встигнемо його розшукати… Я говорив про те, що нам, мабуть, краще переночувати в божниці.
– Ні! – я весь прибляк і скоцюрбився.
– Максе!
– Нізащо, чувак!
За все своє життя я навідувався до церкви три (ну, максимум – чотири) рази, та й то з великою неохотою. Переважно мене тягли туди силоміць: то на хрестини до кумів, то яйця на Пасху святити, то ще на якусь шоу-програму. При цьому ще жодного разу я не переступав поріг божниці сам. Повірте, сам я навіть не наближаюся до церкви! З таким вишуканим і розмаїтим житейським резюме (а воно, оце моє резюме, безперечно, вже давно лежить на видному місці у небесній канцелярії), я чудово розумів, що задля власної ж безпеки мені можна вступати у дім Божий тільки під прикриттям численного і добре висповіданого натовпу. Всі ті три (чи, можливо, чотири) рази, коли мені доводилося заходити до церкви, я шукав перед входом яку-небудь наскрізь постарілу бабусю. Таку, щоб як кульбабка: дмухни разок – і зразу на той світ, прости Господи. Такі «кульбабки» тільки про каяття й покуту думають. Я уповав на те, що Боженька не ризикне лупонути мене блискавкою, щоб, бува, не промахнутись і ненароком не порішити ні за цапову душу яку-небудь ревну праведницю. Облюбувавши підходящу бабусю, я прилипав до неї, мов присоска, і не відходив ні на крок до самого завершення служби.
Думайте, що хочете, але я знав одне: заходити в церкву разом із Тьомиком – це все одно, що лізти у басейн з крокодилами, яких півроку тримали на одному хлібі та воді, або ж, скажімо, застромлювати руку в кубло гримучих змій. Я не вірю, що Боженька пропустить таку лепську нагоду проявити свій праведний гнів і не підсмалить нам дупці.
– Я туди не піду! – ще раз обнародував свою позицію.
– Чувак, – Тьомик злився, – у нас немає ні карти, ні грошей, аби спинитися на ніч у якомусь мотелі. Насувається буря, мені холодно і хочеться спати, а ось ця капличка – єдина будівля, яка трапилась нам за останні десять кілометрів. Ти як хочеш, але я не збираюсь всю ніч мокнути під дощем і схопити запалення легень через те, що ти боїшся осквернити своєю присутністю священну оселю.
Я й сам скажено трусився від холоду, а тому розумів, що напарник має рацію. Але пересилити себе не міг. Так і стояв на місці, не рухаючись.
Тьомик не полишав надії мене переконати.
– Крім того, Максе, це ж… цеє… католицька церква, а ми з тобою – православні.
– І що?
– Я думаю, наші архангели не ризикнуть мочити тебе на чужій території.
Ляскаючи руками по плечах, я замахав головою, мовляв, даний аргумент вельми слабкий і непевний.
– І взагалі, чувак, – стояв на своєму Тьомик, – божниця ж недобудована! А недобудована церква – не церква! Правильно я кажу?
Я уважніше придивився до будівлі, котра вже майже повністю розчинилась у густій призахідній тіняві. Здається, вона дійсно незавершена, тож останній доказ видався мені цілком резонним.
– Ну добре, – врешті-решт здався я, – але пообіцяй мені, друже: коли раптом щось станеться… кгм… ну, не знаю… скажімо, почнеться щось підозріле, ми зразу підриваємось і тікаємо звідтіля нахрін. О’кей?
– Обіцяю, чувак! А тепер ходімо швидше, бо я скоро вріжу дуба від холоднечі.
6
Тьомик помилився: церкву добудували ще за царя Гороха, просто від старості фарба на деревині полущилась і майже всі шиби повилітали з вікон – от звіддалік вона й виглядала ніби як незавершена. Попри це всередині було тепло, сухо й затишно, можливо, трошки моторошно, але з часом я призвичаївся, заспокоївши себе шляхом самонавіювання. Повторюючи, наче мантру: «Все добре… все добре…» – я переконав свою розбуялу уяву в тому, що насправді знаходжусь зовсім не в храмі, а у звичайнісінькому гаражі чи ангарі.