Словом, усе йшло просто чудово до тих пір, поки Тьомикова здатність притягувати неприємності у, здавалося б, абсолютно буденних ситуаціях знову не запрацювала на повну котушку.
Я і напарник умостились на купі старої соломи, прілого листя та ялинкових гілок, які нагребли прямо під старий облущений вівтар. З боків, щоб менше дуло, поставили віконні рами. Гіпсова статуя Христа з розпростертими руками, вицвіла від часу, але майже непошкоджена, нависала прямісінько над нами. Нічний холод дошкуляв і примушував нас щораз ближче підсуватися один до одного, поки зрештою ми не злилися в міцних обіймах і ритмічно сопіли, випускаючи з ніздрів клуби пару і час від часу перестукуючись від холоднечі зубами, наче два радисти, які спілкуються морзянкою.
Несподівано на запилюженій підлозі трохи праворуч від нашого лежбища і прямо навпроти підкошеної кафедри проповідника проступив клаптик загадкового сріблястого світла. За мить схоже світіння заструменіло крізь порожні віконні рами. Серце моє завмерло, руки похололи, і я вже подумав, що просто вмру там на місці.
– Тьомо, дивись! – я ледь видушував слова з горлянки, а зуби в цей момент зацокотіли, немов друкарська машинка під пальцями вправної стенографістки.
Але замість того, щоб панікувати, мій товариш підняв руку над собою і спокійно тицьнув пальцем кудись угору. Задерши макітру, я побачив, що в одному місці – прямо над сяйливою плямою на підлозі – дах божниці провалився, і крізь отвір у стрісі можна було бачити клапоть неба. Чистого неба. У просвіток в покрівлі заглядала скибка молодого місяця.
– Певно, вітер розігнав хмари, – мрійливо прошепотів Тьомик, – а може, просто розвиднилось…
На мене аж гикавка напала – так відразу полегшало.
Артем тим часом не зводив очей з дірки в покрівлі, нерівні краї якої все чіткіше вимальовувалися в півтемряві церковки. Він дуже довго витріщався на такі далекі й чужі зорі, що люто зиркали зі сталево-чорних небес на нас, двох чужинців, а потім тужливо затягнув:
Тільки не подумайте, що Тьомик гарно співає. Якраз навпаки: музичний слух у хлопа не набагато кращий від річкового молюска, а голос схожий на виск вакуумного пилососа, який працює на повну потужність. Просто, розумієте, момент був такий – особливий; як ото в книжках розумних пишуть – несолодкий, але разом з тим якийсь емоційно-піднесений. Та й пісня, що не кажіть, трапилась хороша, житейська така.
Попри те, що співаю не краще за Тьомика, можна сказати, навіть у два рази гірше за нього, я схлипнув, притулився ще ближче до товариша і давай хрипло підвивати:
Аж раптом в одвірку церковного входу вигулькнуло виразне кружальце світла, надто яскраве, аби мати природне походження. Хтось світив крізь напівпрочинені двері божниці кишеньковим ліхтариком. За мить промінь проникнув у церковку, і яскрава латка, тремтячи, поповзла по підлозі до олтаря. Цебто у напрямку до нас із Тьомиком. Захлинувшись жахом, я зарився якомога глибше у листя й солому.
Затим з темряви пролунав грізний голос:
– Policia de la provincia de Cotopaxi! Manos arriba! Негайно вийдіть зі сховку!
– Що вони кричать? – злякано перепитав напарник, не впоравшись з іспанською.
– Це копи… – тільки й устиг бовкнути я, після чого мій напарник невідь чого зірвався на ноги, двома великими стрибками досяг порожнього бокового вікна божниці, пролетів крізь нього, немов якийсь, бляха, спецназівець із американського бойовика, перекотився через голову і чкурнув світ за очі.
Чисто інстинктивно я підірвався і кинувся за ним.
– Caramba! Ловіть їх! Хапайте! – донеслось нам услід. – Он вони! Біжать до лісу! – тут я зрозумів, що переслідувачів декілька.
Ми й справді, мов очманілі олені, неслися до густого переліску, що починався на відстані кількох десятків метрів від церкви.
За мить на повній швидкості ми ввірвались у хащі і на хвильку спинились, оскільки пітьма навкруг нас різко згустилася – слабке місячне світло зовсім не проникало крізь крони дерев.
– Слухай, Тьомо, а чого ми тікаємо? – питаю у напарника, намацуючи його руку в суцільній темряві.
– Я не знаю! – захекано пролопотів Тьомик. – Ти ж сам сказав, що там копи.
– Але я не говорив, що треба ушиватися!
– Як це не говорив? А хто вибив з мене обіцянку дати драла з церкви, раптом щось піде навкосяка? Я діяв строго за інструкціями.
Спересердя я смачно сплюнув собі під ноги.
– Ти знов усе переплутав, чувак! Я мав на увазі… ну, раптом там… метеорити почнуть з неба падати, чи блискавки сильно лупитимуть, чи щось таке…
– От халепа… І що тепер робити?
Аж тут… Спочатку я не розібрався. Думав, то так голосно хрустять сухі лісові гілляки під ногами переслідувачів. А потім щось чвиркнуло у мене над вухом, і в ту ж мить від дерева, коло якого я стояв, на мене сипонули скалки і шматки кори – нам услід стріляли з пістолетів. (N. B.: Еквадорці – вони й без того такий народ, що спочатку пальнуть, а вже потім заглядають, у що влучили. А тут посеред ночі, прямо в горах, двоє незнайомців кидаються навтьоки, відмовившись вийти на вимогу поліції. Ясне діло, по нас без попередження відкрили вогонь на ураження.)
– Вони десь тут! Зникли за он тими деревами! – загриміло зовсім поряд за нашими спинами.
Часу на роздуми не було.
– Тікаємо! – скомандував я, після чого ми з Тьомиком дунули галопом через ліс, неначе два кабани, обриваючи по дорозі листя і збиваючи головами найнижчі гілляки. Еквадорські поліцейські проводжали нас пістолетним вогнем.
На щастя, непроникна темнота, нерівність довколишнього рельєфу та відсутність собак у переслідувачів виручили нас. Завдяки цьому ми з товаришем досить скоро відірвались від полісменів.
Відбігши на безпечну віддаль, спинилися на краю величезної галявини, котра похило сповзала кудись униз, у темряву, і повалилися в кущі на узліссі, спинами прямо на холодну землю. Якийсь час я розрізняв лиш власне серцебиття та уривчасте дихання напарника, а потім все стихло. І тільки вітер знишка шарудів кронами у височині.
– Ти чув? – глухо прохрипів Тьомик. – Ти це чув, бляха муха?! Вони по нас стріляли, живодери кляті! Я ледь у штани не наваляв – таку нам тут паніку затіяли!
Несподівано я розреготався. Незважаючи на небезпеку бути викритими (чи на крайній випадок – підстреленими), я не міг стриматися і заливався, мов навіжений.
– Максе, тихше! – Тьомик силкувався затулити мого рота рукою. – Чувак, угомонись! Що з тобою таке? Геть очумів, дурбило!
Проте я ніяк не міг втихомиритися…
А сміх, знаєте, вельми заразна штука. Тьомик так і не второпав, через що я так запекло вирегочую, однак менш ніж за хвилину перестав затискати мого рота і сам гоготав, мов гусак, та іржав, як коняка. Якби в той момент мене й напарника почули еквадорці, на наших надгробках можна було б сміливо писати: «Так весело і смішно ще ніхто не помирав».
Заткнувся я тільки після того, як товариш запхав мені до рота пругкий пучок трави. Затим він і собі у пельку напхав якогось бадилля, оскільки попри всі намагання так і не зміг перестати сміятися. Лиш тоді ми затихли.
Отак ми й сиділи в якихось плішивих корчах посеред еквадорських Анд: скоцюбившись у повній темряві, неспинно здригаючись від внутрішнього безгучного реготу і напакувавши за щоки жмути соковитої трави, неначе два опецькуватих хом’яки…
7
Дана розповідь не матиме якого-небудь спеціального завершення з чітко окресленою та глибоко філософською мораллю. Я переповів її лиш для того, щоби, по-перше, пояснити, яким чином ми з Тьомиком знову опинилися в Латинській Америці, а по-друге, підготувати вас, шановні читачі, до наших подальших пригод. Якщо ви дочитали цю історію і вам невтямки, як двоє на перший погляд цілком адекватних хлопців можуть опинитися посеред неприступних Анд без грошей, спорядження, без теплого одягу і конкретних планів на майбутнє, відмовившись від затишного байдикування в одній з найчепурніших європейських столиць, та ще й отримувати від цього кайф, то вам, певно, не варто читати далі цю книгу. Не шукайте в ній логічних вчинків, виважених кроків, геройських подвигів та глибокої моралі, що надихатиме вас на шляхетні вчинки. Це лиш історія про двох навіжених чуваків, які на повну смакують життям.
Тож якщо раптом після прочитання першої хуліганської оповідки у вас у роті зостався гіркуватий присмак, а в голові застигла одна єдина фраза: «Вони що, ідіоти?…», краще відкладіть книгу вбік, бо на цих сторінках ви знайдете що завгодно, але тільки не заперечну відповідь на ваше слушне запитання…
15–29 вересня 2010 // Київ, Львів
Мої п’ять мільйонів доларів
1
Це сталося приблизно за рік до того, як ми з Тьомиком надумали пертися в Перу. Якраз після того, як мій товариш відхопив свою спадщину в Стокгольмі…
2
Того незабутнього зимового вечора у мене в голові зчинилося хвилинне сонячне затемнення (чи щось таке…), і я інспірував напарника на найбільшу авантюру всього нашого нікчемного життя, а саме – рвонути до Мексики у пошуках легких грошей, легких жінок та легкої слави. (На той час ми справді думали, що саме бойовий десант у Мексику був найбільшою нашою авантюрою; я ж іще не знав тоді, що через рік ми попхаємося в Перу, і навіть помислити не міг, що з того вийде…) Незадовго перед тим, як зірватися і чкурнути в Мексику, я покинув столицю Швеції і на кілька днів припхався до Києва, щоби перед далекою дорогою зустрітися з батьками й зібрати всі необхідні речі.
Прощання з предками забрало трохи більше чверті години. Розпачливих емоцій, сліз чи ще якоїсь шмаркатої чортівні, яка зазвичай супроводжує розставання батьків і блудного сина, не було. Взагалі нічого не було. Я просто сказав, що їду в Мексику і… поїхав. Чесно кажучи, мої старі не вельми зраділи моїй появі і не вельми бідкалися, коли я повідомив, що налаштований щонайменше на кілька місяців податися за океан – вишукувати щастя на чужій землі. По-перше, я й так рідко з’являвся в батьківському домі, через що тато й мама вже давно звиклися з думкою, що я постійно десь там, цебто дуже далеко. По-друге, всі мої нечасті появи означали для батьків одне: величезну купу нових і абсолютно незрозумілих їм проблем. Незрозумілих через те, що старенькі просто не могли второпати, як це я за один рік ухитряюся нахапати на свою голову стільки халеп, скільки нормальні люди не здужають наскладати за добрий десяток життів.
Збирання екіпіровки відібрало в мене ще менше часу, оскільки речей у мене було обмаль. Останні три роки я сповідував виключно кочовий спосіб життя, а тому привчився обходитись тільки найнеобхіднішим і не обростати непотрібним хатнім дрантям. Тож менш ніж за добу після прильоту зі Стокгольма я вже мчав у таксі назад до Борисполя, звідки старенький «Боїнг-737» мав понести мене назад у столицю Півночі.
Підстаркуватий таксист з вицвілими очима і прогірклим від куріння голосом запросив за проїзд 160 грн. Я дав йому двохсотгривневу купюру, оскільки дрібніших грошей в кишені не знайшлося. На що водій розвів руками, показуючи, що в нього немає здачі. Я занервував. Посадка на літак до Стокгольма от-от добігала кінця – часу гасати й шукати когось, хто зміг би розміняти двохсотку, не було.
Та несподівано таксист найшов вихід із ситуації.
– Я можу віддати тобі решту доларами! Підійде?
І він показав мені п’ять страшенно пожмаканих однодоларових папірців, так, наче ними хтось підтирався. Це по тодішньому курсу якраз складало сорок гривень. Я всміхнувся, розуміючи, що тих п’ять затасканих баксів навряд чи приймуть в банку чи в обмінному пункті у Швеції. Так само я не був певен, чи зможу розміняти таку потерту й наче коровою пожовану дрібноту на мексиканські песо після прибуття до Мексики.
Помітивши, що я вагаюсь, чоловік вдумливо й без поспіху проказав:
– Тримай їх при собі, хлопче, поки одного дня до кожної з цих одиничок не додасться по шість нулів, – він зробив паузу, пильно й серйозно дивлячись мені в очі, – і лиш тоді – можеш їх тратити.
Я комерсант, а комерсанти, знаєте, народ вельми забобонний. «Такими побажаннями не можна легковажити», – миттю зринуло у мене в голові. Відтак я посерйознішав і хутко забрав у таксиста долари, сховавши їх собі в гаманець…
3
П’ять стареньких доларів провалялися у моєму гаманці протягом усього того часу, поки ми з напарником валандалися Мексикою. Через якийсь час я припинив про них думати. Просто забув. Так вони й лежали: використати нема як, а викинути жаль. Лиш зрідка, перераховуючи нечисленні активи у час найбільших скрут, я натикався на п’ять сіро-зелених папірців і згадував про побажання таксиста. У такі моменти я довго витріщався на пожмакані «бакси», акуратно м’яв їх у руках, а потім ховав назад, сподіваючись, що коли-небудь слова старого шофера таки здійсняться.
Минув рік, я і Тьомик повернулися живими і побитими з Мексики, але небавом знову вирядилися в мандри. Цього разу в Перу, будучи впевненими в тому, що в Мексиці нахапалися достатньо мудрості, аби, займаючись підприємництвом на чужій землі, знову не «просвистати» останні штани. Вручені таксистом долари так і лежали в моєму гаманці.
До Перу, як ви вже знаєте, ми зразу не потрапили, помилково припершись у Кіто замість Ліми. (Саме у Кіто я вперше довідався, що національною валютою Еквадору є американський долар.) Зрозумівши помилку, ми з друзякою почали помалу пробиватися на південь – у напрямку перуанського кордону.
Наступного дня після того, як мене й напарника ледь не пристрелив нічний патруль коло якогось села далеко за межами еквадорської столиці, спіймавши попутку, ми добрих півгодини котилися на південь Панамериканою, милуючись красою високогірних андійських кряжів. Зрештою, залишивши за спиною добру сотню кілометрів, водій висадив нас на узбіччі, оскільки далі він завертав у гори і наші шляхи розходилися.
До вечора лишалося чимало часу, тому ми неспішно пленталися вздовж траси, час від часу виставляючи великі пальці попутним автомобілям. Ми подолали кілометрів три чи чотири, коли надибали невисокого молодого еквадорця, який без діла чатував на узбіччі магістралі поряд з великим і потужним позашляховиком «Toyota».
Джип стояв ліворуч від дороги, відразу за ним починалася прикрита заростями розбита ґрунтовка, що петляла на схід. Я не міг бачити, куди вона веде, оскільки небо на сході було затягнуте тугими хмарами, котрі на такій висоті, здавалося, пригортаються аж до землі. Однак відчувалося, що за щільною кучугурою хмар, схожою на недбале нагромадження пом’ятих після сну подушок, ховається щось по-справжньому могутнє, величне і… моторошне. Присутність якоїсь невідомої, але грізної сили за хмарами надавала кришталевому гірському повітрю незрозумілого свинцевого присмаку і примушувала раз за разом несвідомо поглядати на схід.
Не схоже було, що перуанець готується найближчим часом рушати на південь до Латакунги, проте я все ж вирішив підійти і привітатися. Після стандартного обміну люб’язностями ми ще якийсь час гомоніли про всяку всячину: про дорогу на південь, про погоду, про те, де краще заночувати, тощо. Хлопчина поділився з нами сушеним листям коки, що здавна використовується андійськими індіанцями в якості тонізуючого засобу, а білим мандрівникам допомагає боротися з гірською хворобою і швидше адаптуватися до зміни висоти. Я пригостив його цигарками. Натомість еквадорець запропонував нам з Тьомиком по бутерброду. Певна річ, ми не відмовились.
Якоїсь миті наш випадковий знайомий спостеріг, як я крадькома зиркаю на хмари, що кучугуряться на сході.
– Хочете, відвезу вас туди? – несподівано запропонував власник «Toyot’и».
– Куди туди? – перепитав я.
– Туди, – він задер руку і показав пальцем кудись у вишину, – на гору. Усього за двадцять доларів.
– А що там?
– Котопаксі – найвищий діючий вулкан планети, – повагом пояснив еквадорець.