порожній! Наступний кадр - гурт римських воїнів оточив Ісуса. Хтось пригощає
Його «Спрайтом», решта дружньо плескають Христа по плечі. Ісус із насолодою
робить ковток і відригує. Всі сміються. Грає увертюра з «Jesus Christ Superstar». На вечірньому небі спалахує напис: SPRITE ІМІДЖ - НІЩО. СЛУХАЙСЯ СПРАГИ!
Наступної, четвертої по рахунку секунди, обидвоє різко зупинилися, зачакловані. Ноги вийшли на просіку, й очам відкрилося те, про що не хотів
говорити завчасу вуйцьо Юлік.
Колія закінчувалася тупиком. Дерев'яна загорода, помальована колись чорними і
білими смугами, помітно вицвіла й облущилась.
Тупик, остаточна зупинка. Найколосальніше: те, що не вкладається в рамки
уявлень про Карпати. Зліва була залізнична станція - справжнісінька, сказати
б, автентична залізнична станція, така ж, як і в місті. Проста будова з
високим входом, вибитим вікном і брудно-блакитною колоною. Це радше
нагадувало не зупинку, а циганський навіс від дощу. Таких-от навісів між
Мукачевим і Львовом - по сотні на кілометр.
Напис на будівлі (звідки взялися букви у лісі?) говорив:
* СТАНЦИЯ
БЕСКИДЫ
її свідомість заціпеніла.
- А я казав, що то є ШОСЬ?! - здалека долинув голос вуйка.
Вона кивнула, вся ватяна: закривати рота чи трохи повтикати від здивування?
85
Вуйко Юлік молодецьким смиком вискочив на перон. Сперся руками в боки, задер
голову до неба і голосно втягнув повітря. З насолодою видихнув.
- Боже, але тут файно! - сказав він і пацнув себе по товстенькому стегну.
Терезка озирнулася довкола. Руді стовбури сосен, потикані цурпалками сухих
гілок, крони в небі стиглого винограду, шум потоку десь поруч і, забери його
біс прямо тут і зараз, НАТУРАЛЬНА ЗАЛІЗНИЧНА СТАНЦІЯ! Щось таке, що оглушує
своєю присутністю.
В кінці колії, де шлях замкнувся знаком тупика, стирчав незрозумілого
призначення важіль. Терезка підійшла ближче і придивилася. Важіль впирався в
іржавий кожух чорного механізму. Терезка потягла важіль на себе, потім
штурхнула вперед. «Під дощем метал росте швидше, ніж у приміщенні, - подумала
вона. -Так і важелі - вростають у механізм».
- А! Це колію переводити колись таке було, - озвався вуйко з платформи. -
Лізь до мене, тута ше стільки цікавого...
Терезка потягнула важіль сильніше, і той піддався туго, але по-справжньому
функціонально. На секунду в ній кольнувся ляк, як би не пустити під укіс
якийсь потяг. Обережно відійшла від механізму, але в руках залишилось
переконання, що десь щось вона справді змінила - і то змінила кардинально.
Вчинила невеличкий зсуф. Десь у паралельному вимірі від цієї секунди лінії
напруження завібрували іншими координатами.
Повільно пройшлася вздовж платформи, смакуючи теплом нагрітого бетону.
Поклала руку на асфальтовану поверхню.
Гаряча, шерехата, суха.
Прекрасно.
Аби вилізти нагору, довелося задерти ногу. Вуйко зупинився на самому краєчку
бетонного прямокутника. Запхав руки в кишені, зажмурився й підставив обличчя
білому сонцю. Терезка випрямилася на повний зріст, 86
скинула зі спини наплічник і вигнула спину, рахуючи, скільки разів хрусне.
Ледь чутно у її голові перевели колію: легкий поштовх, ніби час почав трохи
пізнити. Можливо, його стало більше тут і зараз.
Вдих.
Станція «Бескиды» нагадувала колиску найблажен-нішого спокою, який тільки
доводилося відчувати. А ще воно було місцем незрозумілої конденсації дежав'ю.
Якщо й бувають полюси вжебаченого, то це - переконливо один із них.
Температура перетнула платформу й заглянула у тінь навісу. «Де я це вже могла
бачити?»
Видих.
На стіні, відразу навпроти віконця каси, красувалася стильна мозаїка, викладена з кольорового скла, як то було модно в часи розквіту бароко - у
радянському трактуванні. Доповнювало барочний настрій світло. Станція Бескиди
в цей хмарний день своїм освітленням нагадувала собор у зливу.
Вдих.
Частина смальти встигла відвалитися (нею була всіяна підлога відразу під
мозаїкою), і це додало настрою нових обертонів. Деструкція.
Вона задерла голову, щоб належно оцінити красу. З-під стелі на неї дивився
суворий смальтовий гуцул. На очі насунута кресаня з пером, на плечі -
топірець, на грудях кептарик. Sex appeal.
Видих.
Зліва - забите бляхою віконце каси. Поруч висів практично втрачений в якості
культурної спадщини розклад руху поїздів. Піддалось розшифруванню: «Бескиды -
Львов 17 52».
Вдих.
Погляд упав на металевий кістяк лавки. У нанесеному вітром листі валялася
яєчна шкаралупа. Трохи далі - суха купа собачого лайна.
87
t
Видих.
І останній мазок - у кутку висів телефонний апарат.
Терезка підійшла на крок ближче, звідки можна було розгледіти цифри в отворах
диска. Підійшовши впритул, Тереза побачила потьмянілу табличку: ПОЖАРНАЯ БРИГАДА 01
МИЛИЦИЯ 02
СКОРАЯ ПОМОЩЬ 03
ТОВАРИЩ, ПОМНИ: БОЛТУН У ТЕЛЕФОНА -НАХОДКА ДЛЯ ШПИОНА
Немовби ненароком, вона зиркнула через плече. Крім вуйка, котрий сопів над
зав'язками її наплічника (добирався до запасів пива), більше нікого. Шпигуни
ховалися в ожині й лежали там тихо-тихо, навіть не дихали.
- І давно ти знайшов її? - спитала Терезка, водячи пальцем по отворах диска.
Сім. Дев'ять. Один.
- Ше як у березні. Два.
- Ціле літо сюда приходив. Прийду, знаєш, сюда з пивком, сяду так, подумаю. І
зразу легко так стає на душі, шо ну.
Три. Чотири. П'ять. Крутнула диском і послухала, як торохтить усередині
барабан.
- Дуже чисте місце, вуйку. Духовне. Шоб на душі отак світло робилося.
- А шо я казав? Спеціально для світлих людей. Таких, як ми!
Тупик. Рейки. Хмари. Свист у вухах. Терезка обвилася телефонним шнуром, як
удавом, і притулила слухавку до вуха. Тиша.
- Телефон класний, - сказала, повісивши слухавку назад.
Вуйко Юлік витяг мокру плящину пива і вдав, ніби відтикає корок бровою. При
цьому кутиком рота він тихенько сичав. Не відриваючись від цього заняття й не
дивлячись на Терезку, вуйцьо докинув:
- Він якось дзвонив.
Терезка озирнулася й недбало сперла лікоть на ящик телефона. Вуйко перестав
сичати і підняв голову.
- Дзвонив, бігме! Коли я так само сидів собі тута, ворон рахував. І тута як
смикнуся! Чую - шось за спиною дзвонить. Я такво озираюся - а то телефон
дзвонить. Мені аж руки стерпли. Чую, задниця вся зіпріла... Десь, може, хвилину дзвонив. А потім так само перестав.
- Та йди...
- Бігме не брешу.
- То, може, ти собі, вуйку, трохи... ну, вмазав перед тим? Ну, пивка там...
Може, кислячка того з яблук, шо в тебе в пивниці?
- Та то дурниці, шо я там випив. І то ше коли я пив, ше як зранку! А як
почув, шо та іржава будка дзвонить, то весь хміль відразу вивітрився.
Вуйко відіткав нарешті пляшку і зсьорбнув піну. У повній тиші він передав
пиво Терезі. Та ковтнула й собі. Пиво спінилось і потекло на руку.
- А чого ти слухавку не брав? - спитала нарешті вона, витираючи долоні об
джинси.
Вуйко не доніс плящину до вуст на якийсь сантиметр.
Завмерши на секунду, він відставив пляшку вбік і уважно, з якоюсь осудливою
недовірою глянув на ЇЇ лице, наче всього хвилину назад мав про свою небогу
набагато вищу думку.
- Хіба не ясно? Я Ж БОЯВСЯ!
Зійшовши з гір до міста, вони знову затарилися в магазині пивом. Не інакше як
після сьомого пива вуйко увійшов у
88
89
стан підвищеної сейсмічної чутливості. Усі нерівності простору він сприймав
дуже гостро. Сказати б, уособлено. В цю діру врато було приїжджати хоча б
заради цього п'яного марення і нав'язливих вибачань перед перекинутими
пляшками чи зачепленим ногою табуретом. її вуйцьо, коли п'янів, робився
натуральним пупсиком.
Єдине, що могло проламати цей стан душевної витонченості, схожий на hymen хористки (трохи вправо, трохи вліво - і вуйцьо, спотикаючись і вибачаючись, біжить ригати з балкона), - так це вуйкова жона, цьоця Настя. Цьоця повинна
була повернутися не раніше сьомої: вона їздила на роботу в райцентр Бобехів -
до школи. Цьоця Настя, химера в оренбурзькій хустині, вміла так псувати
забаву, як ніхто. Різала по живому. Практично кожні її відвідини родини
знаменувалися шлейфом затяжних скандалів і здавлених кухонних сліз.
Цьоця Настя була нестерпна. Дитя індустріальної хімії, злісна вигадка
зоотехніків і похмільний жарт таксидермістів, істота з плескиґласу, клізма в
сраку на Івана Купала, поліуретановий жах целки-патріотки. Коротше, манда
їбанута, по-іншому й не скажеш.
- Ну шо, вуйку, будемо слухати музику? - поцікавилася Терезка, коли той
вгніздився у зручному фотельчику навпроти відчиненого балкона. Теплий протяг
надував фіранки білими вітрилами. Було дуже по-недільному і надзвичайно
післяобідньо, як у селі на празнику.
Те, що наступив час медитувати на музику, виражалося в певному рівні вуйкової
розкріпаченості - попіл від цигарок він струшував прямо в улюблену мисочку
цьоці Насті, ту, що з орнаментом. Час від часу вуйко либився, показував на
мисочку і п'яненьким голосом промовляв:
- Боже, яке міщанство! Яке міщанство!.. - і струшував туди попіл.
Все. Вуйко був готовий ділитися своїм героїчним минулим.
90
Терезка включила «The Doors» (Break on through, вуйку), підсунула свій фотель
до вуйкового так, щоб можна було зручно викласти ноги на поручні, й
приготувалася слухати.
- Ну, розказуй, - скомандувала вона, і вуйко слухняно почав.
8
- Значить, як був я ше молодим, я СТРАШЕННО хіпував. От ти знаєш тих всіх
олдових? Алік, Пензель, Пружина, та? Так вони всі - СИНКИ в порівнянні зі
мною!
Був я ше, значить, у школі. І шо? І ріс би собі простим хлопчиком із жирним
волоссям, а не! Знав я тоді такого собі Мацька Пожежу, єдиного нормального
пацана на цілі Мідні Буки. Він жив на розі Щорса, біля «Утюжка», де колись
була парихмахерська. Я тобі розказував про парихмахерську? Ну ладно, це
потім. А в Мацька були родичі в Чехословаччині. То якось вони прислали йому
«Виш'ю вер Хєр» «Пінк Флойда», на пластинці. Новесенька, нерозпечатана ше. Як
зараз пам'ятаю: там на обкладинці такий дядько, весь у полум'ї, тисне руку
іншому. І якісь ангари. Мацько сказав мені, шо то Брєжнєв і Хоннекер. Внизу
там так по-ненашому «MUZA» писало. То якось Мацькова мама поїхала десь до
вуйни, а я пішов до нього на ніч. Ми з ним закрилися на кухні, принесли туда
програвач і сиділи і слухали. Ми ше тоді, пам'ятаю, купили папіросів -
фраєрували собі. Сиділи, курили і слухали. То ми, як перший раз послухали, подумали, шо то якась радянська естрада. А ше раз послухали, то нас так
пройняло, шо ми потім слухали ше разів з п'ять підряд. Нам не треба було
наркотиків, нас крило так, шо хотілося плакати, сміятися, кричати, катулятися
- все нараз. А найбільше, шо я відчував - то вдячність невідомо до кого.
Певно, до тих Людей, які створили таку прекрасну музику. Ми слухали і слухали
цілу ніч. І кожен раз - оргазм. Над ранок ми лазили Мідними Буками, як п'яні, й горланили: «Каманхіа Діабой, Хевасіґа! Юґонаґоуфа!». Це були хвилини мого
єднання з Абсолютом, Терезко. Я був на небі
91
?f
в алмазах, і все в мені кричало: «Ше! Ше!». Я тоді їсти, не збрешу, тиждень
не міг! Тільки про ту музику й думав!
Ми з Мацьком до Львова як поїхали хіпувати, стусу-валися з такими собі
Китайцем і Рудольою, постійно бухали з ними, а потім давали чувакам
переписувати в нас «Пінк Флойда»!.. А вони собі на тому бабки робили -
переписували іншим на бобіни за три рублі штука. Ех, молоді ше були. Ідейні.
- ...Або ше таке було: раз я запустив патла, а мене директор до кабінету
викликав. Не розказував? Говорив мені директор, щоби я постригся, бо зі школи
виженуть. Та! Розглядали мій випадок на педраді, і постановили: ...
- ...Або як я пішов пішки з Мідних Буків до Львова, оце я хіпував!
- ...Або як я в клубі танці робив! А сам напився! Та то взагалі був гаплик, які мене тоді малімони спричандалили!
- ...Або як я гашиш курив, ото я хіпував! Не розказував хіба? Приходжу я, значить, якось в десяту общагу, а там жили такі два бангладешці, називалися
Абдул та Ібрагім. Перший рік їх ніхто не міг відрізнити, тому всі просто
казали: «Абдул -Абстул-Абтабурэтку». Так-от: завалюю, значить, я в триста
третю, в сумці снаряд «чорнило», а ти знаєш, як я заходив, нє? Я НОГОЮ двері
відкривав! Ото я розумію - ото я дійсно хіпував!.. Ага. Ну, і ті бангладешці
кажуть мені: «Бронік, мілий, хочєшь, гашішь пакурім, да?». То я з ними пішов
у кімнату. Включили ми, як ото зараз, «Дорсів». Витягують вони той цілий свій
гашиш, а то, виявляється, смола така. Загорнута в листок тютюну і ниткою
чорною перемотана. Ну, я подивився, «Та добре, - кажу. - Куримо!». Пам'ятаю, дуже сильно від нього кашляв. Куримо ми, аж тут чуємо - «The End»
починається. Хтось звук як влабав, так ми всі в осад і випали! А за стінкою
якийсь араб п'яний спав. То він з того всього аж прокинувся і прийшов до нас, каже: «Включіть мені ТО ше раз»! От такі деньки то були!.. А гашиш не цепив
мене! Я зразу поняв: наркотики - то не для мене! Тільки голова від них болить
і спати хочеться!..
Сухий паркет у коридорі зарипів, і в кімнату, яка встигла вже згубити чіткі
контури за клубами диму, ввійшла цьоця Настя.
Але вуйко не розгубився і першим радісно вигукнув:
- Настя! Дивися, які ми хіпі!
- Йой! Боже! Ти здурів, Юльку! У вітальні курити?! Терезка?! То ти куриш?!
Ану вже кинула з рук! Йой! ТА ВИ П'ЯНИ То ти мені дівку споїв, ти, скотино!
- Ми хіпі! Ми хіпі! - в екстазі вигукував вуйко Юлік і розмахував у повітрі
складеними буквою V пальцями. - Я старий хіпун, а ти хто?
- Йой, хіпун?! Та ти срака стара! Подивися, на шо ти подібний! П'яний, як
бельок! Ану вже мені тут всьо поперевітрювали! Йой! В МОЮ ТАРІЛЬОЧКУ - І
ПОПІЛ? Ти безсовісний!!!
- Ціхо! Ми з Терезкою тутай хіпуєм, а ти шо тут робиш, я не знаю! Ти на
роботі маєш бути! Ти міщанка! А я старий хіпі! Я з бангладешцями гашиш курив!
- Йой, будеш мені ту байки розказувати! Гашиш! Тоже таке скажеш! Ану, Терезко, вже мені музику тихше зробила! Шо сусіди скажуть?!!
- Та срала я на Ваших сусідів!
- Гі-і-і! Дівко, май Бога в серці! Та тебе ні один кавалер не захоче, як
будеш таке казати!
- І я срав, ясно?! Ми з Терезкою обидвоє срали! І то з високого горба! Бо ми
такі хіпуни, шо тільки дай дорогу!
- А ти шо тішишся, старий осел? Подивися, шо з дівки зробив! Але чекай, чекай! Я тобі таких хіпунів дам, шо будеш знати, як у вітальні курити! Чекай, чекай, Матінка Божа всьо бачить! - і цьоця Настя люто тицьнула в образ, що
висів над килимом.
На що вуйко аналогічним жестом показав на балкон:
- А хочеш, ми тебе з Терезкою з другого поверху викинем? Х-ха! Думаєш, не
зможемо? І не таких викидали! Та я, коли в общазі жив, та я з афганістанцями
знаєш шо робив? Я гашиш курив!
92
93
- З бангладешцями, вуйку.
- Та один хуй. Ну шо, Терезко, заходь зліва, а я таково справа... І таково ЇЇ
попід руки, і-і-і-і-і ррраз!.. І-і-і-і дв-в-ва!
- Пусти, зараза! Пус-ст-ти, зволоч! Ай, людоньки! Кидають!
- Та ж ми, вуйку, хіпі! Ми ж такі добрі!.. Зла нікому не... Ех, пізно...
- Точно, пізно. Треба було їй раніше думати. А вона думала, шо я такий
простий! А я нє-е-е, я хіпі!.. Між іншим, про афганістанців. Ми з ними з
дев'ятого поверху вики-дували чучела. А в чучела клали банку з томатним