на незабудь про тоді, коли.
75
її вуйко був СТРАШНИМ ХІПІ - теж тоді, коли. І, ясне діло, він завжди був
ПРОТИ.
(принаймні, тоді, коли)
Різниця у ЗО років дозволяла вуйку Юліку переповідати Терезі власне життя у
манері «знайди дві тисячі сто сімдесят п'ять відмінностей».
Байки були щоразу іншими - і щораз правдивішими, натурально. Для Терезки не
існувало кращого реляксу, ніж довіритися вуйкові у тих невинних, безглуздих
побрехеньках, поданих під соусом із настільки непереконливих деталей, що рот
мимоволі розпливався у посмішці: мовляв «Ну-ну... та ні, чому ж не вірю -
вірю, тільки от...»
Останніх років зо три у думах вуйця Юліка витав гнилісний дух мейнстриму. Він
влаштувався завгоспом у музичній школі й на старості літ здивував рідню, коли
одружився на тутешній училці - місцевому генетичному курйозі з чорними
рухливими брівками довкола рота, які він (курйоз) регулярно голив Юліковою
бритвою.
До дітей у них справа не дійшла. Вуйкова половинка, цьоця Настя, зосередилась
на тому, аби поскорше покінчити з неспокійним хіпівським минулим її хатнього
зайчика.
Зайчика, бля.
Того ж вечора, коли я підсунув Температурі записку (розраховуючи на зовсім
іншу реакцію - більш невротичну), дівчисько-феномен вразило мене своєю
твердістю. Бо мало хто, закрапавши «плазму» вперше, наважиться фокусувати
силу зору на безжальності. Тим часом кожен, хто спостерігав за Терезчиними
діями, упевнився, що вона дійсно ходячий феномен.
Так от. Дівчисько-феномен спакувало у наплічник дощовик, наготувало
«карпатські» черевики (які вдягало тільки тоді, коли їхало в гори), перевірило, чи заряджена
76
плівка у фотоапараті (про який воно у найпотрібніші хвилини завжди забувало) і докинуло пару книжок з геометрії.
Потім Терезка стояла на балконі, перехилившись через перегородку, крутила
задом і мугикала якусь мелодію. Часом завмирала і дослухалася, як матюкаються
і копають м'яча дітиська внизу. У повітрі стояв запах осиних яблук. На думі
чогось було так сумно, що аж хотілося малювати простим олівцем. Пахло
далекими вітрами з моря.
У місто прибувало солоне повітря з Антарктиди.
Терезка спробувала уявити, як воно там: неозорі пласти білого, і тільки де-
не-де темні плями проталин. Антарктида нагадувала їй про «плазму».) БІЛЕ
Чим холодніше ставало надворі, тим тихіше робилося їй на душі. Коли на
балконі стало зимно стояти босою, вона вилізла з ногами на ліжко. Підлогу
надалі вкривали підручники з хімії, походження яких залишалося невизна-ченим.
Кульковою ручкою Температура малювала на ковдрі великого полярного моржа.
Потім пішла у туалет. Почалися місячні.
Вночі було зимно і пахло морем. У кімнату крізь неза-чинену кватирку залетіло
аж вісім сонечок.
Терезка і станція «Бескиди»
Вагон, у якому їй довелося їхати до самих Мідних Бук, був забитий тхнучими
сутностями без форми та імені, що тіснились по п'ятеро на полиці; страшні
чорні мадяри, схожі на переспілу ожину, голі по пояс, вусаті, з кудлатими
животами, сиділи в тамбурі на своїх клунках, не інакше як наповнених
відрубаними головами, курили, а хрестики на
77
їхніх шиях від поту ставали гарячими й липкими, і здавалося, десь далі, ближче до локомотива, в котрійсь із засраних параш криється портал
прямісінько в пекло, звідки ці функціонери Люципера й приперлися на перекур.
На перон вона вийшла з помітним полегшенням. З гір тягнуло холодом.
Ноги її вже відчували втому.
Полотно колії знайшлося, коли сонце минуло зеніт. За останні три години
блукань горами її наплічник відчутно полегшав - там залишалося якихось три
пляшки пива.
Вуйко Юлік, завгосп і хіпан, товстунець і веселун-екстраверт, відійшов на
кілька кроків убік - відлити. Робив він це діло напрочуд артистично: манірно
розстібав ремінь, з виразом благання про милість богів закидав голову до
сосен, з виглядом битого бітломана кивав у такт пругкому шумові сечі по моху.
Для досвідченого ока цей драмгурток свідчив про одне: вуйко Юлік набрався.
На плече тим часом упало яскраве червоно-чорне сонечко. Втягнуло крильця і
поповзло за шию. Поруч, під буком, вуйко голосно, зі смаком зітхнув, ніби
після сечоспускання в легенях зібрався млосний вихлоп, струсив невидиме
щупальце і почав заправлятися.
Тереза дістала з кишені м'яту пачку «Прилук», добула пштричком погнуту
цигарку і недбало вставила ту в кутик рота.
- О! - коли вуйко побачив цей жест, його очі спалахнули. - І мені так! Як
хуліганові!
Терезка приліпила до пересохлих вуйкових вуст сигарету і припалила сірником
на двох. Вуйко Юлік по-школярськи витягнув губи і випустив дим. Він глянув на
своє відображення у сонячних окулярях Терезки і з блаженною посмішкою
підтягнув штани.
78
- Ти мене звільняєш, Терезко. От ніхто так не вміє, як ти, їй Богу, - сказав
вуйко і виконав довкола неї невеличкий танок п'яної бджоли. При цьому вуйко
вимахував нижньою губою, до якої прилипла папіроска. Папіроска смикалася як
жива. Вуйко махав долоньками на єврейський манір і крутив задом. Було весело.
Терезка гмикнула. Затяглась «прилучиною» і по-бандит-ськи схаркнула.
- Я себе зараз такккою хіппіскою почуваю, шо то капець! - довірливо сказала
вона. Ці слова мали слугувати своєрідним камертоном, за яким вуйко будував
подальші речитативи. - От повернемося на хату, включиш мені Боба Дилана, гаразд?..
- Тю, питаєш! Ти ж знаєш, ми з тобою зараз - останні хіпі. Останні якшо не в
Україні, то у Львівській області точно. Думаєш, зараз ше хтось нашу музику
слухає? ТА НІ-ФІ-ГА! Це тільки ми такі к-кллльові... Ббоже-боже! Подумати
тільки: єдині у всій Львівській області, хто ше слухає «Джеферсонс ейрплейн»!
І перші почали, блін!
- Як у Біблії, - підкинула дровець Терезка. - Будьмо уважні: з землі прийшли, в землю вернемось.
- А «Пінк Флойда» все одно слухати будемо.
- Точно! Скажу тобі щиро, - Терезка пацнула вуйка по плечу. - Ми з тобою, вуйку, такі класні...
На вуйковому лиці розлилася посмішка: «Оо-о-о-ооо! Ну такі-і-і-і вже кла-а-а-
асні!..». Вуйкові кортіло обійняти цілий світ, вловити момент звільнення
кожною чутливою волосиною свого тіла.
- Боже, які ми класні, - нагадала Терезка і покосилася на вуйка. - Вуйку! Ми
вільні! Ні жони твоєї вольтанутої, ні роботи, ні школи! А музика? Ах, ах, яка
з нами божественна музика, вуйку! Ах, «Джетро Талл»! Ах, «Дорс»! А «Пінк
Флойд»?! Ах-ах-ах!
- ТА ТО ОБШЕКАПЄЦ!
- Мене ВЖЕ в'ючить, - закінчила вона пальчиком і завмерла в передчутті.
79
I вуйко не підкачав:
- Ой, правдоньку кажеш. Ми вільні, як перші й останні хіпі! Ми покоління Літа
Любови! Ми діти Революції номер Дев'ять! Ми квіти в люфах автоматів...
- Ми пташки божі!
- Ми ослики!
- Ми песики! Ми качечки!!!
- Ми точечки!!!
- Ми дужечки!!!! МедузочкиН!!!
- Але жми класні! - і вуйцьо Юлік зіжмурився від щастя, мов котяра. І, ніби
зважившись на подвиг, додав:
- Ми такі класні, шо я ПРОСТО ХУЇЮШ
Терезка шанобливо посміхнулася. «А ти вже хвилювалася, що вуйка не прорве» -
сказав їй голос.
- Ну то вйо, вуйку! - скомандувала вона. - Вперед, на колію! Далеко ще?
Вуйко озирнувся і почіхрав задницю.
- Там, - він показав рукою на схід, у темряву крон і паркість папороті.
Терезка поправила наплічник, струсила попіл і підняла голову. У дзеркальцях
окулярів зблиснула паволока хмар. Вздовж неба прокаркала ворона.
Вуйко рушив, на ходу смалячи й розказуючи чергову побрехеньку.
4
- Я, ше як був у такому віці, як ти, мав патла, - почав він.
- Як у Фредді Меркюрі?
- Ну... Може, не такі довгі, як ти собі думаєш... приблизно так десь по вуха.
Але в школі хто би таке допустив?! Написали про мене і про Мацька Пожежу
навіть у шкільній стінгазеті! Казали, галстука заберуть, з комсомолу
виженуть. Але ти ж знаєш, як я тоді страшно хіпував! Тоді вони, значить, шо?
Кличуть мене до директора, так? А він і каже, мовляв, так і так, «Товаришу
Торба, от ми зараз викликаємо Ваших батьків і або ти сам, сука патлата, ідеш
в парихма-
80
херську, або самі знаєте, товаришу Торба, шо тоді ми вам відірвемо...» . Ну, ти розумієш, про шо я. Про значок ГеТеО. А я взяв і не пішов у
парихмахерську! І думаю: а, хай! Хай відривають! А на ранок приходжу до
школи, там у коридорі школярі гасають, а ми з Мацьком такі вже хіпові, стиляги, блін, ну такі, шо ну його нафіґ! А тут біля вікна директор стоїть, нас, видно, чекає, перевірити, постриглися чи нє. Ну, і тут він як гляне на
нас, так всім зразу ясно стало: піздєц пацанам. Розкриває він рота і до мене
так-во: «Товаришу Торба!..». А я таково став, руки в боки, і кажу: «А я Вам
не товариш!». В коридорі тиша, всі на ципоньках, а тута забігає наша
географічка йобнута, та, шо глобуси колекціонувала, з двома глобусами в руках
і кричить на все горло: ...О, так он де він!
Вуйко тицьнув пальцем на кущ папороті. Терезка нагнула черевиком папороть і
серед налипів глиці та злиплого листя побачила головку іржавого костиля.
Скопнула листяний наст. Костиль забитий у прогнилу, врослу в землю дерев'яку.
- Вона? - спитала Терезка.
- Вона. Тут усе трохи заросло... Далі видно краще.
За кілька кроків вона справді побачила шпалу - вогкий кусень чорної трухи.
Шпалу вздовж і впоперек споясали блискучі траси слимаків.
Терезка змела ногою злипле у пласт торішнє листя. Залізна пластина і черговий
чорний костиль. Білі нитки міцелію.
Кроків за двадцять колія показала себе у всій красі.
Шелестіли дерева.
- Вуйку, а от скажи мені: кому це закортіло побудувати посередині Карпат
залізницю?
Вуйко знизав плечима.
- У тому то й річ, що ніхто не відає, - сказав він. - Ге! Думаєш, я не
питався? Ніхто про це місце навіть не чув. Але я не дурний. Я його нікому не
показував, тільки тобі.
81
Терезка йшла, переступаючи зі шпали на шпалу. В наплічнику подзенькувала
тара. Поверх дерев'яних колод тягнулися бурі бордюрчики рейок.
Вуйко кривив забавні міни, мов першокласник, що переніс менінгіт:
- Ти ж подумай, Терезо, який це дарунок для нас! Вкинься в саму атмосферу
відкриття: от ти, така крута хіпка, і твій вуйко - останній мрійник і
невиліковний романтик, а тепер ще й завгосп у музичній школі, йдуть лісом.
Карпати. Осінь. Легка імла висить над горами, шумлять ялини. Біле небо
кольору стиглого винограду... скоро моє День народження... Нічим не
стримувана свобода...
- А виноград який, перепрошую? Ізабелла чи «дамські пальчики»? Чи білий?
- Синій, з нальотом. Слухай далі. Осінь, та? Нічим не стримувана жага
свободи, вкидуєшся? І ми, старі хіпуни, находимо у затінку сосен і поростях
моху шматок справдешньої залізниці. Скільки їй років? Ніхто не знає. Стара-
престара. Але добрі-добрі хіпі знають: така знахідка кудись таки заведе.
Запахло грозою.
Ніщо не торкало і не збуджувало Терезу так, як шум лісу і гаряче, біле небо, справді схоже кольором на осінній урожай ізабелли. Вона підняла голову.
Далеко попереду засвітила просіка.
- Уяви, вуйку, а якби зняти з цього фільм? - сказала вона, натхненна раптовим
ґенієм. - Такий дуже тонкий та елегійний. Русинський імпресіонізм у світовому
кінематографі. Естетизуючі деґенерати на руїнах нації. Як тобі?
- По-моєму, заєбісь ідея.
- Правда? От, наприклад, такий ряд: ідуть двоє в лісі вздовж закинутої
залізничної гілки. Все чорно-біле, майже сіре, наповнене сяйвом. Лиця людей
оповиті серпанком добра і гуманізму.
82
- Та, але в руках чоловік несе алюмінієвий тазик з капустою, а дівчина -
гумову качечку... і кріп у жмені...
- Чи навіть не кріп, а конторну рахівницю. Арифмометр. Вуйко скривив губи.
- Глядач подивиться і подумає собі: «Ага, рахівниця. Ну, ясно. Ідуть шось
рахувати». Нам закинуть поверхневу предметність.
Терезка промовчала.
- Слухай, - озвалася вона. - А тебе ніколи не причан-далило реклами
придумувати?
Вуйко знизав плечима.
- Ну, тоді слухай, бо мене спричандалило. Значить, телевізійна реклама
журналу мод. Такого дуже просунутого й ультраструйового. На кухні сидить юнак
спиною до камери. Чути, як запалюється сірник. Чути, як чувак затягується.
Половина думаючого населення України зразу викуповує, шо до чого, - чувак дує
бамбалачу. Чутно, як він затягується, а потім - наростаючий звук ударів
серця, як у Пінк Флойда. Люди сидять, чекають, коли ж він видихне, час іде, нарешті чувак видихає дим і починає тихенько так підсміюватися. Потім голосно
ірже. Потім він регоче, як несповна розуму, і голосно вигукує: «WHAT A BEAUTIFUL LIFE!!!». Тут з'являються обкладинка свіжого випуску журналу, там
якась «Бурда мода» чи альманах «Пізнайко», і титри англійською: We also think that way
- Ого, нівроку! Хоч, як на мене, надто буржуазно. Я от, наприклад, вже таку
собі бачу: ніби ідуть лісом двоє грибників і нічого не можуть знайти. Стають
отак біля берізки, заморилися, поспиралися на патички, на порожні лубочки
втикають. Тут один каже: «От зараз би піци». А другий в'їдливо так
відповідає: «Ахуїци, бля!». І разом, мов осяяні, вигукують: «Піца «Ахуїца»!
Хтось набирає по мобільнику номер, замовляє піцу-ахуїцу з грибами і сиром, і
ми вже бачимо, як поміж берізками біжить пінгвін зі срібною тацею на
піднятому крилі. Підбігає до охуїлих
83
грибників, знімає з таці покришку, а там - паруюча духмяна піца. Грибники
беруть по шматочку і кусають, примовляючи: «Справжня піца - піца «Ахуїца»!
Терезка засміялася, а вуйко знову зупинився попісяти.
- «Пиво «Львівське», - сказав він, заправляючи майку в штани. - Відчуй
полегшення!» Між іншим, можу тобі ше одну запропонувати: стоять двоє чуваків
над панорамою нічного міста. Асоціативний ряд - декаданс там, екологічна
катастрофа, торжество тєхнікі над человеком... Лиця в чуваків задумані й
одухотворені величністю занепаду. Один так риторично воздіває руку над містом
і запитує: «Майбутнє..?». А інший з таким пафосом йому: «ВІДСУТНЄ!!!». І
напис: «ЙОГУРТ «БАБАЙ». УПИР СЕРЕД ЧУМИ».
- Нівроку так. Колись я теж так забавлялася, коли по місту сама лазила. Теж
одну, дуже концептуальну, придумала. Якраз вкладається в рамки русинського
імпресіонізму, чи як там було.
- А ну давай.
- Ну, уяви таке. Вздовж Берлінської стіни бредуть собі двоє типків, курять
якусь папіроску на двох і копають поперед себе бляшанку з-під «Кока-коли».
Ідуть, ідуть, ідуть... На стіні пістрявіють антифашистські ґраффіті. Стіна
довга-довга... Ідуть, копають, курять... Ідуть... копають... курять... Ідуть.
Копають. Курять. По двадцяти хвилинах такого ненав'язливого відеоряду один
закумарений чувак, не витягуючи рук із кишень, копає бляшанку з-під «Коки»
сильніше, і та відлітає десь убік. Слоган: PEPSI. FUCK IT!
Вуйко радісно кивнув.
- Винятково для галицької ментальносте рекомендую: ПЕПСІ. ПОХУЙ! - додав він, люто розкурюючи чергову цигарку, ніби висмоктуючи з неї душу. - У принципі, радикально. Але можна й жорсткіше. Значить, так: панорама Єрусалима. Над
Голгофою сідає сонце, і силуети хрестів на ній геть чорні. Камера показує
лиця двох розіп'ятих мучеників - вони виснажені болем і сонцем. їхні губи
84
потріскалися від спраги. Камера показує центральний хрест... але він