місцях проникнення, розпороти наш світ на клоччя), місці, обжитому
структурами, що вистежують і відлунюють голоси.
Анахронізм є найпершою ознакою близької присутності номада.
Щоб затягнутися у вир номада, необов'язково розмовляти з ним (хоча це й
полегшить процес). Достатньо впасти йому на хвіст і переслідувати непоміченим
так довго, як це видається потрібним.
У Львові номадів найчастіше можна зустріти на Високому Замку.
- Та? А чому саме тут? - поцікавилась вона, коли Антон закінчив свій
інструктаж.
- Високий Замок, увесь цей парк - живий організм. Він самоусвідомлюється. Від
кожної людини, яка там прогулюється, він черпає енергію. Йому вигідно, коли
по ньому ходять якомога довше. Тому пагорб розвинув на собі пастку -
повпливав на окупований собою простір таким чином, що паркові стежки утворили
енергетичний лабіринт. А поскіль-ки він сам як та воронка, то й притягує
номадів. Високий Замок - номад. Тільки не такий текучий, як ті, яких
використовують видці. Повільніший. Щоби просочитися під час спілкування з
Високим Замком на таку ж відстань, як при годинному спілкуванні з
людиноподібним номадом, потрібно прожити на його території кілька років.
- А ті люди, шо живуть біля підніжжя гори, вони як?
- А вони зовсім не люди, - посміхнувся Антон.
Ведучи таку розмову, вони блукали парком і копали купи сухого листя. Потім
спустилися схилом пагорба, аж поки не знайшли зручної криївки між дерев і
чагарника.
104
- Тут проходить одна з їхніх ліній, - повідомив Антон і сів на зігнутий
стовбур дерева. Терезка кинула на землю свій наплічник і сіла поруч. Антон
глянув на годинник.
Рух сонця. Усвідом це.
По годині мовчанки біля їхніх ніг сформувалася гірка недопалків. У Терезки
своя - з білими фільтрами, в Антона своя - колекція жовтотілих, із
позолоченими обідками. На кількох білих недопалках рожевіли залишки помади.
Терезка спробувала уявити собі людину, яка випадково натрапить на цей
гербарій. «Сиділи собі хлопець і дівчина, - подумає такий перехожий. - 3
одного класу. Прийшли, мовляв, після уроків, посидіти, побазарити. Він -
бику-ватий і самозакоханий, вона - блядовита, але по-своєму вперта. Сиділи, говорили про кохання, про останню дискотеку, яка й дала привід для подібної
зустрічі в кущах; про Колю, евентуального суперника бикуватого та
самозакоханого однокласника, який перериває постійні павзи в розмові
риторичним: «Ну так ШО?». А вперта дівчина, відводячи від напомадженого рота
білофільтрову цигарку, відповідає: «А шо тобі взагалі треба?». Однокласник
боїться висловити свої наміри, тому красномовно сопе. І курить.»
«Як романтично, - замріялась Терезка. - Зі мною так не розмовляли.»
Нагадавши собі дещо, вона озвалася:
- От ти тусувався з Курсантом... Антон кивнув головою.
- То ти знаєш, де він подівся?
Небуденна гра міміки на його обличчі змусила подумати, що для неї це
залишиться таємницею. Однак Антон відповів:
- Курсант упав у небо.
- Як це? Метафорично?
- Ніскілечки. Я бачив на власні очі. Ну, ти чула про ту історію, як він у ніч
на Купала собі пузо порізав?
- Ну. І пішов у ліс. Більше з тої пори ніхто його не бачив.
105
- Я там був разом із ним. Як тільки-но взялося сіріти, я пішов шукати його.
Знайшов його аж на вершині. Нівроку так вимахав, виліз на сам верх.
Спершу побачив простягнуті волохаті ноги. П'ятки чорні, потріскані, а де-не-
де чисто-бежеві. Злізла шкіра після танців на приску. Спочатку я вирішив, шо
Льолік спить. А потім підійшов ближче і побачив його лице. На секунду подумав
навіть: краще вдати, буцім я Льоліка так і не знайшов - от яке в нього було
тоді лице.
Я вважаю, Льолік завдяки краплям чи завдяки горам намацав у собі якісь двері.
Може, ті, про які говорив Саня. Але сталося так, що він відкрити то їх
відкрив, але не зайшов, як Сантехнік. І не міг їх закрити, а з них... як би
це... дув протяг. Можливо, так і має бути, коли вітер осяянь вимітає тебе -
піщинка за піщинкою. Ти не можеш сховатися від нього навіть за заплющеними
очима.
- І ти також пережив це?
Антон знову замислився. Терезка відчула, наскільки солодкою видавалася йому
спокуса відповісти: «ТАК». І вдавати, що всі повірили.
- Гаразд. Не муч себе, я зрозуміла. Кажи краще, шо з Курсантом далі було.
- Коли я знайшов Льоліка, він лежав без свідомості. Я почав приводити його до
тями. Можливо, не варто було робити цього на просторі, Льолік останні дні
дуже боявся відкритих місць... і все-таки шукав їх, попри свій жах перед
ними. Ми були з ним схожі: він забоявся іти в Тощо, я забоявся іти на 7/18.
Льолік хотів бути схожим на Сантехніка, а я - бодай на Льоліка.
Я почав плескати Льоліка про щоках. Той зірвався, зміряв мене таким поглядом, що мені аж у п'ятках зашкарубло. Потім глянь на небо - і як не закричить!
Відразу ж упав на землю і вчепився в траву, ніби хотів заховатися від того, шо бачив.
Я подивився довкола, і мене вразило. Я дуже чітко відчував настрій тої
години. Пекуче гірське сонце, яке буває на початку спекотного дня в середині
липня. Безапеляційне безлюддя і зелена, майже вишнева чорниця.
І голий, перемазаний землею та засохлою кров'ю Льолік. У нього була волохата
дупа. Вона мене вразила найдужче: голе тіло Курсанта, яке все дрижить від
нелюдського страху - і волохата задниця на тлі хребта гір.
Можливо, тому я не впав услід за ним. Його волохата задниця справила
незгладиме враження.
Він дер землю і пошепки ричав від жаху. Рідко який крик проймає так сильно, як той - пошепки. Десь хвилин через п'ятнадцять Льоліка ніби трохи попустило.
Він пальцями вп'явся в кущі трави. Взагалі поводився так, ніби боявся впасти, хоча й так лежав на землі. Я задер голову, глянув і собі на небо. Хотів
зрозуміти, що в ньому так налякало Курсанта.
Але небо було як небо - безхмарне і синє. Глибоке.
Курсант розслабився. Я розслабився теж і наново відкрив у собі слух. Голосно
сюрчали коники в траві. Аж тут, зовсім несподівано, я відчув прилив жаху, такого ж, як і в Курсанта. Це був навіть не жах, це істерика, це гола паніка, ми були в облозі, а вороги нападали. Це було так страшно. Я не бачив нічого
довкола, крім прозорого повітря, але було страшно, як при повітряній тривозі.
Нас крило небом. Безконечністю. Я відчув, як обісцявся.
Страх брав зісередини, брав тим самим, чим узяв і Льоліка: я гостро усвідомив
оточуючу мене панораму, так гостро, наче й справді наколовся на вістря.
Вершина гори, залита яскравим сонцем. Мокра, дика зелень трави довкола.
Збоку. Внизу. Відкритий простір - це відчуття недосяжності лінії обрію, незважаючи на виразну присутність поруч.
І просто розчахнуте навстіж небо.
І наче підземне джерело, у голову постійно била думка, Що я на висоті хмар. А
це - дуже, ДУЖЕ ВИСОКО. Я закричав і повалився навколішки біля Курсанта, сховав
106
107
голову між колін. Було чутно, як повертається відлуння мого крику. І було
чутно, як той крик вичерпується у тиші гарячого ранку. Мій крик для гір не
означав нічого. І це потрясало. Думки вперлися в небо і сонце. І в
усвідомлення висоти.
Не знаю, як довго ми лежали й тремтіли з жаху перед цим відкритим, просто
безмежним простором. Аж раптом я відчув, як сила, котра накочувалася на нас, відпустила.
Я перевів подих і розпрямився. І я сказав тоді до Курсанта:
- Льолік, можеш вставати!
Він озирнувся через плече і побачив не оглушаюче небо, а мою тінь. О тій порі
тіні чіткі та об'ємні.
Льолік сів навкарачки, потупивши погляд, - я розумів, що він боїться глянути
в небо. Я прислухався: його дихання стало рівномірним. Я відчув, як потроху
корчі відпускають мій живіт. Мені стало легше.
Курсант глипнув на мене, але, здається, не впізнав, тоді підняв погляд вище, і я побачив, як в одну мить його лице перекосив спазм жаху, жаху глибокого
настільки, що прочищає від усіх нечистот і шлакових завалів диким криком.
Курсант кричав так голосно, що я зрозумів: це кричить не людина, але те, що
мешкає в людському тілі. Той, другий. Рик його іншого.
Він кричав і ричав, але не міг відвести погляду від глибини. Я збагнув, що
Льолік повидів у глибині неба щось набагато більше - можливо, саму суть
глибини.
І тут він почав панічно хапатися за кущики трави, але якась сила тягнула
Льоліка у небо. Це виглядало так, ніби на нього перестала діяти сила тяжіння.
Льоліка перевернуло догори ногами, але пальцями він усе ще судомно видирав
траву, хапаючись щораз за інші кущики, рятуючись від падіння. Я бачив на
власні очі, як він розмахував ногами у повітрі і як копіювала Льолікові рухи
його тінь. А потім якийсь кущик чорниці не витримав і видерся із землі. І
Курсант полетів сторчма у небо, як у прірву. Я тільки
витріщився на те, як голе тіло на тлі блакиті неба в секунду перетворюється
на чорну пляму, а там і зовсім зникає з очей.
Я залишився сам.
Тільки що біля мене лежав мій товариш, аж тут він провалився в небо, залишивши по собі повисмикувану траву.
Так закінчив Льолік.
Терезка сідлає номада
1
Він витер заслинені губи.
- І ти можеш це пояснити? - спитала Терезка.
- Звичайно, але навіщо?
- Просто так, для мене.
- Курсант перестав вірити у силу тяжіння. Точніше, перестав їй довіряти. З
видцями таке буває.
Раптом кущі затріщали. Терезка здригнулася.
Крізь зарості в їхньому керунку продиралася якась жінка. За хвилину жінка
повністю вилізла з кущів і спинилася перевести подих.
- Добрий день! - голосно привітав ЇЇ Антон.
Жінка глянула на нього і кивнула головою. Тереза зміряла з'яву поглядом і
відчула, як у голові зсунулися плити. Стало тихо.
Свист у вухах. І лопотіння крил. Кажани чи ворони?
Жінка виглядала років десь так на п'ятдесят, сива, з розлізлою завивкою і
сірим, як старий циферблат, обличчям. У правій руці вона тримала плоскогубці
з сіро-блакитними ручками, у лівій - незапалену сиґарету (ПРИЛУКИ, відмітила
Терезка. БУДЬ ОСОБЛИВИМ).
Жінка з певним острахом окинула їх поглядом.
- У вас не будзє вагню? - врешті наважилася та. Антон, припалюючи дрібно
тремтячу цигарку, сказав:
- Не стійте. Сідайте он, покуріть з нами, розкажіть шось... Я Антон, а то -
Тереза.
108
109
- А мене Марією звати. Розказаць? - перепитала вона, розкурюючи сиґарету. -
Та шо вам розказаць, діти?
- А от шо на душі лежить, те й розкажіць.
Жінка знову недовірливо глипнула на Антона, але той вдумливо курив.
Перехопивши її погляд, він підбадьорив кивком голови.
- Ой, шо на душі лежиць... Дуже тяжко мені на душі, діти.
- А шо таке?
- Та маю такий клопіт дома... нєма спакою. Ой, нєма дома у меня спакою. Зі
свекрухою сваримся... маю сина, то він у них живе, і не знаю, як то тепер
будзє, з такою невісткою.
- А шо, невістка нездала?
- Та ні, невістка хароша така, на роботу ходиць, вище образованіє має. А мій
син простий такий, він плотнік. Знаєте, тута недалеко шосте училище? То він
його окончиу, і зараз работаєць.
- А шо, може, з чоловіком Ви не добре живете? Жінка махнула рукою з
плоскогубцями і подивилася
кудись убік, ніби не бажала чіпати цю тему. Зітхнувши, вона заговорила більш
упевнено.
- Ну, то дуже довго розказуваць. Але як уже почала... Я тобі так скажу, -
жінка зиркнула Терезі в очі й торкнулась її руки плоскогубцями. - Чоловік мій
п'є.
- Шо, сильно?
- Ну так не дуже, але деколи, як напиваєцця, то може й мене вдариць, може й
бацьку. Але то всьо не його вина, бо він п'є через свекруху. І отєц його тоже
п'є.
- А чого?
Жінка знову затяглася і струсила попіл.
- Я багато не курю, - сказала вона вже цілком по-свояцьки. - Тільки у маї
почала... Я сама з Бреста, з Бєларусі. Та, з 39-го... Ну, то й переїхала я до
Львова, стала тут работаць, познакомилася зі своїм мужем. І ми дуже сильно
любили адне одного, і нам усє сильно завидували. Ну, вже коли син народився, то нам видали нову квартіру, муж на «Електрон» пішоу, став ув очередь на
машину. Ну, і всьо у
нас дуже складувалося. А потім син пожениуся. А свьокр і свекровь такі були
щасливі. Але я то ПОЧУСТВОВАЛА! Я тільки зайшла до ніх у квартіру, а свекруха
так на мене глянула, шо я поняла: ми з нею прирожденні враги. Спочатку то
вона там бігала, випитувалась, як здоров'я, радилися з нею, чай пили, сєкрєтнічали, але я душою чуствовала, шо то всьо нещиро. І в нас у хаті з
чоловіком почалися проблеми. Муж пиць начау, у мене зриви почалися, тоже пиць
пробовала. Да так, шо й на Кульпарківську мене возили.
- А скажіть, - перебив її Антон. - Оті всі ваші невдачі, вони ж від свекрухи?
- Та, то тільки від неї, зміюки такої.
- А Ви як вважаєте, чи це не пов'язано з тим, шо можна окреслити таким
посполитим словом як вроки?
Жінка завмерла і міцніше стисла плоскогубці. Вона втупила погляд на Антона й
відкрила рота.
- Ну та, іменно! Тільки так! Вона як на мене глянула, я зразу поняла. От так
і поняла: «Ми враги». Ну та, тут і почались усі проблеми. Син мій, так він
ніколи не пиу, а потім пішов у такі запої, шо страшно згадуваць. І сват мій.
- А чоловік?
- Та він общє олігофрен! Він со мной на дурці лежав. Я в наркологіческому, а
він в отому, де псіхи. Та ше й сват мій по мусорникам лазиць. Я йому кажу:
«Тату, та не чіпайте то, не беріть до хати. Бог ведь знає, які люди то перед
тобою мали». Ну, так то ж разні енергії нехороші, інфекції... Ну так?
Терезка загіпнотизовано кивнула. Антон непомітно щипнув її за литку, але
Терезка не реагувала. Вона відчувала, як переживання жінки щосекунди стають
їй ближчими... і ближчими.
- А часто Ви тут гуляєте?
- Шовечора. Відколи куриць начала. Ше як з мая. Терезка порснула сміхом.
- А шо ти смієшся? - спитала жінка, докурюючи сиґарету. Терезка тільки щойно
зрозуміла, що вся увага жінки дивним чином зосередилася на ній. - Я дурна!
Мене на дурку забирали.
по
ні
- А з чим? З алкоголізмом? - спитала Терезка. Власний голос здався незмірно
далеким.
- Три рази з алкагалізмом, а сім раз із нервовим сривом. Я плакала... не
могла перестати плакати, рідних не узнавала. Спала дуже багато. Зривалася, втікала з хати, нікого не помнила.
Терезка відчула, як її накриває повільна хвиля таких причандалів, наче вона
самотужки втулила руру дуру.
Тереза повністю ототожнилась із жінкою. До її середини, до того
найчутливішого місця душі, яке називають серцем, на тонкій струні причепили
важкезний рояль.
Терезка недовірливо перепитала:
- Скільки, кажете, Ви мали нервових зривів? СІМ?!! ~ Да, я мала сім нервових
сривів!
Слова, мов блискавки, проскочили всередину, і вона відчула, як
(тр і с к а й)
тонка струна обірвалася, і ґранд-рояль зі свистом полетів униз. її ликнула
така легкість, що Терезка заверещала
(прори в а й с я)
(пррррори ва й с я, СУКО)
Лоскочуча легкість виявилася чистим пухнастим божевіллям, вздовж котрого вона
пролетіла на шаленій швидкості. Прийшло просте знання - не думання, а
пізнання:
Я ПЕРЕЖИЛА СІМ НЕРВОВИХ ЗРИВІВ, ОДИН ЗА ОДНИМ, ІЯ ЗАЛИШИЛАСЯ ПРИ ЗДОРОВОМУ
ГЛУЗДІ! Я ПЕРЕЖИЛА ЇХ І НЕ ЗБОЖЕВОЛІЛА! Я НЕ ЗБОЖЕВОЛІЛА! О БОЖЕ, Я НЕ
БОЖЕВІЛЬНА! НЕ БОЖЕВІЛЬНА!!!
Радість і полегшення навалилися на неї незмірною ношею, перед очима потемніло