112
Остання територія
Місто ховалося в теплій зотлілій імлі. Було красиво.
Красиво дуже - з усіма тими зеленими банями, бурими дахами й дзвіницями.
Терезка й сама ледь не заплакала. Стан її духу нагадував ті відчуття, коли з
операційних швів знімають марлеві пов'язки.
Вітер несе бинти за горизонт.
Поволі Терезка піднялася. Вибрала з волосся сухі листочки, розчесалася, розправила спідницю й озирнулася в пошуках Антона.
Скидалося на те, що в чагарнику вона валялася одна.
Погляд вхопився за дві купки недопалків - білих і рудих. В її голові відразу
ж зародилася історія стосовно походження купок. Сиділи собі хлопець і
дівчина, з одного класу. Прийшли, мовляв, після уроків, бо «Треба, Настюха, побаза-рити». Він - бикуватий і самозакоханий, вона - блядовита, але...
Терезка завмерла. Десь уже вона це чула... Ні, вона ніби ледь задрімала, та
вчасно спохопилася. «Цікаво - сама вигадала, а ледь не купилася!»
Тільки Терезка знала: те, що було вигадкою в звиклому світі, її світі (у
всякому випадку - попередньому світі), виявлялося правдою в сусідньому.
З нею була жінка. Божевільна. Номад.
- Кинув мене, гад. - сплюнула Терезка і сама ледве почула, що сказала. Голос
був далеко-далеко...
Вона зітхнула. Всередині легенів ковзнула приємна прохолода, як від плачу. На
душі було так дивно, як ніколи.
Дивно-дивно.
Ну просто ШАЛЕНО дивно. (Так дивуються курчата, коли вилуплюються з
колумбового яйця.)
Під ногами зблиснула копійка.
Монета номіналом у 10 коп. чеканки 1982 року. Ну хто ще міг загубити монету, крім їхньої знайомої пані «Прилуки-будь особливим»?
113
?*?
Знову тілом пробігся легкий струм і злегка задежа-в'ючило. Жінка прохопилася, що вона з тридцять дев'ятого. А виглядала років десь на п'ятдесят, не більше.
Певно, старій і досі видається, що зараз кінець вісімдесятих. Не оправилася
після фіаско московської Олімпіади.
Божевільна. Номад.
Номад.
Адже я колись користалася з їхніх послуг. І не раз.
Всі ми це робили. У дитинстві. Декотрі з нас погубилися. Пам'ятаєте?
На кілька подихів вона справді повірила, нібито божевільна Марія на
прізвисько Плоскогубці перенесла її в інший вимір. І що дивне дежав'ю - це
загадки з дитинства.
Оглядовий майданчик заповнила групка туристів - жодних видимих ознак
номадизму. Терезка відчула, як повертається тривіальність, а разом з нею - і
затишок. Все в порядку. Світ залишився таким, яким і був.
Але думка, що вона вже НЕ ТУТ (от кумедно! А ДЕ Ж?!!), не полишала.
«Можливо, саме так це й виглядає? Ходиш, ходиш, розглядаєшся, аж тут бац! - і
ти вже не тут, а хрінзнаде. І все-то ніби й таке саме, але відчуття ж
інші...»
«Хитро, - подумала вона. - До біса хитро задумано. Вірити, не вірячи. Те, що
я люблю. Врешті-решт, це завжди гра з самим собою.»
Вийшовши з території Високого Замку, Терезка попрямувала в напрямку вулиці
Коптської, щоб зорієнтуватися, як іти додому. Зупинила її явна мішанина букв
у назві вулиці.
Замість
вул. БЕРАНЖЕ чомусь писало:
вул. НАБЕРЕЖНА
114
Кілька вдихів і видихів вона вчитувалася в напис. Стільки ж часу дивилася на
руки з невідступною думкою: ЦЕ ЯКАСЬ ГРА! Ні, вона не спала, принаймні, наразі ознак сну (окрім неправильної назви вулиці) виявити не вдалося.
Всередині шлунка щось смикнулося. Терезка витягла адресу.
Стара будівля світила сірим небом, що проглядало крізь почорнілі від пожежі
вікна й діри в даху. На масивних, перекошених дверях білим коректором хтось
написав:
ОСТАННЯ ТЕРИТОРІЯ
«Будинок собі як будинок, абсолютно такий же, як і на Беранже, - шепотів
голос, котрий заспокоював сам себе. - Тільки чого мені так дивно? Ніби я
сплю, хоч і розумію, що спати я ну ніяк не можу, справді, не можу ж я спати і
думати, що я не можу спати... це однозначно ДУЖЕ ХИМЕРНА ГРА».
Відчинити двері - раз плюнути.
В обличчя їй війнуло потойбічним штином гнилизни, а перед очима відкрився
зелено-чорний коридор, завалений найнеможливішим непотребом. Цей шлам
здавався настільки строкатим, наскільки взагалі можуть перебувати в
асоціативному дисонансі предмети, і їй доводилося по-секундно щипати себе за
стегно, щоб не згубити нитки реальності. Очі різало від неправильної побудови
перспективи. Холодний сморід уперся прямо у лице. Перед нею проскочив далекий
спогад із попереднього життя - важкі, наповнені темною сирістю підвали-
коридори - й тамті образи дивною римою пронеслися гладдю її пам'яті. Ось
перед нею коридори-канали, тунелі-коридори, коридори-мости, вогкі, сирі, мокрі, похилі, підтоплені водою штольні, де лежать поруч набряклі мерці-
матраци і розкислі гофровані пласти картону, сплавлені в єдиний організм
всепроникними еманаціями плісняви, надтріснуті дзвони, покорощені
неймовірними ландшафтами тьмяної іржі, розпухлі чорні ноти, проламані
кларнети, насправді ж не кларнети, а ніжки табуретів, і не ноти, виявляється, а
115
жмакані куски шпалер, заримовані з уламками коричневого скла, Гумові скати, позеленені мідною плівкою ритуальні обрізки труб і нудотна пухка піна на
поверхні води, обкінчані цвіллю порножурнали, розбухлі двері, розпливчаті
кабалістичні петрогліфи на стінах, сліпі холодні хробаки, викопні ребра
калориферів, кавальці розтрощеного кахлю, сахари розпорошеної штукатурки, внут рішніМонголії смороду, тібетиімлиі ґо ндв анипітьмигт д і т п
НЕ В IP Ю Я НЕ вір ю
не спати! швидко звернувши наліво,
(«Я виділа, але не помічала! Трішечки, але таки виділа! Виділа без архе!») Терезка вийшла на сходи. Скриплячими лабіринтами прострочені у безодню висоти
будинку забивали памороки. Здалося, за секунду десь із схованих на піддашші
кімнат долине п'янке воркотіння.
Лопотіння крил. Свист зі сну.
Терезка вибігла, задираючи голову до світла на піддашші, затупотіла гвинтом
стоптаного дерева, скрипучого дерева сходів і небезпечних перил, від яких іде
обертом голова, минаючи за поверхом поверх, поки не вибігла на піддашшя.
Зі сходової клітини вона потрапила у простору кімнату. Зал, який відкрився її
зору, ситився пронизливим вітром. Розлючено шелестіли вітрила подертого
целофану (колись ним були забиті вікна). Терезка розгледілась і обімліла.
Стіни до останньої п'яді були вкриті вугільним графіті, анахронічними
реверансами ностальгуючим сімдесятим - закинутим будівлям, сигаретам, сумнівній компанії та клею «Момент» замість уроків
садистичні сцени несподіваної
жорстокості розсмаковані безіменними художниками дефекації й еякуляції
одностатеві coiti та felatio грубо та впевнено
116
прописані фалоси дефлоративно стирчали із анусів постатей з ерегованими
прутнями і розбухлими яйцями
ма стурб аційні акти при м і ти в і стськ о наївні дитдомівсько-збочені геть
зовсім безсоромні вливалися в сороміцькі хореографічні Гравюри танка пизди і
хуя демонстративно вульгарне майстерно прочеркнуте вуглиною зображення
роззявленої закривавленої манди з якої вилазить зубата лиса диня з дикими
розкосими очима
Під малюнком пологів розпливалася пляма чогось рудого - наче художник володів
такою силою, що таки примусив стіну вичавити із себе потвору.
«Шо за маячня? Куди мене занесло?» - торкнуло її зісередини, і Терезка
поспіхом пересікла Галерею, рухаючись до сусідньої кімнати. Ступила в
порожній простір лускатих стін і здутої штукатурки й відчула, як стислося її
відчуття присутності - до меж єдиної кімнати, наче поза кімнатою не існувало
нічого, а отже все, зібране тут, уміщало цілий світ.
Перед очима полискували спалахи денного світла - воно лилося з потоком
повітря крізь пропалене вікно, крізь діру у проламаній стелі. Звук...
характерний звук.
Терезка переступила поріг кімнати, зкожним кроком відчуваючи, як
сповільнюється її сприйняття - немов перед розфокусованим поглядом пролітає
гальмуюче метро.
Біле світло дежав'ю спалахнуло люмінісцентним молоком.
«Але це ж очевидно! Я сто разів тут була!» - подумала Терезка, і ця думка
останньою втонула у леткій тиші сили.
Кімната була такою СВІТЛОЮ, такою ЧИСТОЮ, такою СВІЖОЮ в порівнянні з
попереднім залом садогомо-ґрафіті, що Терезка відразу ж подумала: -«Тут живе
магія».
117
Сильний порив вітру спинив її, змусивши повільно-повільно підняти руку для
захисту очей. Вона виразно чула тріпотіння целофану, і вона
побачила, що знаходиться серед Відчуття, заповненого шиплячими вібруючими
лініями, вона придивляється і зі здивуванням бачить себе серед простору, затягнутого сяючими шнурками, на яких сушиться білизна. Білі простирадла, величезні клапті сяючої тканини, важкої від вологи, з білизни скрапує вода, вітер змушує їх тріпотіти, хлопає і плескає ними, як прапорами, і це наче
зграя біло-срібних птахів, біло-срібних ворон тріпоче довкола неї, голова йде
обертом, скрізь вітер полоще полотнища, Терезка губиться і
ой, я, здається, задрімала, - подумала Терезка, і видіння білосніжних, мокрих
прапорів-підодіяльників тане, залишається тільки запах свіжості, такий
притаманний цьому моменту. З підводною повільністю Терезка поправила волосся
і в передчутті ЧОГОСЬ облизала вуста. Глянула скоса на стіну. На плечі мокрим
кожухом навалилося розуміння очевидного й самозрозумілого факту.
Біля неї, на стіні цієї безлюдної келії сили, була написана остаточна Істина
Світу, і цей напис був як НОСТАЛЬГІЯ
Живіт занімів. Матку викручувало важільцями. Чула, як по ногах стікає теплий
менструм.
Вона хоче глянути за вікно, за вікно, хочу подивитися за вікно, але щось
всередині не радило, не рекомендувало, чорт забирай Я ЗАБОРОНЯЮ тобі дивитися
ти чуєш? Я ЗАБОРОНЯЮ, та Терезка все менше й менше дослухалася до нього.
Балансуючи на вістрі паніки, вона втупилась у білий прямокутник світла.
Вслухалася у свист вітру і пластикове шелестіння.
На підвіконні сиділа велика ворона. Вона роздувалася, химерно ворушила
крильми і намагалася злетіти. При цьому чувся звук, наче шарудить целофан.
Терезка відчувала, що якась сила утримує птаху на місці.
118
Терезка відвернула погляд до напису, але очі боялися. Вони збігли вниз і
пробували не дивитися ні на лякаючу ворону, ні на письмена. Щоб паніка не
захопила її, Терезка волею підіймала погляд міліметр за міліметром, виколюючи
зором гострі тріщини стіни, тектонічні розлами штукатурки, все вище і вище до
літер.
На стіні писало
(пластикове шелестіння крил)
Истина ошеломляющая;
она настолько невероятна,
что мы каждую секунду предаем ее
ради жизни во лжи
Терезка кліпнула.
Пластикове шелестіння пакета.
Вона пробіглася фразою ще раз, але не змогла проникнути всередину змісту.
Раптом затихло все,
(шелестіння)
і Терезка знайшла відповідник фрази у світі ідей. Відчула, як усесвіт звуків
заповнився всепоглинаючим шелестом целофану на вітрі. Оглушливим шелестом
целофану, який линув з воронячого пір'я.
Вона прочитала вислів іще раз.
Вітер подув сильніше і вирвав ворону з полону. Очі поміняли фокус, і Терезка
збагнула, що "ворона" - то простий кульок на сміття. На підвіконні кімнати
хтось притиснув цеглиною чорний целофан, що голосно тріпотів на вітрі.
Пластикове шелестіння крил.
ПЛАСТИКОВЕ ШЕЛЕСТІННЯ ПАКЕТА
Зіниці її розчахнулися, неначе пара чорнильних краплин у крижаній воді.
Тріскотливе заламування поліетиленових фактур на вітрі.
Вигинання довжелезних, повільних ланцюгів макромолекул полімера.
ПЛАСТИКОВЕ Ш ЕЛЕС ТІН Н Я •
119
ПАКЕТА
її очі розтулилися, і до них дуже спокійно, кінематографічно-спокійно влилося
оглушливе, осліплюючо-оглушливеро з го р т а н н я спір а л і
і
и
и
? коли Терезка з'являється на вапнякові, я вдаю, буцім дивлюся за грозовий
горизонт; намагаюся надати своєму обличчю вигляду висічености з каменю -
такий собі Кен-Орлині-Яйця. Поруч, обіпершися на лопати, стоять маестро та
Менделєєв. Маестро курить «ПРИМУ рабочую». Дмитро Іванович глибокодумно мне
пальцями грудку землі і жує вуса.
- Прийшла, - відзначає маестро і натягує плетеного ґольфа на носа. При
черговому пориві вітру він намагається сховатися ще й за піднятий комір
шкірянки (фасон: чорний раднарком). Менделєєв морщиться.
Терезка озирається. За спиною - темне ніщо горизонту. Попереду - рубці могил
і перспектива дерев'яних тичок у безконечність. На кожному патику, встромленому в землю, похитується по дохлій вороні.
Як на мене, це - круто.
Найбільше мені тут подобається земля: попіл торішнього моху пересипаний
бірюзовими мушельками степових слимачків. Крізь попіл прорізається молоденька
травичка. Вона така яскраво-зелена, що кортить пустити сльозу. Так мило.
Довкола нас вапняк, і це тішить. Хвала Аллаху, чорноземи теж іноді виходять з
моди.
- Бери лопату і давай копай! Малолетка, блін, - кидає маестро із прихистку
натягнутого на вуха ґольфа. Я не витримую і починаю реготати. Менделєєв
гмикає і дивиться за обрій.
- Тобі ше вчитися і вчитися, а ти чим занімаєсся? Розпиваєш лікьоро-водочні
іздєлія у підозрілих компаніях! - маестро уважно дивиться Терезі на спину, примружує очі й рече:
- І взагалі, дитино... Знаєш, піди до лікаря, провірся: у тебе нирки хворі. В
мене це, знаєш, від бабки... Даа-а-а... вона така женщіна була: раз гляне на
людину і зразу скаже, де в кого яка болячка. Да-аа-а, це в мене від неї, стопудово.
Терезка здивовано глипає спершу собі на пупа і щойно потім - на серйозне
обличчя маестро.
- Шо, чесно? - питає вона. - А знаєш, може бути... так-так, мені навіть на
медогляді казали. Так шо ти правий.
Я вже ледь не пускаю по ногах зі сміху. Сам до себе маестро мовить:
- Будда прав, Будда лев, а посрєдінє Будда тіґр... Ми тут, карочє, товариство
йобнутих буддистів, - пояснює він і, кумедно кривлячись, поправляє пальцем
окуляри. Я стежу за маестровою пантомімою - той виставляє ногу вперед у позі
відчайдушного радянського стиляги і шморгає носом:
- Хочеш - приєднуйся. Терезка хмурить чоло.
- А можна?
В судомах сміху я валюся на мох. До вух долинає гомеричний регіт Менделєєва.
- Це шо? Все так і є? - дивується та малеча, видно, потроху розуміючи, що до
чого.
На хвилю ми не на жарт замислюємось.
- Саме так все і є, - підтверджує нарешті Менделєєв. - Але все так не буде.
Тут не витримує і починає реготати маестро
? Терезка сидить із маестром на свіжій могилці, курить не в тягу -«Приму
робочу», посекундно спльовуючи з язика дрібки тютюну, і запитує в нас
дивовижними запитаннями.
- То чим ви тут займаєтеся? Це що, чистилисько?
120
121
- Більше. Сказав би - сад. А ми - садівники.
- Які ше садівники?
- Ну, ми таяк би і гробарі, але, з другої сторони, тіпа і деміурги. Це
Дерешеве визначення, - він киває на мене. - Художнікі від'ємного.
- О, це завдяки Єшкілєву, - шаріюся, вдаючи скромного, я.
Терезка заливається усмішкою, наче пригадала раптом якусь презабавну
інвалізію (чи то пак, проклубацію). А я здивовано починаю розуміти, що просто
причарований її присутністю. Від Терезки линуть м'які хвилі абрикосового
млоску, які наказують мені стати перед нею на коліна і з рук нагодувати це
дитя митою малиною. Шкода, але тут немає малини - я помив би її і нагодував.
Правду кажуть: учителям не можна закохуватися в учнів, а писакам - у