Усі троє рушили з місця, але потім Аліса зупинилася і показала на барильце.
— Це було ваше?
Лисий подивився на неї з докором.
— Ніякого «було» в такі часи, цукерочко. Ніякого «було» вже немає. Є тільки «зараз» і, може, «завтра». Зараз вона моя, і коли там шось ше лишиться, то, мо', буде моя — завтра. Ну йдіть. Геть звідси.
— Бувай, — попрощався Клай, піднісши руку.
— Не сконай, — відказав лисий без посмішки, але теж підніс тору руку на прощання. Вони проминули знак зупинки і вже майже дісталися протилежного боку вулиці, яка, за припущенням Клая, називалася Салем-стрит, коли лисий гукнув: — Агов, красунчику!
Клай і Том одночасно повернулися на звук його голосу й сором'язливо перезирнулися. Лисий з пивним барильцем тепер був тільки темною фігурою, що бовваніла на підйомі, і легко зійшов би за троглодита з палицею.
— Де всі придурки зараз? — запитав голомозий. — Ви ж не скажете, що вони всі здохли, еге? Бо я, бля, у це не вірю.
— Це дуже гарне питання, — сказав Клай.
— Ти, бля, діло кажеш, точно. Стережіть ту свою цукерочку. — , не чекаючи їхньої відповіді, чоловік, що виграв битву за барильце з пивом, розвернувся і розтанув у пітьмі.
6
— Ми на місці, — сказав Том хвилин за десять по тому. І тут (наче вусатий чоловічок в окулярах подав «небесному режисерові з освітлення» сигнал) вийшов місяць, що протягом останньої години чи десь близько того ховався за пошматованою хмарою та завісою диму. Його промені — тепер сріблясті, а не жахливі вірусно-помаранчеві, як раніше, — освітили будинок, який міг бути темно-синім, зеленим чи навіть сірим: без світла вуличних ліхтарів важко було сказати напевне. Точно Клай міг сказати тільки те, що будинок був охайний і гарний, хоча, мабуть, і не такий великий, як могло здатися спочатку. Місячне сяйво теж сприяло цій омані, та головним винуватцем були сходи, що вели з доглянутого газону Тома Маккурта до єдиного ґанку з колонами на всій вулиці. Ліворуч був кам'яний димар. Над ґанком на вулицю виходило вікно спальні.
— О, Томе, він прекрасний! — вигукнула Аліса аж занадто захоплено. Клай відчув, що у її голосі бринять нотки, які свідчать про те, що вона змучена і перебуває на межі істерики. Власне Клай не вважав будинок прекрасним, але визнав, що виглядає той як оселя людини, у якої є мобільний телефон та всі інші неодмінні атрибути двадцять першого століття. Такими були й інші будинки у цій частині Салем-стрит, і Клай засумнівався, а чи багатьом мешканцям цих будинків так само неймовірно пощастило, як і Томові. Він нервово озирнувся. Усі будинки стояли темні, адже світла не було, і могло б здатися, що люди покинули їх, якби він не відчував на собі погляди тих, хто за ними стежить.
Очей божевільних? Мобілоїдів? Він подумав про Бізнес-вумен і Світлу Фею, про психа у сірих штанах і пошматованій краватці, чоловіка у діловому костюмі, який відірвав зубами вухо в собаки. Про голого чоловіка, який біг, змахуючи взад і вперед автомобільними антенами, так, ніби завдавав коротких прямих ударів. Ні, спостереження не в репертуарі мобілоїдів. Вони просто нападають. Але якщо в цих будинках сховалися нормальні люди — хоча 6 хтось із них, — то куди поділися мобілоїди?
Клай не знав.
— Не знаю, чи можна його назвати прекрасним, — промовив Том, — але він ще стоїть, і мені цього досить. Я вже серйозно налаштувався на те, що коли ми прийдемо, то побачимо тільки яму в землі, з якої йде дим. — Він засунув руку в кишеню і дістав звідти невелику низку ключів. — Прошу заходити в мою скромну оселю, і нехай вона такою залишається назавжди, і все таке інше.
Вони почали підніматися: вже зробили десь шість кроків, коли Аліса скрикнула:
— Стійте!
Клай круто розвернувся, відчуваючи водночас тривогу і перевтому. Здавалося, він починає потроху розуміти, що таке виснаження під час бойових дій. Навіть його запаси адреналіну вже вичерпувалися. Але там нікого не було — ні мобілоїдів, ні лисого з обличчям, заюшеним кров'ю, що стікала з розірваного вуха, ні навіть старушенції з її блюзом на тему апокаліпсису. Тільки Аліса, що опустилась на одне коліно на тротуарі біля сходів.
— Що там таке, люба? — спитав Том.
Вона випросталася, і Клай побачив, що в руці вона стискає крихітну кросівку.
— Це «бебі-найкі», — сказала вона. — У тебе...
Том похитав головою.
— Я живу сам. Тобто, якщо не брати до уваги Рафа. Але він усього лише кіт, хоч і вважає себе королем.
— Тоді хто її залишив? — Вона перевела розгублений, втомлений погляд з Тома на Клая.
У відповідь Клай похитав головою.
— Хтозна, Алісо. Ти б краще викинула її.
Але Клай знав, що вона цього не зробить, бо це було дежа вю в його найгіршому, дезорієнтуючому прояві. Усе ще тримаючи кросівку в руці, яку притисла до талії, вона вирушила до Тома, що стояв на східцях, намацуючи в тьмяному освітленні потрібний
«Зараз ми почуємо кота, — подумав Клай. — Рафа». І справді, за дверима почулося радісне нявкання кота, якому Том Маккурт завдячував своїм порятунком.
7
Том нахилився, і Раф, чи Рафер (обидва імені були скороченням від Рафаеля), стрибнув йому на руки, голосно муркочучи й витягаючи шию, аби обнюхати охайно підстрижені вуса господаря.
— Еге ж, і я за тобою скучив, — сказав Том. — Я тобі все пробачив, віриш? — Тримаючи Рафера на руках і погладжуючи його по голові, він перетнув закриту веранду. Аліса не відставала. Останнім ішов Клай. Він повернув ручку замка й замкнув двері, а потім приєднався до інших.
— Йдіть за мною коридором до кухні, — сказав Том, коли вони опинилися всередині будинку. Тут витав приємний запах поліролі для меблів і, як здалося Клаю, шкіри. Цей запах асоціюється з чоловіками, що ведуть спокійний спосіб життя, у якому не обов'язково мусять бути присутні жінки. — Другі двері праворуч. Тримайтеся ближче. Коридор широкий, на підлозі нічого немає, але по обидва боки стоять столики, а темно хоч в око стрель. Та ви й самі бачите.
— Якщо можна так висловитися, — ввернув Клай.
— Ха-ха.
— У тебе є ліхтарики? — запитав Клай.
— Ліхтарики й гасова лампа, яка навіть краще за них, але спочатку давайте дістанемося кухні.
Вони йшли за Томом по коридору: Аліса посередині, двоє чоловіків по боках. Клай чув, як часто вона дихає, намагаючись зберігати спокій в незнайомому оточенні, але, звісно, це було нелегко. Чорт, йому теж було важко. Він погано орієнтувався. Бодай промінець світла, і було б легше, а так...
Він наштовхнувся коліном на один зі столиків, про які попереджав Том, і почувся дзенькіт, що нагадував цокотіння зубів, дзенькіт предмета, який от-от мав розбитися. Клай подумки приготувався почути звук розбитого скла і крик Аліси. Він майже не сумнівався, що вона закричить. Але те, що стояло на столику (ваза чи якась дрібниця), вирішило прослужити трохи довше й знову стало на місце. Коридор здавався нескінченним, але нарешті Том спитав:
— Усі живі? Повертайте праворуч.
У кухні стояла та сама темінь, що й у коридорі, і Клай на якусь мить замислився про все те, чого йому бракує і, мабуть, ще більше бракує Томові: цифр на дисплеї мікрохвильової печі, заспокійливого бурмотіння холодильника, можливо, світла з сусіднього будинку, що проникає крізь вікно над кухонною мийкою і відбивається на хромованому крані.
— Ось стіл, — сказав Том. — Алісо, зараз я візьму тебе за руку. Ось стілець, сідай. Вибачайте, що я говорю так, наче ми граємо у піжмурки.
— Усе га... — почала вона і тут же тихо скрикнула, від чого Клай аж підстрибнув. Його рука намацала рукоятку ножа (тепер він вважав його своїм) ще до того, як він зрозумів, що потягнувся за ним.
— Що? — різко запитав Том. — Що таке?
— Нічого, — відповіла вона. — Нічого... страшного. Кіт. Його хвіст... на моїй нозі.
— Ох. Вибач.
— Усе нормально. Дурепа, — додала вона з таким презирством до самої себе, що Клай здригнувся у темряві.
— Ні, — сказав він. — Не картай себе, Алісо. Сьогодні був важкий день.
— Був важкий день! — повторила Аліса і засміялася. Клаю цей сміх дуже не сподобався. Такі самі нотки звучали в її голосі, коли вона назвала Томів будинок .прекрасним. Він подумав: «У неї буде істерика, і що тоді робити? У кіно істеричці дають ляпаса, і це завжди приводить її до тями, але в кіно принаймні видно, де вона».
Йому не довелося ні бити її по щоках, ні трусити, ні міцно тримати (це він, мабуть, зробив би в першу чергу). Аліса почула дивне звучання власного голосу, може, вхопила його і приборкала: спочатку це було здушене горлове булькання, тоді важке дихання, а потім настала тиша.
— Сідай, — сказав Том. — Ти, мабуть, дуже втомилася. І ти, Клаю. Піду по світло.
Клай намацав стілець і сів за стіл, якого майже не бачив, незважаючи на те, що очі вже повністю призвичаїлися до темряви. Щось прошурхотіло об холошу його штанів і затихло. Тихе «няв». Раф.
— Вгадай що? — почав він, звертаючись до ледь помітного обрису постаті, коли Томові кроки стихли. — Друзяка Рафер і мене налякав до чортиків. — Хоча насправді Клай зовсім не злякався.
— Ми мусимо його пробачити, — сказала вона. — Якби не цей кіт, Том був би так само божевільний, як і решта. Ото було б прикро.
— Це точно.
— Мені так страшно, — провадила вона далі. — Думаєш, завтра, при денному світлі, буде ліпше? Цей страх минеться?
— Не знаю.
— Ти, мабуть, місця собі не знаходиш через свою дружину та малого.
Клай зітхнув і потер обличчя.
— Найважче — змиритися з безпорадністю. Ми розлучилися, розумієш, і... — Він замовк і похитав головою. І не продовжував би, але вона подалася вперед і взяла його за руку. Її пальці були міцні й прохолодні. — Ми розійшлися навесні. Досі мешкаємо в одному маленькому містечку, моя мати назвала 6 це «солом'яним шлюбом». Моя дружина — вчителька початкових класів.
Він нахилився, намагаючись роздивитися її обличчя в темряві.
— Хочеш знати, що у цьому всьому найгірше? Якби це сталося рік тому, Джонні точно був би з нею. Але у вересні цього року він перейшов до середньої школи, яка розташована майже за п'ять миль від нашого дому. Я весь час намагаюся вирахувати, чи був він удома, коли весь світ збожеволів. Вони з друзями їздять автобусом. Я думаю, він мусив бути вдома. І гадаю, що він пішов просто до неї.
«Або витяг з наплічника свого мобільного і подзвонив їй!» — радісно підказав щур-паніка... і вкусив. Клай відчув, що його рука все міцніше стискає пальці Аліси, і змусив себе зупинитися. Але зупинити піт, що проступав на обличчі й руках, був не в змозі.
— Але ти не знаєш, — сказала вона.
— Ні.
— У мого тата фотоательє у Ньютоні, — сказала вона. — Я переконана, що з ним усе гаразд, він дуже самостійний, але він хвилюватиметься через мене. Мене і мою... Мою сам знаєш кого. — Клай знав. — Я весь час думаю про те, як він впорався з вечерею. Я знаю, це маячня, але він зовсім не вміє готувати.
Клай хотів було запитати її, чи був у її батька мобільний, але щось підказало йому цього не робити. Натомість він спитав:
— Ти сама зараз у порядку?
— Так, — озвалася вона і знизала плечима. — Що вже сталося з ним, те сталося. Я не можу нічого змінити.
«Краще б ти цього не казала», — подумав він.
— Я тобі казав, що у мого малого є мобільний? — Його власний голос видався йому різким, як вороняче каркання.
— Узагалі-то казав. Перед тим як ми перейшли міст.
— Так, звісно. — Він безупинно гриз свою нижню губу і змусив себе припинити це. — Але він не завжди його заряджав. Мабуть, і це я тобі казав.
— Так.
— Просто мені ніяк не дізнатися. — Щур-паніка вискочив зі своєї клітки. Він бігав і кусався.
Тепер обидві її руки зімкнулися над його руками. Він не хотів, щоб вона його заспокоювала, — важко перестати тримати себе в руках і дозволити заспокоїти — але здався, бо подумав, що сама потреба давати у неї набагато сильніша за його потребу прийняти. Їхні з'єднані руки так і лежали на маленькому кухонному столі Тома поряд із полив'яними сільничками та перечницями, і так їх застав Том, коли повернувся з підвалу з чотирма ліхтариками та ще не розпакованою гасовою лампою.
8
Ліхтарики виявилися непотрібними, бо гасова лампа давала достатньо світла. Воно було сліпучо-білим, але Клаєві подобалося це сяйво і те, як воно розігнало всі тіні, крім їхніх власних і котячої (які примхливо стрибали по стіні, наче декорація до Геловіну, вирізана з чорного гофрованого паперу).
— Думаю, слід затулити штори, — заявила Аліса.
Том якраз відкривав один із поліетиленових пакетів з «Метрополітан-кафе», на яких з одного боку було написано «ДЛЯ СОБАК», а з іншого — «ДЛЯ ЛЮДЕЙ». Припинивши це робити, він поглянув на неї з цікавістю.
— Навіщо?
Аліса знизала плечима і посміхнулася. Клай подумав, що ця посмішка най дивніша з-поміж усіх, які він будь-коли бачив на обличчі дівчини-підлітка. Аліса витерла кров з носа та підборіддя, але під очима залишилися темні кола від утоми. Гасова лампа знебарвила шкіру її обличчя, надавши йому смертельної блідості, а посмішка, що відкрила ледь помітний глянс зубів між тремтячими губами, на яких вже майже не лишилося помади, спантеличувала своєю дорослістю. Він подумав, що Аліса виглядає як кіноактриса кінця 1940-х, що грає світську левицю на межі нервового зриву. Крихітну кросівку вона поклала перед собою на стіл і розкручувала її одним пальцем. З кожним обертом черевичка шнурки злітали вгору і цокали. Клай сподівався, що вона скоро заб'ється в істериці. Що довше вона триматиметься, то гірше буде, коли її нарешті прорве. Її вже трохи відпустило, але цього було геть не досить. Дотепер він був єдиним, хто найбільше давав вихід своїм почуттям.
— Не думаю, що людям варто бачити нас тут, усередині, от і все, — відповіла вона й легенько підштовхнула кросівку. Ту, яку вона називала «бебі-найкі». Кросівка закрутилася. Шнурки підскочили і цокнули об Томів відполірований до блиску стіл. — Думаю, це може бути... погано.
Том подивився на Клая.
— Може, вона й має рацію, — сказав Клай. — Мені не подобається, що наш будинок — єдиний освітлений на весь квартал, дарма що світло в глибині.
Том підвівся і без зайвих питань затулив штори над мийкою.
У кухні було ще два вікна, тож він і їх завісив. Повертаючись до столу, Том змінив маршрут і зачинив двері, що вели з коридору до кухні. Аліса крутила перед собою на столі «бебі-найкі». У нерівномірному світлі гасової лампи, увімкненої на повну потужність, Клай побачив, що кросівка була рожево-пурпурова. Такі кольори могли привабити тільки дитину. Кросівка крутилася й крутилася. Шнурки злітали і цокали. Сідаючи, Том подивився на це і насупився, а Клай подумки наказав йому: «Скажи їй, нехай забере це зі столу. Скажи їй, що ти не знаєш, де воно було, і не хочеш, щоб воно лежало на твоєму столі. Цього буде досить, щоб вивести її з цього стану, і ми зможемо помалу подолати це. Скажи їй. Думаю, вона хоче, щоб ти їй це сказав. Вона тебе провокує».
Але Том тільки витяг бутерброди з пакета — ростбіф і сир, шинка і сир — і ощадливо розділив їх. З холодильника він дістав глечик чаю з льодом («Досі дуже холодний», — оголосив він) і висипав залишки з пакета із сирим м'ясом у котячу миску.
— Він на це заслуговує, — сказав він, мало не виправдовуючись. — А без електрики воно все одно зіпсується.
На стіні висів телефон. Клай зняв трубку, але це була чиста формальність, тим більше що зараз у трубці не було чутно навіть гудка. Апарат був мертвий як... як Бізнес-вумен там, біля Бостон-Коммон. Він сів за стіл і заходився їсти бутерброд. Попри відчуття голоду, апетиту не було.
Аліса тричі відкусила від свого бутерброда і поклала його на стіл.