— Не можу, — сказала вона. — Не зараз. Мабуть, я занадто втомлена. Хочу спати. І скинути нарешті цю сукню. Вмитися, мабуть, не вдасться, в усякому разі не так, як слід, та я ладна що завгодно віддати, аби тільки скинути цю кляту сукню. Вона смердить потом і кров'ю. — Вона крутонула кросівку, що закружляла біля зіжмаканого паперу, на якому лежав ледь початий бутерброд. — І моєю матір'ю вона пахне. Її парфумами.
Якусь хвилю всі мовчали. Клай почувався геть розгубленим. Він миттєво уявив картину: Аліса без сукні, у білому ліфчику та трусиках, з широко розкритими й глибоко запалими очима, у яких більше немає життя, що робить її схожою на паперову ляльку. Уява художника, завжди кваплива і послужлива, домалювала до плечей і ніг зображення паперові ярлики. Воно шокувало, але не через свою сексуальність, а через її нестачу. Десь удалині, дуже тихо, зі слабким звуком фуумп щось вибухнуло.
Том порушив мовчанку, і Клай був йому безмежно вдячний за це.
— Б'юся об заклад, що мої джинси тобі підійдуть, якщо ти підкотиш їх унизу. — Він підвівся. — Знаєш що, я думаю, у них тобі буде навіть прикольно — так виглядав би Гек Фіни у «Великій ріці», якби її поставили в школі для дівчаток. Ходімо нагору. Я викладу речі, які ти зможеш одягти вранці, а спати ми тебе покладемо в кімнаті для гостей. У мене повно піжам, цілий клондайк. Хочеш взяти лампу?
— Але... Може, вистачить ліхтарика? Як ти вважаєш?
— Так, — підтвердив Том. Він узяв одного ліхтарика, а іншого дав їй. Коли вона взяла зі столу маленьку кросівку, він, схоже, збирався щось сказати, але потім передумав. — Можеш ще й помитися. Можливо, води буде малувато, але в трубах все одно щось залишилося, хоч і немає електрики. Миску набрати зможемо, я впевнений. — Він подивився на Клая через її голову. — Я завжди тримаю в підвалі ящик із пляшками води, тому пити нам буде що.
Клай кивнув.
— Гарних снів, Алісо, — сказав він.
— Тобі теж, — нерішуче відповіла вона, а тоді ще більш непевно додала: — Приємно було познайомитися.
Том відчинив перед нею двері. Промені їхніх ліхтариків затанцювали у темряві, й двері знову зачинилися. Клай чув їхні кроки на сходах, а тоді над головою. Почув, як тече вода. Він чекав, що ось-ось почує шум у трубах, але вода перестала текти ще до того, як пішло повітря. Миску, як сказав Том, — от і все, що їй вдалося ' набрати. Клай теж хотів змити з себе кров і бруд — і Том напевно, думав він, гадаючи, що на цьому поверсі також мусив бути туалет, і якщо Том у своїх особистих звичках був так само охайний, як і у ставленні до власної персони, то вода в унітазі мусила бути чистою. А крім того, звісно, залишалася ще вода в бачку.
Рафер стрибнув на Томів стілець і почав умиватися в білому світлі гасової лампи. Його муркіт не могло заглушити навіть невпинне тихе шипіння лампи. На думку Рафа, життя й досі було спокійним.
Клай подумав про те, як Аліса крутила крихітну кросівку, і майже ліниво прикинув, чи може у п'ятнадцятирічної дівчини статися нервовий розлад.
— Не будь дурником, — звернувся він до кота. — Авжеж, може. Таке трапляється на кожному кроці. Фільми про це очолюють хіт-паради тижня.
Рафер глянув на нього своїми мудрими зеленими очима і знову заходився облизувати лапу. «Ще щось мені розкажи, — наче промовляли ці очі. — Тебе у дитинстві лупцювали? Думав про те, щоб пересипати з матір'ю?»
Вона пахне моєю матір'ю. Її парфумами.
Аліса як паперова лялька, з ярличками, що стирчать з плечей і ніг.
«Не будь дурррником, — говорили зелені очі Рафера. — Ярррлички чіпляють на одяг, а не на ляльок. Що ти за художник?»
— Безробітний, — відповів він. — Чому б тобі не заткнутися? — Він заплющив очі, але стало ще гірше. Тепер очі Рафера плавали у темряві окремо від тіла, як очі Чеширського кота у Льюїса Керролла: «У нас у всіх не всі вдома, люба Алісо». І Клай досі чув муркіт під рівномірне шипіння гасової лампи.
9
Тома не було п'ятнадцять хвилин. Повернувшись, він безцеремонно скинув Рафа зі свого стільця і рішуче відкусив великий шматок від свого бутерброда.
— Вона заснула, — повідомив він. — Перевдяглася у мою піжаму, поки я чекав у холі, а тоді ми викинули сукню в смітник. По-моєму, її зморило через сорок секунд по тому, як голова опинилася на подушці. Викинута сукня розставила всі крапки над «і», я певний цього. — Запала невеличка мовчанка. — Від тої сукні справді тхнуло.
— Поки тебе не було, — почав Клай, — я висунув кандидатуру Рафа у президенти Сполучених Штатів. Його обрали більшістю голосів.
— Чудово, — сказав Том. — Мудрий вибір. Хто голосував?
— Мільйони. Усі, хто ще не з'їхав з глузду. Вони прислали бюлетені подумки. — Клай широко розкрив очі й постукав себе пальцем по скроні. — Я можу читати думки.
Том перестав жувати, потім знову почав... але повільно.
— Знаєш, — сказав він, — за таких обставин це не так вже й смішно.
Клай зітхнув, відсьорбнув чаю з льодом і змусив себе з'їсти ще трохи бутерброда. Він наказав собі думати про нього як про бензин для тіла, якщо це треба, аби проковтнути їжу.
— Так. Мабуть, не смішно. Вибач.
Перед тим як ковтнути чаю, Том нахилив свою склянку в його бік.
— Усе нормально. Я високо ціную твої зусилля. Скажи, де твій портфель?
— Кинув його на веранді. Хотів, щоб обидві мої руки були вільними, коли ми йтимемо твоїм «коридором смерті».
— Тоді все гаразд. Слухай, Клаю, мені страшенно шкода, що так вийшло з твоєю сім'єю...
— Не шкодуй завчасно, — відповів Клай трохи різкувато. — Поки ще нема про що шкодувати.
— ...але я справді тішуся, що зустрів тебе. Це все, що я хотів сказати.
— Навзаєм, — сказав Клай. — Я радий, що знайшлося тихе місце, де можна переночувати. Впевнений, що Аліса теж рада.
— Поки Молден не став гучним місцем і не згорів дотла у нас під носом.
Клай кивнув, слабо посміхнувшись.
— Поки. Ти забрав у неї ту страшну маленьку штуку?
— Ні. Вона лягла з нею спати, як із... плюшевим ведмедиком, чи що. Завтра їй буде набагато ліпше, якщо вночі вона не прокидатиметься.
— Думаєш, вона спатиме до ранку?
— Ні, — відповів Том. — Але на випадок, якщо вона прокинеться налякана, я всю ніч буду поруч із нею. Під однією ковдрою, якщо це допоможе. Ти ж знаєш, що зі мною вона в безпеці, правда?
— Так. — Клай знав, що з ним самим вона теж була б в безпеці, але зрозумів, що має на увазі Том. — Завтра на світанку я вирушаю на північ. Мабуть, було 6 краще, якби ви з Алісою пішли зі мною.
Том трохи подумав про це і запитав:
— А як щодо її батька?
— Вона сказала, що він, цитую: «дуже самостійний». Найбільше її непокоїло те, чи зготує він собі на обід. Судячи з її слів, вона не готова взнати правду. Авжеж, нам доведеться запитати, як вона хоче вчинити, але я волію, щоб вона була з нами, і не хочу йти на захід у ті промислові міста.
— Тобі геть не хочеться йти на захід.
— Так, — зізнався Клай.
Він думав, що Том сперечатиметься, але цього не сталося.
— А як щодо сьогоднішньої ночі? Думаєш, треба спати по черзі?
Досі Клаєві це навіть не спало на думку.
— Не знаю, чи це матиме сенс. Якщо ошалілий натовп увірветься на Салем-стрит, розмахуючи пістолетами й смолоскипами, що ми зможемо вдіяти? — спитав він.
— Сховатися у підвалі?
Клай поміркував над цим. Спуститися в підвал означало для нього вжити найбільш крайній захід із усіх, до яких можна було вдатися, — бункерний захист, — але завжди був шанс, що гіпотетичний ошалілий натовп, про який ішлося, подумає, що будинок порожній, і промчить повз нього. Це краще, ніж стати жертвами різні в кухні. Можливо, після того як вони стануть свідками групового зґвалтування Аліси.
«До цього не дійде, — стривожено подумав він. — Ти просто губишся у здогадах, ось і все. Трусишся зі страху в темряві. До цього не дійде».
От тільки Бостон, залишений позаду, догорав. На горілчані крамниці вчинялися напади, і чоловіки до крові билися через алюмінієві барильця з пивом. До цього вже дійшло.
Тим часом Том спостерігав за ним, даючи йому змогу переварити це... і це означало, що для самого Тома це вже, мабуть, був пройдений етап. Раф стрибнув йому на коліна. Том поклав свого бутерброда на стіл і погладив кота по спинці.
— Знаєш що, — сказав Клай. — Якщо в тебе знайдеться зо дві ковдри, у які я зможу загорнутися, то чому 6 мені не провести ніч на веранді? Вона крита, і всередині темніше, ніж на вулиці. Це значить, що я точно побачу, коли хтось ітиме, ще задовго до того, як мене помітять. Особливо якщо ці «хтось» — мобілоїди. Вони не справили на мене враження таких, що можуть підкрастися.
— Ні, підкрадатися вони не будуть, це точно. А що як люди обійдуть будинок ззаду? Лінн-авеню лише за квартал звідси.
Клай знизав плечима, намагаючись цим сказати, що вони не зможуть захиститися від усього... або хоча б добре захиститися... але вголос цього не вимовив.
— Гаразд, — порушив мовчанку Том, проковтнувши ще шматочок бутерброда і згодувавши шматочок шинки Рафові. — Але ти можеш розбудити мене десь о третій. Якщо доти Аліса не прокинеться, то, може, спатиме до ранку.
— Якби ж то знати наперед, що на нас чекає, — відповів йому Клай. — Слухай, здається, відповідь мені відома, але про всяк випадок: у тебе ж немає пістолета, правда?
— Ні, — сказав Том. — Навіть газового балончика немає. — Він подивився на свій бутерброд і поклав його на стіл. Коли він звів очі на Клая, вони були дуже сумні. Том заговорив пошепки, як це роблять люди, коли обговорюють таємниці. — Пам'ятаєш, що сказав коп перед тим, як застрелити того ненормального?
Клай кивнув. Гей, чуване, як життя? Ну типу шо чути? Цього він ніколи не забуде.
— Я знав, що це зовсім не так, як показують у фільмах, — провадив далі Том, — але ніколи не підозрював, що це має таку неймовірну силу, чи раптовість... і звук, із яким воно... те, що в його голові...
Зненацька він схилився вперед, притиснувши свою маленьку долоню до рота. Рух тіла налякав Рафера, і кіт зістрибнув додолу. У горлі Тома щось тричі заклекотало з судорожним звуком, і Клай приготувався до того, що зараз він, напевно, почне блювати. Йому залишалося сподіватися, що сам він втримається, але щодо цього ніяких гарантій не було. Відчував: його от-от знудить, він на волосину від цього. Бо знав, що має на увазі Том. Постріл — і мокрі липкі бризки на асфальті.
Обійшлося без блювання. Том опанував себе і звів очі, повні сліз.
— Вибач, — сказав він. — Мені не слід було це згадувати.
— Не треба вибачатися.
— Думаю, якщо ми збираємося пережити те, що в нас попереду, нам ліпше забути про сентименти. Як на мене, то люди, не спроможні це зробити... — Він замовк, а тоді продовжив. — Як на мене, то люди, не спроможні це зробити... — Замовк удруге. І тільки після третьої спроби зміг закінчити. — Як на мене, то люди, не спроможні це зробити, можуть померти.
Вони пильно дивилися один на одного, освітлювані білим сяйвом гасової лампи.
10
— Відтоді як ми покинули місто, я не бачив жодної озброєної людини, — сказав Клай. — Спочатку я справді не звертав уваги, але потім почав придивлятися.
— Ти ж знаєш, чому так, правда? Бо в Массачусетсі найсуворіші закони щодо володіння зброєю в країні, за винятком, хіба що, Каліфорнії.
Клай згадав, що кілька років тому на кордоні штату бачив рекламні щити, на яких стверджувалося те саме. Потім їх замінили: з'явилися нові, на котрих було написано, що за водіння автомобіля в нетверезому стані вам світить ніч у в'язниці.
— Якщо копи знайдуть пістолет, схований у твоїй машині, тобто у бардачку, разом з реєстраційним посвідченням і страховим полісом, тебе можуть запроторити за ґрати років, я так думаю, на сім, — сказав Том. — Якщо ж зупинять твій пікап, а там лежить заряджена рушниця, навіть у сезон полювання, вважай, що нарвався на штраф у десять тисяч доларів і два роки виправних робіт. — Він узяв зі столу недоїдений сандвіч, пильно оглянув його і поклав назад. — Якщо ти не злочинець, то можеш купити собі пістолета і тримати його вдома, але дозвіл на носіння? Може, якщо за тебе поручиться отець О'Маллі з «Клубу для хлопчиків», та й то не гарантовано.
— Відсутність зброї, можливо, врятувала не одне життя біженцям, які залишали місто.
— Цілком із тобою погоджуюся, — підтвердив Том. — Ти про тих двох, що билися за пивне барильце? Слава Богу, що в них не було пістолетів.
Клай кивнув.
Том відкинувся на спинку стільця, схрестив руки на вузьких грудях і озирнувся. Його окуляри поблискували. Світне коло, яке відкидала гасова лампа, було яскравим, але маленьким.
— Одначе зараз я б від пістолета не відмовився. Навіть після того як бачив, якої шкоди завдає зброя. А я ж вважаю себе пацифістом.
— Давно ти тут живеш, Томе?
— Уже майже дванадцять років. Досить тривалий час, аби переконатися, що Молден помалу перетворюється на Задрипанськ. Ще не остаточно ним став, але це вже не за горами.
— Добре, тоді давай поміркуємо. У кого з твоїх сусідів у будинку міг би виявитися пістолет чи пістолети?
З відповіддю Том не забарився.
— У Арні Нікерсона. Він мешкає навпроти, через три будинки від мене. На бампері його «камрі» наклейка НСА, а ще кілька перевідних картинок із жовтими стрічками і старий стикер «Буш — Чейні»...
— Зрозуміло...
— А також дві наклейки НСА на пікапі, до якого він у листопаді чіпляє фургон і вирушає на полювання у ваших краях.
— А ми тішимося з виручки, яку забезпечує нам його дозвіл на полювання за межами штату, — сказав Клай. — Давай вдеремося завтра до його будинку і візьмемо зброю.
Том Маккурт подивився на нього як на божевільного.
— Звісно, цей чоловік не такий параноїк, як дехто з тих ополченців у Юті, — тобто він справді мешкає у Техачусетсі, — але на його газоні один із тих знаків охоронної сигналізації, на якому чітко сказано «ХОЧЕШ ВИПРОБУВАТИ СВОЄ ВЕЗІННЯ, ГНИДО?», і я не сумніваюся, що ти чув про правила щодо того, коли у члена НСА можна забрати зброю.
— Думаю, щось на зразок «тільки розціпивши холодні пальці трупа»...
— Саме так.
Клай нахилився вперед і виклав йому все, що стало для нього очевидним з того моменту, коли вони подолали спуск із траси-1: що Молден тепер був черговим дохлим містечком у Стільникових Штатах Америки і що країна поза зоною обслуговування, зараз, на жаль, відсутній зв'язок з вашим абонентом, зателефонуйте, будь ласка, пізніше. Салем-стрит безлюдна. Він відчув це, коли вони наближалися... хіба ні?
Ні. Дурня. Ти відчував, що за нами спостерігають.
Справді? Та навіть якщо так, чи на таку інтуїцію можна покластися, чинити, як вона підказує, переживши подібний день? Про це навіть думати смішно.
— Послухай, Томе. Один із нас піде до будинку того Наклсона завтра, коли добре розвидниться...
— Його прізвище Нікерсон, і навряд чи це така вже гарна ідея, особливо тому, що Том Маккурт бачить своїм внутрішнім зором, що Нікерсон причаївся під вікном вітальні, стискаючи в руках заряджений автомат, який він приберігав на випадок кінця світу. І, схоже, він таки настав.
— Це зроблю я, — сказав Клай. —Я не піду, якщо сьогодні вночі чи завтра зранку ми почуємо в будинку Нікерсона постріли. І точно не робитиму цього, якщо побачу в нього на газоні трупи, з вогнепальними пораненнями чи без них. Я теж передивився всі старі серії «Зони сутінок» — ті, у яких цивілізація виявляється усього лише тоненьким шаром смоли.
— Або й того менше, — похмуро зауважив Том. — Досить лише згадати Іді Аміна, Пол Пота, і в обвинувачення більше нема питань.
— Я йтиму з піднятими руками. Подзвоню в двері. Якщо хтось відповість, скажу, що просто хочу поговорити. У найгіршому разі він звелить мені забиратися до дідька.