Такою була Луциха, що назавше зосталася вдовою, хоч охочих на вдовину лакоминку не бракувало.
– Та знаю, чого прийшла… – сказала вона Соломії. – Піду-но, руки помию та помолюся, з чистими руками тре’, хоч, мабуть, і направду гріха на душу беру.
Луциха молилася довго, а тоді стала і ще раз над Соломією помолилася. І взялася розпитувати, що в останні тижні почуває Соломія, коли саме нудить неї, чого найбільш їсти хочеться, на що дивитися. А тоді поклала надовго руку на голову гості та так стояла мало не годину, начеб про щось своє думала. Соломія сиділа на старому засмальцьованому стільці, боялась повурхнутися. Страх і розкаяння, що прийшла сюди, перемішувалися у ній в дивне місиво й породжували якісь химерні картини. То вона кудись бігла, то вже ніби й не бігла, а летіла, генби птаха, хотя і велика, а легка, і бачила під собою внизу й хату їхню (свекрушину, подумала, али поправилася, що таки їхню), й двір, і вулицю, й квітучу нічийну вишню в кінці вулиці, навпроти хати старого Хоми Бадиляки. А тоді вже стала сама тою вишнею.
«Та вона таки чарівниця», – подумала Соломія й начеб прокинулася із напівсну, напівдивної казки.
– Якася тривога, з дитиною не пов’язана, у тебе на серці, – озвалася Луциха. – Нє, нє, не треба мині ніц казати, то твоя печаль, що як надвоє розріжеш, то й до купи не складеш і черв’яка з хитрим оком всередині побачиш.
«Хіба черв’яки мають очі?» – подумала Соломія, та змовчала.
Зате Настя наказала їй дивитися в очі та при цьому думати про щось приємне, а потому про заповітне, а ще пригадати таке, що, мо’, з вечора забула.
Приємне?
Думала про Тарасика з Васильком, заповітне, щоб усі були живі й здорові, ой, і про замочений з вечора горох – те, що забула. А ведмедеве око, що знов перед зором з’явилося, прогнала геть.
– Слава Богу, додому вернулася, – почула, як сказала незрозуміло Луциха і звеліла живота показати.
Соломія соромливо куфайку та станіка, а там і кофтину підняла – дивіться, бабо, животик ще начеб ледь-ледь припухлий тико. Баба подивилася, провела руками (ще би вухом не притулилася, подумала Соломія), легесенько натисла і сказала:
– Все. Можу порадувати – дівчина у тибе буде, можеш не сумліватися.
– Ой, спасибочки, дєкую привельми, бабо Настуню, – Соломія ледь не цьомкнула бабу. – Господи, якби ж так було.
– Отож не мені, а Господу і Матері Божій дєкуй, – сказала Луциха. – З їхньої волі тобі буде даровано дитя. А я що? Баба, котра навчилася дечому, мо’, й гріховному, али ж як радість комусь подарую, то самій на душі теплішає.
– Я вам за те… Я вам за те…
Соломія заметушилася і вузлик з салом та яйцями бабі в руку тицьнула.
– Господи, як же мало тій жінці треба, – сказала Луциха.
– Ни одкажіться, тітонько.
– Ни метушися і слухай, що я скажу, – мовила Луциха вже якось з особливою інтонацією.
І вона сказала, що носити дитину, дасть Біг, таки донечку, випало їй у хороший чєс. То як котики вербові розпустяться, на котики більше дивись і очима гладь. А то й руками. На травичку диви зелену. Як зацвітуть садки, на цвіт, на бджоли й хрущі, що над ними густимуть, свої пісні співатимуть. А як заспіває справжні пісні соловейко, вечорами найди время, абись спів той послухали ти і твоє дитєтко. Літо настане, квіточки польові покажи донечці, вона все бачитиме твоїми очима і твею душею. І до першої груші чи яблука прийди, добрі слова скажи. Мо’, здається, що звар’ювала баба, то я тобі мовлю, що вас тепер двоє і вже все твоя царівна нероджена видіт і чує, і чутиме ще більше. А як послухаєш бабу, що дурнеї люде відьмою щитають, то буде у тебе донечка красунечка писана і для людської радості призначена. Ще сама їй тихенько пісеньки співай та щося часом розказуй.
– Ну, йди собі з Богом, зморилася баба, до лавки ци теплої печі старечі кістки тягне, – сказала Луциха.
– Спаси вас Біг, бабуню Насте, – вклонилася Соломія.
– Ну от іще, не панє баба велике, не на калачах виросла, не попадя, щоби поклони приймати…
Вдавала баба, що сувора, а очі сміялися, майбутня ж мати – дочки! дочки! дочки! – додому, мов на крилах, летіла.
4
Соломія виконувала всі Настині накази. До котиків підходила і гладила, навіть щокою тулилася, відчуваючи лоскітливу прохолоду, на траву молоденьку, молочаєвими жовтими квітками густо всіяну, очі опускала. І навпаки, до цвіту очі підводила, як стали загорєнські садки вкриватися білосніжним шумовинням. Свекруха дивувалася – чого то невістка посеред роботи – саджання бульби ци висаджування димки – на яблуні та сливи задивляється, що там таке вигляділа? На боцюнів видивлялася, що кружляли над їхнім кутком – на доброму десятку хат мали гнізда. Вважалося доброю прикметою, коли ці птахи гніздяться на хаті або на дереві коло хати: бути тоді оселі багатою на дітей. У неї й так були діти, а тепер мала бути радість дзвінка й довгоочікувана. Першими побачила летючих боцюнів, а то була прикмета на вдатний рік. Навіть одного разу, як ішла до тітки Мартохи, маминої сестри, за чимось, то коло садка Ратенців (десь із північних країв у село пристали) – чи не найпишнішого в селі, хоч і були господарі не вельми багаті – спинилася і довго на цвіт, над яким гули бджоли й джмелі, видивлялася. Аж вийшла Пріська Ратенчиха й спитала:
– Чого тобі, Соломко?
До панського саду тоже ходила, там, окрім яблунь, слив, вишень, росли чудернацькі дерева – шовковиці й незнані в їхніх краях абрикоси, котрі нові пани, що їм граф Драницький здавав палац-дачу, висадили. Правда, ті дерева час од часу мерзли, й тоді управитель за панським наказом нові насаджував.
Наслухалася Соломка й басовитого гудіння бджолиного та джмелиного, і вечірнього, легшого, але пронизливішого, коли в маю стали хрущі вилітати. Тоді ж і соловейки в повен голос озвалися: так вищебечували, витьохкували, здавалося, ближчають мерехтливі небесні зорі – певно, янголи тоже хотіли послухати той спів маленької пташки. Соловейки не знали, що рулади виводять насправді для маленької істоти, котру так чекала Соломія. Сама ж вона тихенько, крадькома, а часом і вголос за роботою виспівувала різних пісень. Старалась, аби пригадувати добрі, душевні, не сумні, і раз спинилася злякано, коли мимоволі завела: «Горіла сосна, палала, під ней дівчина стояла». Не годилося такої пісні співати, ще роки минуть, доки замужній час набіжить, коли донечка скаже, як і вона колись: «Ой коси, коси ви мої, довго служили ви мені, більше служить не будете, під білий вельон підете». Соломія побачила себе у вельоні, й на щоку раптово викотилася велика солона сльоза – її смак відчула ще до того, як стерла долонею. Чого б то?
– Чудною наша невістка стала, – казала свекруха до свого чоловіка. – То видивляється на садок, а то виспівує, як на гостинах. Коби чого не лучилося…
– А що має статися? Груба вона, дитину носить, то й тривожиться, й тривогу старається пригасити, – відказав свекор.
– Багато ти знаєш. Варка Карасьова пусля родув ледь з ума не поїхала…
– Так то пусля… Тєжко, кажуть, з неї той хлопак виходив, а теперка ди, якей гицеляка.
– Ой, щося наказала їй тея відьмачка Луциха. Бач, угадала, каже, що дівка буде. Не людське то діло – наперед у женську середину заглєдувати.
5
У жнива сталася біда, дивна придибенція, що внесла ляк і смуток у радісну й щасливу Соломіїну душу. Якось ішла Соломія на поле з кошиком і серпом в нього покладеним, бо ж у селі до самих уродин звикли в поле виходити, не було як відсиджуватися. Раптом позаду почула торохтіння воза, іржання коней, котрі явно мчали чвалом, й крик: «Бережись!»
Крик… Крик був… Ішов од знайомого, вельми знайомого голосу. Соломія озирнулася, коні мчали, високо піднявши голову, піна текла з їх перекошених морд, а на возі таки стояв Степан і щосили шмагав чиїхось буланих (бо ж у самих їден кінь на хазяйстві) батогом. Соломія з переляку ледве встигла відхилитися убік. Невже понесли? Али чого ж він батогом шмагає, а не стримує?
Віз промчався до повороту в кінці вулиці, та Степан не повернув наліво чи то не схотів повернути, й віз колесом тарахнувся об стару розсохлу грушу, що росла в тому закуті, напроти Ганусьової хати. Віз перекинувся, і Степан з усього розмаху гепнувся на землю.
– Божечку мій, – зойкнула Соломія.
Як могла, кинулася до того місця. Степан лежав і стогнав, а зі скроні й розбитого носа густо цибеніла кров.
– Я зара, зара…
Взялася краєм подолу витирати кров. Кого ж би покликати? Закуток глухий, усі на жнивах.
– Встати можеш?
Степан дивився геть затуманено і болісно. Захарчало в грудях, він закашлявся і виплюнув згусток крові.
– М-можу встати… Тилько не тре’…
І раптом звівся на лікті, лице наблизив.
– Ти мене ліп… Ліпше поцілуй…
– Що ти, що ти, Степанку, – відхилилася Соломія.
– Не хоч? А я би тебе кожен день цілував…
Він упав на траву і вже прохрипів:
– У губи, в шию… А схотіла б, то й у гузницю…
Соломія таки торкнулася розпашілими вустами його лоба.
Степан зненацька схопив її обома руками, притис і зашептав на вухо, як у гарячці:
– А хоч – скажу, що дитина од мене?
– Степане!
Соломія спробувала відсахнутися, та він рук не розчеплював. Коли ж шарпнулася сильніше, обм’як, і як люди підбігли з хати за поворотом, лежав напівпритомний. Правда, коли на воза стали вкладати, очнувся, прошептав: «Я сам», та заточився, ледь підхопили під руки.
Степан не вмер, тильки з тої пригоди слабувати став, скаржився на болі в боку і спині, що голова часом, особливо, як до тяжкої роботи брався, шумить. У селі по лікарнях їздити було не прийнято, та й грошей в родині не водилося. Тож покликали Настю Луциху і Варку Харитониху, котрі на травах зналися, а Варчин Демид хребця вправив, то трохи полегшало.
Переживала Соломія, щоб передчасних пологів не сталося, аби обійшлося. Більше того, наблизилося й минуло Сплиннє, а дитина не просилася на світ. Соломія було злякалася якось, часто-часто серце загупотіло – мо’, не дай Біг, мертва вже її дитинка, і невимовно зраділа, як почула спершу слабкі, а потім сильніші й сильніші поштовхи.
– Дитинонько, мама тибе жде, – прошептала щасливо.
6
Народилася дочка Соломії Троцюк, Зозуликів невістки, жони їхнього сина Антона, мешканки поліського села Загоряни, громадянки Другої Жечі Посполитої, на четвертий день після Головосіка, на другий день по святі чи присвятку Семена, 15 вересня 1925 року від Різдва Христового за новим, як у селі казали, польським стилем. Приймала пологи й бабила, себто перев’язувала пупа, двоюрідна тітка Антона, Рипина Трикальова. Коли дитя з’явилося на світ і спочатку якось аж навіть жалісливо пхинькнуло, перш ніж гучно зарепетувати, баба Рипина, як годиться, ляснула по слизькій дупці і, як годиться, сказала: «Тьху, тьху, яке погане», щоб не зіврочити Соломчину доцю.
– Дівка, – звістила весело і трохи стомлено Рипина породіллі, виснаженій довгими пологами, те, що Соломія і сама знала.
На четвертий день після народин, як і годилося, батько Антін пішов до батюшки, отця Андронія, домовлятися про ім’я новонародженої та день хрестин. Споконвіку давали ім’я за святцями, за тим святим, преподобним чи ще кимось, на чий день припадали народини. Правда, в останні роки все менше дотримували суворих приписів-канонів та й з отцем Андронієм за пляшчину чи гинший хабарчик мона було домовитися, те добре загорянці знали.
Соломія, котра вже й на ноги звелася, і почувалася добре, більше того, перебувала на сьомому небі од щастя, дивлячись на своє маленьке диво, що смішно плямкало, притуляючись до теплих маминих грудей. Навіть пронизливий, з невеличкою хрипотинкою крик манюпуньої крихітки (а втім, дочка вродилася нічогенька) звучав для матері як прекрасна музика.
До кошика вклала чималий шмат сала, кільце домашньої ковбаски, два десятки яєць, банку зі смальцем, десяток рум’янощоких яблук й свіжозарубану курку. Ну й, звісно, поставила блєшку монопольки, «вудки виборової».
– Марією, скажи, назвати хочемо, чуєш, Марією, – напучувала Соломія. – Ни забудь.
– Та чом би я мав забути, – вдавано нахмурився Антін. – Ну, я пуйшов.
– Буде щось там впиратися батюшка, то напомни, що позавтра Друга Пречиста, Маріїн день.
День, що передував Другій Пречистій, був нічим не примітним осіннім днем. Сірим і захмареним. Сонце возсіяло для отця Андронія, коли гість ступив до священикової хати, що тулилася до дзвіниці біля дерев’яної, ще з сімнадцятого століття, церковки. Отець Андроній знав про аж двоє уродин, що трапилися цими днями в селі, й чекав приходу батьків, бо щось довго в парафії не було хрестин. А що йому хотілося випити та й матушка за доброї оказії пішла попліткувати аж на другий кінець села, то дари добросердних і таки богобоязливих парафіян частково опинилися на столі. Не найбагатший, але й не бідний сельчанин, котрий завітав до господи, годився за компаньйона, а отець Андроній любив побалакати, коли вип’є. Та перш, ніж сісти за стіл, батюшка дістав святки й сказав, що зара подивиться, день якої святої чи великомучениці на п’ятнадцяте чи, по-православному, на друге сентября припадає. А погортавши книжницю, прорік, що цей день – то є день преподобної Руфини, то так і належить новорождену назвати. Руфиною.
– Руфиною? – Антін не на жарт злякався, аж всередині похололо. – Змилуйтесь, батюшко. То ж якесь жидівське ім’я.
– Жидівське, кажеш? – отець Андроній примружив око, а потім значливо підняв вказівного пальця. – У Христа нема ані елліна, ні єврея, а є паства Божа. Отак-то, сину мій.
«Як же я Соломії скажу?» – подумав Антін, а вголос мовив:
– А ни мона якось по-інакшому?
– По-інакшому? – Око батюшки прискалилось, а затим подивилося пильно-зважуюче. – Василисою або Домною мона. Бо їх, великомучениць, день якраз випадає після Руфини.
– Домною? Василисою?
Антін почухав потилицю. Імена йому не вельми подобалися.
Око ж батюшки прискалилось ще більше, з нього чоловічок цікавий визирнув і сховався, моргнувши на блєщину та чарку.
– А ти як би хотів? – спитав батюшка.
– Хочемо Марією назвати. На честь пресвятої Діви Марії. У котрої позавтра іменини. І Пречистої.
– Що ж, добре ім’я, – схвалив батюшка. – Зараз поміркуємо. Наливай, таточку.
Випили і закусили. І забалакали. Про справи церковні і мирські, про цьогорічний урожай і майбутні хрестини, які, повідомив Антін, хочуть справити у неділю перед Воздвиженням.
Про жінок завели мову. Батюшка скаржився на непойнятливу до його потреб матушку. І тут раптом Антін подумав, що йому, власне, на свою жінку скаржитися гріх. Добра, покладиста, як і вип’є він часом, то хіба дорікне м’якенько. А що була в Антона одна особливість – випивши, він ставав сентиментальним, аж сльози виступали, то подумав, що от слідом за синами (які козарлюги ростуть!) і дочку йому родила Соломія. А він же їй обіцяв нові чоботи справити, а не справив. І кожушок, якого колись у Любомні бачили, так і лишився не купленим. Та й руку на жінку якось підняв у сварці. І взагалі, якщо добре подумати, по правді, то винен перед нею. Бо, можна сказати, в иншого, у того Стьопки-тюхтія з-перед носа вкрав, нахрапом взяв. А заноза ж, певно, в серці лишилася. Он у нього сім’я, вже дітей троє, а Стьопка, друг колишній, мало того, що досі не женився, а тепер ще й покалічений.
І захотілося Антонові жінці своїй Соломії чимось віддячити. І не завтра чи на той рік, а зараз, сей момент.
– Слухайте, батюшко, – раптом, несподівано для самого себе, сказав він. – А якби я вас попросив, вельми попросив ни Марією мою дочку назвати, а гиншим ім’ям?
– Иншим? – Отець Андроній вже дивився ледь осоловіло. – І яким же?
– Соломією. Як мою жінку. Подарок їй хочу зробити.