– Соломією, кажеш?
Отець Андроній взяв ще раз до рук святки і, погортавши, прорік, що преподобної Соломії ще не скоро, дуже не скоро. Цілий десяток, а то й два женських імен минає.
– Та я вельми прошу, отче, – голос Антона став жалісливим. – Вельми.
– Вельми, кажеш?
– Ну й той, ще за одною блєшчиною збігаю.
– Спокушаєш, – сказав отець Андроній. – Али ти чоловік добрий і парафіянин щирий. Токмо за цеє, може, й уважу. Біжи вже, чого стоїш, аки стовп соляний.
Вдома, дізнавшись про неочікуване ім’я для доньки (Антон збрехав, що так уперся батюшка), Соломія спершу заплакала, Марією бо назвати обіцяла Матері Божій, а потім подумала, що батюшці видніше. До того ж, полестило, що доньку назвуть її ім’ям.
– Хай вже, – сказала. – Буде теперка в нас дві Соломії. Соломія старша і Соломійка-молодша. Соломиночка, кровиночка наша.
7
Через місяців два потому Соломія прокинулася посеред ночі. Зирнула у вікно. Судячи з усього, на дворі ще не збиралося навіть сіріти. Спали свекор з свекрухою, спав чоловік, обидва синочки. Тихенько, наче мишка, спала маленька Соломієчка. Єдина велика кімната їхньої селянської хати була наповнена умиротвореним посопуванням і Антоновим похропуванням. То що ж її збудило? І не болить нічого.
Враз Соломія відчула, що її груди переповнені материнським молоком. Дедалі дужче розпирають од цієї повноти. Та Соломійка-молодша їстоньки не хоче й прокидатися не збирається. Соломія зцідила молоко у гладишку і лягла в ліжко. Однак не спалося. Щось наче кликало її надвір. Може, там стоїть хто під вікном, який-небудь зурочник чи зурочниця її дитини? Та ж Бровко б загавкав, зачувши чужого. А за вікном – тиша.
Соломія знову тихенько встала, накинула поверх нічної сорочки кожушка, взула ноги в чоботи і тихо-тихо натисла на клямку. Відсунула сінешню засувку. Двір дихнув осінньою прохолодою, бо лишилося менше тижня до Михайла. Снігу ще нема, та паморозь ранками вже приходить. Підбіг і став лащитись спущений на ніч з цепу Бровко. Потім і старий поважний кіт Рудик випірнув з ночі та взявся об чобота тертися. Соломія погладила пса, потім і до кота нагнулася. Оглянулася. Ніде ні душі, не майнула тінь за хату, ніщо не крикнуло. Соломія підійшла до воріт. Спало наморене село. Тільки ледь помітно блимав нічний вогник на сусідській вулиці. Здогадалася, що то, певно, не сплять у Мациків. Вона знала – Мацикова Марина народила з нею в один день. І тоже дочку.
Справді, 15 вересня 1925 року в Загорянах було двоє уродин. Кирило Луць, по-вуличному Мацик, тихий, сумирний чоловік, батько вже шести дітей, ходив до батюшки Андронія домовлятися на другий день після Антона. І батюшка, заглянувши у святки, сказав те саме, що на початку Антонові – дитину, дівчинку, треба назвати Руфиною. Покірний і матері, і жінці своїй, навіть дітям, Кирило й тут не став перечити – як скажете, отче. Тилько зітхнув. Бо ж хотіли назвати Вірою або Марусею. Али раз батюшка каже… Так і охрестили новонароджену. Дівчинка народилася нівроку, тільки вельми крикливою. От і тепер вона не давала матері і всій сім’ї спати. Двоє старших братиків і троє сестричок тихо ненавиділи крикливицю.
– Колиши ще ти, – сказала Марина до чоловіка.
Той покірно підвівся з ліжка, де перед тим задрімав, може, на якусь годинку. Марині хотілося вийти надвір, що вона й зробила. Ще подумала – цікаво, а в Зозуликів теж не сплять? Та коли вийшла, скільки не вдивлялася в темряву в той бік, де мала бути хата бісової Соломки і красунчика Гантона, жодного блимання ни побачила.
«Везе ж людям», – подумала заздрісно й відчула, як ще більше хочеться спати.
А на другій вулиці стояли під зірним небом жінка, кіт і пес. Жінці ставало все холодніше й холодніше, але щось стримувало, щоб піти до хати. Раптом дивна думка прийшла до неї. А що як пошукати доньчину зірку? Кажуть же, коли людина рождається, то на небі засвічується нова зірка – її душа. Янгол дивиться на небо очима тої зірки, казали Соломіїна бабця Мокрина. То де ж зірка її любого янголятка? Соломія пошукала очима, намагаючись вгадати, котра зірниця Соломійки-молодшої. Може, ота чи та? Зірки безмовно мерехтіли, мов дражнилися – ану ж, не вгадаєш. І раптом Соломія побачила маленьку, але досить яскраву зірочку. Їй-Бо, раніше її не помічала. Може, то вона? Ні, не дано людині того знати.
Соломія ще раз глянула на небо і нахилилася до кота.
– Може, тобі холодно, до сіней хочеш?
Кіт замуркав і тернувся об її пальці. Шерсть його була холодною і начеб трохи мокрою.
«Заросився ци десь у воду вліз?» – подумала Соломія.
Вона підвела голову. І раптом здалося – тисячі зір просяться бути зіркою, янголом її доньки.
«Я вже вибрала, – подумала Соломія. – Вже… Бо вибрала, бо то нова зірка… Али що я можу знати, проста сільська баба?»
Враз почула стогін. Господи, що то? Звір чи людина? Здалося – щось дивне, вороже наближається до їхнього двору. Ось-ось ступить за ворота.
Вдивилася в темінь. Ніде нікого. Але чиясь незрима присутність відчувається.
Поспішно пішла до хати. Вже в сінях, притулившись спиною до дверей, подумала – а може, то стогнав Степан?
Розділ ІІ
Сестра джмелів
1
Дуже швидко й рано, ще й року доньці не було, Соломія зрозуміла, що її диво-дивне росте справжньою красунею. Ця певність дедалі більше зростала. Втім, кожна мати, особливо в ранньому дитинстві, вважає своє чадо, та ще й коли воно довгождане, найкращим у світі. День за днем, тиждень за тижнем, місяць за місяцем, а далі рік за роком поступово вимальовувався, витворювався Богом, природою, самою Соломійкою при заохітливій і захопленій участі її матері образ і характер, які не могли не викликати дедалі більшого захоплення. Про таке личко, як у Соломійки, кажуть, що в молоці викупане та росою умите. Сміхотливі ямочки, що з’являлися на щічках, робили його ще привітнішим. Великі очі ставали все виразнішими, а головне – із світло-сірих небесними, синіми, наче дві великі волошки над маковими квітами щік. Віями, як сказав одного разу тато Антін, мона землю заволочувати, такі пишні. Бровенята ще маленькими просилися у пісню. Щодо статури, то Соломійка із пухкенької, якою здавалася на початку, формувалася у не худющу, але й не гладку дівчинку із гарненькими, наче вилитими вельми вмілим майстром ніжками, на які вона зіп’ялася за два тидні до рочку.
Ще разючу непосиду Соломійку відрізняла дивовижна цікавість до всього на світі. Це були природні запитання маленької дівчинки, яка пізнавала світ – про квіти, рослини, про небо і сонце, про тварин і людей. Але наведемо запитання, котрі ставили в глухий кут батьків, а особливо маму Соломію-старшу, зате викликали довгі роздуми Соломійки-молодшої. Наприклад: «Чому світять зорі і на чому вони тримаються?», «Як же дме вітер, якщо ми його не бачимо?»
– Зорі – то душі янголів, які оберігають людину, – казала мама.
– І в мене є зірка?
– Аякже, доню.
– Яка?
– Того нихто ни знає.
– Чого ж ни знає?
– Так рішив Бог.
– А мені так хочеться дізнатися.
– І мені хотілось би. Али не мона.
– А якщо ми Бога вельми попросимо? Так вельми, що Боженьці стане нас шкода. І він скаже – осьо ваші зірки.
– Али тоді й інші люди захочуть дізнатися.
– А ми їм не скажемо те, що нам скаже Бог.
І Соломійка пішла до хати і стала на коліна перед іконою Христа-Спасителя. Шептала прохання до Бога. Підвелася з колін, повернулася до мами і сказала розчаровано:
– Боженько не хоче зі мною говорити.
Мама Соломія не знала, що сказати. Вона лише погладила доньку по голові. Соломійка підвела очі, такі, як небо в безхмарну погоду.
– Він колись заговорить з тобою, – сказала Соломія-старша.
– А коли?
– Як будеш слухняною.
Соломійка зітхає. Але через хвилину забуває про своє питання. Прибігає до матері, торкає за рукав.
– Матусю, дивись, на мою ручку сів петрусь.
– Спитай щось у нього, – радить мама.
– А що?
– Що хочеш.
– Як же дме вітер, коли ми його не бачимо? – серйозно каже Соломійка до комашки.
«Тре’ буде обов’язково віддати її до школи», – думає Соломія.
Петрусь розтуляє крильця і летить.
– Полетів, полетів, – плескає в долоньки Соломійка. – Він спитає у вітру, от побачиш. Він уміє говорити з вітром.
Соломійка просить маму, яка саме пере в ночвах білизну:
– Я тобі поможу, добре?
– Добре.
Вона помагає мамі терти золою татові підштаники. Вона геть до всього береться – прати, лущити горох-квасолю, різати зело, годувати курей і качок – щоб не робили мама, тато, дід чи баба, а то й братики.
«Золота дитина», – думає Соломія.
Десь після трьох років «золотої дитини» Соломія-старша розуміє – їй не хочеться більше мати дітей. Вона каже про те чоловікові. Про те, що коли раптом народиться ще одна дівчинка, їй буде образливо, що вона не така вродлива і розумна, як сестра.
Антін стоїть посеред їхнього двору. Думка жінки його радує. Не тре’ буде сушити голову над майбутнім приданим – завше клопіт, як є дочки в хаті.
– Якщо ти так вважєєш…
– Так. Я боюся за нашу доню. Що з неї виросте?
– Як то що? Дівчина, потому – жінка. Заміж вийде. За доброго жениха, дасть Біг. Ми ж таки не останні люде в силі.
– Доброго? Якби ж то доброго.
– Я хотів сказати – багатого.
– Багатого?
– Ну, красива ж у нас буде дівка. І родина ни дьогтьом на лиці мазана.
– Мені страшно, Антоне, – Соломія. – Занадто вона красива й добра. Начеб ангелочка нам Біг пуслав.
– Яка вдалася. Ти он як її любиш. Ну, не хоч мати більше дітей, то й не тре’. Хлопачі руки вже є. А дівки – як хоч.
– Я чогось думаю, що такої, як наша Соломійка, у нас більше не буде, – горнеться до чоловіка Соломія. – Хай буде вона одна.
Соломія сама дивується цій думці. Нібито звідкись іздалеку їй посланій. Та бажання мати лише одну доньку, цю, яку вона безмежно, так, що аж самій страшно, любить – дивне й непереборне бажання – живе в ній.
Соломієчка навіть не вміє довго гніватися, а коли закопилює губки чи опускає очка, то робить це якось так винувато-безневинно, що мамі Соломії чи бабусі з дідусем, а то й братикам хочеться дочасно перепросити малу винуватицю, що зробила якусь там ну зовсім дрібнюсіньку шкоду, заговорити першими до цього синьоокого дива. Дива, що їм послане – долею, Господом, літом, лагідним вітром урожайної пори.
Не тільки мати, а й братики з кожним роком не по-дитячому закохуються в сестричку. Ставлення Тарасика і Василька від підсвідомої неприязні – пхе, сестричка, дівчисько – міняється до зацікавленості, до бажання захистити малу впереміж із деякою хлоп’ячою зверхністю. Могли й смикнути за кіску, і дражнити, коли з носа вискакувала козюлька, і в чомусь піддурити, али якось непомітно це природне дитяче ставлення відходило на другий план. Доброта, майже повна нездатність ображатися, дивний магнетизм, що йшов од сестрички, поступово обеззброювали братиків. І водночас росло їхнє захоплення, що ставало неусвідомленою дитячою закоханістю, майже обожнюванням, як якоїсь неземної істоти, що живе поруч.
Коли Соломійці було років сім, Тарасикові дванадцять, а Василькові – десять з половиною, старший брат каже до молодшого:
– Давай поклянемося, що ніколи ни женимося.
– Чого?
– Бо я питав у мами. Братам на сестрі женитися не можна. А ліпшої за нашу сестру ми не знайдемо.
– Твоя правда, – зітхає Василько. – Ми на ній не женимося, али нікому чужому й ни віддамо.
– А діти?
– Що діти?
– У неї мусять бути діти…
Молодший замислюється. Думає довго й зосереджено. Зрештою каже:
– Доведеться таки її комусь оддати. А шкода.
– Ну, й мені тоже шкода, – брат. – Тико дівчині такій, як наша Соломка, не можна без чоловіка. Зурочать.
– Зурочать?
– Ага. Всі старі дівки зурочені. Так наші бабуня кажуть.
Вони біжать гратися. А Соломійка в цей час поспішала до своїх джмелів.
2
Джмелі. Соломійка зовсім не боялася цих великих волохатих комах. Не боялася з раннього дитинства. Ще коли ледь говорити вчилася, побачила великого джмелиська і заплескала в долоньки:
– Мамо, птасечка.
– Ой, то, донечко, джміль, – злякалася Соломія-старша. – Не махай ручками, бо вкусить.
– То – птасечка, – тупнула Соломійка ніжкою. – Не вкусить. Цуєш, як піває?
Джмелине гудіння дивним чином її приворожувало. Могла слухати, як гуде бджола, дзичить комар, пізньої весни – гудуть хрущі над садом. Але джмелине гудіння чомусь по-особливому притягувало. Наче була в цьому якась тільки їй одній зрозуміла чарівна мелодія. У тих звуках, думала Соломійка, живуть іще якісь маленькі пташечки, котрих вона не бачить. Їхній спів і складається в оте – дж-ж-ж-у. Бо пташечки не можуть вибратися з того басовитого співу. А сам спів ще здається схожим на густющу сметану, таку густу, що можна краяти ножем. Соломійка розсікала своєю ручкою повітря, уявляючи, як вона крає ту джмелину сметану. А може, й мед. Бабуня кажуть, що джмелиний мед ще солодший за бджолиний. І водночас трохи гіркуватий. А все тому, кажуть бабця, що джмелі люблять брати нектар із волошок, а найбільше з квіток великих, лапатих, яких у них так і називають – джмелики.
– Жмелики, – сплескує долоньками Соломійка. – Хочу показувати… хочу бачити… Покажіте мені жмеликів.
Бабуся показує. І Соломійка тепер прокладає стежку од тих джмелиних нір до дивних квіток із ще дивнішою назвою – жмелійки…
А скілько то було крику, коли вона дізналася, що Петрик, який гон там живе, забрав собі мед із джмелиних нірок. Мусив хлопець клястися, що ніколи так не робитиме. Соломійка вже мала над ним владу. Як і над його другом і однолітком – Павликом, Павлусем, якого вона називала спочатку Павиком. Мине ще трохи часу, і Петрик з Павликом – обоє, дружно – до безтями закохаються в Соломійку.
Вони були майже сусідами, через дві хати, народилися з різницею у чотири дні. Їхні матері – Гафія Злотиха і Маруська Плотина – вирахувавши, що діти мають з’явитися десь коло свята Петра і Павла, так постановили: доньок назовуть Петрина і Павлина, а коли сини – Петром і Павлом. Той, що першим з’явиться на світ, буде Петром, бо ж той апостол мовби старший, он і батюшка казав, що на небі найближче до Ісуса сидить. Ну, а той, хто другим буде – Павло.
Народилися хлопчики. Петрусь був худішим, гінким, наче лозина, мав очі темно-карі, як у батька, довгі пальці (злодійські, жартувала Гафія), ледь загострений ніс і смішні настовбурчені вуха. Павлик виріс хоч теж високий та міцний, вже в дитинстві мав руки, мов налиті, й голубуваті очі та ледь-ледь плескатий ніс.
«До теї любові ще тре’ доїхати», – казали, бувало, баба Луциха.
Соломійка біжить стежиною до їхньої хати. А там на подвір’ї мама Соломія-старша злякано на доню дивиться.
– Соломочко, не руш. У тебе у волоссі джміль заплутавсє.
– Жмелик? – Соломійка вертить головою, мовби може його побачити. – Хочу жмелика. Зніми його, мамо.
– Не крутися, – гримає мама. – Бо злякаєш, то вкусить. Вони болісно кусаються.
– Нє, мине не вкусить. Хочу побачити жмелика у волоссі.
Джміль на її голові не заплутався. Він просто собі присів відпочити. І кусати Соломійку не збирається. Взагалі – диво-дивне! – за весь час її спілкування з джмелями вони жодного разу не вкусили дівчинку. Навіть коли простягала руку, щоб волохаті комахи на неї сіли. За таку дивну взаємну любов якось і прозвав Тарасик сестричку – джмелина сестра. Сестра джмелів.
Соломійка спершу надула губки, та швидко перегнівалася, сонечком зазоріла, братику в плече носиком ткнулася, а потім подвір’ям дзвінкий сміх розсипала:
– Сестра жмеликів… Сестра жмеликів…
І до бабці, котра якраз на кілка гладущика вішала сушитися:
– Бабуню, я сестра жмеликів… Чуєте, бабуню?