А Дмитро сам будував свій дім. Брався за все, у вихідні будував дачні будиночки, складав копійку до копійки, щоб назбирати ті чотири з половиною тисячі радянських карбо ванців - перший внесок за трикімнатну кооперативну квар тиру на околиці. Він збирав ці гроші майже три роки, двічі поступався своєю чергою, бо не мав чим платити, бо заробляв тільки він. Вероніка вчилася на культосвітньому факультеті.
Хотіла бути акторкою або театральним режисером. Фанта зерка! Віта ходила до дитячого садочка. А коли він нарешті виплатив перший внесок, їхній дім будувався дуже повільно.
Бетонну коробку зібрали швидко, але інтер’єрні роботи йшли мало не три роки. А потім - куди вже було вертатися до тієї науки і до тих надскладних систем, якщо життя змоделювало таку систему, з якої вже не вийти, далі можна існувати тільки в її межах.
А коли збанкрутували мало не всі установи радянських часів, він не став нити: поверніть мені мою інтелектуальну працю. Пішов перебудовувати для нових багатіїв старі помешкання, робив усе, що їм хотілося, і по три клозети, і по дві сауни, міняв форми вікон, надбудовував мансарди, навішував кімнати веранди для елітних собак, аби тільки в його БЕТОНЦІ був достаток. Тепер життя нібито стало набагато розкішнішим, ніж тоді, коли вони починали. На вулицях повно дорогих авт, на кожному кроці - спокусливі ресторани і крамниці, але більшість людей сидить у злиднях.
Ковтають слину біля шинок у вітринах, а вдома їдять вермі шель і ковбасу для собак. Та його дівчата і їли, і вдягалися добре, і на море їздили. Вероніка працювала по три чотири години на день, а не так, як робітниці в його бригаді з євроремонтів, нещасні, вічно втомлені жінки, що мали або п’яницю вдома, або були взагалі без мужика, і часом від життєвої туги віддавалися електрикам і сантехнікам просто на підлогах тих помешкань, де вони білили стіни й стелі.
Він і сам, бувало, розважався з тими жіночками - грубе життя будівельника диктувало свої грубі безжальні закони - і те, яким він був з ними, було земля і небо в порівнянні з тим, яким він був з Веронікою. Тих жінок він і кусав, і жма кав, щоб уночі вдома бути ніжним з Веронікою. A потім із них зосталася одна, Катерина Рачко, грім баба одного зросту з ним. Маляр першої категорії, в минулому, здається, худож ник реставратор. Вона також мешкала в бетонці на лівому березі, їм було по дорозі додому, і він, траплялось, підвозячи її, заходив до неї. Катерині подобався дикий брутальний стиль, а він виливав із тою жінкою всю свою лють на нездарне життя, де насправді нічого не збулось.
А всю свою ніжність він беріг для Вероніки. І їй подоба лось, він бачив, їй було добре з ним, вона не прикидалася, вона б ніколи не прикидалася. Коли їй не подобалося, вона відсувалась від нього якомога далі, але він знав, як цілувати, щоб вона не відсувалася. А в останні роки цього взагалі не було: вони вистраждали своє подружнє щастя. Він бачив, яким гарним було її обличчя, коли гасло світло, тільки м’яко блимав рожевий нічник. Ніколи вдень, вдягнена в найкращу сукню, в найкращому настрої, вона не бувaла такою гарною. І як вона змогла зневажити все, що було між ними? Хто ж забрав її від нього, хто запропонував їй щось краще у цьому божевільному світі? Вона не вісімнадцятилітня топ модель.
Але ж які квіти стояли біля її ліжка у лікарні! Хто заманив її у великий непривітний світ, з якого я її колись забрав, від якого завжди оберігав! А кажуть, ніби я її вбив! Я ні в чому не винен! І моя мати - теж. Як відвести ці страшні звинува чення, як?
Лариса таки зателефонувала ввечері. Сказала, що вона щойно від Віти, що та в жахливому стані, і краще б йому не з’являтися на похороні. бо мала може викинути бозна що.
Увесь цей рік вона лаяла свого батька, мовляв, той загубив мамин талант, - Вероніка могла б стати головним режисером якого небуть провідного театру, а не керівником студентського аматорського гуртка. Але вона, Лариса, не вважає його, Дмитра, прямим винуватцем смерті Вероніки.
- Спасибі тобі, Ларисо, - гірко прохрипів він. - Aле чому ж усе таки померла Вероніка?
- Безпосередня причина смерті - набряк гортані. Якесь ускладнення після грипу.
- Коли я бачив її, вона не здавалася смертельно хворою.
Так, слаба, дуже бліда… Але… - він довго шукав слова, щоб передати свої враження від зустрічі з Веронікою в лікарні, - в неї не було печаті смерті на чолі! І… в нас не було неприєм ної розмови!
- Віті наговорив психоаналітик, що ти весь час пригні чував Вероніку, не давав їй виходу з приватної сфери до публічної, не підтримував її кар’єрних прагнень, обтинав шляхи її самореалізації, от її організм і запрограмувався на самознищення, потрібен був елементарний грип, і… все сталося.
- Ларисо, як ка загублена самореалізація! Вона як жінка, мала все! Коли в неї двічі на тиждень бували вечірні заняття, я завжди зустрічав її! Як принцесу! На машині! Навіть у снігопад! Яка жінка може похвалитися таким ставленням до себе!?
- Ну, і дав у пику, що призвело до множинного перелому виличної кістки, кращі професори Києва не знали, як це заживити, щоб не різати щоку…
- Але ж вона сказала, що зрадила! Який мужик спокійно на це відреаґує?
- Дмитрику, котику, жінка на зламі тисячоліть має право на подружню зраду. Тобі ще цього не пояснили?
- Здається, таки пояснили… - І якщо вже тобі так хотілося погратися у Домострой, бив би долонею, а не кулаком! Або схопив би за коси! Але тепер це не має ніякого значення. Похорон післязавтра, об одинадцятій, але, я вже казала, Віта дуже зла на тебе, вважає, що ти мало не вбив Вероніку…
- Ларисо, а де Віка? І де вони живуть,.. жили… я ж нічого не знаю, і, може, я чимось можу допомогти, не думай, що я якийсь звір…
- То ти таки правда нічого не знаєш про них?
- Так само, як ти нічого не знала про смерть нашої з Володькою матері.
- Гаразд, давай зустрінемось завтра, тільки ввечері, бо я на роботі.
- Давай, тільки де? Можеш заїхати до мене, я сам…
- Ой, до твоєї бетонки, та ще й після роботи… - (знову «бетонка», гірко подумав він). - Давай зустрінемось у центрі, посидимо десь у барі з коньячком, пом’янемо і Вероніку, і твою матір, а також поміркуємо, як тобі бути з Вітою.
Домовились про зустріч. Бар «Відень». Він знає, де це.
Якраз перед Новим роком вони закінчили обладнувати помешкання з двома мансардами в будинку кінця минулого сторіччя. Цей самий «Відень» - там у напівпідвалі. Він недолюблював Ларису за її науковоподібний дискурс, яким вона сама здається, дуже пишалася. Хто мав щастя хоч доторкнутися правдивої науки, та ще й хоч трішки відчути свої сили, той завжди зневажатиме гуманітаріїв, ґеніїв словесного шумовиння, в якому нібито ховається неіснуюча думка. Мистецтвознавець! Саме мистецтво прийняти можна.
Але мистецтвознавство - мастурбація в чистому вигляді!
Втім, що те облудне мистецтвознавство у порівннні з життям і смертю…
Але хоч би яка була та Лариса, а завтра він має почасту вати її в барі «Відень». Цей бар недешевий, треба мати при собі достатньо грошей. Він відчинив дверцята шафи у віталь ні, де завжди лежала готівка. Там мало бути шістсот гривень.
Але там нічого не було. Він узяв звідси чотириста гривень ще до Нового року, коли їхав до Блюхівки з дідом Василем.
Після повернення з Блюхівки не зазирав сюди. У Вероніки з Вітою лишався ключ від помешкання, звідки вони пішли, від цієї самої бетонки. Обручки і сережки покидали на стіл, а ключі від бетонки забрали з собою! Його знову охопила зві ряча лють: треба було поміняти замок, щоб вони не змогли увійти сюди, коли захочуть! І не тих грошей було шкода.
Слава Богу, вони не останні. Але огидно ще раз пошитися в дурні. Є в стольному граді декілька великих сірих будинків. Цей, печерський, - мабуть, найшляхетніший з поміж них. Деякі помешкання в ньому поскуповували так звані «нові». Але дехто з давніх мешканців тримається так несхитно, що «нові» й не наважуються звернутися до них із пропозицією продати квартиру, переїхати кудись. В одному із саме таких помеш кань і горить світло зараз. Тихо, тільки зрідка шумлять авта і десь виють бездомні собаки. Надворі - та коротка й грізна година, коли засинають усі пізні птахи великого міста і ще не прокидаються ранні. І якби хтось зазирнув у жовте вікно на третьому поверсі, яке тривожно світить крізь морозну сизу каламуть, то побачив би жінку, що сидить на краєчку софи, і юнака, який лежить на цій софі й дивиться в стелю червоними очима. Нещодавно він лежав просто на підлозі вниз обличчям, і їй вартувало чималих зусиль змусити його перелягти на софу. А перед тим він кричав, що має когось вбити, щоб помститися цьому нездарному життю за її смерть. І тоді вона вклала йому в руку ніж і сказала: вбивай мене.
Це його зупинило. Він поранив свою руку, і кров закапала килим, і з червоної вже стала рудою. Трофейний килим, який його давно покійний дід, військовий лікар, привіз із Німеччини. Інші килими, що з’являлися в цьому домі по тому, протиралися й блякли, а цей десятиліттями зберігав свій первісний вигляд, ніби оберігаючи цей дім. І от на ньому, попри все, з’явилася іржа житейського лиха.
Тиша, яка запанувала після криків і ридань, була недоб рою. Жінка потихеньку сховала синові окуляри, бо знала, що без них він не шукатиме ножа. А ще вона добре знала: тепер не можна мовчати. Але про що заговорити? Вона вміла розмовляти зi смертельно хворими, і люди забували, що їм жити на світі тиждень чи два, починали згадувати дитинство чи юність, усміхалися. А тепер не знає, як заспокоїти влас ного сина. Казати, що все минає, і це також мине? В такому стані ця мудра думка не сприймається. До того ж, аби все минулося, буває, потрібен чималий шмат життя. А втім, перевірено, коли треба когось заспокоїти, найкраще розпо вісти щось дуже тяжке зі свого власного життя. Зазвичай, це допомагає. Щоб людина, якій погано, відчула: їй довірили велику таємницю. Чужі таємниці, буває, рятують.
- Ти знаєш, Женику, коли в мене був найтяжчий день у житті? Тяжчого, мабуть, не буде… Це коли твої дід і бабуся вигнали мене зі свого дому вночі… о такій порі… і так само взимку з тобою маленьким на руках, і я пішки йшла від нового Ботанічного сюди.
Юнак мимоволі почав слухати цю оповідь. Він знав, що батьки розлучилися, коли він був немовлям. Знав, що це дуже травмувало його маму. Знав, що батькові батьки ставилися до невістки дуже погано, хоч вона була з їхнього кола, теж із родини київських лікарів. Обидва його діди були мало не фронтовими друзями. Однак мати розповідала такі подробиці, які перевищували усі мислимі й немислимі жахіття в стосунках між батьками чоловіка й невісткою.
Звичайно, мама в молоді роки не була вивчена добре господарювати - вона чудово навчалася в медінституті, коли там учитися пекти пироги? А в її родині загалом не надавали великого значення ні пирогам, ні огіркам домашнього засолу.
Важливіше було слухати улюблені платівки в родинному колі, не пропустити нових вистав і нових книжок. То тільки дурні кажуть, що в радянські часи не могло бути ніякого духовного життя. Треба було вміти його собі зорганізувати.
Здавалося, ті самі цінності були й у родині, куди мати прийшла невісткою. Там теж усі були лікарі. Вони мешкали в приватному будинку біля нового Ботанічного, в їхньому домі також були стелажі книжок до стелі, велика колекція платівок, старовинні світлини на стінах. Та коли розпочало ся подружнє життя, виявилось, що від молодої дружини вимагалося передусім бути домашньою господаркою. І плита завжди в неї була брудна, і каструлі не так начищені, і бульйон ніколи не був таким прозорим, як вимагала свек руха. А ще до того свекри висували цілковито безглузді звинувачення в тому, ніби невістка була гулящою. Ще невідомо, хто батько дитини, яка має народитися!.. Це була нісенітниця. До того ж, говорили, що сувора свекруха сама була однією з коханок самотнього педіатра, відомого колекціонера.
Подружнє життя перетворилося на пекло, яке забувалось ненадовго, коли молоде подружжя зачиняло за собою двері спальні. А коли народився Женик, стало зовсім тяжко.
Невипрані пелюшки летіли невістці на голову, одного разу свекруха навіть вимазала їй обличчя брудною пелюшкою.
Високоосвічена інтеліґентна жінка, кандидат медичних наук, перевершила яку небудь бабу Мотрю. І от одного дня, коли втомлена молода мати і семимісячний Женик нарешті зас нули, свекруха встала вночі в туалет, а потім зайшла до кухні й побачила, що невістка не сховала в холодильник компоту із сухофруктів, як їй наказали звечора. Розлючена свекруха відразу влетіла до спальні молодої родини, вихлюпнула пря мо на голову невістці той узвар разом із сухофруктами і звеліла їй разом із її малим вилупком забиратися геть.
Просто зараз. Не чекаючи ранку. А надворі була така сама згубна година між пізнім вечором і раннім ранком.
- Ти скажеш, сину, моя ситуація не була така жахлива, як твоя, бо ти зустрівся зі смертю, а в моєму випадку всі були живі. Але мій тодішній чоловік, твій батько, не став на мій захист! Він тільки мовчки вибирав мокрі фрукти з нашого ліжка. Він так само помер для мене тієї ночі, як для тебе померла Вероніка… Ти мав не критися від мене, сказати мені, що означала для тебе ця жінка. Може, я змогла б знайти когось зі своїх колег, хто взявся б лікувати її… Втім, грип - це така підступна хвороба, ніколи не знаєш, чого чекати від неї…
Женик підвівся на лікті, подивився на матір:
- А чого твоя свекруха так ненавиділа тебе?
- Свекрухи досить часто ненавидять невісток. Це життя.
- Але викидати на голову фрукти з узвару!..
- Так, а в нас же була валютна білизна, троянди на наволочках! Мої батьки подарували той комплект нам на весілля.
- Валютна білизна? - здивувався Женик.
- Були в радянські часи такі крамниці, де можна було купити речі за іноземну валюту.
- Магазини для багатих?
- Не зовсім. Там треба було пред’явити документи, що валюта в тебе леґальна. В Радянському Союзі було багато… м’яко кажучи… дивних речей.
- Це треба буде сказати Костикові.
- А хто це?
- Приятель Віки. Він досліджує радянський побут і звичаї. Хай пошукає документацію про радянські валютні магазини.
- Навіщо документація? Стільки є людей, хто все це добре пам’ятає. Хай розпитає в них.
- Це для тих, хто спеціалізується в усній історії, першо рядними є свідчення очевидців. А Костик, наскільки мені відомо, працює в галузі документальної історії, де свідчення людей є тільки орієнтиром для пошуку документів.
Вона таки змусила сина говорити про буденні речі. Але це ще не означає, що загрозу самогубства відсунено. Буває, люди, що пережили лихо, беруть участь у вечірках, сміються, розповідають анекдоти. А потім знаходять місце, де почепити зашморг, як це сьогодні робив Женик. Хотів задихнутися, так само, як і вона. Тепер його вдалося втягнути в розмову.
Це перший крок до виходу зі стресу. Cин говорить байдужим безбарвним голосом. Так, це ще нічого не означає. Але його глибоко вразили сухофрукти з узвару у шлюбній постелі. Він весь час згадує про них, намагається уявити їх, шукає в них якийсь символ. Добре, що вона згадала про ті сухофрукти.
Щастя б не було, та нещастя допомогло. Можливо, давнє материне лихо допоможе синові подолати його власне.
Задзеленчав телефон. Хто це в такий час натискує кнопки чи крутить диск?.. Жінка встає, йде до передпокою, намагаю чись тримати сина в полі зору.
- У вас горить світло? Чого б це! А я, бідний, бездомний, їжджу по місту на машині… - голос у слухавці звучав дуже гучно, було чутно, навіть якщо не притуляти її до вуха.
- Ви помилилися, - відовіла вона. Кинула трубку і висмикнула вилку з телефонної розетки.
Дмитро Стебелько трішки спізнився на зустріч з Ларисою Лавриненко в барі «Відень». Але Лариса пройнялася ідеєю ґендерної рівності, отож не обурилася, мовляв, що це за мужик, спізнюється на зустріч із жінкою. Більше того, Ла риса вже зробила замовлення, як той, хто першим прийшов на зустріч двох осіб однієї статі. На нього вже чекає чарка коньяку, а Лариса цідить свою маленькими ковточками.
- Що ж, за упокій… - він робить жест чаркою, випиває коньяк до дна і ставить порожню чарку на стіл. Лариса робить такий самий жест і далі п’є собі крихітними ковточ ками. До їхнього столика вмить підлітає офіціант, забирає його порожню чарку, питає, чи не треба ще чогось. Він просить попільничку, а Лариса смакує бурштинову рідину.
- Бачу, для тебе цей рік був нелегким.
- Більше року. Мої біди розпочались наприкінці мину лого серпня.
- Я, звичайно, дуже перепрошую, але в тебе зараз така зовнішність, що люди, які тебе не знають і випадково опинилися поряд, мимоволі починають перевіряти, чи на місці їхній гаманець.