Свідоцтво про внесення субєкта видавничої справи до державного реєстру видавців, виготівників і розповсюджувачів видавничої продукції серія ЗТ № 39
В оформленні використана робота А.Модільяні
Права на видання цієї книги належать видавництву ПП ВКФ «Ліра Плюс»
www. videlka.com
Передмова
Дружина успішного підприємця стає свідком подружньої зради… Душевний надлом провокує її покинути звичний затишок та втікати «світ за очі». Отим світом виявилась клініка для психічно хворих людей у провінційній глибинці… За фахом лікар-психотерапевт, героїня намагається проникнути вглиб непростих характерів «притульчан». Молода жінка навіть гадки не має про те, що її чоловік балотується на посаду міського голови і єдиний гачок у його бездоганній біографії – це загадкове зникнення дружини. Вона тим часом стає свідком… вбивства. Проте нічого не вражає її так болісно, як дізнання про втаєні кар’єрні плани чоловіка. Героїня опиняється на роздоріжжі. Проте цього разу вона стає жертвою політичних ігор та внутрішнього непорозуміння зі світом….
Роман «Притулок»
…Життя – кумедна річ… Воно спонукає нас до уявного прогресу, умовних досягнень, омріяного успіху, здобуття всіляких чеснот, матеріального добробуту, врешті-решт… Словом, не дає нудьгувати… Та душа прагне іншого притулку…
Вайлуватий водій Гоша звично чекав мене внизу перед під’їздом. Такий собі добродушний велетень – валило з дитинським розумом, приспустивши сидіння розкішного чоловікового «мерседеса», солодко дрімав: він звик до того, що я, потрапивши до рідної домівки, де збігло моє дитинство, швидше, аніж за кілька годин, не вийду. Часом він здригався і щось бурмотів – вочевидь, йому снилися сни. І коли я, повертаючись, легенько сіпала його, зворушливого, з привідкритим по-дитячому ротом, за плече, аби розбудити, у мені прокидалася до нього жіноча, ледь не материнська лагідність, не зважаючи на майже відсутню вікову різницю. Попри зовнішню незграбність він тонко відчував, що мені болить… Особливо тоді, коли я по відвідинах спорожнілого батьківського дому поверталася у реальний світ – надто дітклива й беззахисна… Як і тоді, коли побачились вперше, з десяток літ тому… Макс наказав йому пригальмувати, помітивши на спорожнілій попід вечір автобусній зупинці поруч з інститутською бібліотекою зіщулене дівча, котре підпирає стовп із затертим графіком автобусних маршрутів. Байдуже, що те дівча стало незабаром дружиною Гошиного шефа. Бажання пошлюбитися не з донькою конкуруючого магната, а з простим дівчиськом, яке несподівано осиротіло у неповних сімнадцять і від горя розгубилося у житті, сприйняли, як чергову примху, мовляв, у багатіїв свої дивацтва.
Гоша мав до мене особливе, ледь не родинне почуття… Він так і називав мене поза людські очі – не на ймення й по батькові, як годиться за статусом, а просто й по-домашньому – «сестричко»…
Ось і тепер, терпляче дочекавшись, поки я наведу лад у спорожнілій квартирі, де кожна річ цупко в’їлася у мою пам’ять і нагадувала про дитинство, Гоша, миттєво оклигавши від дрімоти, підхопився і завбачливо відчинив переді мною дверцята автівки, а відтак перепитав: «На цвинтар, сестричко?»
… З року в рік одного й того ж дня (саме тоді, коли трапилась ота зловісна автомобільна негода, що забрала батьків і прокручувалась сотні разів у моїй уяві, мов доброякісний касовий фільм жахів, що не випаровувався з голови ще довго після перегляду) Гоша привозив мене сюди і чекав… А я тим часом вимітала пилюку, що накопичувалась дивним чином на меблях, хоч мені здавалось, що в порожніх оселях їй взятися нізвідки, знімала зі стелі чудернацькі плетива павутини, вкотре перебирала вицвілі від невжитку речі, дорогі моєму серцю і пам’яті… На зачатку наших тривалих відвідин Гоша поривався мені допомогти, аби прискорити процес, та я тактовно його спиняла – не хотіла, аби хтось сторонній втручався в те єдине, що належало суто мені, в «святая святих», де ніхто крім мене не мав права вступити. Навіть Максову пропозицію винайняти прибиральницю, котра приводила б тут все до ладу, я рішуче відхилила – важко було уявити, аби до всього, що напувало моє серце теплими споминами, торкався хтось чужий…
Цього разу я нервувала – вперше за роки нашого співіснування Макс просив мене залишитися вдома… Він був збентежений, дратівливий, і той стан не був йому притаманний… Зазвичай зосереджений, малослівний, він часом нагадував бездоганну машину, механізм, що не має права дати збій… Послаблялися коліщатка лишень уночі, у ліжку, коли я тулилася до нього і віддавала все існуюче у світі тепло, аби якось його відігріти…
Ми були різними, як два полюси, і всі його друзі врочили швидке розлучення, а їхні дружини вважали мене пришелепкуватою через відсутність жаги до діамантів і світських збіговиськ… Та попри все Макс, здавалося, мене любив – такою, як є, задумливою і дивною, ні на кого не схожою, наче вихопилась випадково у реальність з невідомого нікому потойбіччя… Він звик відвідувати товариство сам – не тому, що вухо тяли насмішкуваті репліки поза спиною і доводилось соромитись за мене перед «вишуканою» богемною публікою, ні… Він знав, що після тих осоружних вилазок «у світ» я почуватимусь пригніченою і розчавленою, наче виноградний жмих, з якого витиснули до краплі всі соки… Він знав і те, що нікого ріднішого за нього, у мене на світі нема…
Проте того дня він, як ніколи, просив мене зостатися… І оте прохання, як і його очі, в котрих з’явилася невідь звідки непритаманна йому безпомічність («… Максе, в тебе неприємності?.. Що трапилось?.. Ти не схожий на себе… Я не можу не їхати, ти ж бо добре знаєш, який сьогодні день…» – «… Я знаю… Пусте… Все налагодиться… Я просто хотів побути сьогодні з тобою…»), бриніло у вухах, як церковний дзвін, котрий не вщухає на слуху ще довго по тому, як припиняється калатання. І тому, хлюпнувшись на прохолодне шкіряне сидіння поруч водія, не спроможна позбавитися незрозумілої тривоги, я відповіла: «Ні, братчику, на цвинтар поїдемо наступного разу».
Вкрай здивований Гоша вперся у мене телячим поглядом і перепитав: «То куди ж тоді?»
Я перелущувала нервовими пальцями клавіатуру подарованої нещодавно «VERTU». Макс відмовчувався, а домашня покоївка Ліза – простяцьке і щире дівча, не менш вірне ніж Гоша – прощебетала, звітуючись, в слухавку:
– Ні, Даро, вашого чоловіка вдома нема… А так усе гаразд… На вечерю – полуничний мус. Ваш улюблений….
Гоша очікував розпоряджень, а мені у скронях стугоніло: «Макс хотів побути зі мною… У нього негаразди… Не варто було його залишати сам на сам…»
Я звикла до чоловікових відлучень, коротких і тривалих, запланованих і несподіваних, як і до усвідомлення того, що наші світи, як і світосприйняття загалом, кардинально різні, і єдиний полюс перетину – це домашній спокій та добробут. Та його відсутність саме сьогодні чомусь вперто дошкуляла, і я, вишуковуючи в телефонному нотатнику нові й нові номери приятелів та колег по роботі, поступово втрачала рівновагу:
– Олексо, доброго вечора… Макс випадково не у вас?.. Вибачте… До зустрічі…
– Броніславе Всеволодовичу, ви часом не знаєте, де шукати Макса?.. Прошу?.. Ні, нічого не трапилось, просто…
– Корнеліє Олександрівно, вибачте за недоречний дзвінок, проте я не можу знайти Макса… У його робочому плані не були часом зазначені ділові зустрічі?.. Так-так. Я знаю, що сьогодні вихідний…
– Сьомо, Макс часом не з тобою?… Та ні, він просто не бере слухавку… А ти не знаєш, що запроблеми в нього на роботі?.. Ало! Я погано тебе чую… Ти, як завжди, за містом, чи що?… Ага, розважаєш гостей… Кажеш, що нема таких проблем, з якими він би не упорався?.. Гаразд… Бувай…
Вщент розгубившись, я метикувала, куди ж насправді їхати, і коли Гоша завів двигун, провокуючи тим самим хутчіше прийняти бодай якесь рішення, план визрів блискавично:
– Гошо, братчику, відвези но мене у офіс…
* * *
…Максовий сталевий «Land krauzer» притулився попід службовим входом у модерну склобетонну будівлю, в котрій винаймати офіс було рівнозначно тому, аби мати на руці колекційний «ROLEX», що автоматично замінювало візитівку. У вікнах – суцільна темінь, наче все вимерло, крім кількох тьмяних вогників, що де-не-де видавали присутність надто старанних маклерів чи менеджерів, котрі прагнули стрімкого кар’єрного зросту і нехтували заради роботи вихідними. У Максовому вікні так само струменіло ледь помітне з вулиці світло.
Підстаркуватий нудьгуючий охоронець, неохоче відірвавшись від канапки, намагався мене спинити:
– Зачекайте, панночко… Ви до кого?.. Там майже нікого нема…
– Я у справі… До Макса… Макса Фішбейна.
І не встиг той як слід розтулити рота, аби заперечити чи бодай дожувати ковбасу, що застрягла від несподіванки на пів-дорозі, як я уже чкурнула повз нього всередину і, знехтувавши прозорим ліфтом, що нагадував термос, дріботіла сходами нагору…
Двері були відчинені. За ними велася упівголосу дружня, ба, навіть інтимна, розмова. Один із приглушених голосів безперечно належав Максу, а інший, глибокий, грудний, що притаманний виключно впевненим у собі жінкам, належав, як я здогадалась, Максовому менеджеру у питаннях маркетингу – незаміжній білявій красуні Славочці, котра більш за всіх вишкірювалась, глузуючи, на мене, забачивши на черговому новорічному корпоративі – чи не єдиному у році, котрий доводилось відвідувати, згідно з регламентом, разом з Максом.
Мені зтерпли ноги… Що вони можуть робити тут удвох у недільний вечір та ще й у той час, коли я після відвідин батьківського дому зазвичай їду на цвинтар?.. І чому Макс просив мене зостатися з ним, коли мав заплановану ділову зустріч?.. Утім, зустріч, судячи з усього, була далеко не діловою…
Припершись до стіни, аби не впасти, я не могла оговтатись. Здавалось, от-от моє тіло, сповзаючи слизьким мармуровим глянцем, стече просто на підлогу, і завтра вранці неспостережлива прибиральниця холоднокровно змиє останки потужним струмом води чи затягне вакуумом порохотягу.
Сяк-так прийшовши до тями, зняла з ватних ніг підбори і, нечутно відчинивши важкі добротні двері, мов тліюча хмарка, просочилася у темінь передпокою. Завмерла.
Напівпрочинений отвір Максового кабінету, до якого залишалося всього кілька кроків, здався мені нездоланною прірвою. І я впіймала себе на цілком недоречному в цю мить здогаді, що відстань насправді – дуже умовна річ. Адже люди можуть знаходитись поруч одне від одного і одночасно бути незбагненно далеко, і навпаки: часом, знаходячись на відстані тисячі кілометрів чи й більше, відчуваєш неймовірну близькість.
Я усвідомлювала, що між мною і Максом наразі пролягла вічність…
Розкинувшись на шкіряній канапі з безліччю рипучих подушок і подушечок, на одній із котрих покоїлась недбало кинута його сорочка, мій рідний, єдиний у світі, потребуючий ласки і благаючий ще зранку не розлучатися протягом дня чоловік розкуто, наче проробляв це безліч разів, погладжував по бездоганно округлій сідниці розпелехану манірну Славку. Вона ж приліпилася до нього, мов паперова обгортка до цукерки зі збіглим терміном вживання, що не відшкребти, хіба змивати водою, як ми робили це в дитинстві з випадково знайденим у кишені сторічним льодяником. Начебто тією цупкістю хотіла довести цілому світові право власності на чужого чоловіка.
– Я давно казала, що вона тобі не пара, Максе… – Славка погладжувала його міцний, пружно збитий торс… – Якби не твій доброчинний бзик, все склалося б інакше… Теж мені, благодійник знайшовся…
– До чого тут вона, Славцю?.. – Макс боявся навіть вимовити вголос моє ім’я, наче йшлося про чужу, сторонню йому людину… – Вона, як ніхто, заслуговує своєю терплячістю на повагу… й окрім всього, у неї на світі більше нікого нема… Я – єдина її рідна душа…
– Та що ти заладив – душа та душа… Такі люди, як ти, не мають права керуватися почуттями у особистому житті… Для тебе особисте життя – це бізнес і нічого більше… І ти чудово усвідомлюєш, що якби не твоя пришелепкувата надибанка, нічого би наразі не трапилось… Все, що від тебе вимагалося – це одружитися з донькою головного конкурента… і автоматично всі його акції стали би вашою спільною власністю… Сімейний бізнес, так би мовити… – Славка, важко відлипаючи від нього, тягнулася до опуклого, як її попа, келиху з коньяком, що стояв тут же, поруч, на низенькому інкрустованому столику з важкого горіха…
– І тим самим сплюндрував би своє життя…
– Ти і так собі вже його сплюндрував… Принаймні бізнес – це точно. І якщо той смердючий опецьок підпише зараз договір про вклад своїхакцій у ті довбані сучасні технології, що завідомо програшні, то вважай, що ти – банкрут… А в нього, зауваж, 57 відсотків… І все це завдяки тому, що ти клеїв із себе великого естета, відмовившись пригріти його косооку кралечку… Начебто тобі не байдуже, з ким лягати вдома у ліжко… Повір, я б тобі компенсувала сімейні незручності… Тільки цілковитий йолоп здатен розглядати шлюб як приватну справу, а не як стратегічний крок до збагачення… Дивуюся тобі, Максе… – Славка посьорбувала коньяк, а Макс мовчав, осмислюючи почуте…
– Знаєш, Славцю, попри все я не шкодую ні про що… А ти, як бач, надто кмітлива на свої роки… Хвацька й тямуща… Чисто чоловік у спідниці…
– Це я – чоловік у спідниці?! – Славка, розпашіла від алкоголю, грайливо розщіпала йому ґудзики на штанях, – я зараз доведу тобі, що я ніякий не чоловік, а найсправжнісінька жінка… Ще й сексуальна, і приваблива… І головне – повноцінна, не те, що твоя амеба, інфузорія-туфелька, котра протягом десяти років навіть дитину не спромоглася тобі народити шляхом звичайного людського злягання… А може, вона вигадала собі, що свята і очікує непорочного зачаття?.. Якщо ти такий безкомпромісний, то краще би вже мене взяв за дружину, ніж її… Я ж бо хоч реальна, земна… Зараз сам у цьому переконаєшся…
І упоправшись нарешті з неслухняним паском та ґудзиками, Славка зтягувала з нього штани і ставала навколішки перед канапою, вилизуючи солодко і смачно, як отого довгоочікуваного льодяника, з котрого вдалося таки віддерти приліплену обгортку, його міцну ствердлу плоть…
Із засідки я виповзала ледь не навколішках… І вже проминувши отетерілого охоронця згадала, що цілком боса – підбори, які я зняла, аби не видати цоканням власної присутності, дотепер нетрібно теліпалися у моїй руці.
Гоша не промовив ані слова. І лишень під’їхавши до високого кам’яного муру, що оперезував наш неприступний палац, подивився на мене напрочуд ясно і виважено, що стало зрозуміло – він все збагнув і сказав:
– …Я не мав цього робити… Я порушив встановлений Статут…
– Він не дізнається, – відповіла я і, натягнувши босоніжки на ноги, хилитаючись, мов напідпитку, почвалала до будинку. Єдине, чого мені хотілося понад усе, – втікати звідси світ за очі…
* * *
Автобус востаннє пчихнув, збивши за собою смердюче куриво, і замовк. Зупинка була кінцевою, і змучений водій із подзьобаним віспою обличчям, сплигнувши з протертого дермантинового сидіння на дорогу, витягнув довгоочікувану цигарку. Трохи розім’яв її в руках і смачно затягнувся. Я і ще двоє пасажирів (вочевидь, місцеві мешканці) неквапливо вивалились у сільську пилюку. Оті двоє почимчикували у бік села, а я вирішила налагодити контакт із водієм, аби вивідати бодай якусь інформацію.