– Скажіть, а до «Притулку» далеко? – Напорпавши й собі цигарку в кишені наплічника, я присіла поруч нього просто на узбіччі, вибравши місцину, де прошарок пилюки на траві був не таким помітним.
Він глибоко затягнувся, змірюючи вивчальним поглядом із ніг до голови міську панянку:
– До дурки, чи шо?..
– Чому дурка?! Психіатрична клініка профілактично-лікувального типу…
…Занурившись напередодні в інтернет, я пробігала очима сотні рядків із запрошеннями дипломованих медпрацівників на роботу. Проте всюди дошкуляючим пунктиком наприкінці оголошення була умова: необхідна практика.
Мій інститутський диплом роками пилюжився неторканим на полиці, і я не сподівалася, що колись доведеться про нього згадати. І тут несподівано, мов рятівна ниточка, на очі потрапило оголошення, цілком позбавлене прецензійності та переліку обов’язкових умов. Найбільше привабило мене те, що в адресі закладу було вказано якийсь цілком віддалений район, про існування якого я навіть не здогадувалась.
– Мабуть, це те, що треба… Принаймні, мене ніхто довіку там не знайде…
Я не стала навіть заповнювати формуляр резюме, а просто попросила покоївку Лізу, аби вона допомогла зібрати мені наплічник із необхідними речами в дорогу. Ліза розгублено дивилася на мене, не розуміючи, що коїться. Вочевидь, спочатку вона подумала, що я готуюсь до якоїсь розважальної нетривалої мандрівки. Але спостерігаючи, як я, копирсаючись у паперах, настирно щось вишукую і, нарешті, полегшено зітхнувши, відкладаю убік (ось він – неторканий роками, у зеленій матовій палітурі, з тисненими золотавими літерами, доказ того, що я – дипломований лікар-психотерапевт), прив’язане до мене, наче вірний пес, дівчисько не втрималось:
– Даро, дорогенька моя, що трапилось? Що ви затіяли?! Благаю вас…
– Лізонько, мила… Прошу тебе… Нікому ані слова… Адже ми з тобою приятельки, чи не так?.. Помітивши, що у мене тремтять від хвилювання руки, Ліза опустилася клубочком поруч мого крісла і по-дитячому захлипала…Макс повернувся пізно вночі. Закусила зубами простирадло, аби не вибухнути… Вдавала, що сплю…
Сцену влаштовувати було безглуздо… Та якби він випив менше коньяку і був трохи уважніший, обов’язково помітив би, як надривно бухає моє серце. Я так і не заснула.
А вранці, щойно його джип виїхав за ворота, я зірвалась на ноги і, нашвидкуруч поснідавши тапохапцем, але сердечно попрощавшись з Лізою, вигулькнула через задній вхід будинку і пішки (вперше, відколи сюди потрапила) почимчикувала до міської автобусної станції…
Я цілком чітко усвідомлювала, що для мене починається нове життя. Щодалі я йшла від ненависних мені відтепер мурів, тим легше і світліше ставало на душі, наче скидала з себе непосильну ношу, непотріб, котрий пригнічував роками, а позбавитись його не було змоги… І я чомусь несподівано пригадала настирливий образ із дитинства, сформований завдяки мамі-небіжчиці. Коли йшлося про когось бідного, знедоленого, ображеного, вона любила співчутливо повторювати: «Що зробиш… Така в нього доля… Нестиме тепер свій хрест до кінця«…А мені такий висновок видавався страшним, ледь не фатальним. У моїй дитячій свідомості це лунало, як вирок. Цілком реально і образно я собі уявляла, як хтось приречений тягне за собою громіздке розп’яття… Паде навколішки від втоми і безсилля, стогне, проте піднімається і волочить його далі, адже змалку йому втовкмачували, що свій хрест треба тягнути до кінця.
Отак, крокуючи пішки вперше за десять років до автостанції, я роздумовувала над приреченістю і над тим, наскільки важким видасться мені мій власний хрест. Я не шкодувала себе… Мене не відлякувала невідомість завтрашнього дня… Єдине, що породжувало сумніви щодо вірності рішення – чи зумію я викреслити Макса з власного життя назавжди?
Запитання без відповіді…
* * *
Подзьобаного віспою водія з’їдала цікавість і, маючи в запасі трохи часу до зворотнього рейсу, він вирішив розпочати здалеку:
– А нашо тобі в дурку? Провідати когось, чи так, на прогулянку?
– А шо, хтось приїжджає туди з цікавості? У таку далечінь?
– йо-йой, ще як приїжджавуть! Андика журналіста віз’ім, той повів, же пожиє там з тиждень, оби «увійти у ситуацію», а пак на другий день віз’ім го назад у варош. Тікав вудтить – лем п’яти му блисли…
– Я не втечу…
– Угу… – водій єхидно мугикнув (знав, вочевидь, дещо більше за мене). Так ти шо, там жити збираєшся? Ось журналіста недавно віз, він сказав, що поживе там бодай тиждень, аби «заглибитись» у обставини, а опісля наступного дня відвіз його назад до міста.
– Збираюся… працювати. Я – психотерапевт, їду на роботу…
Він трохи знітився, не надто мене розуміючи і, подумавши, перепитав:
– То ти дохтор, чи шо? Тать там уже є єден дохтор. Лем тих пацієнтів уже нико не вилічить. Їх лем жаліти треба – тих, ко безобідний… Вни – геби з другого світу. А є й такі, же біду у селі чинять страшну. Люди, шо туйки жиють, ничим зарадити не годні – на хворих не мош богувати. Всьо, шо ся обстає – лем хреститися услід, – водій розмовляв місцевою говіркою, і мені довелось напружувати увагу, аби зрозуміти почуте.
Я не стала заглиблюватись у тонкощі власної професії і ще раз перепитала:
– То як до «Притулку» добратися?
Він мовчки показав рукою напрямок у бік, протилежний від села, загасив слиною недопалок і підвівся.
– Сокотися, – коротко порадив, наче розсердився чомусь, виліз на рипуче сидіння і завів двигун.
– Скоро побачимось.
Я постояла трохи на дорозі, спостерігаючи, як він розвертається, подумала про те, що означає слово «сокотися» і що йому, мабуть, заважають вимпели, безліч яких коливається на склі, особливо, коли автобус підстрибує на вибоїнах. Далі для чогось помахала йому рукою і рішуче попрямувала у вказаному водієм напрямку.
* * *
«Притулок» знаходився кілометри за два від села, під горою, яка називалася Соковицею. Пізніше я довідалась, чому її так назвали: схили, що, з одного боку, тулилися до старих клінічних забудов, а з іншого, оперезані урвищем, напувалися льодяними навіть влітку водами гірського потоку, були рясно вкриті яфинами. В селі ту гору ще називали «гадяче лігво», і без гумових чоботів у яфинник ніхто не ходив.
Далі тягнулися ще пасма гір, що, як здавалося мені на той час, вели у кінець світу, але насправді місцеві досить впевнено орієнтувалися в них і могли без компасу дістатися у сусідні села пішки і доволі швидко, нехтуючи будь-яким транспортом та безпекою.
«Притулок» уособлював у собі кілька старих кам’яниць, оперезаних невисоким обшарпаним муром, який при потребі можна було переплигнути без перешкод. З тильного боку мур переходив у збитий із дощок паркан, а далі й зовсім закінчувався, упираючись незграбним боком у підгір’я. Я здивувалася, аже моя уява змальовувала специфічний лікувальний заклад більш захищеним і безпечним. Утім, навколо панував спокій, і якби не двійко схожих на лисиць гостроносих кошлатих псів, що ліниво загарчали, натягуючи ланци, зачувши чужий дух, могло б здатися, що стерегти тут нікого.
Серед кількох одноманітних будівель, котрі нагадували типовістю корпуси пересічного навчально-виробничого комбінату, якби не заґратовані шибки на вікнах, вирізнялась одна – з витягнутими шпіцами даху та надщербленою ліпниною на фасаді, що благала про термінове втручання реставратора. ймовірно, у минулому вона складала маєток знатного роду…
Замок був майже зруйнований. Але попри облуплені стіни, загрозливо скособочену мансарду з облізлими різьбяними балясинами, що підпирали вишукану в минулому фігурну балюстраду, готика надавала йому певного респекту і навіть урочистості.
Жодних табличок, що свідчили б про сучасне призначення будівлі, не було, але обабіч дверей сіріла рапата вмурована у стіну дошка: «Маєток графа Шенборна. Пам’ятка історії та архітектури XVIII століття. Оберігається державою та законом.» Отже, я не помилилась. Як інтуїтивно відчула і те, що потрібно саме туди. На одних із внутрішніх дверей красувалася табличка: «Головний лікар».
За столом незатишної вузької, наче келія, кімнати, що впиралася у видовжене заокруглене зверху вікно, сидів невиразний, на перший погляд, чоловічок невизначеного віку. У коротке стрижене їжачком волосся де-не-де вкраплювалася сивина, проте обличчя його було доволі молодим, якби не змучені, сповнені цинізму очі. Спочатку він здався мені сутулим і незграбним, гармонійно доповнюючи своїм виглядом архітектуру замку.
Побачивши відвідувачку, він припинив заповнювати формуляри і якийсь час вивчально сканував мене поглядом. Аж поки не вказав мовчки на стілець.
– Що привело? – здавалось, він не надто налаштований на гостинну зустріч. Або ж ті, хто мав нагоду сюди завітати, не виправдовували його сподівань.
Я вмостилась на краєчку стільця, трохи розгублена отакою «гостинністю», адже, здавалося б, тут мали тішитися кожній залітній пташці.
– Я приїхала за оголошенням, яке ви давали в Інтернеті. Вам потрібен психотерапевт…
– Мені?!! – його очі несподівано ожили і в них заплигали насмішкуваті бісики. – Мені особисто, дорогенька, психотерапевт вже не допоможе…
Я знітилась, усвідомивши безглуздість формулювання, але побачивши, як вмить запалила іскру життя у відсутніх, як здавалося, очах, вирішила не падати духом.
– Бачу, ви не надто вітаєте ентузіастів, готових знехтувати цивілізацією заради власного альтруїзму. – Я свідомо провокувала до діалогу, котрий, судячи з всього, йому не хотілося підтримувати. І як доказ рішучості власних намірів, видобувши з наплічника свій зелений із тисненими золотими літерами диплом, поклала перед ним на стіл.
– Скільки вам років? – чоловік несподівано відверто подивився просто мені увічі. – Ви бодай усвідомлюєте, на що йдете? І чи усвідомлюють працівники охорони здоров’я, наважуючись надсилати сюди комісії – для галочки, чи для статистики, а потім даючи оголошення в Інтернет, що вони роблять, провокуючи таких, як ось ви, альтруїстів, на подібні вчинки? Чомусь жоден із них не затримується тут більше, ніж на день… І бачили б ви, як ретельно вони вимивають руки після відвідин, хоча мали би по суті набагато ретельніше промивати мізки…
Він встав, видобув із шухляди цигарку і, відчинивши рипучу шибу розкраяного рамою на квадратики вікна, затягуючись, на хвилю замовк. Тепер я роздивилася його у повний зріст: справді молодий ще, може, трохи за сорок, худорлявий і попри сутулість – міцної збитої статури. Задивляючись у вікно невідомо куди, наче сам до себе, продовжував:
– Бачили ми вже тут кілька волонтерів… Вони приїжджали, ледь покинувши студентську парту, з фанатичним блиском в очах, патетичними промовами про відданість власному покликанню і усвідомленням відповідальності… А за день-два, чи в кращому випадку за тиждень, істерично пакували валізи і без пояснень вирушали у бік автостанції, без найменшого докору совісті…
А бувало й таке, що батьки приїжджали за новоспеченим «спеціалістом» і вивозили в евакуаційному режимі…
– Не турбуйтеся. За мною ніхто не приїде. Батьків вже нема, а чоловік не знає, де я.
Він рвучко повернувся від вікна, приголомшений почутим, проте не перепитував і дав мені закінчити думку.
– Моє рішення є цілком виваженим – студентську парту я покинула з десяток років тому… Окрім усього, я не маю куди вертатися.
Лікар мовчав. Жоден м’яз на його обличчі не здригнувся, і годі було здогадатись попри всі психоаналітичні здібності, про що він думає у цю мить. «Битий пес», – майнуло в голові, проте я пристойно витримувала паузу. Розчавивши недопалок у попільничці і прикривши вікно, він, наважившись, сказав:
– Гаразд. Ходімо. Я покажу вам наші володіння. Та пам’ятайте – ви самі мене спровокували.
* * *
«Володіння» складалися з чотирьох будівель, що знаходились на певній відстані одна від одної, утворюючи умовний квадрат. Одна з них стояла трохи осторонь, вибиваючись із «ансамблю», і її заґратовані наглухо скляні очиці приречено глипали на подвір’я. Від будівлі тхнуло холодом і занедбаністю, наче від старого захаращеного цвинтаря. Не хотілося туди, і я зраділа, що ми пішли у другий бік, попри дивне відчуття, наче оті глиби вп’ялися мені у спину лютими, сповненими докору очима. Незрозуміле відчуття оволоділо тілом, і я не могла втриматися, аби не озирнутися. За одним із вікон стояла жінка – дуже гарна і страшна водночас. Густі чорні нечесані пасма обрамляли її бліде, мов крейда, обличчя, і величезні очі пронизували ненавистю мою постать. Від того холоду я здригнулася і прискорила інтуїтивно ходу.
– Не зважайте, – несподівано спокійно сказав лікар, не обертаючись, але напевне знаючи, про що йдеться. – Хелену відпускають виключно під конвоєм і лишень тоді, коли до неї завітають родичі. Навіть щоденні прогулянки пацієнтів проходять під ретельним наглядом персоналу…
– Пусте, – сказала я. Проте довелося докласти певних зусиль, аби взяти себе в руки і розпочати ознайомлення з територією.
Найперше ми завітали у приміщення, від якого стійко тхнуло смаженими шкварками і кип’яченим молоком. Два довгі, на всю довжину їдальні, столи – старі, незграбні, проте прикриті для збереження бодай умовної санітарії квітчастою цератою – впиралися у кухонний відсік, звідки крізь прочинені двері доносилася розмова. Я з полегшенням зітхнула – до цієї хвилини, крім Хелени, я не надибала жодної живої душі. Дві жінки – баба Галька і її племінниця Анця, котрі завзято кашоварили в кухні – виявились місцевими селянками, які начебто й не надто здивувалися, побачивши поруч із лікарем незнайому особу.
– Слава Ісусу Христу! – гучно привіталася літня кухарка, вправно відставляючи убік із плити величезний і непомірно, здавалось би, важкий баняк із паруючим варевом. Витерла руки у власний засмальцьований фартух, аби простягнути лікареві для привітання, в той час як молодша, Анця, тихцем, не підводячи голови, але все ж таки помітно, вивчала мене прискіпливим поглядом з-попід низько зав’язаної ледь не на самі очі хустки. Щось у тому погляді було недоброзичливе, та я збагнула з першої хвилини приїзду, що чужакам тут не надто радіють, і сприйняла це як належне.
– Вижу, знову маєте контролерів, – насмішкувато, але незлісно кивнула баба Галька у мій бік, – ліпше би когось у поміч післали, бо туй неє шо контролювати…
– А може це і є наша поміч, Галино Василівно, хоч на перший погляд надто крихка, враховуючи специфіку нашої роботи, – несподівано розсміявся лікар, миттєво розрядивши тим самим напруження. І баба Галя, трохи здивована і помітно звеселіла, простягнувши руку й мені, відпарувала:
– Коби тота поміч ся обстала хоть на пувроку, то би сьме Богу дяковали… Айбо ся якось не вірує… Анцьо, звари лем пану дохтору та й паніці кофе…
І Анця заходилась клопотати над кавоварінням, чомусь так і не підвівши догори голови і не підтягнувши на чоло хустку.
… Ми сьорбали гарячу каву, а тим часом жінки розкладали у алюмінієві мисочки кашу, здобрюючи підсмаженими шкварками, розливали у такі ж ударотривкі горнята молоко і розкладали все рівними рядочками на металевому візку, що складався з чотирьох ярусів. Акуратно, аби не розхлюпати, виштовхували візочок надвір, і баба Галька перепитувала у лікаря:
– Янчо на службі? Ми у «янгольський»…
Лікар мовчки кивнув у знак згоди, а я здивовано позиркувала на нього. Я ще не знала, що «янгольським» називають отой віддалений корпус для буйних, із вікна якого тужила загадкова Хелена і куди без супроводу двометрового дебелого Янча сільські жінки боялися навідуватись.
Тим часом подвір’я поволі оживало. Біля невеличкого будиночку, де, як з’ясувалося пізніше, мешкав сам лікар, лунко тюкала сокира у руках дрібненького, проте міцного, хоч і сивого вже чоловіка, який, забачивши нас здалеку, розігнув спину і ввічливо привітався – так, як зазвичай місцеві мешканці віталися тут між собою:
– Слава Ісусу Христу…
– Слава навіки, – слушно відповідав йому лікар, і чоловічок знову взявся до роботи, а ми крокували до першого лікарняного корпусу.