– Якщо ми завтра заплатимо за ще один такий номер, у нас не залишиться грошей навіть на квитки додому…
А тоді зник у ванній чергового люксового номера.
Мені сильно закортіло відірвати Хосе голову. Хлоп, звичайно, ні в чому не винен, ми ж самі підписались на цю авантюру, і взагалі, це нічого не вирішило б, але ж треба було комусь відірвати голову. А Тьомик без голови не зміг би знімати грошей зі свого рахунку. І не встиг я ото подумати про Хосе, як мій телефон мляво пискнув з кишені, просигналізувавши про отримане повідомлення.
«Гарні новини, босе! «Four Seasons Hotel». Шукайте дона Педро Сесіліо Раміреса. Наркоторговець і найбагатший землевласник Мексики. Йому належить більше землі, аніж ви можете уявити», —
прочитав я.
Коли Тьомик вийшов з душу, я подумав, що з відриванням голови Хосе ще можна почекати.
– Завтра останній раз, – тихо мовив я до нього.
– Я й так знаю, що останній, – сухо відрубав Тьомик, накрився ковдрою і відвернувся до стіни.
«Отже, завтра або ніколи», – зціпивши зуби, подумав я.
…«Four Seasons» виявився найкращим з готелів серед тих, по яких ми тинялися до того. Ну і, звісно, найдорожчим.
Ціла купа м’яких крісел та диванів з позолоченими бильцями заполонили велетенський П-подібний хол першого поверху. Ближче до вікон, які виходили на вилизаний вічнозелений парк з фанатично підстриженими кущами та газонами, стояв ряд круглих дерев’яних столиків з дерев’яними літніми кріслами. Столики дармували – до ленчу ще лишалося чимало часу, однак у холі було людно. Ми пройшли в центр залу і розвалились на одній з білосніжних козеток. Прямо навпроти нас мостилась імпресіоністська статуя голої дівки з якогось чорного металу, що нагадував звичайну конструкційну сталь. Дівка була дуже кістлява. Я чомусь подумав, що це поганий знак.
Далі все пішло, як завше. Я горлав про нафту, Тьомик якось уже зовсім мляво реагував, з безнадійним виглядом розбавляючи водоспад моїх слів своїми куцими фразами. Після двох годин безперервного молотіння повітря я зрештою потроху почав затихати, а голос мій захурчав штучно, як мікрофон, схований у китайській ляльці.
…Почалось усе з того, що над самим моїм вухом хтось відчеканив чудовою англійською:
– Нафта? Тут, коло Мехіко? Нізащо не повірив би!
Я стрепенувся і оглянувся через плече. За мною підносився увись кремезний череватий мексиканець – те, що він мексиканець, сумнівів не могло бути – виряджений у піжонський білий костюм, жовто-коричневий ковбойський капелюх із зміїної шкіри та гостроносі туфлі на високому каблуку та ще й зі шпорами. Блін, чудило, мов із кіно, подумав я. А ще у нього була тростина зі срібним набалдашником у вигляді орлиної голови зі змією в зубах – точно, як на мексиканському прапорі.
На вид йому було років сорок, може, сорок п’ять.
Я спочатку театрально потупив очі, зумисне трохи помовчав, напустивши на себе таємничого вигляду, і холодно проказав:
– Ні! Ви помилилися.
– Але, сеньйори, я щойно чув, як ви сперечалися про чималі поклади нафти десь за околицями Мехіко!
– І вам не почулося, – втрутився Тьомик, стараючись надати своїй англійській німецького акценту, а втім – даремно, навіть китайці краще говорять. – Ми справді спілкувалися про нафту, але… – ось тут Тьомик, хитра бестія, витримав чималу паузу, – …але не біля Мехіко.
«Якщо він тільки не повний ідіот, то зараз мусить клюнути!» – подумав я, і серце моє забилося частіше.
Як покажуть наступні події, мексиканець виявився аж два рази не повним ідіотом. Але це потім, а зараз він обійшов круг столу і нахабно взяв до рук верхній з актів на землю, які я спеціально розклав перед нами на столі. То була ділянка під серійним номером AJ317 у державному реєстрі, якраз та, на котру я поцупив практично готові документи у справжньому земельному агентстві.
– А це що таке, хлопчики? – безцеремонно спитав багатій.
Він зняв капелюха, шпурнув його на козетку коло мене, а сам плюхнувся поряд з Тьомиком, заклавши праву ногу на коліно, і ретельно роздивився документ. Позаду мексиканця у білому невідь звідки зринув плечистий засмаглий тип у строгому чорному костюмі та в ідіотських малинових туфлях з блиском. Його морда – так, саме морда, а не обличчя – була непропорційно маленькою у порівнянні з тілом, вельми нагадуючи зморщений писок хитрого шимпанзе. Він послужливо підніс своєму босу келих з коктейлем, після чого завмер, наче ще одна статуя, за його спиною.
Мені не сподобалось ні те, як мексиканський ковбой зі шпорами обізвав нас хлопчиками, ні те, як розкуто та нахабно він себе поводив.
– А ви хто будете, дядьку? – стримано поцікавився я, відчуваючи, як у серце закрадається непоясненний страх.
– Та це акти на землю біля Мехіко, – майже одночасно зі мною втрутився Тьомик. Мій напарник все ще продовжував грати дурника, думаючи лише про одне – як би відбити викинуті на першокласні готелі гроші. – Ми тут прикупили собі трохи землі за містом…
– Хм… Справді? – латинос проігнорував мене.
Я непогано розбираюсь у людях. Ну, робота в мене така. І тоді, пригадую, я раптом подумав, що не маю ані найменшого бажання всучити цьому мексиканському Рокфеллеру фальшивий акт на землю, яка мені не належить і ніколи не належала. Він не був жертвою, клаповухим мішком із грошима. Він був хижаком, наче той срібний кондор на набалдашнику його палиці, який трощив дзьобом череп гримучої змії.
– Знаєте, ми… – спробував був устряти я, відчайдушно намагаючись взяти ситуацію під контроль. Але ситуація не менш відчайдушно пручалася.
– Маєте рацію, сеньйоре, – знову перебив мене Тьомик, – це вже наша земля.
– …з нафтою? – черевань лукаво прижмурив око.
– Так! Ги-ги! Ой… – блискуче зіграв Тьомик. – Ні. Я мав на увазі без нафти.
– І з якого такого дива, дозвольте поцікавитися, два європейських хлопчики надумали розжитись на цілий аеродром абсолютно неродючої землі – землі без нафти – в сорока милях від Мехіко? – уїдливо просичав мексиканець, розглядаючи інші акти на землю. – Я трохи знаюсь на землі, хлопчики, тому скажу вам прямо, що це нікудишнє капіталовкладення.
Я відчув, що Тьомикова шаманська здатність притягувати неприємності на наші голови запрацювала на повну котушку. Я знав, що він зараз ще трохи напустить туману, як ми з ним і домовлялись, а потім зізнається знічев’я, що в землі щойно знайшли нафту і ми не проти перепродати наділи. Але моя інтуїція, мій проникливий внутрішній голос верещав, наче кіт, якому защемило хвоста рейковими стрілами і на якого з туману, чмихаючи і чахкаючи, насувається поїзд. «Чуваки, без образ, але збирайте свої манатки, біс із ними, з грошами, і валіть звідтіля на хрін!!!» – волала моя інтуїція. І знаєте, дуже рідко вона отак волає, і ще не трапилось жодного випадку, щоб я міг у ній засумніватися.
Тож я вже рішуче підняв руку, наладившись схопити Тьомика за барки, згребти наші документи і посунути геть. Коли мексиканець обізвався знов:
– А я, до речі, дон Педро. Педро Сесіліо Рамірес, – три останні слова прозвучали у моїх вухах, наче виляски батога.
У голові пронеслося вчорашнє повідомлення від Хосе Акуньї: «…найбагатший землевласник Мексики». Після цього у мене в очах, мабуть, проступили відлиті із золота значки «$», як у Скруджа МакДака з диснеївських мультиків, і я неквапливо відвів руку.
– Я – Боб, а це мій напарник – Джейк, – дурнувато представив нас Тьомик.
Я мовчав, втелющившись у обличчя дона Педро. Той теж мовчав і не відводив очей. Якийсь час ми наче мірялися внутрішньою силою один з одним, зчепившись поглядами.
– Son gilipollas! – зненацька випалив дон іспанською прямо мені в лице.
Жоден м’яз на моєму обличчі не смикнувся. Я відразу зметикнув, що він перевіряє, чи розуміємо ми іспанську. Я, як і раніше, стримано відказав англійською:
– Перепрошую, сеньйоре, ми не настільки знайомі з іспанською, щоби…
– А… Ні, нічого… Краще розкажіть, що ви, в біса, там нарили.
– Там є нафта, – сходу випалив я.
– Ти що? Пс-с… – прошепотів Тьомик, награно прикриваючись долонею.
– Земля неродюча, але в надрах лежать мільярди барелів чорного золота, – продовжив я, відразу беручи бика за роги. – То золота земля, сеньйоре Рамірес.
– Тоді чому ви розказуєте це мені? – спитав дон.
– Взагалі-то ми не нафтовики, ми лиш геологи-розвідники. У нас немає ні капіталу, ні засобів, щоб витягти звідтіля нафту. Ми випадково натрапили на поклади, мерщій скупили ділянки, а зараз не проти перепродати землю, – удавано прямодушно відповів я.
Дон Педро душив мене прискіпливим поглядом колючих очей. Але я вже твердо вирішив прийняти цю гру, а там, думаю, нехай вже що буде.
– Це добре, – нарешті промовив він, – це дуже добре…
У цей момент чорнопикий богатир у костюмі та малинових туфлях схилився над диваном і щось прошептав на вухо дону. Дон Педро мляво усміхнувся і впівголоса відказав, перейшовши на іспанську:
– Говори іспанською, Хорхе. Вони, схоже, нічого не тямлять по-нашому.
Далі вони перекинулися кількома дуже тихими фразами, але я все одно їх розчув.
– Тут від створення світу не було нафти, окрім тої, що приходить по трубах від океану, доне. Ці дві біломорді собаки дурять вас, сеньйоре, – сказав Хорхе.
– Я знаю, – відказав дон Педро. – Не розумію тільки, як ці жовторотики могли подумати, що я поведусь на таке?
– Але й без нафти це добра земля, доне.
– Ага, carramba, це гарна земля. Я потягну час, а ти вивідай, хто ці два цуцики, і ретельно перевір усі документи на землю. А там вирішимо, що з ними робити.
Тоді дон Педро повернувся до мене і промовив англійською:
– Запрошую вас обох, сеньйори, приєднатися до мене під час вечері. У мене чудовий будинок за містом. Я маю до вас непогану ділову пропозицію.
– Дякую за люб’язне запрошення, – почав був я, – але…
Мені здавалося, що в цей момент мексиканець розтинає мене на шматки своїм поглядом. Я вже не боявся його – я ж сказав, що вирішив прийняти цю гру, – однак я зовсім не мав бажання лізти на ворожу територію.
– …ми згодні! – зненацька замість мене докінчив Тьомик і потиснув руку донові.
– От і добре, хлопчики. О п’ятій пополудні я пришлю за вами лімузин.
9
– Ти глянь, чувак, яка в нього файна доця, – шепнув мені на вухо Тьомик.
– Ти ідіот! – я ледь не поперхнувся шампанським. – Це не доця! Це його дружина!
Я щонайсуворіше зазирнув Тьомику в обличчя. Блін, що за безтямний блукаючий вираз? А очі як у контуженого! У таких випадках боксерський рефері зазвичай махає високо здійнятими руками, обіймає боксера, лагідно відтісняючи його до канатів, і припиняє бій, фіксуючи технічний нокаут. Але Тьомик не боксер, і ми, на жаль, не на боксерському ринзі.
– Навіть не думай, кретине! – прошипів я.
– Ти про що, чувак? Я повністю контролюю ситуацію, – солідно прокашлявся Тьомик. – Запевняю, тобі нема про що хвилюватися.
З власного досвіду я знаю: коли Тьомик говорить, що нема про що хвилюватися, – це саме той випадок, коли дуже треба хвилюватися…
Минуло трохи більше тридцяти хвилин відтоді, як нас допровадили на білосніжному «Лінкольні» на заміську віллу дона Педро. Вілла виявилась не набагато меншою за весь «Four Seasons Hotel», з двоповерховим будиночком для гостей, з басейном, у якому могла б тренуватись уся українська олімпійська збірна по плаванню, і величезним парком, де спокійнісінько паслись мініатюрні приручені сарни. По периметру виднілися пости воєнізованої охорони, які трохи псували ландшафт.
Я сидів за круглим столом коло відчиненого вікна, сьорбав шампанське і пітнів. Зазвичай я дуже пітнію, коли нервую. А нервував я з двох причин. По-перше, через те, що дон Педро нахабно, не сказавши ні слова, ще у готелі відібрав у мене всі наші земельні акти, нібито для того, щоб його упорядник оцінив їх реальну вартість та відібрав найкращі паї. Другою причиною була донья Роза – дружина Педро Раміреса, яку Тьомик тільки-но сприйняв за його доньку, оскільки бігав у туалет попісяти, коли мене з нею знайомили. А хвилюватись там, хай йому грець, було через що – вродливішої жінки я ще зроду не бачив. Тьомик увесь розмазався і поплив, блін, у дальнє плавання, тільки її запримітивши.
Донья Роза направду годилася тому старому мексиканському пердуну в доньки. Вона була… ну, вся була така, як… ну, як мільйон баксів новенькими купюрами! Я, знаєте, не мастак жінок описувати, тому більше й не маю чого додати. Зате Тьомик сказав би, що донья Роза була не дуже високого зросту, засмагла, з гарно окресленим станом, м’якими грудьми і чарівливими маленькими ніжками. Якщо дивитися далі (я далі не дивився, бо мені й усього згаданого вище вистачило, щоб ледь не захлинутися слиною, тому все це записано по свідченнях Тьомика), натрапимо на ангельської вроди обличчя без жодної зморшки чи складочки, акуратний прямий ніс, широко поставлені чорні маслинки очей та пухкі сексуальні губи, з яких ніколи не сходить посмішка. Втім, найважливіше крилося не у зовнішності та пишних принадах. Донья Роза володіла просто неперевершеною харизмою. Вона рухалась граційно, неначе акторка театру, постійно щось приязно щебетала, божественно закидала голівку назад, невимушено підбираючи волосся, і причаровувала, причаровувала, причаровувала…
Відрекомендувавши мені свою дружину, дон Педро кудись вшився, пообіцявши приєднатися до нас під час вечері, і покинув мене напризволяще зі своїм чорнооким ангелом та моїм придуркуватим блондином. Моя нервозність перейшла заледве не у паніку, коли я побачив, як у Тьомика набухли штани і як він дивиться на господиню.
– Вона схожа на моє перше кохання… – замріяно промурмотів Тьомик.
– На сто перше, трясця твоїй матері! – я смикнув його за рукав жакета. – Тільки торкнешся до неї, я власноруч відірву тобі яйця! – а потім подумав-подумав і додав: – Якщо дон Педро сам не відірве їх тобі до того.
Втім, за двадцять хвилин повернувся дон Педро, трохи розрядивши ситуацію. Я відзначив, що він устиг переодягтися в новий піжонський жакет з вузенькою змійкою-краваткою та широченними манжетами, загостреними на кутах. Учотирьох ми сіли до столу вечеряти: я – навпроти дона, а Тьомик – супроти доньї Рози.
Дуже довго ми просто жували, іноді вставляючи безглузді фрази про смакові якості поданих закусок та кількість крові у біфштексі. Чудове червоне вино гарно смакувало до вечері, але ніяк не могло мене розслабити. Дон Педро виявився гарним господарем і прекрасним співрозмовником. Він докладав усіх зусиль, аби ми з Тьомиком не нудились, однак я не міг заспокоїтися і згодом обережно запитав:
– То що там із землею, сеньйоре Педро? Вас зацікавили наші наділи?
– Давайте не будемо за столом про справи, – ухилився він від відповіді.
Холодна підозра прокралась у моє серце, і я безповоротно втратив апетит. На відміну від Тьомика, який чудово освоївся за столом, наминаючи все, до чого міг дотягнутися, відкрито, потвора, підморгував дружині дона і не переставав сипати дурнуватими запитаннями, я ледве стримував тремтіння в руках, думаючи про те, чим все це скінчиться, якщо дон Педро таки розкусив, що документи на землю липові.
– А чого ви живете в готелі, якщо у вас є такий шикарний особняк? – тим часом варнякав Тьомик.
– То мій власний готель, – відповідав дон Педро. – Я постійно там зупиняюся, коли їжджу по справах до столиці.
– А нащо вам такий великий басейн? А чому ви не проклали сюди метро прямо від Мехіко? Скільки у вас вертольотів? – не вгавав мій компаньйон.
Донья Роза не відводила своїх чорних оченят від мого балакучого напарника. Високі синьоокі блондини, знаєте, наче магніт притягують смаглявих мексиканок. В якийсь момент я готовий був побитися об заклад, що вони вже труться ногами під столом. Саме тоді до дона підійшов Хорхе – та мавпа, що супроводжувала земляного магната в готелі.