– Я все дізнався, сеньйоре, – тихо проказав він іспанською.
– Ви неймовірно гарна, – прошепотів Тьомик англійською, скориставшись тим, що дон переключив свою увагу на Хорхе.
Я розривався між тим, щоб підслуховувати шемрання Хорхе та пильнувати Тьомика, який безцеремонно фліртував з хазяйкою, паралельно роздумуючи про те, що, може, ще не пізно й ліпше зараз вискочити з-за столу й чкурнути в напрямі Мехіко. Скільки там тої дороги? Якихось нещасних 40 миль! До ранку добіжимо.
– Поселилися сьогодні зранку, – продовжив Хорхе. – Один з них німець, інший – швед. По-моєму. Де й коли вони нагребли стільки землі – поняття не маю. Але… – ось у цьому місці, пам’ятаю, у мене ледь серце не вискочило з грудей, – …з документами на землю все гаразд. Її потрібно брати, доне…
– Ти впевнений?
– Так, доне.
«Гарна робота, чувак», – подумки похвалив я сам себе, полегшено зітхнувши. Однак розслаблятися не було часу: Тьомик уже повним ходом налягав на донью Розу.
– Як щодо того, щоб викурити по сигарі на веранді, помилуватися зоряним небом і поговорити про справи? – запропонував дон, хоч звучало це, швидше, як наказ, аніж пропозиція.
– Із превеликим задоволенням, – сказав я, вхопивши Тьомика за лікоть.
– Я не палю, – сказав Тьомик.
Я сильніше стиснув його лікоть.
– Я не палю! – загорлав він, рвучко вивільнивши руку.
– Мені достатньо й одного з вас, – засміявся дон.
– Але ми працюємо тільки вкупі, – рішуче відказав я і силоміць витяг напарника з-за столу; донья Роза сердито надула губки, змірявши мене сповненим ненависті поглядом.
Ми вийшли на просторий балкон, заставлений мармуровими вазонами з різними екзотичними квітами. Тьомик ображено сопів. Дон Педро запропонував мені сигару, запалив свою, а далі витяг з папки, яку приніс йому Хорхе, один з моїх «мокрих» актів на землю.
– Я волів би почати з оцього шматка, – він подав мені папірець.
Я прийняв документ обома руками, міцно притисши лікті до тулуба, щоб не видати зрадливе тремтіння кінцівок. То був той самий злощасний кусень землі під номером AJ317, з якого усе почалося. Судячи з опису, наділ розташований десь зовсім поряд з володіннями дона.
– Я купую цей пай, – безапеляційно відчеканив дон Педро. Він не сказав «чи не думали ви про продаж цього паю?» або ж «я міг би купити цю ділянку». Ні. Його тон не допускав жодних заперечень. Однак я ладен був продати землю прямо зараз, не торгуючись, навіть за півціни, аби тільки якнайшвидше дати драла з цих хоромів. Тьомик стояв поряд і вдавав, що уважно слухає дона, хоча очима мацав і роздягав сеньйору Розу, що зосталася сидіти за столом, кокетливо схиливши голівку набік.
– Я не проти, – стримано відказую донові.
– Я знаю, – дон хижо усміхається, а тоді незворушно називає ціну: – П’ять мільйонів песо.
Тут у Тьомика аж очі на лоба полізли. Схоже, на кількадесят секунд він забув навіть про донью Розу. Я відчував, що він ще, чого доброго, зомліє від почутої цифри. Геть-бо непристосований хлоп до справжнього бізнесу. Особисто я ніскільки не вразився і промовчав.
– Непогана ціна за такий шмат, – перервав хвилинну мовчанку мексиканець, чи то здивовано, чи то розгнівано звівши на переніссі брови. Я кивнув.
– Ось це завдаток, – безбарвно продовжив дон Педро. – П’ятсот тисяч песо. Завтра мої люди зв’яжуться з вами і переведуть на рахунок решту. Підготуйте усі документи для передачі землі у мою власність.
Мексиканець дав знак Хорхе, і той слухняно поставив на білосніжний гіпсовий парапет відкриту спортивну сумку «Nike». Я обережно зазирнув всередину. В ній лежала ціла купа перев’язаних пачками мексиканських банкнот. Ціла купа! Я ще ніколи не бачив стільки готівки відразу.
– Можете перерахувати, – буркнув дон.
– Ні, дякую. Ми вам віримо.
Якусь мить я вагався, не знаючи, що робити далі. Я відчував, що донові Педро відомо все про нафту, тобто, що її там немає, і розумів, коли покладу руку на сумку, назад вороття уже не буде. Одначе, панове, я не з тих, хто відступає, маючи перед носом півмільйона мексиканських песо. Застебнувши блискавку, я рішуче прийняв сумку до своїх рук.
Дон Педро наче прочитав мої думки.
– Навіщо були оті ваші розмови про чорне золото? Ви ж не гірше за мене знаєте, що в тій землі немає ні краплини нафти, навіть якщо просвердлити дірку до самої магми, – жорстко проказав магнат, наче вичитуючи неслухняного хлопчака, який ненавмисно розбив вікно його маєтку.
Я потупив очі, але тут-таки придумав, як викрутитися. Я сказав йому правду:
– Це маркетинговий хід. Нам просто конче треба було продати землю.
Дон кивнув. Ми довго мовчали. Стояли пліч-о-пліч, задерши тліючі вогники товстенних бурих сигар у смолянисте небо, попахкуючи димом й роздивляючись воскові цятки зір. Запашний дим справжніх кубинських сигар колючим вогнем обпалював горло, але заспокоював нерви і стишував дрож. Язики опівнічної холоднечі помалу вповзали на балкон, лізли під жакет і крізь сорочку лоскотали тіло. Я міркував, чому ми ще живі, якщо цей дженджикуватий наркобарон від початку розумів, що жодної нафти не існує. Зрештою я спитав:
– Тоді чому ви купуєте цю ділянку?
Дон Педро розвернувся і твердими кроками вирушив до виходу з балкону. У дверях він обернувся й мовив, по-ідіотськи театрально помахавши вказівним пальцем:
– Чорне золото Мексики – це не нафта. Чорне золото Мексики – це її земля, хлопчики… Це її земля…
10
– Як?! Як, в дідька, ти це зробив?
Я невиразно пересмикнув плечима, хоча в душі торжествував, і від перезбудження мені хотілось верещати на все Мехіко, наче мавпа в джунглях. У такі моменти мене завше опановує відчуття вищості. Вищості над Тьомиком, над Хосе, над усім світом.
– Ти геній, чувак! – вторував Тьомик і на підтвердження ляскав долонею по бардачку «Доджа». – Ти даєш йому підроблений акт, а він каже – справжній! Ти просиш назвати ціну, а він сам пропонує вдесятеро більшу від вартості паю, так, наче в тій землі нафти і золота напхано до самого ядра!
Мені раптом схотілось спитати, чи не страшно Тьомику. Щось трохи гризло мене зсередини (не совість, не подумайте, совість у бізнесі – це як коханець у ліжку твоєї дружини… хоча ні… навіть як два коханці у ліжку твоєї дружини.) Але я так нічого й не сказав, не схотів псувати солодкий момент власного тріумфу.
– Ні, я все ще не можу повірити! – ніяк не вгавав мій напарник. – Це просто не вкладається у мене в голові! Це неможливо! Отак взяв – бац! – і запропонував ціну вдесятеро більшу! Я завше знав, що ти геній, чувак, але щоб аж та-а-ак.
– Це бізнес, Тьомо, – напустив я ще більшого туману. – Ти ніколи не збагнеш до кінця всіх нюансів справжнього бізнесу…
Ми проминули Зокало і неспішно їхали у свій готельчик, вихляючи між запиленими авто та поодинокими сонними вантажівками. На одному з перехресть, незважаючи на пізню пору, горлали запальних мексиканських пісень кілька бродячих менестрелів, маріачос, як їх тут називають, в широкополих сомбреро та чорних сюртуках із золотими ґудзиками. Я взяв з сумки одну з пачок, витяг з неї кілька купюр і жбурнув музикантам. Маріачос, покидавши інструменти, бігли за нашим «Челенджером» аж до наступного перехрестя. Так дуже дякували.
Перед сном я подзвонив Хосе Акуньї і розказав про всі перипетії пережитого дня.
– Круто, босе! – зрадів абориген. – Я знав, що ви його підчепите!
– Підготуй пакет із необхідними документами. Назавтра люди Раміреса мають навідатись до нашого агентства, щоб почати оформляти продаж землі. І… і приготуйся зникнути з Мехіко.
– Ви геній, босе! – кричав Хосе.
– Так, я знаю, – стомлено відповів я, поклав телефон, потягнувся, хряснув пальцями і завалився на ліжко.
Я вже майже відійшов до сну, коли почув, як Тьомик тихенько питає:
– Слухай, Максе, оскільки землі у нас на ділі немає, виходить, ми просто видурили в дона п’ять мільйонів? Якось не комільфо воно…
Я скривився крізь сон, який вже заповзав на мою подушку. Прочунявся, бачте, ревнитель суспільної моралі! Що не кажіть, не люблю непрофесіоналів.
– Ти бачив його будинок, готель, машини? Він від того не збідніє, друже… Нітрохи не збідніє…
11
Зранку я прокинувся у казковому настрої. Тьомикові сумніви, на щастя, кудись вивітрились, а Хосе відзвітував, що всі документи готові, управитель дона вже дзвонив, і він, Хосе цебто, чекає на його приїзд.
Крізь шибу зазирало по-справжньому весняне тепле сонечко. Я сидів на кухні, хрумкав горішки, пив молоко і роздивлявся карту Мексики. Мій напарник всівся навпроти і намагався, не знаючи іспанської, розгадувати іспанський кросворд. Ще кілька годин, думав я, ми отримаємо гроші і розпрощаємося з мексиканською столицею…
Два дзвінки пролунали практично одночасно. Спочатку задзеленчав мій мобільний, що лежав поряд мене на столі, і майже водночас з цим хтось настирливо подзвонив у двері нашого номеру. Я потягнувся рукою до телефону, а Тьомик підвівся, відклавши вбік «La Crоnica de Hoy».
– Я відчиню, – сказав мій напарник і зник у коридорі.
Я глипнув на кольорове табло мого телефону, за звичкою витримавши паузу перед тим, як прийняти виклик. Затим я почув клацання дверного замка – це Тьомик відчинив двері.
– Хто там? – гукнув я до Тьоми і приклав трубку до вуха.
У цю ж мить із коридору долинув звук важезного удару, так, наче там хтось щосили гепнув пудовим молотом по пустій дерев’яній діжці. А потім я побачив, як Тьомик – хоча, правильніше, мабуть, буде казати, не Тьомик, а його тіло, – розкинувши врізнобіч руки і задерши догори ноги, летить коридором прямісінько до виходу на балкон нашої кімнати.
Чорт, а ви уявляєте собі, як це – сидіти в готельному номері, спокійнісінько лускати горішки і нараз розкумекати, що твій напарник щойно впустив до номера когось, хто, не зволікаючи, потужно врізав йому в довбеху, від чого він, оцей твій горе-напарник, маючи добрих вісімдесят кілограмів ваги, полетів по коридору, наче шматок фанери? Ні, панове, ви цього не уявляєте.
Але якщо уявили, то спробуйте тепер домалювати у голові ще дещо. Уявіть собі, що в той самий момент, коли тіло Тьомика прямо на моїх очах пікірувало у напрямку лоджії, я почув з телефону захеканий і переляканий голос Хосе Акуньї, який пролепетав:
– Вони про все дізнались, чувак! Забирайте бабки і валіть до чортів звідтіля, якщо вам дороге ваше життя!
Оцього ви вже точно собі не намалюєте, бо якщо таке уявити по-справжньому, то можна запросто накласти в штани. Повірте, по собі знаю.
Про те, що трапилося далі, багато розказувати не буду. У вітальню з коридору ввалилися два качки-носороги, за якими просунувся Хорхе-шимпанзе. Мені кілька разів потужно з’їздили по морді, аж у стільчика піді мною ніжки підкосилися, Хорхе витяг з-під ліжка сумку «Nike» з грошима дона Педро і назвав мене «хитрожопим». Далі повідомив, що його начальство вельми сердиться за наш із Тьомиком нечесний вчинок і вимагає, щоб ми покаялись. Я сказав, що ми каємось, так, бляха, сильно каємось, що просто далі вже нема куди. А Хорхе сказав, що для отримання індульгенції від його високості дона цього мало. Необхідна компенсація за моральні збитки у розмірі, не багато не мало, а п’ятсот тисяч песо, окрім того, що він уже у нас забрав.
– Гроші ви мусите самі привезти донові додому. Вже завтра. Якщо надумаєте накивати п’ятами, подумайте двічі – з вас, коли піймають, нароблять відбивних і згодують собакам дона. Від Педро Сесіліо Раміреса ще ніхто не тікав.
Затим Хорхе переконався, чи на місці всі пачки банкнот, міцно притис до себе сумку, і вони подалися геть. Я поволі підвівся, витираючи приплющеного закривавленого носа. Тьомик усе ще лежав головою вниз на сходах, які вели до балкону, задерши волохаті ноги до стелі, а його тапочки так і лишилися стояти коло вхідних дверей, де він отримав стусана на свою безтурботну білобрису голову.
Я протюпав коридором і смикнув Тьомика за ногу:
– Чувак, ти що, здох?
На що Тьомик розплющив одне око і стиха спитав:
– Вони пішли?
– Ага.
– Що то було?
– Нам кінець, чувак, – сказав я, схлипуючи, – дон Педро розкусив нас.
Тьомик нарешті прийняв людську позу, всівшись на ґанку лоджії. Під лівим оком у нього розплився величезний синець кольору нічного неба.
– І що тепер? – обережно поцікавився мій напарник.
– Він хоче, щоб ми до завтра дістали йому півмільйона песо…
– То віддай їх йому!
– Свої він уже забрав. Він хоче півлимона на додачу.
Тоді Артем підхопився і помчав до спальні, де на недбало зібганій постелі валявся його ноутбук. Він відкрив кришку, кілька хвилин отетеріло телющився на плоский екран, чекаючи, поки комп’ютер налапає готельний wi-fi і підключиться до Інтернету, а потім зайшов на сторінку шведського банку «Nordea», щоб переглянути стан свого рахунку.
– Щойно надійшли гроші за будинок, – зрештою промовив Тьомик.
– Скільки?
– Сім тисяч шістсот євро.
«Отже, десять кусків зелених або сто тисяч песо», – хутко перерахував я в голові.
Далі ми кинулись перевертати усі наші речі, ритися між паперами, вивертати кишені штанів та сорочок, звідусіль витягуючи поодинокі затерті папірці: мексиканські песо, американські долари, євро і навіть гривні. Ми перетрусили весь готельний номер, нашкрібши трохи більше двох тисяч доларів. Тобто у нас не було навіть четвертини від потрібної суми…
У відчаї я вхопив мобільний і подзвонив Хосе.
– О, мужики, привіт! А я вже думав, що вас на світі вже немає! – після кількох гудків радісно озвався мексиканець.
– Де ти зараз?! – рявкнув я. Судячи по шуму, який линув крізь трубку, Хосе на чималій швидкості мчав кудись дорогою.
– Драпаю на південь. Уявляєте, вони мене не замочили! Живим залишили! Тільки кілька зубів вибили, викрутили три пальці обценьками і голову в унітазі помили. Сказали – на перший раз досить. О, я так їм дякував, мужики! Зараз думаю якийсь час пересидіти, чи в горах у Оахаці, чи, може, в джунглях Чіапасу. Я ще молодий – жити хочеться. А як ви там?
– Нормально, – буркнув я, прикладаючи лід до напухлого носа. – Дон Педро наказав принести йому завтра п’ятсот тисяч песо. Що нам робити?
Хосе Акунья довго мовчав, а потім прошепотів дрижачим голосом:
– Мужики, принесіть йому завтра п’ятсот тисяч песо.
– Але у нас немає п’ятиста тисяч! – загорлав я в трубку.
– Тоді він зробить з вас відбивні і згодує собакам, – сумно проказав Хосе і розірвав зв’язок.
Я сів на краєчок ліжка і обхопив голову руками. Ще годину тому життя іскрилось усіма барвами веселки, а Мехіко здавалося найкращим містом світу. А тепер діловий гамір, який напливав знадвору, душив безвихіддю та невідомістю, а мексиканська столиця з райського куточка перетворилася на смертельну пастку.
– Слухай, може, й нам рвонути слідом за Хосе, на південь? – запропонував я. – Може, не такі вже й довгі пазурі у цього дона і нам пощастить…
Але Тьомик заперечно похитав головою, мовляв, такий, як дон, дістане й з-під землі.
– А давай я з’їжджу до дона сам і все владнаю, – раптом запропонував мій напарник.
Я аж рота роззявив від несподіванки. Це вперше на моїй пам’яті Тьомик проявив ініціативу у справжній скруті. У мене зразу наче камінь з душі звалився.
– Артеме, – кажу, – ти справжній друг!
– Але ти будеш винен мені п’ятдесят кусків зелених…
– Що-о?!!
– Що чув.
– Але ж у тебе немає п’ятдесяти тисяч! Тільки дванадцять!
– Зате я вирішуватиму твою проблему на п’ятдесят тисяч!
– Як би ти не старався, – кажу я, – навіть якщо ти її і вирішиш, то не більше як на дванадцять тисяч! Більше в тебе просто нема!
– Ну, тоді знаєш що? Ти це все заварив, то й сам усе розхльобуй! – буркнув Тьомик і відвернувся.