Навіжені в Мексиці - Кидрук Максим Иванович 5 стр.

«От козел», – подумав я і теж відвернувся, обурено склавши руки на грудях.

Через півгодини, викуривши півпачки сигарет, я повернувся назад до нашої розмови.

– Чувак, – кажу, – ти ж не думаєш, що дон Педро залишить тебе в спокої? Ти мусиш розуміти, що це не мої, це наші проблеми.

– Ага! – сердито огризнувся мій компаньйон. – Правильно, тепер це наші проблеми, в які ми втрапили з твоєї ласки, ненаситний ти наш підприємець, і які тільки я можу вирішити!

Я потупив очі і стояв так кілька хвилин.

– Ти справді можеш це владнати? Я згоден домовлятися… – тихенько так кажу.

Тьомик вичікувально мовчав, склавши руки на грудях.

– Давай ти сам вирішиш наші проблеми, – нарешті підказав я, – а я потім буду винен тобі весь наявний на сьогодні капітал… дванадцять штук баксів.

– Згода, – несподівано просто відказав Тьомик. – По руках! Давай-но, пиши мені розписку.

Я вирвав із записника листочок і під диктовку Тьомика нашкрябав розписку такого змісту:

Тьомик згорнув листочка, сховав його до кишені, і ми міцно потисли один одному руки.

Мій настрій одразу покращився: по-перше, я відхрестився від ще одного рандеву з людьми дона Раміреса, спихнувши усю брудну роботу на Тьомика, а по-друге, я щойно намахав Тьомика на тридцять вісім тисяч доларів!

– Мені потрібен день, щоб усе обдумати та підготувати, – трохи пиндючним тоном пробубнів Тьомик. – Я залишуся тут, у готелі, а тобі, мабуть, краще щезнути, щоб зайве не світитися й не мозолити нікому очі, – в цьому місці я радо закивав головою. – Забирай «Челенджера», зніми собі дешеву кімнатку в якомусь хостелі чи мотелі на окраїні Мехіко і… хм… просто чекай на мій дзвінок. Я все вирішу, потім скажу, де мене підібрати, і ми поїдемо кудись подалі від цієї чортової столиці, чувак, в спокійніші місця, більш безпечні для бізнесу.

Я просто не міг повірити в те, що чую!

– О’кей, мен, – сердечно ляпнув я, поплескавши партнера по плечу. – Ти справжній друг! Я зроблю все, як ти сказав.

Тьомик всівся коло столу з різьбленого дерева, закинув ноги на протилежний стільчик і налив собі віскі, миттю поринувши в інтенсивне обмірковування майбутньої оборудки. Я поняття не мав, як він владнає халепу, в яку ми вскочили, але мене, якщо чесно, це вже не обходило. Він сам за це взявся, а отже, знає, що робить і на що йде. Ну, а якщо не знає, то, як кажуть, земля йому пухом.

– Я чекатиму твого дзвінка. Удачі! – промовив я, виходячи з готельного номера.

Але Тьомик нічого не відповів. Він уже відключився від зовнішнього світу, направивши всі потуги свого куцого мозку на вирішення дилеми дона Педро та мексиканського чорного золота.

12

Тьомик подзвонив аж через два дні о пів на п’яту пополудні, коли я вже готовий був почати його оплакувати.

– 150-та південна магістраль, 5-ий кілометр, виїзд з Мехіко на Пуеблу. Чекай мене за годину на бензоколонці «Shell».

– Все нормально, чувак? – поцікавився я, стискаючись від лихого передчуття.

– Так. Все о’кей, – заспокоїв мене Тьомик. – Чекай на мене, де я сказав.

Він мені тоді видався чи то схвильованим, чи то захеканим, наче після довгого бігу. А ще мені здалося, ніби перед тим, як мій напарник поклав трубку, я розчув постріли. Хоча, то могло бути просто потріскування в телефоні через перешкоди на лінії.

Чекати довелося довго, майже на півтори години довше, зате потім Тьомик вигулькнув немов із-під землі. Якщо чесно, я навіть не запримітив, звідки він випірнув. Я лиш почув, як хтось ззаду вкинув щось у багажник, мабуть, сумку, потім грюкнув кришкою, а коли обернувся, то Тьомик уже вмощувався на крісло поруч зі мною.

– Я все владнав… Дон Педро лишився задоволеним… Ми можемо їхати, – уривчасто проговорив він.

Я обійняв його, наче рідного брата:

– Я твій боржник, друже.

– Дванадцять тисяч…

– Так, так! Я знаю, я знаю, друже. Я, мабуть, ніколи не віддаватиму боргу з більшою приємністю. Ти молодець! Знаєш, чувак, іноді я в тобі сумнівався, але тепер бачу, що ти здатен на більше! Розказуй, як все пройшло.

– Поїхали, – нетерпляче пролепетав Тьомик тремким голосом, підозріло скосивши очі на дзеркальце заднього виду. – Гарячий південь чекає на нас!

Мені здався трохи дивним і награним його голос, утім, я не звернув на те уваги, списавши все на пообідню спеку, яка з кожним днем все більше напосідала на долину Мехіко. Тож я крутнув ключем стартера, спортивний «Челенджер» миттю озвався радісним гарчанням, неначе бойовий пес, якого от-от випустять до бійки, і ми чкурнули на південь широким добротним шосе, здіймаючи з-під коліс легкі хмарки куряви.

Сонце теліпалось до заходу, наповнюючи теплими барвами простір долини Анауак. Нашпигована останніми новинками техніки машина безжурно хурчала двигуном, жваво намотуючи дорогу на колеса. Вдалині бовваніли два засніжені піки, праворуч вздовж траси надимались й опадали нескінченні пагорби, густо обліплені зеленню, які десь під горизонтом непомітно переростали у гори. Я опустив бокове скло, вистромивши долоню назустріч теплому весняному вітру, впиваючись присмаком дорожнього пилу на губах і насвистуючи якусь попсову пісеньку. Рівненьке шосе перед продовгуватим капотом «Доджа» зблискувало у сліпучих призахідних променях, позаду в сизих щупальцях вечірнього смогу тонули вогні Мехіко.

– Правда, гарно? – кинув я Тьомику, окресливши рукою півколо.

Тьомик, здавалося, не помічав навколишньої ліпоти, напружено втупившись в якусь одну точку попереду машини.

– Поїхали швидше, чувак, – сухо буркнув він, – не до того зараз…

Я увімкнув галасливе мексиканське радіо. Динамік зарипів жвавою пісенькою; стрімкий потік слів нісся, наче лавина, схоже, самі мексиканці не розібрали б до пуття, про що там йдеться. Попри це атмосфера в кабіні була мов на похороні. Тьомик хмурився, супився, морщив лоба, совав туди-сюди бровами і час від часу сумовито зітхав. Я почувався винним перед ним за те, що наша оборудка з таким тріском провалилася.

– Ну, давай, давай, кажи уже! – я врешті-решт не витерпів цього мовчазного катування. – Чого мовчиш? Блін, надувся, мов той бурундук!

– На хріна ти домалював ще один нуль? – спитав мене Тьомик.

Я, признатись, спочатку трохи спантеличився і навіть почервонів.

– Е-е-е… А звідки ти знаєш?

– Знаю, – буркнув він. – Знаєш, що найцікавіше? Люди Раміреса ретельно перевірили документи на землю і не знайшли нічого підозрілого! Нічого! Ти справді потрудився на славу, напарнику. Навіть у земельному агентстві сказали, що з паперами та печатями все о’кей. А потім… потім хтось ляпнув донові, що п’ять мільйонів – то, либонь, ще дуже дешево за такий пай, адже він, цей пай, схоже, підпирає піраміди.

Я похнюплено крутив кермо, стараючись не дивитись на свого напарника.

– Зранку наступного дня після нашого рандеву дон відправив Хорхе з картою та актом до пірамід, дізнатися про все на місці, – продовжив він. – Виявилось, що твій пай не просто підпирає піраміди – національну гордість Мексики, яку, до речі, ЮНЕСКО взяло під свою опіку, – ні, виявилось, що пай і є піраміди. Тільки тоді, придивившись ретельніше, вони побачили, що площа ділянки AJ317 на твоєму акті в десять разів більша від площі, зазначеної в земельному реєстрі.

– Що за піраміди? – тихо спитав я.

– Культура тут була така – Теотіуакáн. Ще до ацтеків. Ти роздув «свій» шматок настільки, що він накрив половину їхньої столиці з пірамідами, гробницями і храмами. А археологічні сайти і древні міста до твого відома, Максе, не продаються. Навіть у Мексиці.

«Понабудовували тут, блін», – подумав я і стенув плечима.

– Ну, я ж не знав. Ми могли б заробити п’ять мільйонів песо.

– Ми могли заробити півмільйона і залишитися живими.

Що там казати, почувався я трохи кисло й ніяково.

– Вони й досі думають, що земля наша, – вторував Артем, розпікаючи мене своїм менторським тоном. – Уявляєш? Дон так і не втямив, що земельні акти підроблені! Просто думає, що ти якимось чином доліпив туди нуля і на цьому хотів його нагріти.

– Яка тепер уже різниця, друже? – примирливо проказав я. – Ти ж уже все владнав, правда? А я готовий виплатити тобі дванадцять тисяч в якості компенсації.

Тьомик скрушно зітхнув і сказав:

– Поїхали, чувак…

13

За сотню кілометрів від Мехіко темрява почала швидко загусати, віщуючи швидке наближення ночі. Я не мав великого бажання їхати далі, бо не знав дороги, а тому, нагледівши при дорозі перший більш-менш пристойний мотель, звернув із шосе і зупинив машину. Тьомик зблід.

– Ти чого зупинився? – прохрипів він.

Я позіхнув.

– Заночуємо тут, а завтра поїдемо далі.

– Ні, ми їдемо далі прямо зараз! – верескнув напарник.

– Чувак, у нас видались з біса важкими останніх три дні, давай по-людськи повечеряємо, відіспимось, а завтра з новими силами…

– Ти втомився? Хочеш, я поведу? – запропонував мій товариш, різко урвавши мене. – Покуняєш собі в машині.

– Друже, знаючи, як ти водиш, я не довірив би тобі навіть триколісного велосипеда, не те що цього красеня. Не впирайся, виходь!

Відтак я вискочив з «Челенджера», захрустівши підошвами на дрібному гравію стоянки, і смачно потягнувся, потріскуючи суглобами. Біла одноповерхова Г-подібна будова мексиканського придорожнього мотелю гостинно блимала широкими вікнами. Вивіска при в’їзді сповіщала про існування вільних номерів.

Тьомик теж вибрався з машини.

Я обійшов наш «Додж», розчахнув багажник, аби забрати наші речі, і… так і вкляк, розкривши рота та притримуючи рукою кришку.

У багажнику, окрім мого дрантя, лежала одна цікава штука, якої до появи Тьомика там не було. Це була сумка. Простенька, звичайнісінька така сумочка. Хоча… в нашому з Тьомиком контексті то була зовсім не проста торба. Переді мною лежала та ж сама спортивна сумка «Nike», яку я отримав від Педро Раміреса і яку пізніше в готелі відібрали у мене Хорхе і його супутники-носороги. І що найцікавіше (або, мабуть, що найстрашніше) – вона була не порожня.

– Слухай, Максе, нам треба їхати, – стримано повторив Тьомик, дивлячись кудись вбік і нервово постукуючи носком туфля по покришці «Доджа».

– Що в сумці? – перелякано спитав я.

– Я все тобі поясню, але потім, а зараз нам треба їхати, їхати! Чуєш мене? – він уже благав мене, заледве не зриваючись на крик. – Їхати і не зупинятись!

– Що в сумці?!!

Тьомик похнюпився.

– Там… там твої речі? – з надією пробубнів я.

Затим тремтячими руками розстібнув блискаву і зазирнув всередину сумки…

Я навіть не усвідомив, як опинився за кермом «Доджа».

– От чорт! От чорт!!! Трясця твоїй матері! – горлопанив я, наче мені за комір налили гарячого смальцю. – Сідай, сідай швидше в машину! Йо-ма-йо! Мати Божа! Де ти тільки взявся на мою голову, тварюко?!! Це, блін, не життя, а якась срань господня!!!

У сумці лежала ціла купа перев’язаних пачками мексиканських банкнот. Я чомусь навіть не сумнівався, що там рівно п’ятсот тисяч песо.

Тьомик забрався на сусіднє крісло і зосереджено пристебнув пас безпеки. Я втопив до упору педаль газу, вискочив на дорогу і летів далі на повній швидкості, напружено визираючи у темряві повороти та вибоїни.

– Чувак, скажу чесно, я ненавмисно, я не збирався красти сумку, – проскиглив мій напарник. – Так просто вийшло…

Туман відчаю заслав мені очі. Я слабо розрізняв зміїсте шосе попереду, руки дрібно тремтіли. Я раптом почав розуміти, що вже нічого не розумію у цій історії.

– Слухай, звідки… як… що за… Якого лисого тоді ти туди їздив?!

Тьомик натужно ковтнув слину, однак не промовив більше ні слова. Кілька хвилин ми мчали в абсолютній тиші, якщо не рахувати шурхоту шин та свисту вітру, що облизував лобове скло. Мені було страшно, страшно, як ніколи до того в житті.

– Так, ану валяй, розказуй давай, псяча мордо, – рішуче почав я допитуватися, – бо я щось ніяк не врублюся, як ти забрав назад гроші!

За той час Тьомик уже трохи оклигав, тремтів не так сильно і замислено визирав щось у конусах світла від фар перед «Доджем». Чим більше миль поставало між нами та мексиканською столицею, тим впевненіше почував себе мій напарник.

– Ну, поки ви прощались з доном, я… кгм… пообіцяв Розочці, що обов’язково повернусь, приїду до неї, а вона шепнула, що завтра дон ночує у готелі в Мехіко… – нарешті неквапом почав він.

Зненацька мене осінило, і я моментально все збагнув, неначе склавши шматочки пазла докупи.

– Невже ти… – я ляснув себе по лобі. – О, ні! Тьомо, ні! Скажи, що ти цього не робив, будь ласка!

Тьомик прикусив язика і склав долоні докупи, немов якийсь окаянний грішник на небесах в день Страшного суду. Я у відчаї загамселив руками по керму, а потім крикнув:

– Скільки разів?!

– Ти про що? – Тьомик забацав здивовану міну. – Я тебе не розумію.

– Скільки разів ти вдув їй?! – проричав я.

– Чотири… – тихо відказав він, потупивши оченята.

У цей момент з Тьомика можна було малювати ікону. Не вистачало тільки німба.

– Трясця твоїй матері! – вилаявся я. – Чотири рази за два дні! Господи, він хоч не знає про це?!

– Хто він?

– Дон Педро!

– Ні-і-і, звісно, що ні, – впевнено заявив мій напарник. – І моя мама тут ні до чого…

– Ти певен?

– Ти про маму?

– Та ні, блін, про дона!!!

– Певен. На всі сто. Ну, охоронці, щоправда, відкрили по мені стрілянину, коли я востаннє вилазив з вікна її спальні й драпав через садок, але я впевнений, що то виключно через бабки.

Я похолов.

– Коли… к-к-коли це було?

– Та десь кілька годин тому…

Я ледь не вмер на місці. Не мав сили навіть лаятись. Мені хотілось плакати, ридати ридма. Я раптом усвідомив – те, що залишиться від мене й Тьомика, коли нас знайде дон Педро Сесіліо Рамірес, можна буде змести на газетку і розвіяти на вітрі.

– Господи, та за що ж це все мені?! – застогнав я.

– Та все нормально, чувак, не парся!.. Їдь тільки швидше.

– Все нормально?! Все нормально?! – закричав я. – У нас у багажнику півлимона дона Педро Раміреса, найкрутішого мексиканського наркобарона, а кілька годин тому ти нашампурив його дружину! Вчетверте, чорт забирай, вчетверте!!! Нормальніше, знаєш, уже й не придумаєш!

Я осатаніло тиснув на газ, перелякано здригаючись щоразу, коли дзеркальце заднього виду вихоплювало виблиск фар кожного нового авто, що рухалось позаду нас. Дорога, швидкість, мерехтіння стовпців за вікном, які завше заспокоювали мене, цього разу не мали жодного седативного ефекту.

Через сорок хвилин ми, не спиняючись і навіть не пригальмовуючи, пролетіли Пуеблу й рвонули далі на південь, видираючись в гори Оахаки. Це було божевіллям мчати на такій швидкості абсолютно незнайомим гірським серпантином та ще й вночі, але я волів за краще зірватися з кручі, аніж потрапити в лапи дону та його головорізам.

– Та все ж таки, звідки гроші? – схлипуючи, поцікавився я.

– Після того як ти поїхав, – спокійно почав розказувати Тьомик, – я взяв таксі і чкурнув до маєтку. Прокрався крізь садок, видряпався на другий поверх, ну і прослизнув в спальню сеньйори Рози. Потім ми кохалися, – у цьому місці я думав, що продавлю педаллю днище «Доджа», хоча Тьомик варнякав буденним, розслабленим голосом, наче про недільну рибалку розказував, – до речі, це вона й розповіла мені про твій домальований нуль і про те, як все розкрилося. А потім я побачив, що наша сумка з грішми стоїть на столику коло їх ліжка. Ти би бачив їхнє ліжко, чувак! Справжній сексодром! Тож я цмокнув на прощання мексиканочку, взяв сумку і забрався звідти. Їм не убуде, чувак…