– Містере Ленґдон, я хочу знати, хто вбив мого батька. І ще скажіть, чи ваше агентство може розшукати антиматерію.
Ленґдон розгубився.
– Моє агентство?
– Я так розумію, ви з американської розвідки?
– Узагалі-то… ні.
– Містер Ленґдон викладає історію мистецтва в Гарвардському університеті, – втрутився Колер.
Вітторія почулася так, наче на неї вилили відро холодної води.
– Викладає мистецтво?
– Він фахівець із символіки культів. – Колер зітхнув. – Вітторіє, ми думаємо, що твого батька вбили прибічники одного сатанинського культу. – Вітторія чула ці слова, але вони не доходили до її свідомості. Сатанинського культу… – Організація, що взяла на себе відповідальність за скоєне, називає себе ілюмінатами.
Вітторія подивилася спершу на Колера, потім на Ленґдона. Це що – якийсь недоладний жарт?
– Ті самі ілюмінати? – перепитала вона. – Баварські ілюмінати?
– Ти про них чула? – Колер був приголомшений.
Із розпачу Вітторія готова була розплакатися.
– «Баварські ілюмінати: Новий світовий лад» – комп’ютерна гра Стіва Джексона. Половина наших техніків грає в неї в Інтернеті. – Її голос надломився. – Але я не розумію…
Колер розгублено глянув на Ленґдона. Той кивнув:
– Це популярна гра. Давнє братство завойовує світ. Вона частково відображає історію ілюмінатів. Не знав, що в Європі в неї теж грають.
Вітторія нічого не розуміла.
– Ви про що говорите? Ілюмінати? Це комп’ютерна гра!
– Вітторіє, – сказав Колер, – організація з назвою «Ілюмінати» взяла на себе відповідальність за вбивство твого батька.
Вітторії потрібна була вся сила волі, щоб стримати сльози. Вона опанувала себе і спробувала логічно оцінити становище. Але чим більше вона думала, тим менше розуміла. Батька вбили. Система безпеки ЦЕРНу виявилась ненадійною. Хтозна-де лежить бомба сповільненої дії, і лічильник невблаганно відлічує секунди. І відповідальна за це вона. А директор запросив викладача мистецтв, щоб той допоміг йому знайти якесь таємниче братство сатаністів.
Раптом Вітторія почулася страшенно самотньою. Вона повернулася, щоб іти геть, але Колер заступив їй шлях. Він витягнув щось із кишені і простягнув їй. Зім’ятий аркуш факсового паперу.
Побачивши, що на ньому, Вітторія з жахом відсахнулась.
– Негідники випалили йому тавро, – хрипло сказав Колер. – На грудях.
28
Секретарка Сильвія Боделок у паніці металася під дверима порожнього кабінету директора. Куди він, у біса, подівся? Що робити?
Цей день був ненормальний з самого ранку. Щоправда, на службі в Максиміліана Колера кожний день мав шанс стати дивним, однак сьогодні директор перевершив сам себе.
– Знайдіть мені Леонардо Ветру! – зажадав він, щойно Сильвія прийшла на роботу.
Вона слухняно набрала телефон Леонардо Ветри, послала повідомлення йому на пейджер і на електронну скриньку.
Нічого.
Роздратований, Колер забрався геть – очевидно, шукати Ветру сам. Коли за кілька годин він повернувся, то вигляд мав явно кепський… Не те щоб Колер загалом колись мав добрий вигляд, але тоді це було гірше, ніж звичайно. Він замкнувся в себе в кабінеті, і було чути, як він там дзвонить по модему, розмовляє по телефону, надсилає факси. Потім директор знову кудись зник і відтоді більше не повертався.
Спочатку Сильвія вирішила не звертати уваги на всі ці вибрики як просто на чергову виставу Колера, та, коли він у належний час не з’явився для щоденної ін’єкції, вона не на жарт стривожилася: фізичний стан директора потребував постійного лікування, і коли той наважувався випробовувати долю, це завжди закінчувалося погано – респіраторним шоком, нападами кашлю і шаленим напруженням для медперсоналу. Іноді Сильвії здавалося, що Максиміліан Колер підсвідомо бажає смерті.
Вона послала б йому нагадування на пейджер, та вже добре затямила, що самолюбство Колера не зносить жалості. Минулого тижня він так розлютився на одного заїжджого науковця, який недоречно йому поспівчував, що схопився на ноги й пожбурив йому в голову важкий пюпітр. У люті Король Колер був дивовижно спритний.
Однак зараз Сильвію найбільше турбувало навіть не здоров’я директора. Перед нею постала інша, ще нагальніша дилема. П’ять хвилин тому їй подзвонила ошаліла чергова з комутатора ЦЕРНу і сказала, що директора терміново просять до телефону.
– Його зараз немає, – відповіла Сильвія.
Тоді чергова повідомила, хто саме хоче говорити з директором.
Сильвія мало не розсміялася вголос.
– Ти що, жартуєш? – Вона слухала й не йняла віри. – І ти пересвідчилась, що він саме той, за кого… – Сильвія посерйознішала. – Зрозуміло. Добре. Запитай, у якій справі… – Вона зітхнула. – Ні. Усе нормально. Скажи, хай зачекає на лінії. Я зараз розшукаю директора. Так, я все розумію. Постараюсь якнайшвидше.
Але знайти директора Сильвії так і не вдалося. Вона тричі набирала номер його мобільного телефону і щоразу чула те саме: «Ваш абонент перебуває поза зоною досяжності». Поза зоною досяжності? Як далеко він міг заїхати? Сильвія подзвонила на пейджер. Двічі. Жодної реакції. Дуже на нього не схоже. Вона навіть послала електронного листа на його мобільний комп’ютер. Нічого. Так начебто чоловік просто провалився крізь землю.
То що ж робити?
Сильвія знала: якщо відкинути перспективу самотужки обшукувати весь комплекс ЦЕРНу, залишається тільки один спосіб, як привернути увагу директора. Йому це навряд чи сподобається, але того добродія, що хоче з ним говорити, не випадає довго тримати на лінії. І він, схоже, аж ніяк не налаштований почути, що директора немає на місці.
І Сильвія, здивована власною сміливістю, зважилась. Вона увійшла до кабінету Колера і наблизилась до металевої скриньки на стіні за його столом. Відчинила дверцята, уважно подивилася на кнопки і знайшла потрібну.
Тоді набрала в груди повітря й узяла мікрофон.
29
Вітторія не пам’ятала, як вони дійшли до головного ліфта. Та ось вони їдуть угору. Колер ззаду, вона чує його важке дихання. Стурбований погляд Ленґдона проходить крізь неї, наче привид. Він забрав факс і поклав собі до кишені подалі з її очей, але страшна картина міцно вкарбувалася їй у пам’ять.
Ліфт піднімався, а світ Вітторії закрутився в темряві. Тату! Вона намагалась уявити його живим. І на коротку мить, в оазі пам’яті, знову опинилася з ним. Їй дев’ять років, вона скочується з зелених пагорбів, укритих едельвейсами, а над головою крутиться швейцарське небо.
Тату! Тату!
Радісний Леонардо Ветра сміється поруч.
– Що, янголятко?
– Тату! – Вона хихоче й ластиться до нього. – Спитай мене, що таке квітка?
– Але ж ми з тобою, сонечко, знаємо, що таке квітка. Навіщо я буду запитувати?
– А ти просто запитай.
– Ну добре. – Він знизує плечима. – Що таке квітка?
Вона голосно сміється.
– Квітка – це матерія! Усе навколо – матерія! Гори! Дерева! Атоми! Навіть мурахоїди! Усе – матерія!
Він сміється.
– Мій маленький Айнштайн.
Вона супиться.
– Він мав смішне волосся. Я бачила його фотографію.
– Але дуже мудру голову, дитинко. Я розповідав тобі, що він довів, пам’ятаєш?
Її очі розширюються з жаху.
– Тату! Ні! Ти ж обіцяв!
– Е = mc2! – Він її лоскоче. – Е = mc2!
– Ніякої математики! Я ж тобі казала! Я її терпіти не можу!
– Це добре, що ти не любиш математики. Я навіть радий, бо дівчаткам узагалі заборонено займатися математикою.
Вітторія сторопіла.
– Як це?
– Так. Заборонено. Усі це знають. Дівчаткам – ляльки. Хлопцям – математика. Я навіть не маю права розмовляти з маленькими дівчатками про математику.
– Але ж це несправедливо!
– Правила є правила. Ніякої математики маленьким дівчаткам.
Вітторія була вражена.
– Але ж бавитися ляльками нудно!
– Нічого не вдієш! – відказав батько. А тоді додав: – Я міг би розповісти тобі про математику, але якщо мене застукають… – Він нервово озирнувся на безлюдні пагорби.
Вітторія зауважила його погляд.
– Ну гаразд, – прошепотіла, – розкажи мені потихеньку.
Легкий поштовх ліфта вивів її з задуми. Вітторія розплющила очі. Батька не стало.
Дійсність захльостувала її, стискаючи душу холодними лещатами. Вона подивилася на Ленґдона. Від щирої турботи в його очах ставало тепліше, наче з нею поруч перебував янгол-охоронець, особливо в присутності нелюдяного Колера.
У свідомості невблаганно застугоніла одна-єдина думка.
Де антиматерія?
Від страшної відповіді її віддаляла лише мить.
30
Максиміліане Колер. Будьте ласкаві, негайно подзвоніть своїй секретарці.
Двері ліфта відчинилися в центральному холі, і в очі Ленґдонові вдарило яскраве світло. Ще допоки стихла луна від оголошення, що прозвучало з динаміків, усі електронні прилади на інвалідному кріслі Колера одночасно почали пищати або дзижчати. Пейджер. Телефон. Комп’ютер. Колер розгублено витріщився на блимаючі індикатори. Він піднявся з підземелля і знову був у зоні досяжності.
Директоре Колер. Будь ласка, подзвоніть секретарці.
Колеру було дивно чути з динаміка власне ім’я.
Він глянув угору з сердитим виразом, який майже відразу змінився тривогою. Ленґдон зустрівся поглядом з ним, тоді з Вітторією. Усі троє на мить завмерли, так наче все напруження між ними враз зникло і натомість з’явилося спільне передчуття лиха.
Колер узяв мобільник і набрав номер секретарки. У нього почався черговий напад кашлю.
– Це… директор Колер, – прохрипів він. – Так? Я був під землею, там немає зв’язку. – Він слухав, що каже секретарка, і його сірі очі дедалі більше й більше розширювались. – Хто? Так, з’єднайте мене. – Пауза. – Алло? Це Максиміліан Колер. Директор ЦЕРНу. З ким я розмовляю?
Вітторія з Ленґдоном мовчки чекали, доки Колер слухав співрозмовника.
– Не варто обговорювати це по телефону, – нарешті вимовив він. – Я зараз же буду у вас. – Він знову закашлявся. – Зустрінемося… в аеропорту Леонардо да Вінчі. Через сорок хвилин. – Колер почав задихатися. Тепер він кашляв без перерви і насилу видушував із себе окремі слова. – Знайдіть контейнер якнайшвидше… Я вже лечу. – На цьому розмова закінчилась.
Вітторія кинулася до Колера, але той уже не міг говорити. Ленґдон бачив, як вона витягнула мобільник, як дзвонить у лікарню ЦЕРНу. Він почувався, наче човен, що опинився на узбіччі шторму: хвилі його трохи гойдають, але загалом усе відбувається без його участі, і йому залишається тільки спостерігати.
У голові луною відбилися останні слова Колера. Зустрінемося в аеропорту Леонардо да Вінчі.
Невиразні тіні, що весь ранок затьмарювали Ленґдонові розум, умить викристалізувалися в чіткий образ. Він стояв, охоплений сум’яттям, і відчував, як усередині нього відчинилися якісь двері… ніби він щойно переступив містичний поріг. Амбіграма. Убитий священик-науковець. Антиматерія. А тепер от… мішень. Аеропорт Леонардо да Вінчі міг означати лише одне. Ленґдон раптом побачив усе дуже чітко і зрозумів, що перетнув межу. Він більше не мав сумнівів.
П’ять кілотонн. Нехай буде світло.
А тим часом до них уже бігло двоє медиків у білих халатах. Вони стали біля Колера навколішки і приклали йому до обличчя кисневу маску. Науковці, що випадково опинилися в холі, зупинялися й мовчки спостерігали.
Колер зробив два глибокі вдихи, відштовхнув маску і, все ще задихаючись, подивився на Вітторію й Ленґдона.
– Рим.
– Рим? – перепитала Вітторія. – Антиматерія в Римі? Хто це дзвонив?
Обличчя в Колера було перекошене, очі сльозилися.
– Швейцарський… – Він поперхнувся, і медики знову притиснули йому до обличчя маску. Доки вони лаштувалися везти його до лікарні, Колер отямився й схопив Ленґдона за руку.
Ленґдон кивнув. Він зрозумів, що той хоче йому сказати.
– Летіть… – прохрипів Колер під маскою. – Летіть… подзвоніть мені. – І медики повезли його геть.
Вітторія стояла як укопана і дивилася йому вслід. Тоді повернулася до Ленґдона.
– Рим? Але… що він мав на увазі, коли сказав «швейцарський»?
Ленґдон поклав руку їй на плече і ледь чутно прошепотів:
– Швейцарський гвардієць. Це одвічні вартові міста Ватикан.
31
Космічний літак Х-33 з ревом злетів у небо й повернув на південь у бік Рима. Ленґдон мовчав. Останні п’ятнадцять хвилин проминули, як у маячні. І тільки тепер, коли він закінчив розповідати Вітторії про ілюмінатів та їхні плани щодо Ватикану, до його свідомості почало доходити все значення того, що сталося.
Що це я роблю, чорт забирай? – думав Ленґдон. – Треба було летіти додому, коли була можливість! Однак у глибині душі він знав, що такої можливості в нього не було ніколи.
Здоровий глузд Ленґдона волав, що треба повертатися до Бостона. Але науковий інтерес таки переважив розсудливість. Усі начебто неспростовні факти, які досі переконували його, що ілюмінатів давно не існує, раптом здалися блискучою підробкою. Допитливий розум науковця жадав доказу. Підтвердження. Крім того, Ленґдон відчував ще й моральну відповідальність. Тепер, коли Колера підкосила хвороба і Вітторія залишилася сама, він розумів: якщо його знання про ілюмінатів можуть хоч якось допомогти, то він просто зобов’язаний бути тут.
Була й третя причина. Хоч Ленґдон соромився в цьому зізнатися, але, почувши, де перебуває викрадена антиматерія, він інстинктивно злякався не лише за життя людей у місті Ватикан, а й за дещо ще.
Мистецтво.
Найбільша у світі колекція творів мистецтва опинилася на бомбі сповільненої дії. У музеї Ватикану в тисяча чотирьохсот семи залах зберігається понад шістдесят тисяч безцінних шедеврів – Мікеланджело, да Вінчі, Боттічеллі. Ленґдон замислився, чи можна було б за потреби евакуювати відразу всю колекцію. Він знав, що це неможливо. Передусім тому, що серед експонатів є чимало скульптур, кожна з яких важить не одну тонну. Не кажучи вже про те, що найбільший скарб – це самі архітектурні споруди: Сікстинська капела, собор Святого Петра, славнозвісні спіральні сходи роботи Браманте, що ведуть до Museo Vaticano, – безцінні плоди творчого генія людини. Цікаво, на скільки ще часу вистачить батареї, роздумував Ленґдон.
– Дякую, що полетіли зі мною, – тихо мовила Вітторія.
Ленґдон виринув із задуми й підвів голову. Вітторія сиділа через прохід. Навіть у різкому світлі салону її оточувала аура спокою – дивний, майже магічний ореол цілісності. Дихала вона тепер глибше, немов у ній зажевріла іскра самозбереження… жага справедливості й покарання, підживлена дочірньою любов’ю.
Вітторія не мала часу перевдягнутися й полетіла, у чому була – у шортах та майці, і тепер у прохолодному салоні літака її засмаглі ноги вкрилися гусячою шкірою. Ленґдон машинально зняв піджак і запропонував їй.
– Американська галантність? – Вона взяла піджак і подякувала йому поглядом.
Літак потрапив у зону турбулентності, і Ленґдона раптом охопив неспокій. Салон без вікон знову здався тісним, і він спробував уявити себе на відкритому просторі, хоч і усвідомлював, що це нелогічно. Адже та страшна пригода трапилася з ним саме на відкритому просторі. Нудотна темрява. Він відігнав від себе нав’язливий спогад. Давня історія.
Вітторія дивилася на нього.
– Містере Ленґдон, ви вірите в Бога?
Такого запитаннячка він зовсім не чекав. Щирість у голосі Вітторії обеззброювала навіть більше, ніж суть її слів. Чи вірю я в Бога? Він сподівався на легшу тему для розмови під час польоту.
Духовна загадка, подумав Ленґдон. Так називають мене друзі. Ленґдон багато років вивчав релігію, однак сам не був релігійною людиною. Він поважав глибину віри, доброчинність церков, силу, що її релігія дає стільком людям… Однак, щоб по-справжньому «повірити», треба беззастережно відкинути сумніви, а це для його аналітичного розуму завжди було понад силу.
– Я хочу вірити, – почув він свій голос.
– То чому ж не вірите? – У запитанні Вітторії не прозвучало ні докору, ні виклику.