– Не все так просто, – хмикнув він. – Щоб вірити, треба розумом прийняти чудеса – непорочні зачаття і божественні втручання. Крім того, є ще норми поведінки. Біблія, Коран, священні книги буддистів… Усі релігії вимагають здебільшого того самого – і обіцяють однакову кару за недотримання вимог. Тобто якщо я не житиму за певними правилами, то потраплю до пекла. Не уявляю Бога, який би керував саме так.
– Сподіваюсь, ви не дозволяєте своїм студентам так само безсоромно ухилятися від запитань.
– Що? – сторопів Ленґдон.
– Містере Ленґдон, я не запитувала, чи вірите ви в те, що говорять про Бога люди. Я запитала, чи ви вірите в Бога. Це різні речі. Святе Письмо – це оповіді… легенди й історія намагань людини зрозуміти власну потребу в сенсі буття. Я не прошу вас коментувати писемні джерела. Я запитую, чи вірите ви в Бога. Коли лежите під зоряним небом, чи відчуваєте присутність вищої сили? Чи вірите усім єством, що у вас перед очима – творіння руки Господа? – Ленґдон задумався. – Я занадто цікава, – вибачилася Вітторія.
– Та ні, я просто…
– Ви ж, мабуть, обговорюєте зі своїми студентами проблеми віри.
– Безперервно.
– І, здається мені, завжди постаєте в ролі адвоката диявола? Весь час підливаєте оливи до вогню?
– Ви, мабуть, теж викладачка, – усміхнувся Ленґдон.
– Ні, але я вчилася в майстра. Мій батько міг обстоювати обидві сторони стрічки Мьобіуса.
Ленґдон розсміявся, уявивши хитромудру фігуру, яку називають стрічкою Мьобіуса, – перекручену смужку паперу зі склеєними докупи кінцями, яка насправді має лише одну сторону. Уперше Ленґдон бачив цю однобоку конструкцію на гравюрах Ешера.
– Можна вас про щось запитати, міс Ветро?
– Називайте мене Вітторією. Від міс Ветри я почуваюся старою.
Він подумки зітхнув, раптом відчувши власний вік.
– Вітторіє, мене звуть Роберт.
– Ви хотіли щось запитати.
– Так. Як науковець і донька католицького священика, що ви самі думаєте про релігію?
Вітторія замислилась, відкинула з очей пасмо волосся.
– Релігія – це як мова або одяг. Ми тяжіємо до тих традицій, у яких нас виховали. Хоч урешті-решт усі проголошуємо те саме. Що життя має сенс. Що ми вдячні тій силі, яка нас створила.
Таке трактування Ленґдона заінтригувало.
– То ви стверджуєте, що релігія залежить тільки від місця народження?
– Хіба це не очевидно? Подивіться на зони поширення різних релігій у світі.
– Отже, віра – це випадковість?
– Не думаю. Віра універсальна. Випадкові тільки способи її інтерпретації. Хтось із нас молиться Ісусові, хтось вирушає до Мекки, а хтось досліджує субатомні частинки. Так чи інакше, усі ми шукаємо істини – тієї, що більша від нас.
Ленґдон хотів би, щоб його студенти вміли висловлюватися так само чітко. Та що там студенти! Він і сам був би не проти висловлюватися так само чітко.
– А як же Бог? – запитав він. – Ви вірите в Бога?
Вітторія довго мовчала.
– Наука каже мені, що Бог мусить існувати. Мій розум каже, що я ніколи не зрозумію Бога. А серце каже, що я й не повинна розуміти.
Коротко і ясно, подумав Ленґдон.
– Отже, ви вірите, що Бог існує, але ми ніколи Його не зрозуміємо.
– Її, – усміхнувшись, уточнила вона. – Ваші корінні американці мали рацію.
– Матінка Земля, – хмикнув Ленґдон.
– Гея. Планета – це організм. Усі ми – клітини, що мають різне призначення. І, однак, усі ми пов’язані. Служимо одне одному. Служимо цілому.
Дивлячись на неї, Ленґдон відчув, як у нього в душі щось ворухнулось. Щось, чого він не відчував уже довгий час. У її очах була заворожлива ясність… а в голосі дивовижна чистота. Він був зачарований.
– Містере Ленґдон, дозвольте запитати вас іще щось.
– Роберт, – нагадав він. Від містера Ленґдона я почуваюся старим. Я й справді старий!
– Скажіть, Роберте, якщо не секрет, як так сталося, що ви зацікавились ілюмінатами?
Ленґдон на хвильку задумався.
– Насправді це сталося через гроші.
Вітторія була розчарована.
– Гроші? Тобто ви маєте на увазі консультації?
Ленґдон розсміявся, усвідомивши, як це пролунало.
– Ні, ні. Я мав на увазі гроші в сенсі банкноти. – Він поліз до кишені і витягнув кілька банкнот. Знайшов серед них один долар. – Ілюмінати мене заінтригували, коли я довідався, що американські банкноти рясніють їхніми символами.
Вітторія примружилась, очевидно, не знаючи, чи варто сприймати це серйозно.
Ленґдон простягнув їй однодоларову купюру.
– Подивіться на зворотний бік. Бачите ліворуч велику державну печатку?
Вітторія перевернула купюру іншим боком.
– Тобто піраміду?
– Піраміду. Знаєте, що спільного між пірамідами й історією США? – Вітторія знизала плечима. – Отож. Анічогісінько.
Вітторія наморщила чоло.
– То чому центральний символ на вашій державній печатці – піраміда?
– Темний епізод історії, – відповів Ленґдон. – Піраміда – це окультний символ, який означає сходження вгору, до найвищого джерела просвітлення. Бачите, що зображено над нею?
Вітторія уважно подивилася на банкноту.
– Око всередині трикутника.
– Це має назву тринакрія. Скажіть, ви бачили таке око в трикутнику ще десь?
Вітторія помовчала.
– Здається, бачила, але я не впевнена…
– Його можна побачити в масонських ложах у всьому світі.
– То це масонський символ?
– Насправді навіть не масонський. Це символ ілюмінатів. Вони називають його «сяючою дельтою». Це щось на кшталт заклику до просвітленої зміни. Око символізує здатність ілюмінатів усюди проникати і за всім спостерігати. Сяючий трикутник означає просвітлення. І, крім того, трикутник – грецька літера дельта, математичний символ, який означає…
– Зміну. Перехід.
Ленґдон усміхнувся:
– Я забув, що розмовляю з науковцем.
– Тобто ви хочете сказати, що велика державна печатка США – це заклик до просвітленої, всевидющої зміни?
– Дехто називає це новим світовим ладом.
Вітторія була вражена. Вона знову подивилася на банкноту.
– Під пірамідою написано Novus… Ordo…
– Novus Ordo Seclorum, – підказав їй Ленґдон. – Це означає новий світський лад.
– Світський, тобто нерелігійний?
– Нерелігійний. Ці слова не тільки чітко окреслюють мету ілюмінатів, а й різко суперечать фразі, що поряд. Ми віримо в Бога.
– Але як усі ці символи могли опинитися на наймогутнішій валюті світу? – занепокоїлась Вітторія.
– Більшість науковців уважають, що це сталося завдяки віце-президентові Генрі Воллесу. Він був масоном вищого рангу і, безумовно, мав зв’язки з ілюмінатами. Ніхто не знає, чи він зробив це свідомо як один з ілюмінатів, чи несвідомо, просто під їхнім впливом. Але такий зразок державної печатки запропонував президентові саме Воллес.
– Як? Як міг президент погодитися…
– Цим президентом був Франклін Рузвельт. Воллес просто сказав йому, що Novus Ordo Seclorum означає новий курс.
– І Рузвельт більше нікого не попросив подивитися на цей символ, перш ніж доручити скарбниці його друкувати? – Вітторія не дуже вірила.
– Не було такої потреби. Вони з Воллесом були як брати.
– Брати?
– Зазирніть до підручника історії, – усміхнувшись, порадив Ленґдон. – Франклін Рузвельт був відомим масоном.
32
Ленґдон затамував подих: Х-33 спіраллю заходив на посадку в римський аеропорт Леонардо да Вінчі. Вітторія заплющила очі, наче намагаючись зусиллям волі взяти ситуацію під контроль. Колеса торкнулися землі, і літак покотив до одного з приватних ангарів.
– Вибачте за довгий політ, – сказав пілот, вийшовши з кабіни. – Над населеними районами доводилося летіти повільніше, щоб не перевищувати встановлених норм шуму.
Ленґдон подивився на годинник. Вони летіли рівно тридцять сім хвилин.
Пілот швидко відчинив зовнішні двері.
– Ніхто не хоче пояснити, що відбувається?
Вітторія й Ленґдон промовчали.
– Що ж, добре, – сказав пілот, потягуючись. – Я буду в кабіні з кондиціонером і музикою. Тільки я й Гарт.
Під яскравим пообіднім сонцем Ленґдон перекинув піджак через плече. Вітторія підвела обличчя до неба й глибоко вдихувала повітря, неначе сонячні промені передавали їй якусь чудодійну енергію.
Середземноморці, подумав Ленґдон, відчуваючи, що вже спітнів.
– Трохи невідповідний вік для мультфільмів, як ви вважаєте? – сказала Вітторія, не розплющуючи очей.
– Перепрошую?
– Ваш годинник. Я побачила його в літаку.
Ленґдон злегка почервонів. Він уже звик виправдовуватися за свій годинник. Цю колекційну модель із Мікі-Маусом подарували йому в дитинстві батьки. І хоч Мікі-Маус із випростаними руками, що виконували функцію стрілок, мав трохи дурнуватий вигляд, іншого годинника Ленґдон ніколи не носив. Він був водонепроникний і світився в темряві – ідеальний для змагань із плавання та пізніх прогулянок неосвітленими стежками кампусу. Коли студенти звертали увагу на його дивне уявлення про моду, Ленґдон відповідав, що Мікі-Маус допомагає йому залишатися в душі молодим.
– Шоста година, – сказав він.
Вітторія кивнула, все ще не розплющуючи очей.
– А ось, схоже, і наш транспорт.
Ленґдон почув удалині якийсь гуркіт, подивився вгору, і його мало не занудило. З півночі, опустившись низько над злітною смугою, до них наближався гелікоптер. Ленґдон один раз літав на гелікоптері над долиною Пальпа в Андах, розглядаючи загадкові малюнки пустелі Наска на піску, і йому це аніскілечки не сподобалось. Літючий черевик. Після двох перельотів за день Ленґдон мав надію, що Ватикан вишле по них авто.
Очевидно, він помилявся.
Гелікоптер сповільнився в них над головами, якусь мить повисів у повітрі, тоді почав швидко спускатися на злітну смугу. Він був білий, а з одного боку мав герб – два тонкі ключі навхрест і папська тіара на тлі щита. Цей символ Ленґдон знав дуже добре. Це була традиційна печатка Ватикану – священний символ папського престолу, причому сам «престол» був у прямому сенсі давнім троном святого Петра.
Святий гелікоптер, подумки зітхнув Ленґдон, спостерігаючи, як той приземляється. Він і забув, що Ватикан має власний повітряний флот у складі одного гелікоптера, яким папу доправляють до аеропорту, на зустрічі, а також до його літньої резиденції в Ґандольфо. Ленґдон однозначно волів би їхати автом.
Пілот вистрибнув із кабіни і пішов до них. Тепер настала черга Вітторії занервувати.
– Оце наш пілот?
Ленґдон поділяв її занепокоєння.
– Летіти чи не летіти? Ось у чім запитання.
Пілот мав такий вигляд, наче його нарядили для якоїсь шекспірівської п’єси, – жакет у блакитно-золоту смужку з пишними рукавами, такі самі панталони і гетри. На ногах він мав чорні туфлі без підборів, дуже схожі на домашні капці. На додаток до всього на голові в нього був чорний фетровий берет.
– Це традиційний однострій швейцарських гвардійців, – пояснив Ленґдон. – Його змоделював свого часу сам Мікеланджело. – Коли пілот підійшов ближче, Ленґдон скривився. – Треба визнати, що він не належить до його найкращих творінь.
Попри маскарадну зовнішність, було видно, що пілот налаштований серйозно. У його ході відчувалося не менше впевненості й гідності, ніж у морського піхотинця США. Ленґдон багато разів читав, які суворі вимоги висувають до тих, хто хоче вступити до елітної швейцарської гвардії. Рекрутів набирають в одному з чотирьох католицьких кантонів Швейцарії, і вони мусять бути громадянами Швейцарії чоловічої статі віком від дев’ятнадцяти до тридцяти років, зростом щонайменше п’ять футів шість дюймів, неодруженими і відслужити в швейцарській армії. У світі це блискуче військо було предметом заздрості – мало чи не кожна держава хотіла б мати таку саму надійну й ефективну службу безпеки.
– Це ви з ЦЕРНу? – холодно запитав гвардієць, зупинившись перед ними.
– Так точно, – відповів Ленґдон.
– Ви долетіли на диво швидко, – сказав гвардієць і спантеличено глянув на Х-33. Тоді повернувся до Вітторії. – Скажіть, шановна пані, у вас немає іншого одягу?
– Перепрошую?
Він показав на її ноги.
– У Ватикані не дозволено ходити в шортах.
Ленґдон подивився на ноги Вітторії і спохмурнів. Він геть забув. У Ватикані суворо заборонено виставляти напоказ ноги вище колін – і чоловікам, і жінкам. Таке правило запроваджено як вияв поваги до святості Божого міста.
– Це все, що в мене є з собою, – відповіла Вітторія. – Ми дуже поспішали.
Гвардієць кивнув, явно незадоволений. Тоді звернувся до Ленґдона:
– Маєте при собі якусь зброю?
Зброю? здивувався Ленґдон. Та я не маю при собі навіть запасного комплекту спідньої білизни! Він похитав головою.
Гвардієць присів біля Ленґдонових ніг і почав його обмацувати, починаючи зі шкарпеток. Довірливий хлопець, що й казати, подумав Ленґдон. Сильні руки пересувалися все вище по ногах Ленґдона, неприємно наблизилися до паху. Нарешті перейшли догори – до грудей і плечей. Пересвідчившись, очевидно, що Ленґдон «чистий», гвардієць повернувся до Вітторії. Пройшовся поглядом по її ногах і фігурі.
Вітторія спалахнула.
– Навіть не думайте про це!
Гвардієць зміряв її суворим поглядом, явно бажаючи залякати. Вітторія й оком не зморгнула.
– Це що? – Гвардієць показав на невеличкий квадратний горбок на передній кишені її шортів.
Вітторія витягла ультратонкий мобільний телефон. Гвардієць узяв його, відкрив, зачекав на гудок, тоді, очевидно, пересвідчившись, що це й справді тільки телефон, віддав їй. Вітторія запхала його назад до кишені.
– Поверніться, – попросив гвардієць.
Вітторія послухалась – випростала руки вгору й повернулася на всі триста шістдесят градусів.
Гвардієць уважно її оглядав. Ленґдон уже визначив, що обтислі шорти й майка Вітторії не випирають ніде, де не повинні. Гвардієць, очевидно, дійшов такого самого висновку.
– Дякую. Ідіть, будь ласка, за мною.
Пропелер гелікоптера Ватикану крутився на неробочому ходу. Вітторія, як загартований профі, зайшла до кабіни перша, тільки ледь пригнувшись під пропелером. Ленґдон на мить завагався.
– А в автомобілі доїхати ніяк не можна? – напівжартома прокричав він пілотові, який саме сідав на своє місце.
Той нічого не відповів.
Знаючи навіжених римських водіїв, Ленґдон усвідомлював, що літати в Римі, мабуть, безпечніше, ніж їздити. Він глибоко вдихнув і теж зайшов досередини, обережно пригнувшись під пропелером.
Коли гвардієць увімкнув двигун, Вітторія гукнула йому:
– Ви вже знайшли контейнер?
Гвардієць подивився через плече, очевидно, нічого не розуміючи.
– Знайшли що?
– Контейнер. Ви ж телефонували до ЦЕРНу через контейнер?
– Не розумію, про що ви говорите. – Гвардієць знизав плечима. – У нас сьогодні море роботи. Командир наказав мені вас привезти. Це все, що я знаю.
Вітторія занепокоєно подивилася на Ленґдона.
– Пристебніться, будь ласка, – попросив пілот. Двигун запрацював гучніше.
Ленґдон пошукав свій пасок безпеки і застебнув. Здавалося, крихітна кабіна стискається довкола нього. Гелікоптер із ревом піднісся в небо і різко звернув на північ, у бік Рима.
Рим… caput mundi, де колись правив Цезар і де розіп’яли святого Петра. Колиска сучасної цивілізації. І в самому його серці… бомба сповільненої дії.
33
З повітря Рим схожий на лабіринт – складна плутанина старовинних вуличок, що закручуються довкола будинків, фонтанів і давніх руїн.
Гелікоптер Ватикану летів низько над містом, розтинаючи прошарок смогу, який «викашлювали» численні транспортні засоби, що скупчилися внизу. Ленґдон із цікавістю дивився на мопеди, туристичні автобуси й безліч «фіатів-седанів», що рухалися в усіх напрямках. Кояаніскаці, подумав він, згадавши слово, яким індіанське плем’я хопі називає «життя без рівноваги».
Вітторія сиділа поруч, сповнена мовчазної рішучості.
Раптом гелікоптер сильно нахилився на один бік.