Хатха-йога? – здивувався Ленґдон. Давнє буддистське мистецтво медитації через розтягування м’язів – дивне захоплення для фізика й доньки католицького священика.
Вітторія швидко наближалася до них. Було видно, що вона недавно плакала, у глибоких чорних очах застигло почуття, якого Ленґдон не зміг визначити. Проте йшла вона впевнено й енергійно. Сильні гарні ноги з рівною здоровою засмагою свідчили про тривале перебування на щедрому середземноморському сонці.
– Вітторіє, – звернувся до неї Колер. – Мої найщиріші співчуття. Це величезна втрата для науки… для всіх нас у ЦЕРНі.
Вітторія вдячно кивнула.
– Уже з’ясували, хто це зробив? – Голос у неї був приємний, глибокий.
– Ще ні. Працюємо над цим.
Вона повернулася до Ленґдона і простягнула йому гарну тонку руку.
– Мене звуть Вітторія Ветра. Ви, я так розумію, з Інтерполу?
Ленґдон обережно потис їй руку, на мить потонувши в очах, повних сліз.
– Роберт Ленґдон. – Він не знав, що ще додати.
– Містер Ленґдон не з поліції, – пояснив Колер. – Він експерт зі Сполучених Штатів. Прилетів, щоб допомогти нам з’ясувати, хто винен у тому, що сталося.
– А де ж поліція? – розгубилася Вітторія. Колер видихнув повітря і нічого не відповів. – Де тіло? – рішуче запитала Вітторія.
– Ним займаються.
Ця невинна брехня здивувала Ленґдона.
– Я хочу його бачити!
– Вітторіє, твого батька вбили… вбили по-звірячому. Хіба не краще тобі запам’ятати його таким, яким він був за життя? – спробував переконати її Колер.
Вітторія зібралася було відповісти, але раптом неподалік хтось загукав:
– Гей, Вітторіє! З поверненням додому!
Вона озирнулася. Від майданчика для гелікоптерів їй радісно махали руками кілька науковців.
– Спростувала ще якусь теорію Айнштайна? – крикнув один із них.
– Ото вже татусь, мабуть, тобою пишається! – додав інший.
Вітторія незграбно помахала їм у відповідь, а тоді подивилася на Колера, нічого не розуміючи.
– Як – ніхто ще не знає?
– Я вирішив, що обережність – понад усе.
– Ви не сказали колегам, що мого батька вбили? – Тепер здивування в її голосі змінилося гнівом.
Тон Колера вмить став суворим.
– Ти, мабуть, забула, Вітторіє Ветра, що, як тільки я заявлю в поліцію про вбивство твого батька, у ЦЕРНі почнеться розслідування. Включно з ретельним обшуком його лабораторії. Твій батько волів тримати останній проект у таємниці, і я ставився до цього з розумінням. Мені він сказав лише дві речі. По-перше, що в наступні десять років цей проект може принести ЦЕРНу ліцензійних контрактів на мільйони франків. А по-друге, що його зарано оприлюднювати, бо технології ще недосконалі, а отже, небезпечні. Саме з цих міркувань я б не хотів, щоб у його лабораторії нишпорили сторонні люди й або викрали результати його праці, або постраждали під час обшуку, а ЦЕРН зробили б винним. Я чітко висловився?
Вітторія мовчки дивилася на нього. Ленґдон відчув, що вона змушена погодитися з логікою Колера.
– Перш ніж звертатися до поліції, – вів далі Колер, – я мушу знати, над чим ви вдвох працювали. Прошу, заведи нас до вашої лабораторії.
– Лабораторія тут ні до чого, – сказала Вітторія. – Ніхто не знав, що ми з батьком робимо. Його вбивство ніяк не може бути пов’язане з цим проектом.
Колер хрипло видихнув.
– Факти свідчать про інше.
– Факти? Які факти?
Ленґдон теж хотів би це знати.
Колер знову приклав до вуст хустинку.
– Мусиш просто повірити мені на слово.
З того, як Вітторія на нього подивилась, стало зрозуміло, що вона не вірить.
15
Ленґдон мовчки йшов за Вітторією й Колером назад до головної будівлі ЦЕРНу, звідки розпочався його незвичний візит. Вітторія рухалася плавно й упевнено, неначе олімпійська чемпіонка зі стрибків у воду. Ленґдон подумав, що ця гнучкість і самоконтроль – результат постійних занять йогою. Він чув, як вона повільно й зосереджено дихає, ніби намагаючись упоратись зі своїм горем.
Ленґдонові хотілося щось їй сказати, якось розрадити. Йому теж колись довелося відчути гірку порожнечу від несподіваної втрати батька. Найбільше він запам’ятав похорон – сірий і дощовий. Це сталося через два дні після його дванадцятих уродин. У будинку було повно батькових товаришів у сірих костюмах. Усі вони надто сильно потискали його дитячу руку і весь час щось бурмотіли – найчастіше він чув слова «серцевий» і «стрес». Мати жартувала крізь сльози, що завжди могла стежити за фондовим ринком, просто тримаючи батькову руку… слухаючи його пульс.
Якось, коли батько був іще живий, Ленґдон почув, як мама благала його «зупинитися й нюхати троянди». Того року Ленґдон купив батькові на Різдво маленьку скляну троянду. Нічого гарнішого він іще в житті не бачив… Особливо коли на неї потрапляло сонце – тоді квітка спалахувала веселкою кольорів.
– Яка чудова! – сказав батько, розгорнувши обгортку, і поцілував Роберта в чоло. – Знайдімо для неї безпечне місце. – І обережно поставив троянду на високу полицю, усю в пилюці, у найтемнішому куті вітальні. Через кілька днів Ленґдон присунув стілець, зняв троянду і відніс назад до крамниці. Батько так і не зауважив, що вона зникла.
Дзвінок ліфта повернув Ленґдона до реальності. Вітторія з Колером зайшли досередини. Ленґдон тупцював перед відчиненими дверима.
– Щось негаразд? – запитав Колер не так з турботою, як з нетерпінням.
– Та ні, усе гаразд, – відказав Ленґдон, змушуючи себе зробити крок у бік тісної кабіни. Він їздив ліфтом тільки тоді, коли це було абсолютно необхідно. А загалом надавав перевагу сходам, де значно більше простору.
– Лабораторія доктора Ветри під землею, – пояснив Колер.
Чудово, подумав Ленґдон, переступаючи поріг ліфта. З глибини шахти потягнуло крижаним холодом. Двері зачинилися, і ліфт ковзнув униз.
– Шість поверхів, – повідомив Колер без жодних емоцій, наче робот.
Ленґдон на мить уявив темну порожню шахту в них під ногами. Він наказав собі не думати про неї та спробував зосередитися на табло, де висвітлювалися номери поверхів. Дивно, на ньому було тільки дві зупинки: ПЕРШИЙ ПОВЕРХ і ВАК.
– А що таке ВАК? – поцікавився Ленґдон, намагаючись говорити спокійно.
– Великий адронний колайдер, – відповів Колер. – Прискорювач частинок.
Прискорювач частинок? Цей термін Ленґдонові був знайомий. Уперше він почув його якось на вечері з колегами на кампусі в Кембриджі. Їхній друг-фізик Боб Бравнелл одного разу з’явився несамовитий від люті.
– Негідники його зарубали! – з порога випалив Бравнелл.
– Зарубали?! Кого?! – сторопіли всі.
– НСК!
– Що?
– Будівництво надпровідного суперколайдера!
Хтось знизав плечима.
– Я й не знав, що Гарвард щось таке будує.
– Та не Гарвард! – роздратовано заперечив Бравнелл. – Сполучені Штати! Це мав бути найпотужніший у світі прискорювач частинок! Один з найграндіозніших наукових проектів століття! Вклали вже два мільярди доларів, і ось тобі маєш! Сенат закриває проект! Чорт би забрав усіх цих затурканих лобістів!
Трохи вгамувавшись, Бравнелл розповів, що прискорювач частинок – це велика замкнена кругла труба, у якій розганяють субатомні частинки. Усередині вмонтовані магніти, які часто вмикаються й вимикаються, «підганяючи» частинки вперед і вперед, доки ті не досягають величезної швидкості. Максимально прискорені частинки мчать трубою зі швидкістю понад 180 000 миль на секунду.
– Але ж це майже швидкість світла! – вигукнув хтось із професорів.
– Саме так, – похмуро підтвердив Бравнелл. Далі він пояснив, що, розганяючи дві частинки в протилежних напрямах, а тоді зіштовхуючи, науковці розбивають їх на складові й мигцем «бачать» найфундаментальніші компоненти природи.
– Без прискорювачів частинок, – заявив Бравнелл, – у науки нема майбутнього. Зіштовхування частинок – це ключ до розуміння будови всесвіту.
Гарвардський поет – спокійний чоловік на ім’я Чарлз Претт – слухав Бравнелла доволі скептично.
– Здається мені, – сказав він, – що це якийсь неандертальський підхід до науки… Те саме, що трощити один об інший два годинники, щоб подивитися, як вони всередині працюють.
Бравнелл кинув виделку і вибіг геть.
Отже, у ЦЕРНі є прискорювач частинок, думав Ленґдон, їдучи в ліфті. Кругла труба, у якій частинки розбиваються на друзки. Цікаво, чому вони сховали його під землею?
Коли ліфт нарешті зупинився, Ленґдон був страшенно щасливий знову відчути під ногами твердий ґрунт. Однак щойно двері розсунулися, від його щастя не залишилося й сліду. Роберт Ленґдон знову опинився в зовсім чужому світі.
Коридор в обох напрямках простягався в безмежність. Це був широченний тунель із голими бетонними стінами, у якому легко б умістився багатотонний трейлер. Там, де вони стояли, горіло яскраве світло, але вже за кілька кроків і праворуч, і ліворуч коридор поглинала чорна пітьма. Вологість, яка віяла з темряви, неприємно нагадувала, що вони перебувають глибоко під землею. Ленґдон майже фізично відчував тяжіння землі й каміння, що нависало у нього над головою. На якусь мить він знову став дев’ятирічним хлопчиком… Темрява тягла його назад… до тих жахливих п’яти годин, які він провів у гнітючій чорноті… Спогад про них досі не давав йому спокійно жити. Він стиснув кулаки і змусив себе викинути його з голови.
Вітторія мовчки вийшла з ліфта і впевнено рушила в темряву, залишивши їх позаду. Там, де вона йшла, на стелі автоматично вмикалися лампи денного світла. Ленґдонові стало моторошно. Здавалося, що тунель живий… і знає про кожний її наступний крок. Вони з Колером пішли за нею, тримаючись на деякій відстані. За ними лампи автоматично гасли.
– Цей прискорювач частинок, – упівголоса запитав Ленґдон, – він десь тут, у цьому тунелі?
– Та ось він, – Колер показав ліворуч на гладеньку хромовану трубу, що тяглася вздовж внутрішньої стіни тунелю.
– Оце прискорювач частинок? – Ленґдон здивовано витріщився на трубу. Він уявляв його зовсім інакшим. Труба здавалася ідеально прямою. Вона мала близько трьох футів у діаметрі й тяглася горизонтально по всій видимій довжині тунелю. Більше схоже на якусь надсучасну каналізацію, подумав Ленґдон. – Я думав, прискорювачі частинок мають форму кола.
– Так і є, – підтвердив Колер. – Цей прискорювач тільки здається прямим. Це оптична ілюзія. Тунель настільки довгий, що його кривина непомітна – як і кривина Землі.
Ленґдон був вражений. Оце – коло?
– Але ж… тоді він мусить бути просто-таки велетенський!
– Наш прискорювач частинок – найбільший у світі. – Тут Ленґдон згадав, що пілот, коли віз його сюди, згадував якусь величезну машину, сховану під землею. Але… – Його діаметр – понад вісім кілометрів… довжина – двадцять сім кілометрів.
– Двадцять сім кілометрів? – У Ленґдона голова пішла обертом. Він здивовано подивився спочатку на директора, тоді в темний тунель перед собою. – Цей тунель тягнеться на двадцять сім кілометрів? Це ж… це ж понад шістнадцять миль!
Колер кивнув.
– Він має форму правильного кола і частково проходить під територією Франції. За мить до зіткнення частинки розганяються до такої швидкості, що облітають тунель понад десять тисяч разів на секунду.
Ленґдон ще раз подивився в чорноту перед собою і відчув, що в нього підгинаються ноги.
– Ви хочете сказати, ЦЕРН витягнув нагору ці мільйони тонн землі тільки для того, щоб трощити крихітні частинки?
Колер знизав плечима.
– Іноді, щоб відкрити істину, доводиться звертати гори.
16
За сотні миль від Женеви з рації крізь тріскіт почувся голос:
– Я вже на місці.
Охоронець, що спостерігав за моніторами, натиснув кнопку, щоб відповісти.
– Шукайте камеру номер вісімдесят шість. Вона має бути десь у самому кінці коридору.
На якийсь час запала тиша. Він напруженого чекання охоронець аж спітнів. Нарешті в рації клацнуло.
– Камери тут немає, – повідомив голос. – Я знайшов місце, де вона була встановлена. Очевидно, хтось її звідси виніс.
Охоронець важко видихнув повітря.
– Дякую. Зачекайте, будь ласка, ще хвильку.
Зітхнувши, він перевів погляд на ряд моніторів. Величезні ділянки комплексу були відкриті для публіки, тож бездротові камери зникали й раніше. Зазвичай їх крали хулігани, щоб потім мати щось на згадку. Однак, коли камеру виносили за межі комплексу й вона опинялася поза зоною досяжності, сигнал зникав і екран чорнів. Спантеличений, охоронець дивився на монітор. Від камери номер вісімдесят шість і далі надходило ідеально чітке зображення.
Якщо цю камеру викрали, міркував він, то чому від неї досі йде сигнал? Він, звісно ж, знав, що пояснення може бути тільки одне. Камера й досі перебуває на території комплексу. Хтось просто переніс її в інше місце. Але хто? І навіщо?
Він довго дивився на монітор, тоді знову взяв рацію.
– Там поблизу є якісь шафи? Може, якісь комірки чи ніші?
– Немає. А що? – У голосі чулося здивування.
Охоронець наморщив чоло.
– Та ні, нічого. Дякую за допомогу. – Він вимкнув рацію і закопилив губи.
Охоронець знав, що в цьому величезному, з посиленою охороною, комплексі з тридцяти двох окремих будівель, розташованих у радіусі півмилі, невеличка бездротова камера може бути захована практично де завгодно. Єдиною підказкою було те, що вона перебуває в якомусь темному приміщенні. Звичайно, користі від цієї інформації було небагато. У комплексі безліч темних місць: комори, канали теплотраси, будки садівників, гардероби, навіть лабіринт підземних тунелів. Камеру номер вісімдесят шість можна шукати тижнями.
Але Бог з нею, з камерою, думав охоронець.
Те, що камеру хтось переніс на інше місце, було ще півбіди. Охоронець дивився на зображення, яке вона передавала. Це був якийсь стаціонарний об’єкт – з вигляду складний пристрій, але нічого схожого охоронець раніше не бачив. Знизу на пристрої блимали електронні індикатори.
Хоч охоронець пройшов спеціальний курс навчання, як поводитися в надзвичайних ситуаціях, серце в нього й досі калатало. Він наказав собі не панікувати. Мусить бути якесь пояснення. Підозрілий об’єкт був дуже малий і навряд чи становив серйозну загрозу. Однак його поява на території комплексу непокоїла. Ще й як непокоїла!
А особливо сьогодні, подумав охоронець.
Для його працедавця безпека завжди мала першочергове значення, але сьогодні, як у жодний інший день за минулі дванадцять років, безпека важила понад усе. Охоронець довго дивився на незнайомий об’єкт, відчуваючи, що над обрієм скупчуються грозові хмари.
Тоді, обливаючись потом, набрав номер начальника.
17
Мало хто з дітей може похвалитися, що пам’ятає той день, коли познайомився з власним батьком, а от Вітторія Ветра могла. Їй було тоді вісім років, і жила вона там, де й завжди, – в «Орфанотрофіо ді Сієна», католицькому сиротинці поблизу Флоренції. Рідні батьки її покинули, і вона їх не пам’ятала. Того дня йшов дощ. Монахині вже двічі кликали її вечеряти, а вона, як завжди, вдавала, що не чує. Дівчинка лежала на подвір’ї та дивилася на краплі дощу… відчувала, як вони вдаряються об її тіло… намагалася вгадати, де впаде наступна. Монахині покликали знову, пригрозивши, що запалення легенів швидко зменшить цікавість до природи навіть у нестерпно впертої дитини.
Я вас не чую, думала Вітторія.
Коли по неї прийшов молодий священик, вона вже змокла до нитки. Цього священика вона не знала, у сиротинці він був новеньким. Вітторія чекала, що зараз він її схопить і потягне до будинку. Але нічого такого не сталося. Натомість, на її подив, він ліг поруч із нею, геть намочивши рясу в калюжі.
– Мені сказали, ти весь час про щось запитуєш, – мовив молодик.
– А що в цьому поганого? – насупилася Вітторія.
– Бачу, мені сказали правду, – розсміявся він.
– Що ви тут робите на дощі?
– Те, що й ти… Роздумую, чому з неба падають краплі дощу.