– Я зовсім не роздумую, чому вони падають! Я це вже знаю!
– Та невже? – здивувався священик.
– Сестра Франциска каже, що краплі дощу – це сльози ангелів, які падають на землю, щоб змити наші гріхи.
– Он як! – втішився священик. – Ну тоді все зрозуміло.
– А от і ні! – заперечила дівчинка. – Краплі дощу падають, бо все падає! Все падає! Не тільки дощ!
Спантеличений, священик почухав потилицю.
– А знаєш, юна леді, ти маєш рацію. Справді, усе падає. Мабуть, це через тяжіння.
– Через що?
Він подивився на неї здивовано.
– Ти що, ніколи не чула про тяжіння?
– Ні.
– Дуже шкода. – Священик скрушно похитав головою. – Тяжіння пояснює багато загадок.
Вітторія аж сіла.
– Що таке тяжіння? – запитала рішуче. – Розкажіть мені!
Священик підморгнув їй.
– Може, я краще розповім тобі це за вечерею?
Молодого священика звали Леонардо Ветра. Колись він вивчав в університеті фізику і був одним із найкращих студентів, однак за якийсь час почув інше покликання і вступив до семінарії. У пронизаному самотністю світі монахинь і суворих правил Леонардо й Вітторія стали нерозлучними друзями. Вітторія часто смішила Леонардо, й він узяв її під своє крило. Він навчав її, що такі прекрасні речі, як веселка й річки, мають багато пояснень. Розповідав про світло, планети, зірки й інші природні явища – тлумачив, як їх бачить релігія і як їх бачить наука. Завдяки вродженому інтелектові й допитливості Вітторія виявилася надзвичайно здібною ученицею. Леонардо опікувався нею, як рідною донькою.
Вітторія була неймовірно щаслива. Вона ніколи не знала тепла батьківської любові. Зазвичай дорослі відповідали на її запитання роздратовано або й просто відмахувались. Леонардо ж міг цілими годинами показувати їй мудрі книжки. Він навіть цікавився, що вона сама думає з того чи іншого приводу. Вітторія молила Бога, щоб Леонардо залишився з нею назавжди. Але одного дня її найгірші побоювання справдилися: отець Леонардо повідомив, що залишає сиротинець.
– Я переїжджаю до Швейцарії, – сказав їй Леонардо. – Мені дали грант, щоб вивчати фізику в Женевському університеті.
– Фізику? – вигукнула Вітторія. – А я думала, ви любите Бога!
– Я дуже люблю Бога. І саме тому хочу вивчати Його божественні правила. Закони фізики – це полотно, яке Бог розстелив, щоб малювати на ньому свій шедевр.
Вітторія була пригнічена. Але отець Леонардо мав іще одну новину: він переговорив із начальством і йому дозволили удочерити її.
– Хочеш, щоб я тебе удочерив? – запитав Леонардо.
– А що це означає? – поцікавилася Вітторія.
Отець Леонардо пояснив.
Вітторія кинулась йому на шию і хвилин зо п’ять плакала від щастя.
– Хочу! Дуже хочу!
Леонардо сказав, що мусить на якийсь час її залишити, щоб облаштуватися в Швейцарії, але обіцяв, що забере через шість місяців. Ці шість місяців були найдовшими в її житті, однак Леонардо дотримав слова. За п’ять днів до того, як їй виповнилося дев’ять років, Вітторія переїхала до Женеви. Удень вона ходила до Женевської міжнародної школи, а вечорами вчилася від батька.
Три роки по тому Леонардо Ветру запросили працювати до ЦЕРНу. Вітторія і Леонардо перенеслися до країни чудес, про яку юна Вітторія не могла навіть і мріяти.
Вітторія Ветра крокувала тунелем, неначе в заціпенінні. Дивлячись на своє нечітке відображення в блискучій трубі прискорювача, вона гостро відчувала відсутність батька. Зазвичай Вітторія перебувала в стані глибокого спокою, у гармонії з навколишнім світом. А тепер усе якось раптом утратило сенс. Останні три години були як страшний сон.
Коли зателефонував Колер, на Балеарських островах була десята ранку. Вашого батька вбили. Негайно повертайтеся додому. Хоч на палубі катера було неймовірно спекотно, від цих слів її пройняло холодом аж до самих кісток. Від бездушного тону, яким Колер вимовив ці слова, було так само боляче, як і від їхнього змісту.
І от вона повернулася додому. Але до якого дому? ЦЕРН, який від дванадцяти років був її світом, раптом видався чужим. Батька, що перетворив це місце на країну чудес, не стало.
Дихай глибоко, наказала вона собі, але це не допомагало впорядкувати думки. Питання кружляли в голові швидше й швидше. Хто вбив батька? Чому? Хто цей «експерт» з Америки? Чому Колер так прагне побачити лабораторію?
Колер сказав, якісь факти свідчать, що вбивство батька пов’язане з їхнім останнім проектом. Що за факти? Ніхто не знав, над чим вони працюють! Але навіть якби хтось і довідався, то для чого вбивати батька?
Наближаючись до їхньої лабораторії, Вітторія усвідомила, що от-от оприлюднить найбільше батькове досягнення без нього самого. Вона ж бо уявляла цю мить зовсім інакше. Думала, що батько скличе до лабораторії найвидатніших науковців ЦЕРНу і продемонструє їм своє відкриття. А потім, сяючи батьківською гордістю, розповість, що це Вітторія підказала йому, як реалізувати цей проект… що це завдяки його доньці став можливий такий величезний науковий прорив. Сльози навернулися їй на очі. Цю мить тріумфу вона мала розділити з батьком. А тепер вона тут сама. Ні колег, ні радісних облич. Лише якийсь незнайомець з Америки та Максиміліан Колер.
Максиміліан Колер. Король.
Цього чоловіка Вітторія не любила з дитинства. З часом вона навчилася поважати його потужний інтелект, однак його холодність завжди здавалася їй нелюдською. Він був цілковитою протилежністю батька, який просто-таки випромінював тепло. Колер уподобав науку за її бездоганну логіку… Батько ж благоговів перед її вишуканою красою. Проте, хоч як це не дивно, обидва вони завжди глибоко поважали один одного. Геній, як хтось їй колись пояснив, завжди приймає іншого генія беззастережно.
Геній, думала вона. Мій батько… Тато. Неживий.
До лабораторії Леонардо Ветри вів довгий стерильний коридор, суцільно викладений білим кахлем. Ленґдонові на мить здалося, що він заходить до якоїсь підземної лікарні для душевнохворих. На стінах висіло безліч дивних чорно-білих фотографій у рамках. І хоч Ленґдон усе свідоме життя вивчав символи й зображення, ці знімки були йому абсолютно незрозумілі. Вони скидалися на негативи з безладними рисками й спіралями. Сучасне мистецтво? – з гумором подумав він. – Джексон Поллок на амфетаміні?
– Це треки частинок, – пояснила Вітторія, зауваживши погляд Ленґдона. – Комп’ютерні моделі зіткнення частинок. Оце – Z-частинка, – вона показала на ледь помітну риску на знімку. – Батько відкрив її п’ять років тому. Чиста енергія – жодної маси. Цілком можливо, що це найменший структурний елемент природи. Матерія – не що інше, як сконденсована енергія.
Матерія – це енергія? Ленґдон замислився. Дуже схоже на буддизм. Він іще раз подивився на тонесеньку риску на фотографії й подумав: цікаво, як відреагують приятелі з кафедри фізики в Гарварді, коли він розповість їм, що минулого вікенду вештався біля великого адронного колайдера і споглядав Z-частинки.
– Вітторіє, – заговорив Колер, коли вони підійшли до важких сталевих дверей. – Мушу зізнатися, що сьогодні вранці я вже спускався сюди в пошуках твого батька.
– І що? – Вітторія ледь-ледь почервоніла.
– І уявіть моє здивування, коли я побачив, що він замінив стандартний кодовий замок ЦЕРНу чимось іншим. – Колер показав на складний електронний пристрій на стіні біля дверей.
– Пробачте, – сказала вона. – Ви ж знаєте, як батько до цього ставився. Він хотів, щоб до лабораторії мали доступ тільки він та я.
– Добре, – сказав Колер. – Відчини двері.
Вітторія якусь мить повагалася, тоді глибоко вдихнула і підійшла до пристрою на стіні.
Того, що сталося потім, Ленґдон аж ніяк не чекав.
Вітторія стала навпроти апарата й обережно наблизила праве око до лінзи, що виступала, немов телескоп. Тоді натиснула кнопку. Усередині механізму щось клацнуло, і з лінзи вирвався промінчик світла. Він методично зарухався сюди-туди, скануючи її око, як копіювальний апарат.
– Це сканер сітківки, – пояснила вона. – Стовідсоткова надійність. Запрограмований тільки на дві сітківки – на батькову й мою.
Від страшної здогадки Роберт Ленґдон укляк на місці. У пам’яті знову сплив страхітливий образ Леонардо Ветри – закривавлене обличчя, одне невидяче око і порожня очна яма. Він спробував відкинути очевидну істину, але наступної миті щось побачив… під сканером на білій кахельній підлозі… маленькі темно-червоні краплини. Засохла кров.
Вітторія, на щастя, нічого не зауважила.
Сталеві двері відчинилися, і вона ввійшла досередини.
Колер похмуро глянув на Ленґдона. Погляд був красномовний. Казав я вам… викрадене око слугує вищій меті.
18
Руки жінки були зв’язані. Зап’ястя, туго стягнуті мотузкою, посиніли й розпухли. Смаглявий убивця лежав поруч, спустошений, і милувався своєю оголеною винагородою. Цікаво, думав він, вона справді заснула чи лише так удає, щоб уникнути подальшої роботи?
Зрештою, йому це байдуже, бо він достатньо наситився. Задоволений, убивця сів на ліжку.
У його країні жінки – це власність. Слабкі створіння. Засіб для отримання насолоди. Товар, яким торгують, як худобою. І там вони знають своє місце. Тут же, у Європі, жінки вдають, що вони сильні й незалежні. Це його потішало і водночас збуджувало. Він завжди діставав особливе задоволення, змушуючи їх до фізичної покори.
Тепер, задовольнивши плоть, убивця відчув, як у ньому наростає інше бажання. Минулої ночі він убив. Убив і скалічив жертву, а вбивство діяло на нього, як наркотик… Кожна нова сутичка задовольняла лише ненадовго, а потім з’являлася ще більша потреба вбивати. Відчуття ейфорії минуло. Жага вбивати повернулася.
Він уважно подивився на жінку, що спала поруч, провів рукою по тонкій шиї. Думка, що він може вмить позбавити її життя, збуджувала. Але яка від цього користь? Адже це істота нижчого порядку, створена, щоб служити й давати насолоду. Сильні пальці обхопили ніжне горло, убивця відчув її пульс. Однак, пересиливши бажання, забрав руку. На нього чекає робота. Служіння вищій меті важливіше за особисті бажання.
Уставши з ліжка, убивця знову подумав про велич своєї місії. Він і досі не міг осягнути всього масштабу влади цього чоловіка на ім’я Янус і давнього братства, яке той очолює. Дивовижно, що братство обрало його. Якимсь чудом вони довідалися про його ненависть… і про майстерність. Як вони це зуміли – назавжди залишиться для нього таємницею. Янус сказав, у них довгі руки.
Тепер вони удостоїли його найвищої честі. Він буде їхніми руками й голосом. Їхнім месником і посланцем. Тим, про кого його співвітчизники кажуть Малк аль-хак – Янгол істини.
19
Лабораторія Ветри нагадувала науково-фантастичне кіно.
Абсолютно біле приміщення, заставлене по периметру комп’ютерами та іншим електронним обладнанням, трохи скидалося на операційну. Цікаво, що за таємниці криються тут, думав Ленґдон, що заради них хтось наважився вирізати іншій людині око?
Опинившись усередині, Колер насторожено роззирнувся, ніби сподіваючись застати злодія. Але в лабораторії було порожньо. Вітторія теж ішла повільно… начебто без батька лабораторія стала їй чужою.
Увагу Ленґдона відразу привернули невисокі сталеві стовпчики у центрі приміщення. Їх було близько десятка, і стояли вони колом – такий собі Стоунхедж у мініатюрі. Приблизно три фути заввишки, вони нагадали Ленґдонові вітрини, на яких у музеях викладають дорогоцінні камені. Однак ці стовпці були призначені аж ніяк не для демонстрування дорогоцінних каменів. На кожному з них стояв грубий прозорий контейнер формою приблизно як коробка для тенісних м’ячів. На вигляд усі контейнери були порожні.
Колер здивовано подивився на цю конструкцію, однак вирішив, очевидно, розмову про неї відкласти на потім. Він повернувся до Вітторії.
– Нічого не зникло?
– Зникло? Як? Сканер сітківки дозволяє доступ тільки нам двом.
– Просто подивися, чи все на місці.
Вітторія зітхнула і кілька хвилин оглядала кімнату. Тоді знизала плечима.
– Усе має такий вигляд, як звик залишати батько. Упорядкований хаос.
Ленґдон відчув, що Колер зважує, як діяти далі. Наскільки сильно тиснути на Вітторію… скільки варто їй розповідати. Схоже, він вирішив поки що облишити цю тему. Виїхав у своєму кріслі на середину лабораторії і якусь мить споглядав загадкове скупчення начебто порожніх контейнерів.
– Таємниці, – мовив він нарешті, – це розкіш, якої ми більше не можемо собі дозволити.
Вітторія мовчки кивнула. Вона здавалася схвильованою, так начебто тут на неї раптом навалилася ціла лавина спогадів.
Дай їй час оговтатися, подумав Ленґдон.
Немов збираючись з духом перед тим, як відкрити таємницю, Вітторія заплющила очі й глибоко вдихнула повітря. Тоді ще раз. І ще раз. І ще…
Дивлячись на неї, Ленґдон занепокоївся. З нею все гаразд? Він глянув на Колера. Той був незворушний, так ніби йому не вперше доводилося спостерігати цей ритуал. Минуло десять секунд, і Вітторія розплющила очі.
Ленґдон не повірив очам. Вітторія Ветра разюче змінилася. Повні вуста посвіжіли, плечі розслабилися, очі пом’якшали. Здавалося, вона перелаштувала кожнісінький м’яз тіла на те, щоб змиритися з горем. Біль і образа сховалися під глибоким холодним спокоєм.
– З чого ж почати?.. – рівним голосом спитала вона швидше сама себе.
– З початку, – підказав Колер. – Розкажи нам про батькові експерименти.
– Усе життя батько мріяв удосконалити науку за допомогою релігії, – почала Вітторія. – Він сподівався довести, що наука й релігія цілком сумісні – як два різні шляхи, що ведуть до тієї самої істини. – Вона замовкла, наче сама була нездатна осягнути те, що збирається сказати. – І нещодавно… він здогадався, як це можна зробити. – Колер мовчав. – Він задумав один експеримент, який мав би врегулювати найгостріший конфлікт між наукою й релігією.
Цікаво, який саме конфлікт вона має на увазі, подумав Ленґдон. Історія знає їх чимало.
– Міф про настання світу, – уточнила Вітторія. – Суперечку про те, як з’явився всесвіт.
Он як! Найголовніший конфлікт.
– Біблія, як відомо, каже, що світ створив Бог, – пояснила Вітторія. – Бог сказав: «Нехай буде світло», і з безмежної пустки виникло все, що ми бачимо навколо. На жаль, один із фундаментальних законів фізики свідчить, що матерію неможливо створити з нічого.
Ленґдон читав про цей глухий кут. Ідея, що Бог начебто створив «щось із нічого», повністю суперечить загальновизнаним законам сучасної фізики, і тому науковці стверджують, що біблійний міф про настання світу з погляду науки – абсурд.
– Містере Ленґдон, – звернулася до нього Вітторія, – сподіваюся, ви чули про теорію великого вибуху?
– Щось чув. – Ленґдон знизав плечима. Великий вибух – це визнана наукою модель утворення всесвіту. До кінця її Ленґдон не розумів, знав лише, що, згідно з цією теорією, всесвіт утворився з неймовірно стиснутої в одній точці енергії, яка вибухнула й розширилася в усі боки. Або щось у такому дусі.
– Коли 1927 року католицька церква висунула теорію великого вибуху, – вела далі Вітторія, – то…
– Перепрошую? – перебив її Ленґдон. – Ви хочете сказати, що ідея великого вибуху належить католицькій церкві?
Питання здивувало Вітторію.
– Звичайно. Її висунув 1927 року монах-католик на ім’я Жорж Леметр.
– А я думав… – він завагався. – Хіба автор цієї ідеї не гарвардський астроном Едвін Габбл?
– Ось іще один приклад американської самовпевненості, – сердито зауважив Колер. – Габбл опублікував свою статтю 1929 року, тобто на два роки пізніше від Леметра.
Ленґдон наморщив чоло. Усім відомо про телескоп Габбла, сер. Я ніколи не чув, щоб існував ще й телескоп Леметра!
– Містер Колер каже правду, – мовила Вітторія, – ця ідея належала Леметру. Габбл лише підтвердив її, зібравши дані, які свідчили, що великий вибух теоретично можливий.
– Он як, – мовив Ленґдон, застановляючись, чи шанувальники Габбла з кафедри астрономії в Гарварді бодай мимохідь згадують Леметра у своїх лекціях.