– І скільки ж мені чекати? – пробурмотів роздратовано.
Сонце уже схилялося до мрій про файні сни. Притишило спеку. Густі тіні розляглися пагорбами і низинами. Підозрілі ворожі звуки заполонили вечір: навколо Ілії на землі, у повітрі зашаруділи-застрекотіли-завили незнайомі комахи, тварини…
– Не повернеться!
Ілія вишкрябався з каміння. Закинув на плечі свій рюкзак, підхопив Гоциків. Посунув до дороги. «От і все! – колотилося серце. – От і все!»
Вийшов на дорогу. Один кінець її впирався у містечко, інший зникав у густих присмерках.
– Прощавай, Гоцику.
Махнув рукою містечку, швидко пішов у протилежний бік, у темряву. На душі – як у неприбраному хліві. Серце ревіло тоскно, як ті корови, що їм вік не виходити з того хліву. Ілія не жадав чути серця, уперто розмірковував уголос:
– За все треба платити, Гоцику! За всі примхи і глупства! За вбивство! За ідіотську забаву – нести покійника чортзна-куди! І хіба то нелогічно, що тебе покараю я? Це – правильно. У тому є вища справедливість і логіка. Однаково ти б розтринькав скарби на дурню. На радість, на коней, жінок… А я… Я усе прорахував. Спочатку – непримітний будиночок з черепичним дахом. А потім уже…
Ілія перечепився через камінь. Зупинився. У густих сутінках почув голос Гоцика.
– А ти бухгалтер…
– Ні! – загорлав так гірко і голосно, що темрява в той же час наповнилася ворожими рухами й звуками.
– Ні, – горлав, як навіжений. – Ненавиджу! Не смій називати мене бухгалтером!
Замовк, озирнувся у бік вогнів містечка, що вже ледь жевріли вдалині.
– Ненавиджу, – прошепотів, пішов на ті вогні.
– Ненавиджу! – повторював знову і знову, приречено крокував до того, від кого так сильно жадав утекти раз і назавжди.
Містечко зітхало уві сні тихим шелестом листя, протягами у відкритих вікнах. Ілія дійшов до невеличкої площі біля мандаринових дерев, зупинився. Навпроти – темні вікна крамнички «Вовна. Сукно». І де Гоцика шукати?
Насторожено пішов до крамнички: між її фасадом і сусіднім будинком – вузький прохід. Заглибився. Бокова стіна крамниці переходила у невисоку кам’яну огорожу, що огинала немалий задній двір, причепурений настільки ретельно, що й при місяці виблискував рівним газоном, лапатими пальмами, зажуреними квітами.
Ілія переліз через огорожу, зазирнув у перше ж прочинене вікно, з якого вітерець вимів білу завіску. То була спальня Ізідори. Ілія причаївся біля вікна, витріщився: усе ніяк не міг роздивитися дівчину – лежала на широкому ліжку майже гола, прикрита тільки короткою напівпрозорою мереживною сорочиною на тонких лямках. Довге чорне волосся – хвилями по подушці. Одна ручка впала з ліжка, пальчиками торкалася підлоги. Час підганяв – шукай Гоцика! Ілія тупцював під вікном, зрушити не міг – ніби без того, щоб торкнутися Ізідориної щоки, надалі усі шляхи тупикові.
«Залізу! Не потривожу. Тільки роздивлюся…» Роззирнувся полохливо – тихо. Уже заніс ногу до підвіконня, та раптом двері у дальньому кінці будинку із рипінням розчахнулися…
Ілія відсахнувся, присів під трояндовий кущ біля Ізідориного віконця, визирнув.
З будинку у двір вийшли двоє чоловіків. В одному із них Ілія впізнав пузатого Ізідориного тата. Вів у глибину двору до столу із лавами під пальмами високого міцного парубка.
Гоцик? Ілія напружив очі. Парубок задьористо хитнув головою, відкидаючи з лоба пасмо довгого русявого волосся.
Ні… Не Гоцик. Чоловіки усілися за стіл під пальмою. Синьйор Санчес дістав з кишені кілька купюр, поклав перед парубком.
– Це аванс, – поспішив заспокоїти співрозмовника, бо парубок спритно ухопив гроші, роздивився із прикрістю, обурено кинув на стіл.
– Дві тисячі євро, синьйоре Санчес! – мовив категорично.
– Побійся Бога, Педро, – роздратувався Санчес. – Хіба то праця – прослідкувати за чужинцем, зателефонувати мені, повідомити, куди саме йде і де той його товариш убогий.
Ілія затрусився від ненависті. «Ненавиджу! Ненавиджу!»
– П’ятсот! – оголосив Ізідорин батько.
– Можу і за сотню погодитися, – відповів нахабний Педро. – Бо ж усі бачили: той чужинець до біса багатств вам приніс…
– Це придане! Ізідорине! Уже й у банк відвіз! Немає нічого! – заспішив Санчес. – Хоч ріж мене…
– …І, певно, собі той чужинець щось лишив, – продовжував парубок, ніби не чув співрозмовника.
– Де там?! Усе віддав.
– Навіщо ж вам знати, куди піде?
– Боюся, Педро. От хрест святий, боюся. Дивний чужинець. А як передумає, повернеться. Почне мордувати… Страшний. Ох і страшний. Очі холодні. Так і їсть тими очима… Ізідора постелила йому у малій кімнатці біля кухні, заснула, бідаха, а мені сну нема. Страшно. Ото й хочу узнати, куди подінеться.
Педро недовірливо скривив пику, підвівся, заходив навколо столика.
– Тисяча.
– Свята Діво Маріє! – синьйор Санчес підскочив, замахав руками. – Йди! Йди геть, Педро! Я краще старого ідіота Гомеса попрошу. Він безплатно сяде на свій довоєнний «опель», провітрить його у горах. За самий тільки бензин! Ви тільки подивіться на цього неробу! Мати з батьком удосвіта вже на виноградниках, а він тільки те й знає, що вино дудлити та легких грошей чекати. Йди геть, бастарде! І п’ятисот не заплачу! Підсяду до Гомеса в «опель», сам поїду і перевірю, щоб від чужинців і сліду не лишилося.
Педро насупився.
– Добре. Давайте гроші.
– Ні! Знаю я тебе! Спочатку зателефонуєш і повідомиш, де ті чужинці. А я перевірю! Перевірю. І тільки як переконаюся, що живі і здорові, що йдуть геть… Що не чіпав ти їх… От тоді-то й заплачу. А тепер – тільки аванс. Не хочеш брати – твоя воля.
Синьйор Санчес уже потягся до купюр, що так і лежали на столі. Педро зловчився, вихопив гроші, поспіхом сховав у кишені.
– Жадібна ви людина, синьйоре Санчес.
– Ти ще мене не судив, неробо! Горбом заробляю… Доньку сам виростив! Тому й гроші ціную! – Санчес ухопив парубка за руку, смикнув до себе. – Уважно слухай… Додому йди. Та не пияч! Спати лягай. Як чужинець вранці прокинеться, я тобі зателефоную одразу ж… Як поряд буде, скажу: «Більше не привозь вовни, Педро! Мені би стару продати». Запам’ятав?!
– І що далі?
– Одразу поряд із крамницею маєш бути. Чекати. Як чужинець вийде з дому, цинкуй… Та так, щоб не помітив тебе.
Педро кивнув. Пішов до огорожі, до трояндового куща, під яким ледь дихав від жаху Ілія.
– Куди це ти?! Чи хвіртки нема? – гукнув Ізідорин батько.
– Мені так до дому ближче, – недобре буркнув парубок.
Пройшов за півметра від Ілії, та уже надто гнівався на Санчеса для того, аби навкруги роззиратися. Перестрибнув через огорожу, попхався порожньою вуличкою геть.
– Ох, смердота… – Ізідорин батько повернувся до столика під пальмою, позіхнув – спати час! – та не пішов до будинку. Дістав люльку з груші, запалив, запахкав димом.
Трояндовий кущ немилосердно колов Іліїне обличчя, та хлопець відчував тільки скіпки безпорадних думок. «Що робити?!» – метушилися, як перелякані курки по подвір’ю. І жодної слушної. Сама маячня. Підхопитися і гукнути: «Брате! Прокинься! Біда!» А чи застрибнути в Ізідорину кімнату, розштовхати: «Помагай! Не дарма ж тобі Гоцик стільки скарбів відвалив! Вставай і роби щось, бо вранці твій тато направить за нами злодюжку, а в того, з усього зрозуміло, щодо нас свої наміри…» Та першість посеред ідіотських планів посіла ідея вкрасти у синьйора Санчеса телефон.
«Дебіл!» – вилаяв себе подумки.
Сперся руками на землю, аби зручніше витягнути шию, прослідкувати за Санчесом. Намацав на землі покинуту мотику. Ухопив. Вдивився у столик під пальмою – синьйор Санчес куняв на лаві з запаленою люлькою в руці.
Ілія розігнувся повільно. Зиркнув під пальму – спить. Зробив крок. Другий. До дверей будинку – кроків двадцять. Середина шляху пролягала повз столик, за яким посапував Санчес.
Ілія затаїв подих. Серце зупинилося на мить. Посунув тихо. Уже оминув дядька, уже двері – на відстані випростаної руки… Уже бачив, як розшукує малу кімнатку біля кухні, розштовхує Гоцика, шепоче гарячково: «Прокидайся! Треба тікати». І хай тільки Гоцик скаже потім, що Ілія не врятував його…
Та за спиною раптом – трісь. Ілія озирнувся. Перед ним стояв синьйор Санчес – очі-змії, вуста скривилися у мисливському захваті – оце так трофей! А руки уже стискалися в кулаки.
Ілія зойкнув і гепнув Санчеса мотикою по голомозій маківці. Санчес звалися – і не зойкнув.
– Матір Божа… – верескнув приголомшений Ілія.
Упав поряд з Ізідориним татом. Спробував намацати пульс. «Мотику забрати! Сховати, сховати…» – паніка. Смикнув мотику за ручку – де там! Застрягла в голові Санчеса.
– Мамо… – скрутився поряд із мерцем. Трусився, геть нічого не розумів. Тільки – мамо, мамо…
За огорожею – шурхіт. Є реальність. Озирнувся – кіт на кам’яниці. Поплазував двором: що робити?… Провалився по лікоть у неглибоку яму. Підхопився. Ухопив синьйора Санчеса за ноги, поволік до ями. Скинув. Роззирнувся – ані гілочки. Згадав, як Гоцик гамселив нападників того дня, коли вони рятували Ізідору. Учепився у пальмову гілку, повис. Теліпався на ній какашкою – ніяк та гілка не відламувалася.
Кинув дурне діло, хотів було мчати у дім, та зупинився, захеканий. Повернувся до небіжчика. Нишпорив по його кишенях, злість у собі роздмухував.
– Покидьок! Тварюка! Убити хотів, да? А не вийшло! Не вийшло.
Запхнув у кишеню триста єврів, що знайшов у небіжчика, побіг до дверей. Зупинився перед ними, поправив рюкзаки – важезними гирями увесь цей час теліпалися за плечима, перехрестився й обережно відчинив важкий засув.
У будинку пахло не вовною, не сукном, хоч більшу частину його окупувала крамничка, – часником і перцем. Ілія обережно сунув темним вузьким коридором. Кухня де? Тільки би скорше знайти маленьку кімнатку поряд із нею. Пробудити брата…
На запах пішов. Рознюхав: часником і перцем тхне не звідусіль – від розчахнутих дверей по коридору праворуч. Переступив поріг. Так і є – у місячному світлі над стелею виблискує мідний посуд, у важкій дерев’яній полиці тарілки сторчма, на гачках під полицею чашки веселі. А на стільниці поряд із плитою – обмотаний серветкою плаский казанок, ще теплий. І допріває у ньому щось таке смачне, що Ілія ледь слиною не вдавився.
Відкинув серветку, відкрив кришку казана – паелья. У рисі й курятина, і помідори з червоним перцем. І кальмари, і креветки. Улюблена страва далі тягла до столу: які справи? Скуштуй. Віднайшов дерев’яну ложку, зачерпнув з казанця. Не відчував смаку – у голоду очі скажені. Ковтав, ковтав, ковтав…
Схаменувся. Покинув ложку в казані, посунув у коридор. Підійшов до найближчих дверей – оце і є та маленька кімнатка. Розчахнув обережно і закляк – порожнє ліжко, нікого.
Вжахнувся. Де?! Крався довгим коридором, зазирнув у крамничку, увійшов до іншої кімнати, обвішаної фотографіями пишногрудої красуні в мереживному шалику. Певно, Іздорина мати, подумав. Підійшов ближче – на одній із світлин пишногруду красуню ніжно обіймав ще молодий, не лисий і не пузатий, усміхнений синьйор Санчес. Посмішка світилася такою любов’ю і ніжністю, що Ілія похолов, як сам синьйор Санчес нині. «Як же я зміг?! – закалатало у грудях. – Тікати, тікати…»
Прожогом вискочив з кімнати, розчахнув двері іншої і… завмер. То була спальня Ізідори. Вітер висмикнув назовні білу занавіску, у місячному світлі важке дерев’яне ліжко означалося білосніжними простирадлами. А на них, мов два тремтячих янголи, одне навпроти одного сиділи Гоцик і Ізідора.
Напівпрозора сорочина на підлозі, подушки по кутах. Довгі чорні коси впали на голі груди… Ілії запаморочилося.
Гоцик рвучко озирнувся.
– Ілія?… – прошепотів глухо.
Ілія втупив очі в підлогу.
– Забиратися треба, – прохрипів. – Тато її замовив… щоб нас убили. Щойно почув… На задньому дворі.
Гоцик завмер. Насторожено глянув на Ізідору. Мовчала. Не розуміла ані слова, бо – які слова?! Не прикривала наготи. Насупила тонкі брівки, із викликом дивилася на Гоцика: мовляв, невже покинеш?!
Гоцик підвівся обережно, ніби Ізідора – кришталева посудина. Ніби один необережний рух – розіб’ється.
– Де він?
– Його… – Ілія хотів було сказати «немає!», та сказав»: – Він… пішов. З якимось лобурякою. Певно, готуватися…
– Ходімо!
Гоцик розправив плечі, рвучко подався до дверей. Зупинився. Підійшов до Ізідори.
– Мені треба йти… Пробач.
Ізідора погордливо підняла підборіддя. Примружила очі.
– Я з тобою!
Гоцик розгубився.
– Ти… вільна, – мовив якомога лагідніше. – Але я… не кликав тебе за собою.
– То поклич!
Ілія відчув, як задушливий гарячий вітер огортає його, несе у стрімкому вихорі вистражданих жадань.
– Підеш із нами, Ізідоро? – прошепотів збуджено.
Ізідора
Покрученою гірською дорогою від містечка геть мчав старенький «SEAT Arosa» 1999 року народження – компактний для лояльних, затісний для категоричних жовтогарячий хетчбек з трьома дверцятами. Вихоплював світлом фар із навколишньої темряви вигини кам’янистої ґрунтівки, підскакував, приземлявся жорстко, наче й не знав про існування амортизаторів.
Ізідора упевнено тримала кермо, не зводила очей з дороги. Поряд із нею супився похмурий Гоцик, на задньому сидінні в компанії двох рюкзаків і Ізідориної дорожньої сумки трусився схвильований Ілія.
Усього лише кілька годин тому, у затишній спальні гордої іспанки стався справжній революційний переворот. Гоцик сказав Ізідорі – прощавай. І поготів! Та Ілія раптом ляпнув: гайда з нами! Ізідора зіскочила на підлогу – стояла посеред кімнати нага і прекрасна, як богиня – кивнула не Ілії, Гоцикові: добре… І Гоцик уперше за весь час мандрів не насмілився заперечити. І тепер мордувався подумки: якого біса?! Куди?
«А й справді, куди?! – думав Ілія. – Кінець мандрам. Знайшли скарби, хоч хто б повірив… Просто книжку прочитав. І усі ж знали – тисячі й мільйони, та тільки я насмілився довіритися дивному сну і зрушити…» Спогади заперечували: усе сталося геть інакше. У вусі прошелестів чудернацький тарган, пообіцяв довести до алхіміка… А у скарби… У скарби Ілія не вірив аж до того дня, коли не побачив біля сикомора наївного пастуха Сантьяго.
Ілія сердився, дорікав собі: чи не однаково, хто погнав у мандри?! Головне, що скарби знайшли. А тепер… Тепер би розпрощатися із Гоциком. Хіба що попросити, щоб шкатулку мамину віддав. Чи викупити… А потім… Високий замок, прекрасна Ізідора…
Знічувався, косував на дівчину. Усе вийде. Гоцик брехати не вміє. Ляпне-таки: вибач, у мене свій шлях. А Ілія зазирне у чорні очі і скаже: не залишу тебе… Не все ж Гоцику.
Гоцик думав про інше. Вдивлявся у ясну ніч. «Куди вона рулить? – дратувався. – І не спитала: вам куди? Завела двигун, кивнула – сідайте, чеше навпростець…» Краєчком ока роздивлявся дівчину. Горда. Усе зрозуміла. Що захлинувся від спраглого жадання, не від кохання. А зробила, як сама захотіла. Ніби – дай часу, телепню, підкорю, й оком не змигнеш.
Усміхнувся: красива, зараза… Шкода, Ілія зарано приперся. Нічого… На найближчому привалі Гоцик відправить його… погуляти: досконало вивчити навколишній пейзаж, місцеву мову, звичаї і традиції чи просто зникнути на годину-другу… щоб не поспіхом…
Автівку вкотре трусонуло на дорозі. Гоцикові думки підскочили, трансформувалися дивним чином. «Навіщо так швидко?» – подумав. Згадав вічно п’яного філософа Моргана… «Іти, реально ворушити ратицями, аж поки страх не зникне… От тоді й зрозумієш, де твоє місце на землі».
Усміхнувся скептично. Йолоп придуркуватий… От Гоцик повернеться, купить пляшку, пояснить: до твого місця на землі ведуть не ноги – серце. А крокувати таки варто. Бажано босоніж, щоб відчувати силу землі. І допетрати врешті: ото і є та швидкість, з якою варто йти по життю. А швидше – то неприродна маячня, гріх, жалюгідна гординя і посміховисько.
– Ізідоро! – гукнув. – Нащо ти взяла автівку?
– Аби встигнути… – Ізідора здивовано глянула на велетня.
– Ми пішки звикли. Правда, брате? – сказав.
Ілія напружився: щось нове почулося у голосі Гоцика. Лагідне, смиренне. Братом назвав. Правда? Тільки у тому, що ноги в кров. Але скніти за спинами Ізідори і Гоцика – ще гірше. Якби мордували ноги дорогою – Ілія йшов би поруч з Ізідорою. І вона, певно, обов’язково посміхнулася б йому.