– Звикли, – пробурмотів. – Але зараз… нам би відірватися подалі… Від того містечка.
Ізідора натиснула на гальма. Жовтогаряча комаха «Arosa» верескнула й завмерла. Дівчина відкинула з чола шовковисте пасмо, повернула до супутників личко.
– Як вас звати? – запитала із викликом.
– Я – Гоцик, – велетень знітився, хмикнув іронічно, мовляв, кінець моєму правлінню, нова командирка з’явилася. Показав на заднє сидіння. – А він Ілія…
Ізідора кивнула, ковзнула яскравим поглядом по хлопцевих обличчях.
– Іліє! – усміхнулася. – Гоцику! – погордливо. – Спочатку моя мрія! Потім ваші…
– І далеко… до твоєї мрії? – зацікавився Гоцик.
Ізідора розсміялася, завела двигун – «Arosa» зірвалася з місця, помчала туди, де небеса тільки обіцяли схід сонця. Правила гри змінилися. Мандрівники до кінця ще й не усвідомлювали того. Гоцик вдивлявся в обриси навколишніх гір, шукав привід для розмови, бо у грудях завелася задьориста радість, штовхала до Ізі дори, не встояти.
– Як гори звуться?
– Кордильєри-Бетіка, – замість Ізідори відповів Ілія.
– Кордильєри-Бетіка, – повторила Ізідора відлунням. Показала тоненьким пальчиком на високу верхівку. – Нам туди…
Ілія не запитав: навіщо? Його життям ніколи не керувала жінка – мама не рахується! – ніколи не тягла у невідомі краї, примушуючи стерти оточуючі краєвиди до невиразних і геть неважливих декорацій. Та й не бачив він їх нині. Пестив очима ніжну дівочу потилицю, обережно подався вперед, бо раптом докумекав: може підсунутися до передніх сидінь, відчути запах Ізідориного волосся.
Автівка смикнулася, важко подерлася на гору. Ілію відкинуло назад, на спинку сидіння. «Кляті Кордильєри!» – психонув.
Гоцик вигнувся звіром, нахилився вперед – ніби помагав жовтогарячій комасі долати важкий шлях. Небо уже посірішало.
До верхівки гори лишалося метрів двісті, коли «Arosa» чхнула і вмерла.
Ізідора вийшла з автівки, буцнула по колесу ногою.
– Зрадниця! – гукнула. Подерлася на гору.
Хлопці лишили в автівці рюкзаки, заспішили за дівчиною.
Вона дошкреблася до верхівки тої миті, коли перший промінь вранішнього сонця торкнувся блідих небес. Розсміялася.
– Дивіться!
Гоцик хитнув головою зачудовано, Ілії забило дух. Трійця стояла на високій вершині – від неї гори сповзали до зеленої долини. Розляглася, поділена виноградниками, ланами на акуратні, зелені квадрати. А за долиною до горизонту в білому мареві на увесь білий світ – безкінечне синє море. Марево прозорішало, розсіювалося, висвітлюючи небеса. На горизонті розгорілося невеличке гаряче полум’я, за мить охопило синю воду, і над морем зійшло сонце.
– Блін, радість… – усміхнувся Гоцик.
Ілія опустився на камінь. Мовчав, зачарований. Не зводив очей зі світила – підіймалося усе вище і вище.
Ізідора закинула голову, дивилася в небеса, дихала схвильовано і збуджено.
– Оце і є твоя мрія? – Гоцик проковтнув жадання, підійшов до Ізідори, торкнувся щоки.
Кивнула норовисто, побігла до автівки.
– Хто снідатиме?! – гукнула задьористо.
«А-а-а… Мучитимеш…» – здогадався Гоцик.
Посеред сірого каміння – біла серветка. На ній пляшка вина, надрізаний хамон, білий хліб, зелені з чорними оливки упереміш на пласкій пластиковій тарелі. Хоч натюрморт пиши.
– Ти красива… У тебе красива мрія, – Гоцик сидів на землі, азартно дивився на Ізідору: гра затягувала, Гоцик не звик програвати.
Дівчина розсміялася, відламала хліба, поклала на нього шматочок хамону, простягнула Ілії. Та дивилася на Гоцика.
– У мене багато мрій! Ця – тільки перша.
– Дякую, – Ілія знітився. – Розкажи… Про мрії.
Ізідора підхопилася, вказала на схід сонця.
– Отам… Як іти від сеї гори до моря напростець… На високому березі стоїть дивний замок з високою вежею, – вела, не помічала, як задихнувся Ілія, як хліб застряг у нього в горлі – закашлявся.
– З тої вежі щоранку можна посміхатися вранішньому сонцю, коли воно ще тільки виринає з моря.
– Хочу… побачити той замок, – прошепотів Ілія.
– Я куплю його тобі, Ізідоро, – сказав Гоцик.
Кінець мандрівки щез, як біле марево в ранковому сонці. Покинута «Arosa» жовтогарячим боком сяяла посеред сірих скель. Вниз, до долини, спускалася невгамовна трійця.
Ізідора йшла посередині, мовби розділяла хлопців категоричніше, ніж усе, що могло роз’єднати їх до того. Ілія заздрісно косував на голого по пасок на драних штанях Гоцика: широкі плечі, вузький таз, рельєфні м’язи. Гарний, псякрев! Ілія би теж скинув футболку, та соромився худого непоказного тіла. Та коли на шляху трапився потічок, Гоцик упав у нього прямо в штанях, Ізідора підібрала поділ веселого довгого сарафана, пішла по воді, теж не встояв – скинув футболку, ліг спиною на камінне дно на мілині. Прохолодна вода омивала зморене тіло.
Ізідора підійшла до Ілії, нахилилася, повела долонею по плечу.
– У тебе такі пружні м’язи, Іліє, – мовила серйозно.
Ілія нічого не відповів, закліпав повіками безпорадно. Усівся у воді посеред потічка, непомітно скосив очі на власне тіло. Аж почервонів, так зрадів. Ізідора не брехала: довгі мандри не минулися, розвинули м’язи, розправили плечі, і хоч на зріст Ілія однаково програвав Гоцикові, та у всьому іншому…
Повеселішав. Бадьоріше закрокував.
– Вдягнися, опудало, – скептично порадив Гоцик, коли трійця наблизилася до невеличкого селища у низинці. – Бо люди злякаються…
– А Ізідорі подобається, – ляпнув Ілія.
– То й тягни її сумку.
Гоцик кинув біля Іліїних ніг дорожню сумку Ізідори, усміхнувся.
– А ти? – набундючився Ілія.
– А я… понесу Ізідору! – Гоцик підхопив дівчину на руки, посунув до селища.
Ізідора сміялася, кумедно дриґала ніжками, та врешті обійняла Гоцика за шию, схилила голівку на його плече…
Позаду волочив ноги Ілія, тягнув Ізідорину сумку, проклинав хитрого покидька. Нічого, нічого… Лише б скорше дійти до замку з вежею. Ілія сам купить його… Для себе. Й Ізідори. А Гоцик… Гоцика там не буде.
Дивна споруда, більше схожа на старовинний палац, постала перед мандрівниками лише на третій день після втечі з містечка. Самотньо стирчала на безлюдному крутому березі – тільки висока кругла вежа поряд.
До долини міцна кам’яна, сіра від віку будівля стояла задньою глухою стіною – тільки з одного невеличкого вікна на третьому поверсі можна було роздивитися і виноградники, і високі гори за узбережною долиною.
Фасад дивився у море. Півокруглі арки першого поверху означали широку терасу, великі квадратні вікна другого – затишні хазяйські приміщення, маленькі віконця кімнат третього поверху, певно, призначалися для слуг. Гоцик розгублено тинявся двором, що він обривався проваллям, спадав у прибережні, вічно мокрі скелі. Роздивлявся круглу вежу, більше схожу на мінарет, з якого муедзин скликає правовірних до молитов. Помітив чистий потічок – дзюрчав біля вежі, підмивав кам’яну стіну.
Ізідора уже тягнула Ілію всередину.
– Ти теж мріяв про такий дім?
– Про цей, – не брехав Ілія. Обережно перекроював старі уявлення про вимріяний замок.
– І щоб мармурова підлога?
– І рипучі дерев’яні сходи з кованими перилами, – підхоплював Ілія.
– І білі стіни, прикрашені керамікою?
– І така висока стеля, щоб відлуння…
Ізідора зупинилася несподівано, розсміялася весело, обійняла Ілію. Поцілувала в губи.
– Я люблю тебе, – прощебетала легковажно і щиро. – Ти мій… «Тільки твій!» – розірвалося Іліїне серце. Затремтів, та Ізідора уже мчала далі.
– Яка величезна кухня! Мідні каструлі. Порцелянові тарелі.
– А у тій великій кімнаті має бути камін.
– Сидітимемо на вовняному пледі прямо на підлозі. Грітимемо п’яти перед каміном, і Гоцик…
Завмерли. Ілія відвів погляд. Ізідора озирнулася.
– Гоцику! Ти де?! – вигукнула дзвінко.
Гоцик стояв під півокруглими арками біля розчахнутих дверей.
– Там чоловік…
Ілія раптом перелякався.
– Мертвий? – вихопилося.
– Та, ні… Живий. Нотаріус із сусіднього селища. Він за цією халабудою приглядає на прохання хазяїна. Так я орендував її на місяць.
– Тільки на місяць? – Ізідора обурено смикнула плечиком.
– Місяця цілком вистачить, аби домовитися про купівлю, – поспіхом запевнив Ілія.
Ох і справ із власним господарством. Ізідора літала кухнею, дзеленчала мисками-каструлями.
– Іліє! Гоцику! Ви – по продукти до селища. А я посуд перемию, чистої води з потічка наберу. Та зачекайте! Скажу, чого хочу!
Гоцик усміхнувся приголомшено. Твою наліво! І питати зайве: а чи мають виконувати усе, чого Ізідорі заманеться? Мають…
– Ми всього накупимо.
– І квітів. Для тебе, – додав Ілія.
Сунули до найближчого селища кілометри за три від замку, що тільки перед цим оминали його дорогою до дивної споруди.
– Добре, що врешті вдвох, – врешті мовив Гоцик. – Так усе несподівано обернулося. Хоч обмізкуємо, що далі робити.
Ілія зупинився. Серце тьохнуло.
– Я… третій зайвий? Гоцик розсміявся здивовано.
– Здурів, Іліє? Ти – брат… Ти ніколи не зайвий. Ну… Майже. Ілія насупився, заялозив черевиком по камінцям на дорозі.
– Ти… любиш її?
Гоцик схилив голову до плеча, зазирнув у Іліїні очі.
– Та-а-ак! – констатував.
Вказав на каменюку при дорозі.
– Сідай. Поговоримо.
А про що базікати? Стали біля того каменя, один на одного не дивляться.
– Ну! – підстьобнув Гоцик Ілію. – Сповідайся…
Ілія безпорадно потер пальцем праве вухо.
– У мене ніколи ще не було…
– Дівчини?
Ілія кивнув.
– І сексу, – признався.
– Не бреши.
– Правда…
– Капєц! То тобі що… курс молодого бійця провести?
– Пішов ти… – Ілія смикнувся, відвернувся.
– Ну, як знаєш… – Гоцик ляснув Ілію по плечу. – Ходімо хавку купувати.
– Зачекай! – Ілія обернувся до Гоцика, благально зазирнув йому у вічі. – Ізідора…
– Ну…
– Тобі ж вона – одна з багатьох. Я… бачу. Не чіпай її. Бо для мене вона…
Гоцик насупився, недобре глянув на Ілію.
– Добре… – кивнув.
Та перш, ніж Ілія захлинувся вдячною радістю, почухав потилицю і додав:
– Присягаюся. Сьогодні до півночі не зайду до її кімнати. Встигнеш поперед мене – Ізідора твоя. Ну, а як ні, то…
То була їхня перша ніч у кам’яному замку. Хлопці повернулися з селища – повні руки торбів.
– А де олія?! Де бальзамічний оцет? Де салат і помідори? – Ізідора вивалювала покупки на широчезний важкий дерев’яний стіл, що мовби перелетів сюди із казки про трьох ведмедів.
Мчала мити червоні солодкі перці, складала гіркою баклажани, роздивлялася червону цибулю, кришила трави, приправляла ними свинину, що уже смажилася на широкій пательні.
– Ненавиджу готувати! – дзеленчала весело. – Та сьогодні чомусь забажалося!
Хлопці перезиралися. Отака біда! Зрозуміли з першої зустрічі: Ізідора робитиме тільки те, що зажадає. А з них – кого? Дівчина уже гріла тарелі, уже салати й печеня перекочували з мисок до глибоких порцелянових блюд. Уже пообідали, подерлися на високу вежу спостерігати за помираючим сонцем, а у повітрі не згасало напруження. Кого з них?
Ізідора першою рушила обирати собі кімнату. Легким пір’ячком злетіла на другий поверх, перехилилася, гукнула хлопцям:
– Хочете знати, де я спатиму?
Ілія почервонів. У кожному слові Ізідори, кожному жесті й русі – провокація. Та поспішав за Гоциком услід. Довгий коридор – купа дверей ліворуч і праворуч.
– Майже так, як ти хотів, Іліє, – сказав Гоцик. – Рахуй! Тут точно сорок кімнат.
На другому поверсі Ілія нарахував лише шість. Заглядали у кожну по черзі. Першою виявилася бібліотека – полиці до стелі, елегантний письмовий стіл, вибагливе крісло і канапа. У другій, певно, колись розміщалися діти, бо тут стояли два одномісних ліжка з веселими печворковими ковдрами. А от третю, сусідню із дитячою, велику і розкішну, прикрашало вибагливе венеційське дзеркало у золоченій рамі, витончена консоль під ним, безголовий манекен, що на нього можна накинути власний одяг, як не схочеться у шафу вішати. І сама шафа з різьбленими вставками. І нереально велике ліжко під невагомим напівпрозорим балдахіном.
Ізідора закружляла кімнатою.
– Моє… Це моє місце. Звідси видно море. І можна не боятися відчиняти вікна навстіж. Я просто опущу завіси балдахіну – і жодна настирна огидна набридлива комашка не посміє торкнутися мене.
Провокація! Ілія посунув з кімнати.
– Іліє! Ти куди? – гукнула Ізідора.
– Треба й нам собі місце знайти, – відповів. – Не хочеш узнати… де я спатиму?
– Ні, – легковажно відмахнулася Ізідора. Крутилася перед дзеркалом, роздивлялася себе.
– Я хочу, – сказав Гоцик.
На другому поверсі залишалися ще три недосліджені кімнати. Одна задихалася від купи старого мотлоху, що хазяї позносили його сюди з усіх інших приміщень. Друга – чистенька, причепурена – нагадувала дамський будуар чи музичний салон: біля квадратного вікна викривляв рівні кути рояль, навпроти розмістилися крісла й дивани. А третя являла собою розкішну ванну кімнату: замість звичної ванни – величезна дубова бочка, більше схожа на міні-басейн. Унітази, біде, рушники на поличках, душова кабінка, масажне крісло і т. ін. – то якраз було у нагоді, та вражала бочка.
– Недарма коньяк у дубових діжах настоюють. І капусту з яблуками квасять, – зрадів Гоцик. – Покиснеш у такій бочці – новим вийдеш. Я перший миюся!
– А як же кімната? – нагадав Ілія. Додав із підозрою: – Де спатимеш?
– А на першому поверсі. На шкурі біля каміна, – Гоцик уже вмикав воду, скидав штани.
– Спальні приміщення на другому.
– Начхати! Третій поверх не хочеш перевірити?
– Ні…
Гоцик розсміявся.
– А я тобі казав: нащо стільки кімнат? І не дійдеш до них.
– Я, певно, поряд з Ізідорою… – почервонів.
Гоцик скривився уїдливо.
– То рухай у свій кут! Чи спостерігатимеш, як я дупу митиму?
Ілія скосив очі на годинник: пів на одинадцяту. Закляк.
– Давай… трохи змінимо договір, – прошепотів.
– Ну?
– Зачекай… Хоч до другої ночі. Бо ми… Ми, може, й не повкладаємося до півночі.
Дзинь-дзинь-дзинь! Годинник у бібліотеці тихим дзвоном сповіщає – північ. У звичайну ніч його не почув би і той, хто заснув над книжками, та нині звук долинає до вітальні з каміном на першому поверсі.
Тут, на широкому столі, – три келихи з червоним вином. Ізідора мовчить. Ізідора дивиться у вікно, за яким б’є море. Хлопці сидять навпроти неї: вона – їхнє море. Ілія без кінця кліпає повіками – ніяк не в силах угамувати хвилювання. Гоцик уперто розглядає прозоре скло келиха.
І врешті не витримує. З шумом відсуває стілець. Іде вітальнею.
– Не знаю, як ви… А я хочу спати. Вимітайтеся!
Гоцик підсуває до каміна рябу коров’ячу шкуру, кидає на неї подушку з дивана.
– Брате! І ти, сестро. Добраніч…
Ізідора гордо зсуває брівки, підводиться. Із викликом дивиться на Гоцика.
– Ти… спатимеш тут?
– Ти ж не проти?
– Ні!
Ізідора зривається, черкає пальцями по бокалу – брязь! Й не озирається. Швидко йде до сходів.
– Ізідоро! Зачекай, – Ілія ледь зводиться на ноги, суне за дівчиною услід. – Моя кімната теж… на другому поверсі.
Піднімаються широкими сходами – пліч-о-пліч. Ілія кліпає повіками, та тепер не від хвилювання, – сльози рвуться литися з очей. Зараз! От прямо зараз…
Темний коридор. Двері Іліїної кімнати – перші. Ізідора відчиняє, зазирає.
– Два ліжка, – констатує, йде геть. – Добраніч, Іліє.
Ілія кусає губи в кров, викручує пальці, тупцяє біля дверей, та ніяк не наважиться відчинити їх, зробити декілька відважних кроків, увійти до Ізідориної кімнати.
Сунеться по стіні на підлогу, завмирає. Гарячково намагається віднайти хоч найменший привід. За вікном б’ються хвилі, заповнюють голову Ілії нескінченним монотонним гудінням.
– Та припиніть, – стогне, затуляє вуха долонями.
…Дихати важко. Здається, від того, що вуха не чують, дихати взагалі неможливо. Ілія забирає долоні від вух і чує збуджений стогін Ізідори.