– Ви тут ще хвилин двадцять поспілкуйтеся, – сказав зухвало. – А я вас обох заміню. Катя у якій кімнаті?
– Козел! – хлопці кинулися на Гоцика.
Не очікував. Розлютився. Одного ліктем під дих – зігнувся, заволав, другого до стінки притис. Душив-душив, аж поки відчайдушний дівочий крик не повернув у реальність. Трусонув жертву: живий?… А перед очима покійний Паня Козленко. Ой, час припиняти бавитися!
До ранку на кухні просидів: пихкав тютюновим димом – Везувій, матюкався вголос. У грудях муляло. Ще одне місце на землі гнало геть. Чи то дупа підказувала – відривайся, бо зіп’єшся чи скурвишся. Надто передбачувано і затхло хлюпало гуртожитське життя. Вранці зібрав речі і пішов шукати дах.
Отак і опинився у найманій хавірці на Костянтинівській. Спочатку в компанії механіка з «Політехніки» Сані Макарова, а незабаром і Люби…
Гоцик ніколи не аналізував складну суміш своїх почуттів до дівчини. Крізь захоплення, здивування, роздратування і тихий відчай – тільки одне: хай їй щастя. Дивувався: що за маячня? Чому вперше у житті хочеться не оволодіти, а захистити, наче ріднішої немає. Та поява поряд із Любою привабливого, бездоганного, як крій від Коко Шанель, Макса Сердюка видала на-гора несподівані відповіді. Більше не хотів Любі щастя! Ярився: що у мажорі знайшла?! Він же гімнаст… на чемпіонаті з реслінгу. Познайомитися б із ним поближче! Гоцик би пояснив власнику «мазераті»…
Доля ніби чула. Люба впала у Дніпро і щезла. Макар подався в альфонси, а поряд із Гоциком на Костянтинівській опинився файний красень Макс Сердюк із непохитною вірою у те, що Люба жива. Балабонив: справа, справа… Вони з Гоциком заполонять час справою, і коли Люба повернеться… Чому Гоцик з першого дня увірився у те, що Люба померла?… Макс сіпався, будував плани, та чим більше часу спливало, тим похмурішим ставав Гоцик. Як жити? Усе, що ще вчора тішило приємним безладдям, – гуляй, поки молодий, трахай усе, що рухається, хавай-бухай вволю! – сьогодні викликало відразливу до судом нудоту. Все не так! Непотрібна філологія, легкі мамині гроші, ображений тато, свині-коні, а за друга поряд слабкодухе створіння з ідіотськими мріями про власну велич. Нафіга він тут Гоцикові? Щоб купував піцу, платив за двадцять сім квадратних метрів на Костянтинівській і продовжував претендувати на ту, якої уже немає?… Яка лажа! В дупу припікало.
Засумував. На лекціях в універі забивався на задню лаву, скептично чухав поглядом потилиці однокурсників – бач, як мордуються! П’ятий курс. Зі шкіри пнуться, наче то гарантує квиток у щастя. А щастя – то що?
– А-а-а… Філософія – не філологія. Приміром, стілець. З точки зору філологів – предмет меблів, на якому сидять, – варнякав філософ Морган, що Гоцик з ним з першого курсу закладав при нагоді. – А як розмірковувати про стілець філософськи, такі різні тези вимальовуються. Стілець – як перепочинок на довгому шляху. Як останній притулок, що уже як приліпився до нього, не відірвешся. Як спасіння. Як прояв індивідуальності – двом на ньому не сидіти. Як статус – ну, не крісло ж! Як прояв слабкодухості – вічний полон мрій. Але я б заборонив стільці…
– Навіщо? – ніколи у Гоцика з Морганом тверезого спілкування не виходило.
От і того осіннього дня. Перетнулися випадково біля «Театральної». По пиву? Давай! Відшукали генделик, розім’ялися світлим, продовжили горілкою під голими липами на Пушкінській. Знову попхалися до генделика.
– Щоб люди не забували: треба йти! – сказав Морган зі значенням.
– Куди? – запитав Гоцик.
– Однаково! Але треба реально ворушити ратицями… – пішов до порожнього столу.
– І що буде?
Морган красиво мотнув макітрою, мовляв, зараз… спробую… пояснити. Упав на стілець.
– Одного дня твої мізки вимкнуться. Абсолютно. Ти перестанеш відчувати страх. Питання не сіпатимуть: куди, навіщо?! Ти плюнеш на цивілізаційну лузгу, довіришся інстинктам, і от тоді-то…
– Що?
– …Отоді і зрозумієш, де тобі бути на Землі! – авторитетно запевнив Морган. Здув піну з пива. – Моя концепція! – додав, хитнувся. Учепився за спинку стільця. – Стілець розхитаний… А-а-а… Розхитаний стілець – абсолютно окрема філософська категорія. Я думаю…
Морган зосередився на філософському тлумаченні значення непевних у собі меблів. Гоцик цідив пиво, їв очима декольте зеленої (певно, й школу не закінчила, гайда у генделик) похмурої, роздратованої офіціантки – так нервово ставила кухлі з пивом на барну стійку, аж груди підскакували. «Шалава!» – подумав раптом. Одним ковтком допив пиво.
– Моргане… Давай ще… по горілці, – сказав.
Хміль не рятував, хоч і тверезість не лякала. Добу-дві можна і поколобродити. Наостанок. На серці вже муляло, бо так ясно: жер, трахав, байдикував чотири роки у Києві тільки задля того, аби заповнити чорну порожнечу непотрібною прикрою метушнею. Філолог, мать твою! Здавалося, варто лише почути необережне слово – зірветься і гайда.
Каталізатором став Макс Сердюк. Приваландався на Костянтинівську, кинув ображено – Люба жива! Хай би уже здимів, так дістав. Гоцик байдуже порадив мажору повертатися до грошей і жирного життя, та коли Макс нагадав – він за цю хавіру платить! – Гоцику в дупу запекло так настирливо і сильно, не втерпіти. Підскочив, зібрав лахміття і вискочив у ніч. Маршрутів не існувало. Тільки нестерпне жадання – йти.
Легка куртка, светр, футболки-труси і ноутбук у рюкзаку, двадцять три гривні капіталу – куди зібрався, Гоцику? Листопад холодним дощем за пазуху: а універ? А нафіг! А мамі що скажеш? Ну, поговоримо. І куди? А однаково. Та сунув пішки на лівий берег, у бік батьківської хати. На серці – лагідно. Чого так довго збирався?
Наступного дня під вечір – по чернігівській трасі автостопом до села Кіпті, потім пішки ще години чотири в бік Бахмача, знову автостопом – дістався Нехаївки. Оминув обійстя Броньки, штовхонув плечем хвіртку, увійшов на батьківське подвір’я, прямим ходом до свинячої загородки. А де ще тата шукати?
Став на порозі, хотів було гукнути: не чекав?! Чи ще щось прикре. Тато озирнувся на шум, Гоцик аж закляк від здивування: ох і постарів. Сірий, як земля, волосся попелом, зморшки вертикалями, наче дощ по склу. Чого це він? Геть не старий ще. П’ятдесят з гаком. Років п’ять тому підкови гнув, з вил коси плів людям на забаву. Тато брови насупив.
– А, ти… – сказав, ніби чекав когось іншого.
Гоцик хотів було ляпнути – кінчай уже зі своїми льохами, бо впадеш біля них! Знітився.
– Пішли до хати чи отутечки у загородці розмовлятимемо?
– Йди, як хочеш, – відказав тато. – Мені ще свиням треба дати.
Гоцик не взявся помагати. Сидів у вітальні біля круглого столу, дивився на стінку радянських часів, що її тепер прикрашали веселі кольорові фотокартки: мама біля океану, мама на місцевому базарі, мама біля чужого кабріолета, припаркованого на вузькій білій вуличці.
– Якого я сюди припхався? – буркнув збентежено.
До вітальні увійшов тато.
– Їсти хочеш?
– Та можна, – проковтнув слину.
– То чого сидиш, як в гостях. Дорогу на кухню забув?
Разом нарізали сало, насмажили яєчню з дванадцяти яєць, тато дістав з холодильника чекушку і квашеної капусти. Усілися на кухні, слова на язик не лізуть. Тато сердито супиться, син косує напружено.
– Ладно… Давай уже! – старший завжди мудріший. Чарку підняв. – Будьмо.
– Будьмо! – Гоцик сп’янів після першої ж – не їв з учорашнього вечора. Заковтував яєчню жадібно, сальце, капустку. Гарно.
Після другої поплив. Третя язик розв’язала.
– Борщу б… Маминого, – сказав.
– То їдь!
– Куди?
– До матері, – тоскно мовив тато. – Може, не розучилася ще…
– Якого мені туди… – язик ледь ворушився. – Сама повернеться… Тепер… Уже не треба… мені допомагати. Я тепер… сам…
– Сам? – тоскно перепитав тато. Помовчав. – То вчися і борщ сам варити.
– Чого б це?!
– Бо материного довго чекатимеш…
– Чого б це?
– Що? І досі не втямив?… – Тато важко підвівся, пішов до дверей. – Вдома ночуватимеш чи до Броньки пиячити попхаєшся?
Гоцик йшов порожньою нічною вулицею до Броньчиної хати, ламав сухе вишневе гілля, дратувався: от дав же Бог батька, хай йому грець! Вріс у ту землю, вошкається, світу білого не бачить. І сину такого намріяв? І не запитав: як там твоє навчання? Чому посеред навчального року припхався?! Упертий старий телепень! А що тут Гоцикові робити?!
– Спиватися, – процідив. Бо зайшов до Броньчиного двору, аж виматюкався. П’яний у зюзю Бронька валявся біля собачої будки – обісцяний і сумирний. Варнякав щось собі під носа.
– Вставай, падло, бо подохнеш. Не літо! – Гоцик штовхонув Броньку носаком. Та шкільний товариш тільки мотнув башкою: хто тут?!
Гоцик знову виматюкався, потяг Броньку до хати.
– І якого? – кидав недобре. – Що за свято?
– Свято?… Яке свято?! – бурмотів Бронька. – Сарай бабі Зіні підправив… Того… Вчора… Чи позавчора…
Гоцик покинув Броньку на підлозі посеред захаращеної кімнатки, вискочив на повітря. Роззирнувся безпорадно: куди?! Ніч вкрила село – де-не-де лампи людську тугу зігрівають. Хіба тут йому? І страх не вмер. Сіпав душу: куди, куди?! А ноги рвалися йти. Далі.
Як маршрутів нема – кидаєшся навмання до колись близького. Побачив Броньчин велосипед біля огорожі. Викотив на порожню вулицю. «До циган поїду, на хутір», – вирішив.
Дурня, звісно. Де на тім велосипеді вночі по ямах?! Завалився раз-другий, покинув Броньчин ровер під соснами при дорозі, пішов навпростець до Сейму. Який-не-який човен знайде, переправиться, а там уже і хутір… Лоша, певно, гарною конякою стало. Ром Петро за кіньми, як за дітьми. Цікаво, Лорд, Ванда і Кассіопея Гоцика впізнають?
Хутір заховався посеред лісу. Не видавав своєї присутності й жодним вогником – чужа людина пройшла б повз нього і не помітила. «Ніби повиздихали», – подумав. Біля циганських хат собаки не брешуть, темно й німо. Тільки від дальнього краю хутора, де місцеві лояльно співіснували з ромами, п’яні волання. «Один раз в год… сады цветут…» А-а-а, таки не повиздихали. Дійшов до Петрового подвір’я, що воно городом у ліс врізалося, перестрибнув через огорожу, ніби хвіртка не для нього. До стайні. А нащо йому Петро? Гоцику з Петром про що базікати? Гоцик тільки на коней гляне…
У стайні кіньми не пахло. Брови звів, чиркнув запальничкою – порожньо. Тільки в куті сідла купою. Постояв хвилину-другу, наче намагався зрозуміти, куди коні поділися. Хотів було у вікно Петрової хати стукнути, гукнути: а коні де?!
– І нащо?… – прошепотів, поплентався до Сейму. Довго сидів на березі річки – безпорадний, ошелешений. Був певен: варто лише відірватися від метушливого, безглуздого столичного життя, як відповіді самі впадуть у очі й серце. А воно щось… порожньо.
До Броньки повернувся зі світанком.
– О! Гоцик! – той ні сіло, ні впало. – За зустріч?
– Давай… – погодився на автоматі. Похмуро спостерігав, як Бронька риється на полицях, шукає заначку. Геть скурвився. Немите, брудне. Тхне, певно, обісцяні штани на ньому й висохли.
– Добре, що приїхав, – шарудів-балабонив. – Підемо теє… морди бити!
– Кому?
– А усім, кого перестрінемо. У мене якесь падло майно вкрало.
Геть нічого не помінялося у Нехаївці після трагічної загибелі Пані Козла. Гоцик усміхнувся дияволом, коцнув носаком по табурету, що він між ним і Бронькою стояв.
– То спробуй… Вмаж! – сказав. – Бо то я твою залізяку біля села під соснами покинув.
Штовхонув закляклого Броньку, роз’ятрився.
– Ну! Давай! За базар відповідаєш? Бий!
– Гоцику, та я…
Гоцик замахнувся…
– Сука! – до дверей. Вмазав по дереву замість Броньчиної морди – розчахнулися. Вискочив на повітря. Роззирнувся – таке все остогидле, хоч у крик.
– Привіт, Сьомко! – почув від вулиці.
Так Гоцик згадав, що ненька колись нарекла його Семеном.
Спідлоба на вулицю: хто посмів не Гоциком назвати?!
– Привіт, Тайко, – буркнув. – А ти чого тут?
Посеред голої вулиці на яскравому синьому моторолері сиділа Гоцикова однокласниця, конопата реготуха Тайка Стрюк. Якби не озвалася, і не впізнав би. У школі ребрами світила – всього у ній мало. Ні цицьок, ні дупи, тільки ластовиння море. А нині роздобрішала – лице кругле усміхнене. Очі сині, сяють, як той моторолер. Біляве волосся з-під шолома по плечах.
– А де мені бути? – розсміялася Тайка.
Гоцик насупився, штовхонув ногою хвіртку, посунув на вулицю. Руки в брюки, мовляв, зараз роздивлюся, якою ти тут у нас стала. Голову набік, очі примружив.
– Чого гасаєш?
– До траси їду. Мамка там молоко й сметану продає. Час забирати, – сказала Тайка.
Траса… Найнадійніший зв’язок Нехаївки з цивілізацією. Від траси до села – дев’ять кілометрів розбитого шляху, але нехаївці з дня у день долали їх, везли до стихійного базарчика на перехресті все, що виростили на городах і виловили у Сеймі. Дивись, якась з автівок зупиниться, скуплять подорожні бурячки-моркву-картопельку, свининку, рибку, молочко-сметанку.
Тайка поправила шолом.
– А сам тут чого? – запитала.
Якби ж Гоцик знав. Мордяку скривив, мовляв, тобі яке діло?
– До траси підкинеш? – запитав раптом.
– Сідай, – розсміялася Тайка, вказала на місце позаду себе.
Гоцик заскочив на моторолер, обійняв Тайку.
– До моєї хати спочатку на хвильку, – прохрипів дівчині у вухо, бо відчув, як невтримне бажання викручує суглоби: Тайчині сідниці поміж Гоцикових ніг.
Моторолер – найсексуальніший транспортний засіб – заторохтів порожньою вулицею, тільки посилював жадання: вібратор, їй-богу!
– Тайко… Чуєш? – запитав Гоцик, коли драндулет зупинився біля батьківської хати. – Ти заміж вийшла?
– За кого? – Тайка зняла шолом, довге біляве волосся розсипалося по плечах. – Паню Козленка вбили, а ти…
– А я що?
– Казав, за мене йди. Не пам’ятаєш?
– Ні, – збрехав Гоцик. Проковтнув слину. – А давай зараз… Спробуємо…
– Пішов ти, – насмішкувато відповіла Тайка.
Гоцик знітився.
– Ну… І чого викобелюєшся? – буркнув. – Ще на Панчиному похороні на все село ляпнула, що зі мною всю ніч бавилася.
– Значить, про Козленків похорон пам’ятаєш, а як мене заміж кликав – не пам’ятаєш? – розреготалася Тайка. – Ох, Сьомко! Та кому ти такий здався!
– А ти не пробувала, який я! Звідки тобі знати? – геть рознервувався. Пішов до подвір’я. – Стій, не їдь. Тільки рюкзак візьму.
У порожній вітальні присів край круглого столу: далі куди? Наштовхнувся поглядом на мотузку – одним кінцем прив’язана до труби опалення, другою – до торшера у протилежному куті. На мотузці – випрані чисті татові труси і шкарпетки. Висіли – сумні – навпроти веселих маминих світлин.
«Оце б тато вдома не залишився, не мав би я куди й повернутися», – подумав тоскно.
Пішов батьківською хатою, наче раніше не бачив ніколи.
Кухня. Чисто й тоскно. Замотав у целофановий пакет чималий шмат сала. Сухарі разом з полотняною торбиною прихопив. Ніж. Кружку емальовану.
Спальня. Двомісне ліжко застелене веселим пістрявим покривалом, зверху подушки пірамідою. Ніби й не лягав тато на те ліжко без мами. Ніби двох чекало. Поряд кушетка мала. На ній рядно, ковдра старенька – тут тато маму чекає?… Засумував. До своєї кімнатки. Чисто. Й пилюки немає. Вправний ріелтор вигукнув би: «Заходь і живи!» Он воно як. Диванчик рідний, шафа, письмовий стіл і ціла купа згадок про Гоцикові сподівання: зламана гітара, футбольний м’яч, плівковий «ФЕД», карти зоряного неба, атлас кінських порід і іржаві підкови Кассіопеї…
Набундючився. Повернувся до вітальні: де рюкзак? Повкидав усе гамузом – сало, сухарі, ніж, кружку – до шкарпеток-трусів-футболок.
Мимоволі потягся до веселих світлин – візьме одну з собою. За фотокартками у атлантичній мушлі – грошики. Перерахував: ти дивись! А тато немало на свинях заробив. Мить подумав, поклав до кишені три сотні зелених. Акуратно прикрив мушлю фотокарткою. Зиркнув у бік свинячої загородки – там тато. Чи попрощатися?…
– Тату, гроші маєш? – гукнув старому, що той саме свиняче лігво вичищав. Став біля вонючої купи, ніс не затуляв.