– Хто працює, той завжди копійку має, – відказав тато.
«Позич трохи!» – хотів було. Вчасно язика прикусив. Знав відповідь: «Сам зароби!»
– Ну… То я пішов.
– Куди? – не втримався старий. От ніколи в душу не ліз. Тільки бурчав: усе йому криво! А тут… Граблі кинув, розігнувся – сивий-сірий. На сина насторожено глянув, і Гоцикові здалося – сльоза в очах.
– Та куди… За борщем! – розгубився.
Тато враз потьмянів, наче меншим став. Вуста підковою вигнув і відвернувся. Гоцик приголомшено дивився у татову спину: що за фігня?! І «прощавай» не скаже?
– Тату… – гукнув.
Татові плечі здригнулися. Пішов через загородку до городу, ніби не син батьківський дім покидав, сам кудись лупився. Переліз через огорожу загородки, посунув городом до лісу. Ламав суху кукурудзу, шляху не бачив.
Гоцик мотнув башкою збентежено: він теє… ненадовго… І гроші… тільки позичив…
– Тайко! – сказав дівчині, що чекала на нього біля двору. – Злізай! Я за кермо.
– Новини України! – здивувалася Тайка.
– Злізай, кажу, бо як позаду сяду, трахну тебе і до траси не доїдемо.
– А-а-а… Голодний, – розсміялася Тайка, зіскочила з моторолера.
– Не те, щоб украй… На будь-що не кинуся. – Гоцик осідлав моторолер, відчував на плечах міцні Тайчині руки. – Але з тобою б…
– Мрій, Сьомко!
– А що там мріяти… От повернуся і женюся на тобі.
– А! Таки пам’ятаєш!
– Чекати будеш? – сказав раптом, аж сам здивувався: і яка сила за язик смикнула?!
– Та я старою стану, поки у тебе лабуда з голови вилетить! – Тайка буцнула кулачком по Гоциковому плечі. – Рушаймо, бо мамка, певно, примерзла вже до табуретки на трасі, поки я тут з тобою…
Моторолер підскакував на ямах розбитого шляху, Гоцик посміхався якогось біса, наче від того, що у морозному листопадовому дні спині тепло від тіла норовливої Тайки – припала, обійняла міцно, аби з драндулета не звалитися – серцю теж тепло…
На трасі біля повороту на Нехаївку – ще той гармидер. Баби на стільчиках порозсідалися, на землі газетки порозстеляли, на них усе впереміш – від пластикових пляшок з молоком та кисляком, сиру та сметанки до картопельки, бурячків, моркви. Поряд тітки з каструлями та термосами.
– Домашня печеня! Варенички! Пиріжки з лівером! Чай-кава…
Неподалік стоянка далекобійників. Зупиняють автівки, сунуть по печеню-варенички.
– Пиріжки свіжі?
– Та побий мене Бог! Зранку ліпила…
Гоцик зупинив моторолер на перехресті – з одного боку баби торгівлю ведуть, з іншого далекобійники у голі кущі сцять. Роззирнувся. Пику скривив – приїхав?
– Куди поспішаєш, Сьомко? – спитала Тайка. – До Києва?
– Та ні… – усе нишпорив поглядом.
Знітився. Дістав з-за пазухи три сотні зелених.
– Чуєш, Тайко. Батькові моєму гроші передаси? – видушив. Тайка мотнула білявими пасмами.
– Ого! Багатий…
Сховала гроші у кишеню. Гоцик зітхнув, ніби світ – біда, посунув до далекобійників. Зупинився кроки за два.
– Тайко! Чуєш? А тобі чого привезти?
– Звідки?
– Та… звідкись.
– Щось їхнє…
– Чиє «їхнє»?
– Ну звідти… де будеш, – розреготалася Тайка.
Гоцик знизав плечима – геть дурна! – пішов до стоянки, де великі вантажні автівки скупчилися, як гусінь на щедрому листі. Одні – закриті, біля інших водії збилися в зграю, палять, сміються, варенички наминають. А край траси білий «шміц» двигуном гуркоче. Їде?
Гоцик заспішив до автівки. Стуконув у дверцята кабіни.
– Чого тобі? – визирнув неголений чоловік років сорока.
– Куди прямуєш, командире? – спитав Гоцик.
– На Луцьк.
– Підкинеш?
Водій примружив очі, зиркнув на Гоцика прискіпливо.
– Грошей не маю, – уточнив той.
Неголений усміхнувся скептично, мовляв, тільки й мріяв я, що про твої гроші.
– Залазь… – наказав.
«Шміц» важко посунув на захід. Гоцик дивився на сірий, як безнадійна буденність, шлях, все силкувався віднайти в душі хоч краплю захвату, що він мав би охопити мандрівника на початку подорожі у невідоме і невизначене. Та всередині хлюпало тільки понуре важке роздратування.
– Справи у Луцьку? – почув голос водія.
– Я Гоцик, – бовкнув.
– Мирослав, – відказав той. Зиркнув на компаньйона зацікавлено. – Я тебе підібрав, бо ти щирий. Збрехав би, що маєш гроші, – не взяв би. Справи у Луцьку? – перепитав.
– Дівчина, – збрехав Гоцик.
Мирослав закивав – ох, ті баби…
– Я свою аж з Польщі привіз, – усміхнувся. – Ціле діло. Неподалік Хелма село є… Жмудзь зветься. Отам вона і жила, поки одного разу не застрягла під Хелмом на своєму драндулеті. Їду, дивлюся… Стоїть «трабант» старезний… Думав, може пшеки якусь виставку ретроавтомобілів замутили… А навколо тарантайки дівчина крутиться – капот підняла, ключем по двигуну стукає… Цирк! Ну, я і зупинився на свою голову…
Замовк, дістав з кишеньки сонцезахисного козирка фотку, простягнув Гоцикові.
– Ванда моя. Десять років разом.
– «Мерс» кльовий, – ляпнув Гоцик, бо на світлині пишногруда гордовита жіночка років тридцяти з осиною талією і густим темним волоссям, заплетеним у косу, стояла поряд із хетчбеком А150.
– У моєї жінки все найкраще, – похвалився Мирось. Розсміявся. – А татусь її… Пан Кошторівський… І досі на «трабанті» розсікає. Як тільки та пластмаска рухається?…
– Певно, хазяйська людина той пан Кошторівський, – сказав Гоцик. Його батько теж будь-яку стару залізяку міг до ладу довести, не тільки зі свиньми носився. Колись зі старого емальованого чайника електричний змайстрував, а зі шматка корпусу зламаної бетономішалки крутий отвір для каміну злампічив – кумекав старий.
Шлях і балачки перемішувалися-вилися, наче замовкни – й дорога скінчиться. Гоцик старанно платив спілкуванням за халяву, все вдивлявся у сірий простір: і куди?…
– До Луцька вже по ночі дістанемося, – сказав неголений Мирослав. – Сімсот кілометрів – не сто.
Та на газ давив – у Луцьку Ванда і синочок маленький. Дев’ять літ билися, ніяк дитинка не народжувалася. А позаминулої осені Бог почув, завагітніла Ванда. Минулого літа Костя народила. На честь пана Кошторівського назвали. Тесть так розчулився, аж пообіцяв «трабант» для онучка зберегти.
– То й кидав би кермо крутити, командире, – мовив Гоцик. – Біля своїх воно… краще…
– А де ще стільки зароблю? – відповів водій. – Я на самій тільки контрабанді цигарок… – замовк, зиркнув на Гоцика напружено. – Я тобі нічого не казав.
– Та не психуй, командире. Я – могила. Та й навряд ще перетнемося, – раптом повеселішав, завівся. – Кльово!
– Що тобі кльово?
– Та все. Чуєш, Мирославе! А мені тачки – пофіг. Я коней люблю. Не таких, знаєш, кляч… Що вози на селі тягають. Породистих. Одного разу андалусійця справжнього бачив. Ото кінь…
Розпалився – усе водієві про круп, корпус, шиї та гриви. І тільки коли присмерк перетворив трасу на чорну непрозору масу, крізь яку продиралися, миготіли фарами десь під ногами зустрічні легковики, замовк, хижо глянув на небритого, обережно запитав:
– А ви оце… як через кордон… Так ніде й не зупиняєтеся?
– Є кілька стоянок біля Луцька. На одній зупинимося. Хоч умиюся та поголюся, бо Ванда вб’є.
– Кльово! – збуджено усміхнувся Гоцик. Знітився. – Я хотів сказати… Сувора вона у тебе.
Близько опівночі «шміц» загальмував біля освітленого майданчика, завбільшки з футбольне поле, що її вправна рука розчистила посеред лісу при трасі. На майданчику, як коні у стайні, виструнчилися десятки зо два фур. Праворуч від них світила неоном на фасаді двоповерхова споруда дешевенького готельчика зі зручностями – «Синьоока Волинь». А поряд із нею густим теплим запахом з димаря обіцяла невередливим традиційні смаколики ресторація з намальованим усміхненим вареником на білій пофарбованій стіні.
Мирослав побіг у душ при готелі. П’ять хвилин, казав, і далі летимо. Гоцик проводив водія поглядом, роззирнувся – нікого поруч – накинув рюкзак на плечі, обійшов автівку, ніби іншого діла йому нема, як навколо вештатися. Знову роззирнувся і пірнув у чорний ліс.
– Вибач, командире, – буркнув. Стояв за вологою деревиною, спостерігав за освітленим майданчиком «Синьоокої Волині».
Мирослав, як той гвіздок, з’явився біля автівки рівно за п’ять хвилин. Роззирнувся розгублено. І замість того, аби знизати плечима роздратовано чи виматюкатися і гайнути далі, як міркував собі Гоцик, подався до ресторації, потім забіг у готель, вибіг на поріг разом з адміністратором. Пояснював тому щось збуджено, і Гоцик навіть пожалкував, що так підло втік. Та з іншого боку – не ламати ж власні плани через говіркого волинянина.
– Здоровезний такий… Як ведмідь, – чув характеристику, якою нагороджував його Мирось.
– З іншим кимсь поїхав, – байдуже позіхнув адміністратор, попхався до готелю.
Мирослав глянув на годинник, закурив…
– Та їдь уже до своєї Ванди, – ворожо прошепотів Гоцик.
Водій провів долонею по чистому поголеному підборіддю, виматюкався, викинув цигарку і вскочив у кабіну.
– Ну, й одразу б так, – процідив Гоцик йому вслід.
За хвилину вже йшов уздовж дерев’яного парканчика, що він огороджував майданчик, роздивлявся автівки. Темні, німі… Стояли мертвими горами, поки водії відсипалися і від’їдалися перед завтрашнім днем.
– Йолоп, – шепотів роздратовано. – Нічого не вийде… Вони, певно, і їздять зграями…
Кинув оком на крайню темну кабіну старенької «вольво», зупинився насторожено. Вдивився. Всередині сидів літній дядько у линялому червоному светрі, жував бутерброд з салом, запивав його чимось зі звичайної металевої кружки. Раптом метушливо нахилив голову, завошкався на сидінні, замахав руками, вкинув до рота крихти, що вони, певно, вивалилися з дірявого рота. «А ти жадібний», – подумав Гоцик. І тільки тепер зрозумів: так чітко бачить старого у кабіні, бо той поставив «вольво» під ліхтарем.
Дядько доїв бутер. Витер губи паперовою серветкою, та не зіжмакав, не викинув. Важко вивалився з кабіни, побрьохав під сосну з серветкою в руці.
– Доброї ночі… – Гоцик став перед дядьком, коли той уже й ширіньку розстебнув.
– І тобі… – дядько не злякався. Насупився насторожено, кинув швидкий погляд у бік сяючої «Синьоокої Волині», кашлянув – мовляв, горлатиму, всі почують.
– Ви часом не до Польщі їдете? – спитав Гоцик.
– Передачі не беру, – буркнув дядько. Пішов за сосну, штани скинув, присів…
Гоцик скривився – твою наліво! Дочекався, поки дядько спорожнить кишки.
– А мене візьмете?
Дядько не відповів. Визирнув з-за сосни, пішов до Гоцика – руки на ширіньці. Мружив очі, роздивлявся: що за такий? Став за метр від хлопця – й самого тепер роздивляйся, хоч досхочу. Та не поважний вік, витертий светр і жирні від сала губи на зморшкуватому припухлому обличчі тут грали першу скрипку. Метушливі, вологі, наче виплакані, безбарвні хитрі дядькові очі сіпали Гоцика без слів: що маєш?!
– Гроші… маю, – сказав.
– Багато?
– А скільки треба?
Дядько ще більше примружився – лукаві жадібні очі потонули у зморшках повік.
– Ніскільки не треба, – відрізав.
Та Гоцик розчув слабину.
– Та ховаєте ж… Посеред вантажів. Перевозите через кордон.
– Е-е-е… Багато ти знаєш. А раптом ти злочинець який. Від правосуддя драпаєш.
– А вам не один фіг? Як упіймають, скажу, що сам сховався. Що ви не знали…
– Усі ви так кажете, а нам потім… – дядько відірвав від ширіньки попухлі важкі долоні з покрученими пальцями. Пішов до «вольво».
– Зазвичай скільки берете? – сказав Гоцик дядькові у спину.
– А ти не знаєш? – дядько обернувся, з неприхованим азартом глянув на хлопця.
– А звідки? Я оце вперше… Ситуація вимагає.
– І… скільки маєш? – хижо запитав старий.
– Хіба то розмова? Ви свою ціну назвіть. Як мені не підійде, піду до інших. Побалакаю…
Дядько кинув недобрий погляд у бік фур, заспішив до Гоцика. Підійшов упритул, прошепотів тихо:
– П’ятнадцять тисяч. Євро.
– Добре, – так скоро і так радісно відповів Гоцик, що у дядька очі на лоба полізли: точно хлоп цін не знає!
– Давай! – смикнувся.
– Ні, – сказав Гоцик. – Як перевезете, тоді й віддам.
– Покажи!
– Що?
– Гроші!
– При мені грошей немає, – відповів зухвало. – Чи я дурний?! Щоб і до кордону не доїхав?! Е ні, шановний. Гроші чекають на мене у хаті пана Костя Кошторівського. У селі Жмудзь, що біля Хелма. Доставите мене туди, отримаєте все до копійки. То недалеко від кордону.
Дядько завмер – сто сумнівів у шмаття.
– Жмудзь… Є таке.
Зітхнув.
– Інших шукай… – пішов геть.
Гоцик обігнав дядька, швидко закрокував до готелю, і коли до «Синьоокої Волині» лишалося кроків сто, не більше, почув позаду:
– Стій! Добре… Візьму…
«А то! – холодно констатував Гоцик. – П’ятнадцять тисяч євро. Я б сам такого лошару не проґавив!»
– Ще дві тисячі євро додаси, – дядькові губи тремтіли від радості. – Прикордонникам свої віддам. Щоб фуру не трусили.
– Добре, – легковажно погодився Гоцик.
Ущент набита житомирським трикотажем фура, здавалося, не мог ла вмістити не те що велетня Гоцика, але й малу шавку. Та дядько вправно висмикнув пару тюків з футболками, спочатку сам пірнув у чорну діру, пошарудів там хвилин кілька, обережно вислизнув, зіскочив на землю, наказав хлопцеві:
– Лізь! І тихо сиди…
– Сидіти довго? – спитав Гоцик наче на суді перед винесенням вироку.
– Як упіймають, то довго, – дядько дивився у корінь.
До Ягодинського пункту перетину кордону – сто сорок кілометрів шляху.
– За дві години доїдемо, – пообіцяв старий. – А як на кордоні – один Бог знає.
Гоцик скрутився у куті фури, у мізерному – метр кубічний – просторі, з усіх боків обкладений тюками з футболками, як хворий компресами. Чув, як фура здригнулася і зрушила. Натиснув світлове табло на годиннику: третя ночі. Пригода починалася тільки тут і зараз, бо віднині не мала зворотного шляху.
– Ну, і похєр, – прошепотів хоробро.
Муляли не задуха, совість і занімілі за хвилину ноги. Трусився у холодній фурі, усе мордувався: як у Польщі дядька скараскатися? Хоч на вигляд старий-трухлявий, дунь – розсиплеться, та непростий-битий… Щось знає, якщо взяв. Ця конура у глибині фури не перший рік приймає контрабандних людей і товари. І до «кидалова» дядько, певно, як піонер – завжди готовий. У Польщі важкі залізні двері фури, певно, розчахнуться і замість дядька Гоцика зустріне пара-трійка безкомпромісних глухих вовкодавів? Чи «вольво» спрямує до села Жмудзь, де пан Кошторівський вирячить очі й белькотітиме: «Холєра ясна! Цо за єври?!» І на сцену знову логічно вишкрябаються пара-трійка вовкодавів…
Під ранок фура сіпнулася і зупинилася. Посунула потроху – стоп, газ. Знову стоп. Кордон?
Гоцик зіщулився, затамував подих. «Придурок! – вилаявся. – Яка Польща? Мені б ще дошкрябатися до тої Польщі!»
Навколо фури – голоси, шурхіт. Грюкнув замок на дверях, крізь шпарину – день.
– Знову футболки, Тимофійовичу? Твій шеф уже всю Польщу у свої футболки вдяг.
– Мені однаково, що везти, – почув Гоцик голос старого Тимофійовича.
– Перепочив би. Мотаєшся, як молодий.
– Перепочину. Хвала Господу, до посту повернуся. Постуватиму вдома, у Бердичеві.
Грюк! Темно. Пронесло? Фура простояла ще дві години, Гоцик не рухався увесь цей час. Ледь дихав, прислухався: та коли ж?
Як «вольво» зрушила – повеселішав, засовав плечима – геть заніміли. І тільки коли хвилин за десять фура знову різко загальмувала, двері розчахнулися, разом зі світлом до темного кутка долинули звуки чужої мови, допетрав – ще крізь польський кордон треба прослизнути. «Давай, Тимофійовичу! Постарайся! А то не бачити тобі єврів!» – навіював, ніби й справді гроші мав.
Поляки не затримали. За кілька хвилин фура уже розсікала Євросоюз.
Гоцик трусився у куті, усміхався, як дурний: вийшло! Та проста думка – у цьому куті вбивати зручно! – змусила висмикнути тюк з футболками, кинути під ноги, пробратися всередину вантажу, перекидати тюки у порожній кут, аж поки біля дверей не вивільнився кубометр простору. Закляк у ньому, хитався, хапався руками за тюки та стіни фури. «Дремену! – думав. – Двері відчиняться, виплигну, дам дядькові в зуби і бігом…»