– І монети. І золотий брусок! Ти багатший!
– А у тебе дім буде, – відповів Гоцик. Помовчав мить, додав: – Й Ізідора.
Ілія напружився, заходився скарби упаковувати. Поклав до шкатулки два камінці, мить подумав, додав ще кілька. Задумався, непевно склав стовпчиком золоті монети, теж вкинув до шкатулки.
– Жирно жити зібрався, – іронічно усміхнувся Гоцик.
– Тебе забув спитати, – смикнув плечиком Ілія.
Заходилися яму копати. А землі – нема. Одне каміння, їй-богу.
Ледь не до ранку марудилися, повтомлювалися до нестями, та вирили таки. Ілія обережно поклав на дно згорток зі своїми скарбами, зверху Гоцик свій вкинув. Закидали яму камінням, вирівняли землю під тополею. Гоцик притяг великий плаский камінь, що від вежі відвалився, поклав його на схованку.
– Ну, от і все. Як не було.
Ілія розсміявся тихо.
– Тепер… можу правду сказати.
– Яку? – запитав Гоцик із підозрою.
– Скарби… Я не знав, що вони є. Книжку прочитав. І сон наснився. Ото і все. Сам не вірив. Боявся тобі признатися… А воно, бач, як…
– Харе заливати! – Гоцик не повірив. Вдивлявся у сіро-рожеві небеса над синім морем. – Скоро світанок. Йти треба.
– Як? – перелякався Ілія. – Прямо зараз? Та ні! Зачекай. Я сніданок приготую, поїси перед дорогою. Й Ізідора… Ізідора вранці поговорити з тобою хотіла.
– Ну, Ізідора не тільки цього хотіла, – відповів Гоцик. Обернувся до дороги. – Піду.
– Ти не можеш так вчинити! Попрощайся із нею. Це непорядно. Ти…
Гоцик хижо гиркнув, ухопив Ілію за грудки.
– От ти питав, Іліє… Чи казала мені Ізідора, що любить. Не казала. Але і я не казав! Що люблю…
Із синього моря виринало сонце. Ілія стояв на верхівці високої вежі, вдивлявся у чорну цятку, що рухалася долиною. «Прощавай, брате», – подумав. Роззирнувся: замок, прекрасна Ізідора, закопані скарби. І проти всього того – він один.
– Матір Божа! Як же мені страшно!
Мама Марічка, мама Алмейда
Вісім місяців тому в рідній Нехаївці Гоцик кинув татові: «Куди? По борщ!» Й отепер, коли за спиною зник дивний дім з високою вежею біля моря, під ноги стелився горбатий шлях, а сонце шпарило у маківку, як найнялося, подумав: без варіантів. До мами. Забере її з наймів, подарунків накупить, автівку якусь… «Мерседес»! Ну, бо їм усім «мерседес» – як кінець світу! Без альтернативи. То й хай буде. З понтом селом проїхатися до подвір’я, де тато зневірився. Блін! Татові порося купить! От, щоб Гоцикові здохнути. Мале чорне азійське. Насмішка над татовими льохами. Може, усміхнеться?…
Думки про батьків розворушили серце. Йолоп, бля… Жодного разу матінці не зателефонував. І татові. Ну, з татом потім поговорить. А от мама…
Зупинився, віднайшов у рюкзаку мобільний, що він не тільки пилюкою вкрився, але й подряпався, і крихти у корпус понабивалися. Хотів було маму набрати, а останній номер в адресній книзі – мобільний ватажка хітанос Пауло.
– Блін, андалусійці!
Набрав рома. Тикав-тикав, ніяк не міг знайти зрозумілі іспанському цигану слова.
– Коні! Гроші… Ви де?
Табір Пауло рухався до печер Сакромонте, де хітанос жили споконвіку й донині. Чужих до своїх осель не впускали, хоча й вигод не випускали. Декілька печер перетворили на туристичний маршрут. Щовечора до Сакромонте спішили автобуси з цікавими, де після ситної трапези хітанос танцювали для них фламенко.
– Де те Сакромонте?
– Гранада! – відповів Пауло.
Гоцик усміхнувся: фарт… Від середземноморського іспанського узбережжя до португальського містечка Сініш, де працювала мама, маршрут пролягав через Гранаду і Севілью.
Табір Пауло фінішував не в печерах Сакромонте, що він був одним із трьох пагорбів, на яких у горах Сьєрра-Невада розкинулася Гранада. Гоцик довго кружляв вузькими вуличками міста, перш ніж дістався печер. Пауло? Хітанос гордо, зовсім як Ізідора, вигинали брови, лаялися красиво й емоційно: хай краще і не повертається! І коли Гоцик уже втратив надію відшукати бороданя, ляпнув спересердя – начхати йому на Пауло, він андалусійців розшукує, роми заґелґотіли всім кагалом: а-а-а… коней любиш?! Так тобі до Пауло Гомеса! А ми тут тобі – про Пауло Вегаса. А Гомеса за містом шукай! Його фамілія зазвичай біля ферми Уерта-де-Сан-Вінсенте зупиняється. Не знаєш Уерта-де-Сан-Вінсенте? Ганьба! Там Лорка писав.
Гоцик чув про Лорку. І оскільки запам’ятати прізвище славетного іспанця було набагато простіше, ніж Уерта-де-щось-там, то й питав людей: мені туди, де Лорка… Місцевий люд указав на містечко Фуенте-Вакерос. Гоцик пропиляв 17 кілометрів, що відділяли його від Гранади, і тільки під апельсиновими деревами біля фонтану на невеличкій охайній площі дізнався: тут Габрієль Гарсіа народився, а писати любив, дійсно, на фермі Уерта-де-Сан-Вінсенте. Тільки це не тут…
Табір Пауло Гомеса розшукав наступного дня по обіді.
Автівки з причепами і трейлерами окупували кам’янистий майданчик біля стрімкого гірського потічка. Гоцик помітив ромів здалеку, зі стежини посеред гір. Причаївся за каменем, вишукував очима коней. Помітив – тупцювали біля білого трейлера ватажка. Усміхнувся приголомшено: невже все це насправді? У нього будуть справжні андалусійці?…
У дупу припікало. Усівся під каменем. Задумався.
– З майном до ромів не поткнуся.
Відшукав примітне місце на горі – край вузької стежини посеред густих кущів. Вирив сокиркою невеличку ямку, поклав у неї рюкзак, прикидав камінням. У кишені лишився один великий смарагд. І сокира в руці.
З тим і пішов до ромів. Тільки біля самого табору схаменувся: нащо людей лякати? Сховав сокирку в камінні біля потічка – якщо біда, одним стрибком дістане.
Бородань Пауло одразу впізнав чужинця. Потер пальцями один об один: грошики, грошики!
– Давай уже… До трейлера свого веди, – похмуро відказав Гоцик. – Там поговоримо.
– Хвилину почекай!
Бородань лишив Гоцика біля вогнища, зник у трейлері – трейлер захитався, всередині здійнявся такий ґвалт – вуха різало. Верещала жінка, підгавкували діти, бородань покривав усіх басом.
Гоцик усміхнувся скептично, пішов до коней під наглядом десятків очей хітанос.
– Привіт, красені… Ну! Чого насторожилися? Тихо! Тихо… А хто гриви спутав? Біс?
Коні насторожено відводили голови від Гоцикових рук, косували на незнайомця. Гоцик обійшов андалусійців, став збоку, роздивлявся захоплено.
І раптом… Посеред веселого вітру, гомону ромів і шуму потічка розчув тихе відчайдушне скигління. Хитнув башкою. «Пес виє», – подумав, та щось особливе, знайоме до інстинктивних природних реакцій чулося у тому скиглінні.
Напружився, обережно повернув голову на звук – під колесами старого бусика лежала худа виснажена жінка з мотузкою на шиї. Другий кінець мотузки – міцно прив’язаний до фаркопа. Дивилася на Гоцика божевільними від відчаю очима, тихо скиглила. Гоцик остовпів: зі стуленими вустами жінка виводила «Несе Галя воду…»
Язик застряг у горлі. Волосся дибки.
– Українка? – прошепотів самими вустами.
Жінка закивала: умивалася сльозами, благально тягнула до Гоцика руки – врятуй…
Від білого трейлера до Гоцика вже йшов Пауло Гомес. «Ходімо», – покликав за собою одним жестом.
До сеї миті Гоцик був певен: із будь-якої халепи неушкодженим вискочить. Багатомісячні мандри викували у мізках: ніяких перешкод! Та нині… ялозив долонями по шкіряному кріслу в трейлері лукавого рома Пауло, похмуро косував на золоту цяцьку в його вусі, чув, як ватажок шарудить паперами, намагаючись переконати, що з ними покупець будь-який кордон перетне без проблем, і розумів: гайки!
Ні! Сил не поменшало. Та не на силу покладався Гоцик під час усіляких життєвих випробувань. Що та сила, коли всередині залізним кілком стирчав міцний стрижень упевненості і свавілля, тільки він і скеровував: зміцнював, падати духом не давав. Щелепи стиснув – і в бій! Які, нахєр, соплі?!
Та відчайдушне жіноче волання під колесами циганського бусика вимкнуло волю. Висмикнуло серце, кинуло долу – й не відшукати. Дихалку забило, упевненість втекла. Питання наївні-дитячі: та що ж це, блін, робиться?! І у голові… у голові паморочиться. Хоч помирай, така туга. І сльози… Сльози лізуть до очей.
– Ей! Аміго! – бородань відклав папірці, зиркнув на чужинця. – Заснув?
– Ні…
Гоцик смикнувся, повернувся в реальність. Спробував зосередитися, зрозуміти, що вчиняти, та процесор згорів – плавив мізки шаленим відчаєм, у голові вили вітри: «Несе Галя воду, коромисло гнеться… А за ней Іванко… Так! Іванко… За нею… Має прийти!»
– Ти гроші приніс? Гроші! – почув голос Пауло.
– Я… – видушив. – Приніс більше… Але й хочу… більшого.
Ром примружив очі, вдивився у незнайомця. Невже помилився? Ох, він багато люду бачив… Із першого погляду міг визначати: суперник, союзник чи просто жертва. Оцей дужий хлопець, що ледь складав докупи найпростіші іспанські слова… Попервах рому здалося: чужинцю й слова зайві. Зиркне – й усе зрозуміло. Чого хоче – знає. Добуде і не відступить. З такими – обережно. Такі – не прощають. Та нині перед ним сиділа розгублена знічена жертва. Пауло подався до хлопця.
– Кажи, – усміхнувся привітно. Знав, як приспати увагу жертви.
Гоцик дістав з кишені великий смарагд, поклав на стіл.
– Тут не п’ятдесят тисяч. Сто! Хочу за нього коней. І жінку…
– Жінку?!
Пауло відповів на автоматі, бо за мить уже забув про чужинця, коней, увесь білий світ – роздивлявся безцінний камінь, тремтів од збудження. Спробував на зуб, дістав лупу, схилився – цокав язиком, бурмотів щось незрозуміле.
– Камінь справжній… – Гоцика тіпало – нічого вдіяти не міг. Тільки й того, що сльозам волю не давав.
Бородань завмер. Раптом крикнув щось агресивно і голосно. Гоцик напружився, зиркнув у вікно трейлера – до нього вже бігли чоловіки-хітанос.
– Звичайне скло! – Пауло тицьнув у Гоцика пальцем. – Ти збирався за коней заплатити звичайним склом?!
…Був би це вчорашній Гоцик! За метр від крісла, у кухонній зоні на стільниці лежав немалий ніж, що ним і кабана завалити можна. А ром Пауло хоч і хитрий, та старий. Гоцик би одним ударом поклав його на підлогу! Забрав би камінь і з тим ножем пробився б на волю. Та у мізках не плани – «несе Галя воду…» Підвівся недбало, хитнувся. Та, слава Богу, у дупу припекло. Відштовхнув Пауло, рвонув до вікна на протилежному боці трейлера, відчинив, ледь продерся назовні – упав в траву, підскочив і дременув через потічок у гори.
У трейлері бородань Пауло збуджено роздивлявся смарагд.
– Е! Тихо! Тихо, хітанос! – мовив захеканим родичам, коли ті примчали доповісти, що не наздогнали втікача. – Він не повернеться. Такі, як він, – сміття.
Гоцик зупинився тої ж миті, як усвідомив: переслідувачі відступили і здалися. Причаївся біля розпеченої сонцем скелі, визирнув, ковзнув поглядом по потічку вверх за течією. Далеко відбіг: автомобільний табір ледь виднівся.
Видихнув спустошено, упав спиною на гостре каміння. Дивився у небеса, горло забилося відчаєм, сльози – десь поряд. Тремтіли, та не лилися. Несподіване безпорадне приголомшення відступало, звільняло місце холодній лютій ненависті.
Скреготнув зубами. Сів рвучко. Ляснув себе долонею по щоці. Крутнув башкою. Процесор врубився, запрацював. «Рюкзак відрити, поки сонце не сіло, – видавав холодні беземоційні накази. – Ночі діждатися. Сокирку прихопити… Тільки б із місця не зрушили, падли…»
Та перш, ніж іти на помсту, умився у потічку, перебрався на той берег, де маячив циганський табір, роздягся догола, розклав одяг на камінні – хай висохне. Вдивлявся у білі засніжені верхівки гір Сьєрра-Невада… Кривився: як тут у вас усе різко континентально! Вдень від спеки порятунку нема, вночі холодрига кістки виламує. Добре, що завбачливий Ілія вкинув до рюкзака теплу бавовняну спортивну кофту. Як до Гранади потрапив, допетрав: і від шалика б не відмовився.
Та за пусте недовго думав. Віднайшов місце, з якого проглядався і табір, і дороги посеред гір, і недалека Гранада. Заздалегідь прагнув означити шляхи відступу. «Тачку треба», – зрозумів нездійсненне: сонце уже котилося на захід. Схаменувся, рвонув рюкзак викопувати.
Спостережний пункт довелося облаштувати досить далеко у хащах над скелею – нависала над галявиною і потічком та закривала шлях, що він вів до табору. Ніч уже пробиралася льодяними пальцями під Гоциків одяг, а хітанос ніяк не вкладалися – посеред табору горіло високе багаття, одні цигани сиділи навколо нього, інші скупчилися біля білого трейлера. Ось із трейлера вийшов Пауло, коротким наказом розігнав одноплемінників по фургонах, причепах. Біля вогнища залишилися тільки кілька чоловіків.
Гоцик напружено вдивлявся в обшарпаний бусик, під колесами якого вдень лежала виснажена жінка, та темрява густішала і скоро у чорній ночі буяло тільки червоне полум’я вогнища, у його відблисках – чорні тіні. Халепа.
Гоцик стиснув щелепи: ну, що? Ближче підійти? По-звірячому безшумно спустився ближче до табору. Закляк у кущах. Матюкнувся подумки: тепер і не знайде те каміння біля потічка, де сокирку покинув.
– І хрін з нею… – прошепотів.
Дістав з рюкзака ніж. Завмер. Хай галасливі хітанос повкладаються врешті. Та у ромів на ту ніч намітилися інші плани. З вікон фанерних фургонів завзяті жінки гукали чоловіків, двійко дівчат у довгих пишних спідницях по черзі курили смердючу самокрутку, мале циганча вискочило з трейлера, подерлося у кущі, прямо на Гоцика. Зупинилося за метр, обісцяло кущ, побігло назад.
– Ху… – видихнув.
Все вдивлявся в обшарпаний бусик: тільки б жінку нікуди не поділи.
Від дороги – гуркіт. Чоловіки біля вогнища попідскакували. У руках одного Гоцик помітив пістолет, другий миттєво засунув ніж під штани у черевик. З білого трейлера вийшов Пауло. Гукнув щось коротко і різко. У фургонах і трейлерах повмирали жінки і діти – ані шурхоту. Чоловіки поважно порозсідалися біля вогнища, сам Пауло усміхнувся криво, став посеред галявини, вдивлявся у темряву, звідки сунула до табору важка автівка.
Гоцик і собі скосив очі у бік шляху. До табору вже спускалася звичайна вантажівка з критим фургоном, у яких зазвичай перевозять продукти. За нею сунув, кліпав фарами компактний поза-шляховик. Порівнявся із Гоциком, зупинився. Розвернувся мордякою у гірський шлях і завмер.
«Кепські справи», – подумав. Із позашляховика вийшли троє чоловіків, спокійно перевірили зброю, сховали, пішки посунули услід за вантажівкою, що вже заїжджала на галявину.
– Буде забава, – прошепотів Гоцик холодно. – Вчасно…
Напружився, подався вперед: поки роми із гостями стрілятимуться, непомітно підкрадеться до обшарпаного буса. Тільки би жінку знайти…
Зробив кілька непевних кроків, і щелепа відвалилася. Навколо вантажівки, що уже стояла біля вогнища, крутилися кілька величезних кошлатих псів. Захлиналися, рвалися до незнайомців.
– Не було ж вас… – прошепотів.
Два рази табором швендяв – і шавки малої не бачив. Певно, вдень пси ховалися від спеки, без потреби вислужуватися не спішили. А вночі варту несли.
– Щоб ви повиздихали! – психонув.
– Цитьте! – почув голос Пауло.
Пси замовкли, розсілися навколо вантажівки, не зводили очей з кремезного чоловіка, що лишився тут. Інші троє, що приїхали на позашляховику, разом із Пауло посунули до білого трейлера.
Гоцик роззирнувся, присів навпочіпки – отак і рухався до обшарпаного буса, про одне просив: хай пси втратять природну пильність. Кремезний чоловік біля вантажівки допомагав. Не стовбичив віхою, проходжувався уздовж вантажівки, дратував псів безмежно. Гиркали, крутили головами, слідкували за кожним кроком чужинця.
Гоцик дістався бусика, зазирнув під колеса – на землі, прив’язана до фаркопа, тремтіла виснажена жінка, дивилася на нього божевільними виплаканими очима.
Гоцик відчув: ще мить – вибухне. Розігне коліна, випрямить спину, перехопить ніж зручніше, піде на ромів – ніхто не зупинить. Лють у скроні.
Стиснув щелепи. Приклав палець до вуст: тихо… Дістав ніж, перерізав мотузку, ухопив жінку за зап’ястки, та відчув у долонях тільки кістки, вкриті шкірою. Твою наліво, падли! Поволік жінку з-під буса: тихо, тихо…
Жінка ледь рухалася. Гоцик визирнув з-за бусика: пси насторожилися, та біля білого трейлера розгорялася більш цікава забава. Пауло і троє гостей уже вийшли, стояли біля вогнища, вдивлялися у темряву. Гоцик і собі озирнувся – хітанос вели до вогнища сірих красенів андалусійців. Пауло оживився, зацокав язиком, показував чоловікам папірці – точнісінько такі, як перед тим демонстрував Гоцикові. Кремезний уже відчиняв дверцята вантажівки.