– Котра година? – бурмотить безпорадно.
Руки тремтять. Спирається ними на підлогу, підводиться. Ноги… теж тремтять. Не слухаються, та Ілія суне до дверей, тихо відчиняє, визирає у коридор – нікого! І хто би мав бути?
Підкрадається до Ізідориної кімнати – двері легковажно прочинені. На широкому ліжку під напівпрозорим балдахіном сидить прекрасна гола Ізідора. Закинула голову догори – тільки й видно гостре підборіддя, тонку білу шийку. Стогне безсоромно голосно. Біля ліжка стоїть голий Гоцик. Веде важкою долонею по Ізідориних грудях. Раптом напружується, рвучко притискає її до себе. Ізідора обвиває міцне тіло руками, ногами. Ілії пливе перед очима, та він притуляється до дверей, не зводить очей. Відчуває, як прямо у штани вивільняється власне сім’я, спустошено мацає – так і є. І все не може відірвати погляду від двох збуджених жаданням тіл.
Схаменувся, побіг до своєї кімнати тільки тоді, коли Гоцик відкинувся на ліжку, поклав руку на голий живіт Ізідори і сказав:
– Дійсно, хочеться спати.
– Спи… – розсміялася Ізідора.
– Тут? – Гоцик підвівся, іронічно скривив пику. – Ні…
Ізідора погордливо примружила очі. «Попросить – залишусь», – подумав Гоцик.
– Добраніч! – підвелася на ліжку, ухопила лляне покривало, війнула ним, розправила, вляглася, укрилася з головою. Нема Ізідори.
Гоцик похитав головою: ох, дівко!
– Солодких снів, Ізідоро…
Ізідора не відповіла.
Гоцик вийшов, обережно причинив двері, зазирнув до сусідньої кімнати: лицем до стіни Ілія сумирно лежав на одному з одномісних дитячих ліжок.
– Ей! Чувак… – тихо гукнув Гоцик.
Ілія міцніше заплющив очі, стиснув щелепи.
– Іліє…
Ілія завмер: ні, тільки не зараз… Про що?! Ділитиметься враженнями? Сука!
– Блін, усе на світі проспиш, – буркнув Гоцик, вийшов геть.
Упав на коров’ячу шкуру біля холодного нетопленого каміна, вивчав темні балки на білій стелі, усміхався, як дурний.
– Ізідоро… Ну, чого ти від мене хочеш? Га?
Ізідора хотіла прокинутися до світанку, злетіти на вежу, розсміятися сонцю у морі, та солодкі сни цілували у вічі: спи, люба… У відчинене вікно зазирали солоні вітри, кружляли попід стелею, втрачали силу, опускалися до ліжка легким віялом: спи…
Ізідора прокинулася від яскравого сонячного промінчика: торкнувся щоки, повік. Розплющила очі, усміхнулася.
– Іліє…
З півгодини Ілія стояв біля ліжка, ворухнутися не міг. Стискав у руці скромний букетик незнайомих маленьких жовто-лимонних квіточок. Не спав усю ніч. Крутився, мордувався, перед світанком пішов будинком. Потупцював біля сплячої Ізідори, подумки буцнув ногою Гоцика – похропував на коров’ячій шкурі біля каміна. Вийшов надвір. Тут все, як у мріях. Товстелезні кам’яні стіни замку, крутий берег, внизу море. До людей суходолом – кілометри три. Обійшов будинок. Біля задньої глухої стіни його у вранішньому сонці помітив яскраву червону пляму. То розкривалися назустріч дню тендітні маки.
Ілія зірвав першу ж квітку. Ізідора! То Ізідора. Прекрасний гарячий дурман!
Мак почав в’янути за мить після того, як лишився коренів. «То Ізідора, – похмуро усміхнувся Ілія. – Або по-її, або – смерть… Чому вона не знає компромісів?»
Поряд із маками, як компроміс, – скромні жовтенько-лимонні квіточки. Нарвав повну жменю лише тому, що знав: маки до Ізідори не донесе.
– Квіти… тобі, – простягнув букетик.
Ізідора розсміялася, підхопилася на ліжку. Лляне покривало злетіло – прекрасна нага Ізідора зіскочила на підлогу, обійняла напруженого Ілію, поцілувала у вуста.
– Я люблю тебе, Іліє! – зазирнула у глибокі очі. – Ти мій… Ілія жмакав жовті квіточки у долоні, слів нема – німий. Ізідора вихопила букетик, заспішила до вікна.
– Прекрасний ранок! Все ідеально. Ще би… ковток води!
– Я… принесу, – сказав Ілія.
Прекрасний ранок! Ілія летів сходами до кухні. Віднайшов великий глечик – ще вчора Ізідора сама набрала чистої води із потічка, що він підмивав кам’яний мур вежі. Налив воду у грубу фаянсову кружку з жовтими квіточками, та ті жовті квіти були таким неоковирним компромісом для цього ідеального ранку. Чортихнувся. Дістав з полиці високу прозору склянку. Налив по вінця. Обережно поніс на другий поверх. Та перш, ніж торкнутися дверної ручки, почув з Ізідориної кімнати її збуджений тихий стогін.
Застиг. У руці затремтіла склянка.
– Ні, Ізідоро, не зараз, – почув напружений голос Гоцика. – Купатися… Чуєш? Біжімо до моря.
– Ні!
– Так, люба, так!
З кімнати почулося шарудіння, звуки тихої, напруженої боротьби. Ілія пополотнів. Безпорадно роззирнувся: що робити? Та перш, ніж перший-ліпший план означився у розпалених мізках, двері із грюкотом розчахнулися, у коридор вискочив голий Гоцик. Тримав на руках войовничу Ізідору.
– Іліє? – констатував із прикрістю. – Доброго ранку! А ми купатися… Гайда з нами.
В руці тремтіла склянка. Вода непокоїлася, проливалася на підлогу сльозами. Ілія стояв біля вікна в Ізідориній кімнаті, дивився на море. Там, вдалині, виднілися дві чорні цятки – то Гоцик і Ізідора пливли геть від берега, наче їх прихисток отам, за небокраєм. Та ось зупинилися посеред хвиль, обійнялися, злилися в єдину цятку…
Ілія відійшов від вікна, спустошено зиркнув на порожнє Ізідорине ліжко. Відставив склянку, приліг на біле: вдихнути запах дівочого тіла, щоб аж запаморочилося. Та здалося – Гоциком тхне. Впав з ліжка, поплазував до дверей. «Вони божевільні, – бідкався тоскно. – Божевільні і хворі. І я теж… Я теж із ними збожеволію. Я уже…» Завмер, завив тихо маленькою беззахисною скривдженою тваринкою.
Схаменувся, як почув веселий тупіт, – Ізідора і Гоцик мчали сходами наверх. Підхопився, прослизнув до своєї кімнати, заметушився – туди-сюди – кинувся до дверей, зачинив зсередини на важкий засув.
Вчасно. Гоцик за мить грюкав у двері.
– Ей! Іліє!
«Не вибачайся! Не зачіпай мене і не дивися винувато у вічі!» – Ілія забився на ліжко, зацьковано дивився на ті двері, ніби хвилина – і Гоцик одним ударом виб’є їх, стане на порозі – знічений до безпам’ятства, бо ж соромно перед братом.
Та Гоцик гукнув:
– Де сніданок, Іліє?!
Ілія завмер, ненависть залила очі. Підвівся.
– Сам снідай! – закричав у замкнені двері. – У мене… болить голова!
…До просторої кухні на першому поверсі замку, який вважав своїм, спустився під вечір. Уздрів нагих Гоцика й Ізідору – без сорому сиділи за столом одне проти одного, клювали виноград з широкої таці – безтурботні дурні птахи.
– Ви би… хоч совість мали, – буркнув Ілія.
Зашарудів каструлями – шукав харчу. Та того дня в Ізідори не знайшлося часу на кулінарію. Ілія відшукав тільки кусень хліба, трохи хамону і стиглі помідори. Присів край столу, жував напружено.
– Виноград їж, – почув голос Гоцика.
Зиркнув на брата. Та той дивився не на Ілію. На Ізідору.
– Треба вдягнутися, – сказав їй.
Так – кивнула. Підвелася. Гоцик перехилився через стіл, торкнувся вустами Ізідориної шиї.
– Чи не треба? – запитав.
Так – кивнула.
Гоцик підхопив Ізідору на руки, поніс до сходів.
– Іліє! Завари кави, – гукнув на ходу. – Ми – за мить…
Того вечора Гоцик і Ізідора вже не вийшли з Ізідориної кімнати.
Божевілля тривало з тиждень. Дні й ночі перемішалися в Гоциковій голові. Прокидався не зі сходом – від збуджених гарячих пальців Ізідори. Торкалися Гоцикової спини, вели до сідниць. Розплющував очі – хочу! Наштовхувався вустами на пружні груди, забував звичні ігри, виснажливі прелюдії і оте – примружити очі, схилити голову вбік. Дурня! Припадав до тремтячого дівочого тіла, а воно – лава. Ні спокою, ні перепочинку – буяло, не бажало охолоджуватися.
Снідали надвечір тим, що знаходили у домі. Добре, хоч Ілія з дня на день навідувався до селища, скуповував харч. Під зоряним небом справляли свій день – розтікалися морем, лежали на хвилях, набиралися сил, аби на березі не розімкнути обіймів.
Та за тиждень Гоцик засумував. Наче прокинувся і жахнувся: ні хріна собі!
Уперше за всі ті дні пішов з Ілією по продукти. Сунув кам’янистою стежиною до селища, кривився із прикрістю, дивився під ноги.
– Іліє… – гукнув. – Ти… як?
Ілія напружився.
– Вона… казала, що любить… тебе?
– Ні, – відповів Гоцик. Признався. – Коли було розмовляти?…
– А мені казала!
Гоцик зиркнув на Ілію, мов на хворого.
– Що з халабудою робитимемо? – запитав.
– Тобто?! – Ілія аж зупинився посеред стежини. – Ти ж хотів подарувати дім Ізідорі…
– А ти не хочеш?
– Я? Я можу, але… – Ілія геть нічого не розумів. – Але як ти дивитимешся їй у вічі, коли я…
– А я не дивитимусь їй у вічі, – холодно відказав Гоцик.
Ілія забув дихати. Кліпав повіками безпорадно.
– Чому?
– До Португалії піду. По борщ… – усміхнувся зажурено. – Ти ж бачиш… Геть готувати не навчена. Мене вже нудить від винограду і тих клятих фініків. І взагалі… Тоскно. Море те з дня на день. Хата та… Не хата – бордель.
– Чому?
– Так і здається: штовхонеш будь-які двері, а за ними – гола дівка! А дверей же отут…
– То ти вже… переситився.
– Та ні. То я прокинувся…
Ілія зітхнув, опустив голову. Чому так? Грошей мають – по пельку! А радість втекла. От і Гоцик на місці не всидить.
– Грошей лишу, – почув голос брата. – Купиш їй оцей дім. Прослідкуєш, аби усе без лажі. Документи там оформити, таке інше. Зможеш поки біля Ізідори лишитися?
– Так, – відповів. Відчув, як розчавлені мрії оживають, сильнішають. Захвилювалося кохання, затремтіла пересторога – прикривала собою золото.
– А скарби свої… За собою у рюкзаку потягнеш? – запитав.
– Скарби? Не знаю, – Гоцик задумався, розгублено зиркнув на Ілію. – А де мій рюкзак? Не бачив?
– Матір Божа! Та ти геть здурів! Давай повернемося. Відшукаємо негайно. Там… шкатулка мами моєї.
Гоцик ухопив Ілію за комір: ану, тпру-у-у…
– Та не кіпішуй. Шкатулку… віддам. Не переймайся. А щодо скарбів…
– Закопати треба! – видав Ілія найпотаємніше.
– Ми їх тільки відрили. Ще й профінькати не встигли.
– І що?! – ніяк не міг второпати Ілія. – Купимо Ізідорі дім. Лишимо собі… на повсякдення. А решту прибережемо. Закопаємо так, щоб тільки ми знали, – розмірковував, наче скарби спільні, наче і витрачати тільки удвох.
– І де?
– А, приміром, під тополею, що одна-однісінька біля вежі на березі. Як і всохне чи буря її понівечить, так місце знайдемо. Примітне місце.
– Подумаю…
Гоцик роззирнувся.
– Тобі тут подобається? – запитав Ілію.
– Я мріяв про це місце.
– Стайні немає. Сонце кляте. Сіль зі шкіри не сходить. Нудно… Хоч свиней заводь.
– Не розумію! Тут же… воля.
– Тут без нас – воля, – сказав Гоцик, закрокував дорогою.
– То що зі скарбами? Закопаємо?
– Чого це тебе так пече? – запитав Гоцик із підозрою.
– Бо тоді… ти обов’язково повернешся, – не збрехав Ілія.
– Не факт, – зітхнув Гоцик.
Того дня Ілія оголосив себе головним на кухні, бо Ізідора примхливо перебрала продукти – перець-баклажани-помідори? Набридло! М’ясо-рис-креветки-мідії? Паелья? Ні, не хочу! Покидала все на столі, ухопила пару в’ялених фініків, потягла Гоцика на вежу.
Ілія спостерігав, як незадоволений брат слухняно суне за гордою іспанкою, зловтішався: дотрахався, йолоп?! Навряд утечеш!
Зібрав розкидані продукти, відклав курку. Згадав перепілок-хлопчиків і вирішив зварити суп. Такий, як мама готувала.
Гоцик з Ізідорою повернулися надвечір – насторожені, злі. На той час наваристий курячий бульйон, до якого Ілія вкинув цибульки, моркви, картоплі, зелені і трохи рису, уже прохолов. І хоч Ілія разів двадцять міг поїсти, – терпів, ковтав слину. Сьогодні особливо не хотілося обідати на самоті.
– Є гаряча їжа? – Гоцик втягнув носом запахи. – М-м-м… Наливай мені величезну мисяку твого супу!
Ізідора мовчки всілася за стіл. Підперла щоку ручкою, дивилася крізь Гоцика, Ілію.
– Ізідоро… їстимеш? – Ілія тупцював у самих шортах і кумедному фартуху на голих грудях.
Ізідора глянула на нього задьористо.
– Ти красивий! – вигукнула так здивовано, наче вперше побачила.
Ілія почервонів до скронь. Гоцик усміхнувся уїдливо.
– Суп? – тільки й зміг запропонувати Ілія.
Їли суп. Потім смажену курку, бо економний Ілія на бульйон пустив курячий кістяк. Відокремив крильця, ніжки, гомілки, грудинку – кинув їх на пательню з овочами, травами. Смачно вийшло.
Пили вино. Ізідора розбавляла його водою, Гоцик італійської грапи у вино доливав, тільки Ілія пив чисте. Усе зиркав на Ізідору і Гоцика: та скільки ж мовчатимете?… Бачив же: щось сталося. Щось муляє обох, брови суплять, очі відводять.
– Іліє! – раптом сказав Гоцик. – Ізідора здивувала мене нині. Не хоче звідси їхати нікуди. І не хоче, аби я… ми їй цей дім дарували.
Ілія завмер, скосив очі на Ізідору. Гордо підняла підборіддя, дивилася на Гоцика обурено.
– Мужчина кохану у свій дім веде, – вигукнула голосно. – А дарують їх… шльондрам!
Гоцик усміхнувся уїдливо.
– Ну… То, може, у вас так… А у наших краях…
Ілія кашлянув.
– Я куплю цей дім. Він мій, – закліпав повіками, проковтнув відчай, поклав долоню на Ізідорину ручку. – Залишайся у ньому господинею, Ізідоро… Ти ж… любиш мене? І я…
Ізідора відсахнулася, обернулася до Гоцика, глянула на нього із викликом.
– Не йди! – наказала.
– Мушу.
– Не йди! – підвелася, тупнула ніжкою.
Гоцик знизав плечима.
– Та чого ти переймаєшся, Ізідоро?! Почекаєш мене тут… Тобі ж тут подобається? Сонце у морі, інша лабуда. Ілія поряд. Не страшно самій. А я, певно, швидко повернуся… Скільки там до тієї Португалії – пил для льотчика.
Ізідора ухопила велику фаянсову миску, з якої Гоцик суп сьорбав, як дасть нею об стіну – уламки фаянсу по всій підлозі.
Побігла до сходів – по розбитому посуду навпростець. Легко злетіла сходами на другий поверх, завмерла на мить, озирнулася. Розсміялася раптом.
– Завтра поговоримо! – пообіцяла Гоцикові й щезла у коридорі другого поверху.
Гоцик зітхнув.
– Капєц… – сказав роздратовано.
Ілія збирав рештки фаянсової миски, косував на брата.
– Може, ще вина? – запропонував обережно.
– Ні, – відповів Гоцик. – Пішли майно закопувати.
Чорної ночі під ясними зірками на високому березі під тополею двійко мандрівників скарби ховали. Спершу припхалися місце вивчити, потовклися.
– Ну, хай тут. Не однаково? – мовив Гоцик.
Повернулися до будинку: чим яму копати? Гоцик згадав про сокирку синьйора Бонвіссуто. Ілія віднайшов мотику. Ото й усе приладдя. Подумали, прихопили великий кухарський ніж, ліхтарик.
Присіли під тополею. Зажурилися.
– Тільки ти повертайся, – попросив Ілія.
– Маякну обов’язково, – пообіцяв Гоцик. – Десь та перетнемося.
– Тут!
– Ну, тут…
Гоцик розклав на рушнику свою здобич: Сантьягові скарби, золоту цеглинку, чорну лаковану шкатулку.
– Добре… Шкатулка твоя, – підсунув Ілії, задумався. – Скільки ж із собою взяти?
– А на будинок лишити? – ляпнув Ілія.
– Ти ж заприсягся собі його купити!
– Так… – Ілія почервонів – посеред ночі помітити можна.
Гоцик пхикнув скептично, знову уп’явся поглядом у скарби.
– Золото візьму, – сказав. Перебрав дорогоцінне каміння. – Один невеличкий камінчик, щоб продати і гроші мати. І оці три великих смарагди.
– Навіщо?
– Тебе забув спитати!
Гоцик загорнув камінці у рушник, поклав згорток у целофановий пакет.
– Давай! – сказав Ілії. – Скорше із своїм майном визначайся.
Ілія відклав шкатулку – з собою залишить, зважив на долоні пару камінців.
– На дім вистачить. Я… Дізнавався уже. Кожен тисяч по сто євро затягне.
Гоцик насупився, поліз до пакета, розгорнув, почав камінці рахувати.
– Тридцять дев’ять, – визначив. Здивувався. – У мене майже чотири мільйони?