– Що з тобою? – Кидається до мене, наче я от-от раптом зникну. Хапає в обійми, тулить, цілує, гладить просто в дверях. – Тебе хтось побив? – ніжно. – Хтось тебе образив? – холодно, діловито.
– Ні, коханий… – Я тулюся до нього, бо таким чуйним і дбайливим бачу вперше.
Усе повинно прояснитися, я не сумніваюся, бо не може Павло ні з того, ні з сього отак узяти й бути ніжним, схопити мене в обійми і, наче порцелянову ляльку, тримати-оберігати, не з’їхав же він із глузду. Поки все проясниться, буду відчайдушно насолоджуватися теплом, яке струменить від цього чоловіка, і купатися в омріяному відчутті сили і затишку, якого так бракує і заради якого можна стерпіти багато чого. Хоч оте незрозуміле «ого»…
Павло здогадується першим.
– Ти на себе в дзеркало дивилась?
– Ні. Я одразу побігла відчиняти тобі двері. До речі, у тебе ж є свої ключі… – Раптовий здогад послаблює обійми і відсуває омріяну стіну. – Загубив?
– Ні. Не загубив… Не хотів будити.
– А-а-а…
А що інше я мала сказати? Про «загубив» я придумала в останню мить, коли обвинувачення, що він просто прагне дистанціюватися, мало не зірвалися мені з уст… Але ні, не сьогодні.
Тим часом він обернув мене до великого – на повен зріст – люстрá. Я оторопіла. Ліва частина мого обличчя, від скроні до вилиці, була вкрита суцільним синцем традиційного темно-фіолетового кольору (слава архітекторам-женоненависникам та чиновникам, які ненавидять усіх загалом).
Мені стало прикро. Ото й усе. Ті обійми, та ніжність – це нормальна реакція на синець, звичайнісіньке бажання захистити слабшого. Воно постійно домінує в чоловіків, робить їх у власних очах сильними, мужніми, героями, і розумні жінки вміло ним користаються.
Хутко, поки героїзм із мого мужчини не вивітрився, розповідаю про своє «поклоніння» королеві. Сподіваюся продовжити собі таким чином ті ніжність і турботливість, про які марила-снила. Спрацювало. Навіть не всміхнувся. Перейнявся. Вжився в роль героя.
А мене від тієї легкості, з якою добилася бажаного, ледве не знудило. Чи це залишкове явище від удару?
– Може…
– Ніяких може – їдемо! – я, тоном, який не підлягає апеляції.
– Тоді потрібно в когось запитати, що робити… – Невпевнено.
– О п’ятій ранку?
Бачу, він про щось подумав, але не наважується сказати.
– Кохана, зробиш кави?
– Еге ж. Нам пора виходити? О котрій виліт?
– О сьомій.
Поки я роззиралася та запарювала каву, Павло кудись щез.
– Троксивазинова мазь. Запиши.
– Про що ти?
– Мазь від синців. За день-два перейде, якщо вчасно застосувати. Ти ж не хочеш на пляжі привертати до себе зайву увагу?
– А просто увагу можна?
Павлові подобалося, коли чоловіки озиралися за мною, коли, іноді незважаючи на його присутність, обдаровували знаками уваги. Та й мене це тішило, ніде правди діти. Але якби мене хто запитав, то я б зізналася, що проміняю, не роздумуючи, погляди всіх чоловіків світу на увагу того одного-єдиного, що поруч. Але не в той час, поки сепарація, поки триває з’ясування стосунків із дружиною й зі своїм еґо.
Яким чином я опинилася поруч із Павлом, досі не могла второпати. Усі чи майже всі мої однокласники давно вже одружені або заміжні, а я так і не можу знайти свого. Зустрічалася то з одним, то з другим… А коли нарешті вирішила – він, то виявилося, що в нього двоє дітей і дружина.
Як я про це не знала? Сліпа була. Таких речей неможливо не бачити, не розуміти, не відчувати. Тільки не для жінки. Я саме закінчувала інститут, а Остап був директором із виробництва на одній фірмі, що спеціалізувалася на виготовленні металопластикових вікон. Мав солідну машину, винаймав гарне трикімнатне помешкання неподалік від центру і щиро всміхався.
Я закохалася. Це були найбезтурботніші дні мого життя, наповнені романтичними вечерями, поїздками на природу, подарунками. Не те, щоб дорогими, але доволі часто. Він добре розумівся лише на вікнах. Двокамерних, трикамерних, п’ятикамерних. Їжа, музика, кіно, театр були для нього недоступними. Він слухав групу «Тік» і щиро дивувався, як можна її не любити. «„Вчителько, мікрорайону нашого жителька…” Скільки ніжності, скільки ностальгії в цих словах!» – часто повторював він.
Чому я залишалася з ним? Мені виповнилося двадцять шість, жоден чоловік добровільно не прагнув поєднати зі мною життя. Ні, мені нічого не бракувало. Висока, добре збудована, з невеликими (другий розмір), зате пружними цицьками, з тугими сосками, які самі готові скочити до рота. Я не мамина доця, не пуританка. Правда, про секс більше знаю з книжок, але все ж таки теоретично підкована і готова до всього, аби лиш вийти заміж.
Думаю, якби ця нав’язлива ідея не діймала мене, як страшний сон, а перед тим не переслідувала мою матір, а ще перед тим і бабцю, і прабабцю, то, можливо, я б не наробила стільки дурниць у своєму житті. Нема хлопа, то й що? Не нині, то завтра обов’язково з’явиться. А так доводиться хапати те, що під руками, а це означає, що він або нікому не потрібний, або вже побував у вжитку. Як у «секонд хенді»: якісне трапляється вкрай рідко, гору того непотребу треба перелопатити, аби знайти більш-менш пристойну річ. Та й це ще не перемога: потрібно прийти додому, замочити, випрати, висушити, випрасувати, де треба – петельку зловити чи ґудзик пришити, аж тоді диви – сидить річ, як влита.
Але скільки ж праці, скільки часу… А де в нормальної дівчини, якій мати сказала, що вийти заміж – понад усе, є час по чоловіках вештатися, приглядатися, примірятися, прицінюватися?… Нема. Підібрала, що під руками було, аби хтось інший не вхопив, бо декотрі примудряються чоловіка просто тобі з рук вирвати і гайда до каси, перепрошую – до вівтаря…
А тут іще дідусь, який зібрався помирати, покликав якось мене до себе і висловив усе, що за життя накипіло.
– Ти, дитинцю, на хлопів вважай. То такі створіння, що з ними треба очі завжди відкритими мати. Одним словом, всі вони… наволочі… – Вмовк.
Не хотілося цих міркувань тоді, у моєму віці, слухати. Навіть якщо це правда. Навіть якщо згодом ці слова згадуватиму і каятимуся. А тим паче перед тим, як я заміж зібралася. Ось коли вийду, стану як усі, отоді й зможу на такі теми пащекувати, ще й сама молодших залюбки повчатиму… Та в ту мить вирішила дідусеві за турботу подякувати і якомога непомітніше щезнути. У нього інсульт, прикутий до ліжка, не ходить.
– Ось на мене, старого, поглянь. Ти ж знаєш, що я хлоп був ого-го!
Він намагався стиснути правицю в кулак і потрясти нею в повітрі, щоб проілюструвати, яким він був козарлюгою. Рука кволо впала на простирадло і немічно лежала вздовж колись богатирського тіла. Настрій йому зіпсувався, і без усякої бравади й повчання закінчив він свою промову:
– Я сам таким був. Знаєш, дитинцю, скількох жінок я перепсував? Не одна голову через мене втратила і життя занапастила… А тепер що? Лежу спаралізований, і єдина твоя бабця з-під мене судно виносить, миє, порається, не гордує. А я їй скільки болю завдав… Слів таких нема, аби тую кривду описати…
Стою, дивлюся на цього чужого мені чоловіка (коли зчужів – не зауважила) і ловлю себе на тому, що жодної емоції в мене не викликає ні знечулене старече тіло, ні зізнання його, ні спогади. А от остання репліка, яка наздогнала мене біля дверей, таки зачепила. Зачепила і повисла на шиї мертвою хваткою, як в утопленика.
– І ще… Ти… ото… – не міг ніяк почати. – Ти заміж обов’язково вийди. А згодом роби, що захочеш: покинь, розлучися… Знаєш, як у народі кажуть: «Lepiej pani rozwódka, niz pani kurva».
Мій Остап, із яким ми вибирали ділянку (куплену, до речі, на моє ім’я), їздили до архітектора, що проектував нам двоповерховий будиночок із терасою для гостей, вибирали штори, дитячу колиску, – раптом зник. Отак. Ні сіло ні впало – пропав. Телефон не відповідає, на роботі кажуть – не знають, що з ним, начебто лікарняний узяв, помешкання зачинене. Випарувався.
Тиждень я себе заспокоювала, переконувала, що все ще виправиться, і заручини, які минулого місяця відсвяткували, переростуть у велелюдне, масштабне щастя для всієї родини – моє весілля. Може, до батьків поїхав, може, не доведи Господи, хтось заслаб несподівано, може, хто з друзів потребував його допомоги… Поїхав, не встиг подзвонити, телефон розрядився, не до того було… Марно. З кожним прийдешнім днем розуміла, що все марно. Сподіватися марно, чекати марно, надіятися нема на що. І не помилилася. Рівно через півроку, коли основний біль ущух, коли потроху почала приходити до тями, випадково зустріла Остапового друга, з яким не раз їздили за місто.
– Привіт, – щиро зрадів він, але одразу похопився.
– Привіт, як життя?
Петро перший, кого зустріла з дня, коли пропав Остап. Мов окропом обдало. Усе, що зрослося, загоїлося, раптом заятрило, занило від нового болю. Не думала, що знову доведеться пережити той розпач, той синій відчай і подих безкінечної прірви, який манив-заманював своїм холодом і неосяжною глибиною.
– Та все начебто гаразд… – І заглядає на мене так, одним боком, як сорока в кістку. – А в тебе? Добре виглядаєш. Зачіску змінила?
– Ні, пофарбувала у світліший тон. Ти зауважив?
От не думала, що це комусь може впасти у вічі, особливо чоловікові. «Приємно», – з якимось жалем подумала я, і раптом спогади про спільні веселощі лягли мені на плечі, як опускаються різнобарвні кульки на якомусь святі. Тільки в тих кульках не повітря, а всі мої сподівання, надії, розбите кохання. Може, якби я хоч знала, де він, що з ним, то легше б це пережила…
Петро наче підслухав мої думки.
– А знаєш що? А давай вип’ємо кави! – начебто щиро.
Я розгублено обвела поглядом довкола. Ми стояли посеред супермаркету, в одному кутку якого готували каву. Чому ні? Наче й магазин, а наче й кав’ярня – жодних зобов’язань, жодних правил.
– Охоче, тим паче, що сьогодні я ще кави не пила… – Це була щира правда.
– Ну ти даєш! Це потрібно виправити. – Він тішився, бо розмова зав’язувалася сама собою. – Тобі яку?
– А будь-яку, – всміхнулася я.
Просто так. Без будь-якої причини. Петро не метушився, приніс каву, дві цукерки і, зручно вмостившись, приготувався уважно мене слухати.
– Ти начебто почала розповідати, що хочеш змінити роботу? – Знову глянув на мене, схиливши набік голову. Так мимоволі виказують щирий інтерес до співбесідника.
– Ні. Я такого не казала, але… подумаю над тим. Ти краще скажи, що з Остапом?
Я боялася, що він зараз зірветься на рівні і, глянувши на годинник, втече, пославшись на важливу зустріч. Якнайменше – закине ногу на ногу і перехрестить руки на грудях, замкнувшись таким чином від мене. Але ні. Виявляється, погано я знаю чоловіків.
– Знаєш, я чекав, що ти мене про це спитаєш. Так-так, не роби таких круглих очей. Не так добре ти виглядаєш, як я тобі казав і як хотілося б.
– Хіба так можна? – Ледве вичавила із себе криву посмішку.
Геть не хотілося, аби бачив, як мені зле.
– Можна, можна, коли людина тобі не байдужа. – Зашарівся.
– А я тобі не байдужа? – байдуже.
– Не те щоб ти як жінка, ні. Ти не в моєму смаку. Але як людина ти мені подобаєшся і подобалася давно, – витримуючи паузи після кожного твердження.
– Справді? Хоч хтось валить мені всю правду, – іронізую я.
– Зачекай, не іронізуй. Буде ще тобі правда. Вся правда.
Якісь незрозумілі нотки обурення в його голосі. Петро, завжди такий спокійний і виважений, Петро, на якого завжди можна покластися, як невтомно повторював Остап, раптом обурюється…
Навіть якби я й хотіла щось спитати, хай би від того запитання залежало моє життя, я б не змогла вичавити із себе ні звуку. Слова застрягли мені в горлі. Я боялася почути щось таке, від чого не змогла б оговтатися.
Петро сам продовжив:
– Мені дуже дивно, що він тобі цього не сказав… Спочатку, коли ви тільки познайомилися – нехай. Мовчав, бо не знав, чи будуть ваші стосунки мати продовження. Але ніяк не второпаю, чому мовчав, коли купував ділянку під будинок, коли замовляв проект, коли… заручини.
Мені здавалося, що я перетворилася на заціпенілий соляний стовп. Здавалося, достатньо одного невластивого слова – і я розсиплюся, перетворюся на рівну гірку кришталево-білого порошку. Я забула дихати, розуміла: зараз почую те, через що моє серце розбите.
– Ти не знала, що в нього дружина і двоє маленьких дітей?
– Де? – Здається, він таки почув.
– На селі, вдома.
Далі я не знала, що запитувати і що ще мало для мене значення. Чи гарна його дружина? Чи має вищу освіту? Чи дуже малі діти? Хто? Хлопчики, дівчатка чи хлопчик і дівчинка? Любив її? Вона його?
– Ти знав?
– Усі знали.
Отакої. То як же це виходить? Я бавлюся в наречену, складаю плани на майбутнє, проектую будиночок своєї мрії, а навколо всі знають, що він одружений, і продовжують мовчати. То що ж це таке має бути?
– Як так? Чому ніхто не сказав? Чому ти не сказав?
– Чоловіча солідарність.
Матінко рідна, що ж це таке – та чоловіча солідарність?! Я знала, хто такі чоловіки, принаймні, досі я думала, що знаю. Знала, що таке солідарність, але це словосполучення після щойно почутого не знаходило місця в моїй голові.
– Ти впевнений, що саме це і є чоловічою солідарністю?
– Ні.
Здивовано дивлюся на нього і розумію, що Петро хвилюється чи не більше від мене. У нього ледь помітно тремтить голос, дрібно трусяться руки, коли невидющими очима роззирається навколо в пошуках знаку, що забороняє курити. Витягує з початої пачки цигарку, яку так і не підносить до рота, хоч знаку не видно. Крутить її в тонких штивних пальцях, ламає і, з тамованою злістю скришивши у стиснутому кулаку, висипає в чорну скляну попільничку.
– Через те сам і зачепив тебе. Я не вперше зустрічаю тебе в місті, але досі не насмілювався підійти. Не міг, і все. Не подумай, я з того не мучусь, мене не мучать жахіття, і твої особисті справи мене не обходять, але якось це не по-людськи було. З тобою.
– Навіщо тоді розповів?
– Вирішив, що ти повинна про це знати.
– І що тепер?
– Не знаю. Принаймні тепер ти маєш вибір.
– Спасибі.
– Та нема за що. Справді нема за що. Потрібно було тобі одразу розповісти, але, видно, так мало статись… – Він стояв уже вдягнутий і чекав, поки я застібну свою торбинку.
– Мабуть. Як він?
– Хто?
– Остап?
– Ти що, цілковита дурепа, чи це і є та любов, про яку в книжках пишуть?
– Мабуть, перше.
– Гаразд. Твій Остап…
Слово «твій» боляче різонуло слух, але я втрималася, бо вирішила почути все до кінця. Люди іноді вміють бути найстрашнішими мучителями для себе самих.
– Твій Остап кілька років тому приїхав до Львова з якогось села Волинської області. У нього не було нічого, крім обручки на пальці і шаленого бажання зробити кар’єру. Спочатку в нього наче й непогано виходило, але справи посувалися не так швидко, як він хотів. А тут ще й ти з’явилася. Як сніг на голову. Молода, амбітна, львівська. От він і втратив голову. Ще коли з тобою не познайомився, щотижня їздив до дружини та дітей, казав, дочекатися не може, поки купить квартиру у Львові, щоб забрати їх до себе.
– Чому ж не забирав у ту, що винаймав? – не витримую, бо не бачу жодної логіки.
– Казав, що в чужу не хоче. Казав, що його дружина повинна бути господинею на власній кухні.
– Добре казав, – думаючи про залитий фундамент на ділянці, зауважила я.
Петро здивовано озирнувся, ми якраз ішли вулицею до його машини. Я погодилася, щоб він мене підвіз, тим більше, що руки обривала важка торба із закупами.
– Мабуть, – знизавши плечима, погодився він. – А далі все сталося ніби само собою. Він почав усе глибше і глибше залазити в якісь фінансові операції з конкуруючою фірмою. Ти потребувала уваги, дружина і діти чекали грошей на життя, перший пай в новобудову, фундамент у передмісті… Усе це разом вимагало від простого хлопця в чужому місті надзусиль. Остап зламався. Щось не врахував, десь помилився – і все: кінець кар’єрі, кінець амбіціям, кінець стосункам із тобою.