– Ти хочеш сказати, що він і не збирався зі мною одружуватись?
– Я нічого не хочу сказати, бо не знаю. Це ти в нього колись спитаєш.
– Не спитаю.
– Як хочеш… – Він нарешті всміхнувся. – Я добре пам’ятаю, це твій будинок.
– Так, мій.
Я вже майже зачинила дверцята його авто, аж раптом запитання само зірвалося мені з уст:
– Як мислиш, що я маю робити з ділянкою і залитим фундаментом?
– Ділянка записана на тебе?
– Умгу.
– Тоді залиш собі. Як компенсацію. – Він іще раз усміхнувся і підморгнув мені.
Мені хотілося ревіти, але було нестерпно залишатися на самоті. До Ірки не поїду, бо в неї двоє дітей, яких по черзі потрібно годувати і вкладати спати, годувати і вкладати спати, і так по колу – голова обертом іде. До Ростика, мого давнього друга зі студентських років, іти не хочеться, та його може й не бути вдома. Ноги самі понесли до Мілі Семенівни з другого поверху.
Їй близько вісімдесяти, і вона, скільки себе пам’ятаю, жила сама. Я й не знаю, чи було колись інакше.
– А, це ти? Заходь, заходь. – Поправляє дешеві, з прозорої пластмаси окуляри. – Я якраз намагаюсь горіхів до пляцка налущити. От і допоможеш.
Я ледве стримую сльози. Шморгаю носом, навпомацки, бо у вузькому коридорі темно, шукаю паперову серветку.
– Він того не вартий.
Я перестаю шморгати і застигаю, мов укопана.
– Жоден чоловік не вартий сліз. Повір мені, старій.
Хочеться, ой як хочеться їй повірити, але не вдається.
– Ви впевнені? – з надією перепитую я.
– Впевнена, аякже. Твій не ліпший. Правда ж, не ліпший? – до мене.
– Ні, – погоджуюся я. – У нього дружина і двійко малих дітей, – випалюю на одному подиху, бо якщо затнусь, то не зумію продовжити. Соромно.
– Отакої. Мушу сісти.
Старенька поволеньки обережно вмощується на табуретці біля кухонного столу, на якому місила тісто і вкладала його до бритванки. Механічним рухом тильним боком долоні відсуває від себе залишки борошна, так само механічно струшує, потираючи руки одна об одну. Такі звичні і заспокійливі жести. Цих кілька хвилин цілковитої тиші повертають її до тями.
– Двійко дітей, кажеш, – раптом якось дуже тихо, наче про себе, повторює за мною: – Двійко дітей… – вмовкає.
– Горіхи сюди складати? – киваю на порожню мисочку.
Жінка стріпнула головою, що була запнута хустиною, наче хотіла відігнати від себе якийсь спомин. Але за мить уже погодилася сама із собою.
– Хай. Нікому не розповідала, а тобі розповім. Іноді історії все життя мовчать – чекають свого слухача. Мабуть, ця історія твоя, раз я її так несподівано згадала. Мій брат одружився з дуже красивою жінкою. Усі, хто його знав, казали, що вона не для нього, що йому її не втримати, але він був упертим і закоханим. Робив для неї все, що міг. Дбав про неї, любив понад усе. Вона ж дозволяла себе любити. Багато жінок заздрили їй: мала чоловіка, котрий сам, власноручно підніс її на п’єдестал і вклонявся.
Усе було начебто нічого, поки не померла наша мати. Степан мав особливий із матір’ю зв’язок. Ніяк не вмів змиритися з тим, що вона відійшла в інший, кращий світ. За клопотами з похованням не міг як слід попрощатися з померлою, не міг усвідомити, що її більше нема поруч, що ми вже не зберемося всією сім’єю навколо її гостинного і завжди багатого на наїдки столу. Не міг, як усі, прийти до неї на могилу.
Одного дня зустрів свою колишню співробітницю. Слово за слово, розповів їй про свою втрату. А що в жінки недавно помер батько, то вона добре розуміла засмученого чоловіка.
– Степане, мусиш до неї піти. Мусиш, – казала.
– Я намагаюсь, але в мене не виходить. Ноги не несуть, – виправдовувався він.
– Степане, ти повинен. Ти мусиш її відпустити. Померлих потрібно відпускати. Їй там краще, повір… – Взяла його за руку.
Отак за руку, як малого хлопчиська, завела на цвинтар, підвела до могили. Стояла осторонь доти, доки плакав, доки прощався з матір’ю, доки звів до неба чистий вдячний погляд втомленого чоловіка.
Саме тоді, коли стояв біля могили матері, раптом прийшла до нього думка: «Чому не дружина, чому не та, яку звів на п’єдестал, яку обожнював, пестив, любив? Чому вона, якій поклав до ніг своє кохання, не привела до матері і не допомогла попрощатися з нею?» Знав, що не має права звинувачувати, просити, вимагати, але ця думка більше не полишала його.
Довго не міг наважитися на цей крок. Немолоді обоє, довге життя позаду. І хто його знає, що там попереду. Та все-таки зумів. З дружиною розлучився, залишив їй помешкання і пішов жити до тієї, що в скрутну мить була поруч.
Навколо всі дивувалися. Як таке могло статися? Така сильна, всеосяжна любов, такий вірний, надійний чоловік – і покинув. Та ще й до кого пішов? Не до молодої, а до так само в літах, як він. Без особливої краси, зваб, статків…
За кілька років помер батько колишньої дружини, і несподівано для всіх на похорон приїхала нікому не відома жінка, майже вдвічі старша від Галини – так звали нашу першу невістку. Представилася її сестрою. По батькові. Усім мову відняло. Як таке може бути?
Ось тоді ця жінка скрупульозно, рік за роком описала своє життя. Говорила про війну, про злидні, біду, розпач, про струджену і посоловілу від натуги матір, яка своїх чотирьох діток намагалася спершу прогодувати, далі звести на ноги, дати хоч якусь освіту. Розповіла й про батька, що подався до міста на заробітки, але якого так більше й не бачили. Не вернувся. І гроші слати перестав. Кілька років тому жінка про нього довідалася, бо хтось із села його упізнав, але не наважувалася приїхати. Оце зібралася та якраз на похорон потрапила.
Мій брат учепився в колишню тещу: «Як ви так могли вчинити? Як?» Та спочатку пручалася, відкараскувалася, казала, що нічого про ту жінку та чотирьох дітей не знала. Згодом не витримала Степанового натиску і виплюнула йому просто в обличчя: «Дитя я його під серцем носила, в тяжі була, розумієш чи ні?»
Чи зрозумів тоді Степан, чи ні, але полишив жінку сам на сам із важкими думками. Не раз я по тому думала, чи не через те такий хороший чоловік від Галі пішов, що мати її колись із одруженим зійшлася, – закінчила розповідь Міля Семенівна і втерла непрохану сльозу.
Я намагалася не думати про Остапа. Але іноді таки згадувала його, коли остаточно заплутувалася у здогадах, що тримає мене поруч із Павлом. Як я міркувала, на що розраховувала? Мабуть, на те, що Павла я все-таки знаю і сюрпризів більше не буде.
– Ходи сюди, люба. – Павло розлігся на великому двоспальному ліжку, за яке доплатив на рецепції п’ять доларів. Понад усе любив комфорт і вигоди.
Я не мала ні найменшого бажання тулитися, тим паче кохатися з ним. З моменту, як він продиктував мені назву мазі від синців, минуло не більше п’яти годин. Він телефонував дружині. Бо кому міг подзвонити о такій порі, не маючи жодних душевних мук? Тільки їй. Вона лікарка і до того ж розумна жінка, якщо він знає, що може телефонувати о будь-якій порі дня і ночі.
– Ходи, я так скучив за тобою… – награно, аби розвеселити мене. – Ходи, торкнись, сама відчуєш, яка велика у мене скука.
Так, усе покинула й побігла. Чому чоловіки все вирішують за жінок? Вважають, що коли в нас немає однозначного показника наявності бажання, то ми можемо займатися сексом коли, де і з ким завгодно. «А що, – не раз доводилося мені чути, – що тут такого: розкинула собі ноги, лежиш, нічого не робиш і отримуєш задоволення». А ти сам спробуй, коли ти без доброго слова, ніжних пестощів затиснутий, наче грудка пересохлої землі, коли з тебе ні росинки, коли чужа, збурена тваринним інстинктом плоть силоміць проривається крізь твою душу, розкинути ноги, нічого не робити й отримати задоволення. Ех, що там говорити…
– Кохана… – Павло уже поруч зі мною і тягне-веде мене до лазнички.
Йду.
Поволі, ґудзик за ґудзиком знімає мій одяг, штани, трусики, бюстик. На повні груди вдихає мій запах. Я трохи соромлюся, бо в дорозі завжди пахну якось по-іншому, особливо пряно.
– Ти неймовірно пахнеш… – Заплющивши очі.
– Тобі й справді подобається? – Намагаюся повірити.
– Так, так, так… Я тобі це повторював і не втомлюся повторювати: ти жінка, яка пахне найкраще в цілому світі… – Не розплющує очей.
Я млію від його слів. Я вірю йому, я вірю собі. Розчулююсь та м’якну, як зігрітий у дитячих долонях пластилін, і дозволяю йому ліпити з мене та мого тіла все, що йому заманеться.
Він миттєво відчуває зміну в моєму настрої і намагається, як справжній воїн, закріпити свої позиції.
– У тебе таке ніжне, податливе тіло. Його хочеться м’яти-зминати, з нього хочеться вичавити всі соки, якими воно здатне тебе дивувати.
Однією рукою обіймає мене за плечі, іншою знаходить кран і вмикає душ. Пробує воду і тільки тоді направляє на мене широкий пестливий струмінь. Я заплющую очі і беззастережно ніжуся в теплі, яким просякнуті його долоні.
Його долоні… Вони в мене на стегнах, передпліччі, шиї. Його долоні стають такими лагідними і зворушливими, як вода, що ллється тепер уже згори, обіймає, обволікає моє тіло, змушує його цілковито розпружитися й отримувати насолоду. Його долоні пливуть моїм тілом так трепетно і ледве вловимо, що я на мить забуваю про них. Крилами чуттєвих птахів вони торкаються моїх грудей. Пестять їх спочатку великими широкими колами. Далі танок поволі звужує свою траєкторію. Перса мимоволі округлюються, соски тужавіють від найменшого дотику і прагнуть… сили.
Його долоні раптово стискають ледве порожевілі півкулі персів. Чи він мене чує? Чи він уміє мене слухати?
– Боляче… – видихаю кудись у простір, бо вже не можу розплющити очей, не годна повернутися у світ із його сумнівами, одвічними запитаннями-відповідями…
– Я знаю… – впевнено, вміло.
Від отієї впевненості втрачаю дар мови, паморочиться голова, тіло наливається новими соками.
– Так, так, кохана… – настирливо і захланно зминає перса, вичавлюючи з них перші краплини насолоди.
Мені мало його рук. Із заплющеними очима шукаю його уста, а знаходжу настовбурчену і до краю набубнявілу плоть. Цілую. Мене збуджує його мовчазність. Цілую ще. Обсипаю його короткими пристрасними поцілунками, які, знаю, страшенно Павла збуджують. Він відгукується ледве помітним ритмічним погойдуванням, намагається продовжити мій поцілунок. Він хоче вологого, довгого, такого, що обволікає. Я хочу, щоб він попросив.
– Візьми його до рота.
Таки чує.
Пручаюся.
Павло відпускає мої перса й обома руками намагається схопити мене за голову. Однією збирає у хвіст мокре волосся і міцно стискає. Іншою тримає свого ошалілого від поцілунків прутня, назустріч якому мої уста тепер розтуляються повністю, і вкладає мені його до рота.
Разом зі смаком води вловлюю його власний солоний присмак, що збуджує мене ще більше. Я стаю на коліна, аби бути якомога ближче до нього. Самими устами поглинаю його крок за кроком, допоки він геть-чисто весь не зникає в мені. Павло не стримує стогін вдоволення. Намагається рухатися. Намагається ще трішечки просунутися вперед. У мене виступають сльози. Його прутень занадто великий, аби отак запросто водити ним туди-сюди. Так само помаленьку відпускаю його на волю. Він пручається і, мов мале цуценя, проситься назад. Знову заковтую, але при цьому пещу його язиком. Він того вартий. Він виплескується неймовірною насолодою просто мені в обличчя. Те, що сягаю язиком, злизую сама, решту облизує він.
– А ти?
– Я зачекаю.
– Дякую.
– Це тобі дякую.
Засинаємо, як є, – оголені, з нерозпакованими валізами.
Тепле повітря, вода, багато сонця, пряна, насичена особливими присмаками їжа, екзотична зелень, фантастичні квіти – усе, геть усе навколо кидало, штовхало нас в обійми одне одного. Ми не пручалися.
Я прокидалася від єдвабних дотиків його уст на своїх повіках, скронях, вилицях. Він зупинявся, стишував темп у тому місці, де починалися уста. Він ніжно вилизував їх. Наче вивчав на міцність тонку і прозору шкіру кольору моїх мрій. Павло збирав залишки сновидінь, що намагалися сховатись, затриматися у м’яких, вимощених оксамитом кутиках.
Мимоволі я й сама уже підставляла для поцілунків обличчя, бо непокоїлася, що за мить доведеться все ж таки прокидатися, так і не спізнавши насолоди до кінця. Та хіба насолоду можна пізнати до кінця? Тільки-но ти вирішуєш, визнаєш, що ось є, саме це і є тією насолодою, як наступного разу з тобою коїться щось зовсім інше і непередбачуване. Він не спішив. Цілував доти, допоки мої уста самі жадібно не розкривалися і не починали шукати його.
Стояв наді мною, спершись на руки. Не торкався мене своїм тілом. Дивовижне відчуття. Поцілунки, мов легкокрилі пурпурові метелики, які щойно покинули мою свідомість, витають наді мною і то по одному, то одразу по двоє опускаються на спрагле насолоди тіло. Досі не знаю, як він цього досягав, але від здогадок паморочилося в голові, і я поринала в новий, сповнений чуттєвості сон.
У моїх долонях по черзі опинялися то його руки, то обличчя, то стегна, то сідниці. Він сам переміщував мої долоні туди, де йому хотілося відчувати їхню присутність. Він сильніше стискав їх, коли йому кортіло міцніших, іще міцніших, ритмічніших відчуттів.
У моїх долонях його прутень. Коли очі заплющені, він видається значно більшим, ніж насправді. Він – наче окреме живе створіння. Наче впійманий птах. Він пульсує, здригається, прагне вирватися.
Павло стискає мою долоню сильніше і проводить нею вгору і вниз, задаючи власний ритм. Мені хочеться по-своєму. Мені кортить довести його до того стану, аби не тямив, де він, із ким він, що відбувається. Хочеться визволити в ньому звіра. Міцного, хтивого, чуттєвого.
Здається, він здогадався про мої наміри. Відпустив руку. Тепер він у цілковитій моїй владі. Він належить тільки мені, тільки моїм долоням, пальцям. На якусь мить ухиляюся від його поцілунків – коротких, сухих, ритмічних, збудливих. Щедро слиню долоню і повертаюся до нього. Його настовбурчена плоть палахкотить жаром і нетерпеливістю. Я його розумію.
Пестячи його вже обома руками, спрагло шукаю уста. Мені хочеться поцілунку – вологого, довгого, потойбічного, у якому можна розчинитися, згубитися й поринути в сон наяву.
Долоню лоскоче його волосся нижче живота. Я знаю, що воно в нього золотисте, але зараз, мокре від слини, бажання, очікування, воно потемніло. Як небо темніє перед бурею, перед грозою.
Забирає мої долоні і розпинає мене посеред ліжка. Лежачи із заплющеними очима, намагаюся збагнути, що він задумав. Іноді мені хочеться, аби він зав’язав мені очі, прикував кайданками до билець ліжка і робив усе, геть усе, що заманеться. Кінець його прутня впирається мені в уста. Настирливо, владно, солодко. Його обличчя занурюється в моє лоно, нахабно розгортаючи одну за одною всі пелюстки, за якими сховане сокровенне, за якими – я. Оголена, розкрита, безпорадна, доступна кожному…
Цілую його стверділу до неможливого плоть, захоплюю його устами. Павло на мить зупиняється, перестає мене цілувати. Слухає. Свою насолоду. Штовхальним рухом проникає глибоко, заштовхує в мене себе всього. Стогне. Його серце голосно стугонить у грудях, скронях, у моєму роті. Я задихаюся. Намагаюсь визволитися з-під його враз скам’янілого тіла.
Ми міняємося місцями. Тепер я згори. Тепер я контролюю глибину, ритм. З насолодою вилизую його всього від основи догори і в зворотному напрямку. Так безліч разів. Павло, здається, забув про свого прутня, бо цілковито поринув у довгий солодкий поцілунок межи моїх ніг. Мені мало його язика, мало пальців, якими намагається собі допомогти. Нічого, абсолютно нічого не може зрівнятися з насолодою входження його випещеної-вилюбованої мною плоті.