— Як справи, Боро?
Шеф — усміхнений, в ароматі французьких парфумів — впливає у двері. Починає робочий день з обходу своїх володінь.
— Гірше, ніж ти думаєш, — каже Бора. — Я не буду правити цей непотріб. Забери його від мене під три чорти.
— Що з тобою, Боро?
Вона рвучко збирає рукопис докупи. Аркуші розсипаються, їжачаться зі стоса в усі боки.
— Ти прізвище на титульному аркуші бачила? — голос шефа спокійний, він вміє тримати себе у руках. — Комерційне видання. Нам за нього грубі гроші платять.
— Я не буду редагувати цей мотлох. Я просто не можу цього зробити, розумієш? Не можу!
— Добре, — погоджується шеф і ставить крапку: — Давай сюди.
Формує з розбурханого стосу паперу ідеальний прямокутник.
— Що тобі дати? Вибирай. Є жіночий роман. Детектив. І ще довідник з лікарських рослин.
— Давай… довідник.
— …Не ображайся, — каже Бора через півгодини, опускаючись у крісло в кабінеті шефа.
Вона почуває себе трохи незручно. Між нею й шефом — широкий порожній стіл.
— Я не ображаюсь, — каже шеф, змітаючи невидимі пилинки з матової поверхні. — Лише думаю: чи можна на тебе розраховувати?
Один — один. Нічия.
Бора випростується — шеф мовчить — і вона мовчки виходить з кабінету.
Вдома на неї чекає роман, довгоочікуваний та недописаний. У них жваві стосунки: вона без нього не може, він без неї — ніщо; він її виснажує, вимучує, ревнує, тримає у напрузі, сидить у думках, не надається до контролю і не одразу повертається, коли у неї виникає для нього час і вона намагається прикликати його до себе. Але зараз на її столі перед очима — текст майбутнього довідника травозная.
— «Маргарита» з подвійним сиром! — чути від дверей. — Добрий день усім, хто тямить у добрій піці!
Бора підносить вгору руку, що може означати привітання без відриву від виробництва. Вона саме з тих, хто не розуміється. Піца — не її їжа, а от Оленка це обожнює. Бора показує рудій дівчинці на стіну: піцу — туди, в сусідній кабінет. Натомість Руслана вже спішить назустріч: ні-ні, усе правильно, піцу — сюди! Вона щойно без упину говорила, наводячи лад на своєму столі, а тепер забирає з рук юної велосипедистки картонну коробку, що апетитно пахне на всю кімнату.
— О! — дивується Бора. — І ти туди ж, Руслано? — і до дівчинки, з усмішкою: — Доброго дня!
— Ледве дочекалась, — повідомляє Руслана, вмикаючи електрочайник. — Вмираю, хочу їсти.
— А ви піцу не любите? — дівчинка дивиться на Бору, ховаючи гроші у кишеню та застібуючи блискавку.
— Я?.. Я люблю сільські канапки. Такі, як моя бабця робила. Намастити хліб домашнім сиром, але перше вимішати його з гострою червоною паприкою та часником, а тоді зверху викласти композицію — кружальця вареного яйця, соленого огірка, доброї ковбаси… Притрусити зеленою цибулею. Зеленою цибулею — обов’язково.
— Не їла таких канапок, — каже дівчинка. — Я піцу люблю. Заради неї у піцерії працюю.
Дівчинці на вигляд років чотирнадцять, не більше. Вона схожа на старшу Пеппі Довгупанчоху, яка підстригла волосся, залишивши у минулому свої дитячі, задерті догори кіски. Яскрава дівчинка: ластовиння на кирпатому носі, артистичний безлад рудого короткого волосся над чолом, грубі колготи, плетені рельєфною «резинкою»: одна нога синя, друга — синя у тонку зелену смужку. У лівому вусі — кілька кульчиків.
— З вами розраховуються піцами? — дивується Бора.
— Тільки зі мною. Три години на день працюю — і одна піца моя.
Руденька охоча до розмов.
— Сьогодні вводили нове меню, — довірливо веде вона далі. — Випробовували на нас!
Бора усміхається — вона уявляє те, що чує, у картинках. Часом таких, що дуже відрізняються від почутого. Зараз відеоряд виглядає дуже кумедно. На обличчі дівчинки — нерозуміння: що такого смішного сказала?.. Бора помічає, що на скроні дівчинки одне пасмо світліше від решти волосся.
Яскрава зовнішність: раз побачиш — не забудеш.
— Боро, — каже руденька, беручись за дверну ручку, — раджу спробувати нашої піци. Вам сподобається. Коли вирішите замовити, запитайте у мене, яку саме.
Бора проводжає поглядом дівчинку за вікном — та їде бруківкою спочатку зигзагами, колеса велосипеда виписують чудернацький малюнок, а потім слід вирівнюється. Борі спадає на думку, що вона колись теж ганяла на велосипеді, а тепер вже й не згадає, коли востаннє крутила педалі. І що заважає? Велосипед у підвалі, тільки принести, полагодити — та їздити. Миготять вже на відстані різнокольорові ноги: синя литка, смугаста литка, синя, смугаста. «Звідки вона знає, що я Бора?.. — думає Бора. — І чому вона за їжу працює?»
З протилежного кінця вулиці у напрямку видавництва суне по шосе гігантська темна хмара. Клапті брудно-сірої повсті клубочаться з боків автотраси, закручуючись пасмами досередини. Дорога виглядає зараз, як пересохле русло ріки, яке стрімко наповнює бурхлива каламутна вода, — вона ніби щойно, трохи вище за течією, рознесла дамбу у друзки. За кілька секунд видовище за вікном перетворюється на кадри з фільму-катастрофи.
— Руслано… — тільки й встигає вимовити Бора, і темна гримуча суміш вдаряє у скло. Шиба тремтить й підвиває пронизливим виском під натиском шквального вітру.
Руслана скрикує, мало не вдавившись, але блискавично опиняється біля вікна, перевіряє, чи надійно зачинене.
— Відходь, відходь, — кричить вона Борі.
Їх підганяє звук гігантського батога, що ляскає вздовж скла. Вони вискакують у коридор, подалі від звірячого виття та темряви, яка впала за вікном, немов хтось затулив вікна з вулиці глухими шторами.
Будинок гуде й тремтить, поверхом вище чути дзвін розбитого скла. Це вже друга за останні місяці буря. І знову неочікувана. Без штормового попередження. А коли синоптики оголошують штормове попередження, усе закінчується банальним дощем і незначними поривами вітру.
Чи встигла сховатись руденька дівчина? Бора думає про неї і про те, де зараз Влад. Він не міг відійти далеко від стайні та своїх коней, він має бути у безпеці. А телефонувати не можна — мобілки, як попереджають у газетах, притягують блискавки, приймаючи сигнал. Можливо, саме численна армія мобільних телефонів й викликає ці буревії, бо ж загальна кількість користувачів та ще й кількість мобілок у багатьох вже перевищує усі межі розумного. У шефа — три мобілки, у Руслани — дві; так, мовляв, зручніше. А блискавки та грози тим часом налітають усе частіше та несподіваніше.
Усі вікна, кватирки та балконні двері Бора навчилась зачиняти, йдучи з хати. Досвід останніх років навчив, бо раз у раз сунуть непрогнозовані буревії. А що у Володиному будинку? Треба поїхати й перевірити, вони ж учора так і не піднялися разом із Ганною Петрівною на другий поверх, не перевірили вікна.
— Готова сьогодні подивитись твоє кубельце! — піднесений голос у слухавці.
Це Лідія.
— Лідко, ти ще у Стрию? Що у вас там з погодою?
— Трохи вітер здійнявся, пилюка куриться, але загалом тепло, гарно. Я вже їду, за годину буду в тебе, — голос Лідії такий спокійний.
— А у нас кінець світу. Закінчиться — подзвоню.
Буревій вщух хвилин через п’ятнадцять, вже за звичним сценарієм. Таке траплялося не раз: природа вибухала істерикою без попереджень і стишувалась зненацька, немов хтось вимикав тумблер. Так і зараз — за хвилину розвиднілося, темний вечір знову перекинувся на білий день, сонце повернулось із засідки — освітило повалені дерева, вкритий жовтим листям вологий асфальт та позривану з балконів білизну, розпластану у калюжах або збиту у безформні грудочки під бордюрами.
Лідія подзвонила першою: усе знаю, сказала, по радіо щойно передали, але поїду все одно, кажи адресу. У Влада — набрала його номер — все гаразд. У мами з татом — теж, до них у Золочів буревій не дістався.
За вікном тролейбуса, немов на екрані, Бора бачила кадри сюрреалістичного фільму: солдатську шинель з викрученими рукавами посеред дорожньої калабані, сіре на сірому. Гірськолижний черевик посеред клумби чорнобривців — червоне на іржаво-рудому. Вивернутий із землі усіма бетонними нутрощами рекламний щит — обличчя політика у багнюці.
Лідія вже енергійно походжала довкола будинку, глухо стукотіла по каменю шпильками із настромленим на них опалим листям. «Фольксваген-гольф» вони обережно загнали на подвір’я, відчинивши ворота, — тут донедавна паркувалась автівка, судячи з двох широких коротких доріжок, засипаних дрібною щебінкою.
— Боро, тільки не хвилюйся! — попередила Лідія, виходячи з машини, і, вхопивши Бору за рукав, потягнула її за ріг будинку.
На задньому паркані, глухому й доволі високому, лежала повалена тополя, схожа на гігантську дитячу гойдалку, задерту одним кінцем у небо. Вітер зламав дерево у парку, перекинув стовбур через міцний мур, з якого у багатьох місцях від удару ще більше осипалась біла фарба, оголивши цегляну основу. Розтріпаним верховіттям тополя вперлась у землю, як забута велетнем мітла. Із нижньої, запарканної частини дерева стирчав уламок з гострими краями.
— Викличемо когось, — діловито заспокоїла Лідія, обтираючи каблуки об жмути трави, — попиляти треба, порубати. Щоб по-господарськи…
Помітної шкоди тополя не наробила, лише прим’яла якийсь кущ. Вологими боками темніли у садку стовбури вишень та світили білиною берези, поєднуючи чорне із білим, сад з лісом. До живоплоту по обидва боки тулились кущі смородини та аґрусу, і ще, здається, форзиції, яка навесні першою зацвітає жовто-лимонним цвітом. Тато б сказав: який з неї хосен! У них з мамою у Золочеві кожен клаптик землі навколо будинку приносить користь. Але Бора знала: якби у неї був свій сад-город, він ніколи б не став територією суцільної корисності. Там обов’язково знайшлося б місце для зайвого, єдина втіха від якого полягала б у радості. Як у цьому саду. Тут і клумб не було, серед трави без огороджень пнулися вгору хаотичними острівцями жовто-коричневі чорнобривці та стояли — високі й густі — хризантеми кольору стиглої хурми.
— Боже, як вони пахнуть! — торохкотіла Лідка, схилившись над хризантемами. — Так піднесено-сумно пахнуть, як ніякі інші квіти! А я залишаюсь з тобою. Радій!
Подивилась на подругу, пояснила:
— Мене відпустили. До завтра.
Гілки та стовбури вишень, обліплені бурштиновою живицею, світилися у променях призахідного сонця застиглими краплями. Повітря саду — немов зняли кришку дерев’яного пуделка з екзотичними прянощами. У терпкій суміші жовтневих приправ вирізнялися церковна вистояність чорнобривців та хризантем, волога гіркота кори дерев, терпкість пожовклого листя у траві.
Осінній сад бадьорив та наповнював енергією. Лідія сплескувала у долоні, сміялась, і говорила, говорила. Синдром відпущеного на волю. У неї в Стрию біля батьківської хати був невеличкий город і сад. Вона переконувала маму відмовитись від грядок, мама про це і слухати не хотіла, вона вперто трималася свого, залучаючи до городу двох онучок, одинадцяти та п’ятнадцяти років, утім, онука, семирічного Митрика, ні до чого не примушувала. І дала врешті спокій доньці, яка одягалась по-столичному, їздила до Львова на усі театральні прем’єри, а пораючись у хаті, засовувала доглянуті руки в жовті гумові рукавички.
— Кизил! — гукнула вона до Бори. — У тебе тут кизил. З нього чудове варення виходить!
Бора глянула одним оком і пішла в іншому напрямку, туди, де вабив до себе візерунок, що досконало поєднував різні відтінки зеленого, жовтого й червоного. Цей кут саду заріс плющем; густе листя, обернене верхівками донизу, трималося рухливими шарами, утворюючи мерехтливий малюнок риб’ячої луски насичених відтінків. Хвостом диво-риба торкалась трави, у якій заплуталися зів’ялі листові покручі та одна приблуда — суха ялинкова гілочка, хоча звідки тут було їй узятися, коли жодної ялинки поблизу не було. Картину довершував острівок темного малахіту з лискучого підпарканного барвінку. Виглядало, що цей здичавілий садовий кут досі не бачив граблів, і саме тому був досконалим.
Ночівля у домі не входила у плани Бори. Але вона змінила їх під тиском обставин. Чом би й не залишитися? Попередила Влада: мене сьогодні не буде, не хвилюйся.
— Точно? — перепитав він. — Я тоді покличу народ до себе, ти не проти?
Народ зазвичай залишав абияк застелені ліжка, не так і не там поставлений, хоча і помитий посуд. Народ намагався бути чемним, він розумів: якщо поводитись у рамках пристойності і не залишати по собі безлад, можна буде й надалі розраховувати на нічні чування у цьому помешканні, коли Владова мама їде у Золочів до своїх батьків. Бора не забороняла Владові залишати гостей на ніч і не виявляла надмірної цікавості до деталей, а він не вдавався до зайвих пояснень. І тепер не сказав, кого кличе у гості.
— Дім подивитись не хочеш?
— Потім, мам. Це ж не терміново? — голос Влада помітно повеселішав, він вже думав про своє. — А ти коли будеш вдома — вранці? Чи одразу на роботу?..
Фіолетові зів’ялі грона нагадали про першу зустріч з будинком. Виноград звисав вздовж кам’яної колони над ґанком.
— Треба його зібрати, — з-за спини сказала Лідія. Вона жувала зірвану ягідку, і вираз обличчя у неї був такий, ніби вона куштувала виноград на ринку, вирішуючи, варто торгуватися чи ні. — Компотів накрутимо.
— Та хай висить, — відмахнулася Бора. — Гарно ж… Та й хто крутитиме? Коли?
Лідія з порогу сипнула на долівку жменьку монет. Широкий жест сівача, піднесені слова: щастя і затишку у цьому домі! Вона не сумнівалася, що Бора тут житиме. Їй вистачило кількох хвилин, аби зробити перше коло поверхового огляду будинку. Вона роздивлялася усе з великою цікавістю. У вітальні показала пальчиком на примітивний малюнок під склом: це хто? Тут і Бора звернула увагу на картинку: будиночки, намальовані з висоти пташиного польоту начебто дитячою рукою, але дуже вправно, у цікаво викривленому ракурсі. Звідки їй знати, чия це робота?
Лідія затрималась біля каміна та опудала ворони. Ковзнула поглядом по книжках, зазирнула під стіл. Почувалася, як риба у воді, просувалась кімнатами та усіма закапелками, пританцьовуючи та коментуючи вголос свої спостереження.
— Так. Пральна машинка є. Телевізора немає. А без нього життя неможливе.
— Цілком можливе.
— Комп’ютера теж не бачу, — затримала погляд на Борі. — І ентузіазму в твоїх очах не бачу. Чи ти не рада?
Бора сиділа біля каміна, втопившись у продавленому кріслі та склавши руки на колінах. Їй було незатишно від занадто енергійного освоєння нової території.
— Маю таке відчуття, — сказала вона, — що зараз прийдуть господарі і проженуть нас з тобою: ви що тут робите, га? Ще й ногами затупотять, аби ми вшивалися звідси.
— Що ти верзеш?
— Таке враження, що я загарбник, а це — контрибуція. Чи анексія.
— Не розумію тебе. Та подякуй долі за несподіваний подарунок і облаштовуйся на новому місці!
— Та я вдячна. Але мені не по собі. Мені ніяково, розумієш? У мене відчуття, ніби будинок спостерігає за мною, скептично спостерігає, іронічно. Недобре жартує. Він не приймає мене.
— Не ускладнюй.
— А ти не спрощуй.
— Документи на дім покажи.
— На роботі забула, роздойма.
Лідію важко збити з хвилі піднесення. Вона докірливо похитала головою і взялася господарювати: увімкнула опалення, роздивилася птаха на каміні, торкнувшись пір’я та очей, зазирнула у димохід.
— А то, може, розпалимо вогонь?
І викладаючи поліна у топці, зауважила:
— Уявляю, як Влад тішиться вільною квартирою. Нехай відчує себе самостійним.
Бору неприємно шкрябнуло це зауваження.
— Чого таке обличчя розгублене? — не замовкала Лідія, жмакаючи газету та підкладаючи її під ретельно вибудувану конструкцію. — Не бійся, я допоможу облаштуватись на новому місці. Ти ж така непрактична! Але, зауваж, якщо вже падають з неба розкішні подарунки долі, то чомусь саме таким, як ти, хто не здатен оцінити їх належно.
Газета згоріла, а вогню як не було.
— Облиш, — озвалася Бора, вибираючись з крісла. — Ходімо на кухню.
Мастодонт 60-х — холодильник «Дніпро» з ручкою-важелем та круглими плечима — відгукнувся на під’єднання до електромережі тракторним гулом, з готовністю заковтнув кефір та йогурти, масло та сир. Знайдена у глибинах духовки пательня виявилась несподівано важкою, а ножі, виделки й геть усі столові прибори з шухляди — різними: будинок демонстрував свою прихильність до випробуваних часом речей та звичку збирати все в один комплект. Смажену картоплю поділили по тарілках — одна із синьою смужкою, друга — з букетиками жовтих квітів; посідали вечеряти, вибравши собі з-поміж різних крісел «своє» й розливши кефір у черевату склянку та у маленький прозорий кухлик з ручкою.