— Мені тут страшенно подобається! — Лідка зазирнула під стіл, де ступні спирались на міцну поперечину. — Таке усе зручне, комфортне. Ти помітила? Жодних гострих кутів… — Вона покрутила у руках мельхіорову виделку з довгими зубцями та ніж з кістяною ручкою. — Тепер залишатимусь у тебе частіше!
Бора мовчки чекала, поки Лідія доїсть — подруга нарешті помітила це, допила кефір одним ковтком та підвелась.
— Гайда нагору.
Лідія теж звернула увагу на те, що дерев’яна куля — прикраса сходових перил — нагадує невеличкий глобус, і навіть роздивилась, що один малюнок віддалено нагадує Австралію. Вікно горішньої кімнати затуляли важкі штори. Лідія розсунула їх, за ними були легкі прозорі гардини, які теж під руками розлетілися на два боки — і осінній пейзаж, окреслений віконною рамою, миттєво перетворив усе інше в кімнаті в другорядне.
— Це моя кімната, — несподівано для себе сказала Бора і відчинила вікно. Вечірнє повітря наповнило кімнату гіркуватою прохолодою садових хризантем.
Вікно усе вирішило за неї. Поруч із живим пейзажем, який змінюється день за днем, жодна картина не витримала б конкуренції. Тому в цій кімнаті їх і не було, а інтер’єр виглядав стримано-лаконічним.
— А я зараз виберу.
Бора здивовано подивилась на подругу, забувши, про що мова.
— Кімнату собі зараз виберу, — лагідно додала Лідія.
Вікно кімнати за дверима праворуч виходило на долішню частину вулиці, на освітлені вікна нового особняку зі слідами нещодавно завершеного будівництва на подвір’ї. На новий, стилізований під старовину віз на газоні із трьома кошиками хризантем у світлі садового ліхтаря.
Погляд з вікна іншої кімнати, тієї, що за лівими дверима, впирався у кінець провулка, де з-за паркану темніли кудлаті зарості закинутої частини парку. У цій кімнаті увагу Лідії та Бори привернув маленький столик з настільною лампою, стосиком паперу та кількома баночками з тушшю чи чорнилами. Але обидві тут-таки й забули про нього, бо за дверима побачили інші двері — нижня частина визирала з-під завішаної верети, яка затуляла їх, не добираючи до підлоги сантиметрів двадцять. Відтулили верету, посмикали ручку — ключа у замку не було, двері були замкнені. Вони вели на горище із вежкою, іграшкову прибудову на даху, куди так кортіло потрапити. Але що з того? Не ламати ж двері.
Лідія несподівано втратила цікавість до необстежених закапелків — сіла на вузьку отаманку, узяла до рук аркуш сіруватого цупкого паперу. Її пальці пройшлися поверхнею паперу, покрутили олівець, вихопили зі склянки з розмаїтим причандаллям якусь ручку — не ручку, шприц — не щприц…
— Це рапідограф… — випередила запитання Лідія. — Справжній рапідограф. І олівці — м’які, для креслення та малювання. Давно не тримала таких у руках.
Струсонула флакончиком із написом «Туш», подивилась через нього на світло.
— Він що, малював?
Бора знизала плечима, вона не знала, чи малював господар.
А Лідія була колись вправною рисувальницею, три роки працювала у тому ж видавництві, що й Бора; оформила дві книжки, одну з них надрукували. Але видавнича справа швидко зійшла на пси, а коли галузь почала оговтуватись, Лідка була вже матір’ю трьох дітей і заробляла на життя торгівлею — возила зі стрийської гуртівні до Львова стоковий одяг, завезений з Європи. Попит на нього був неабиякий — у львівських крамницях охоче купували фірмові джинси, спідниці та куртки відомих марок з колекцій минулих років за дуже помірною ціною. Навіть власники дорогих бутиків брали речі і для себе, і на подарунок, але Лідія згодом не раз бачила свій товар на манекенах престижних крамниць. Цифра на ціннику часом у десятки разів перевищувала реалізаторську ціну. До цього бізнесу Лідію підштовхнув, за її визначенням, потрійний тулуб — пологи за пологами, декрет за декретом із проміжком у чотири роки. І три розлучення. Треба було годувати й одягати дітей, сподіваючись лише на себе та допомогу мами. А справа, яку вона любила, непомітно опинилася на останньому місці. Їй було не до малювання. Особливо після того, як третій чоловік поїхав на заробітки у Росію і залишився у Підмосков’ї, створивши нову сім’ю.
Вимастивши пальці в чорній туші, Лідія зробилась тиха й мовчазна. Бора зачинила вікно у своїй кімнаті, але штори не засмикнула. Принесла по великому горнятку гарячого чаю, ванільні сушки. Не вмикаючи світла, довго сиділи на канапі, під картатими пледами, задивившись на те, як змінює колір вечірнє небо.
Бора згадувала вголос.
Забуті деталі, слова та подробиці спливали із закапелків пам’яті, чіпляючись одне одного та витягуючи наступне на поверхню, відновлюючи стерту мозаїку спільного минулого з чоловіком, від якого у житті Бори зосталося лише ім’я, а тепер ще й будинок і цей неймовірний краєвид з вікна, від якого вона зараз не могла відвести очей.
Бора соромилась зовнішності Володі, він був геть несучасний хлопець. Їй було сімнадцять, йому років на три-чотири більше, а може, й на п’ять, тоді усі, що були старшими на понад два роки, здавалися іншим поколінням. Він за своїм світосприйняттям був ближчим до її батьків, аніж до неї та її ровесників. З такою-то зовнішністю та звичками! Невиразні плечі, білі м’які руки, звичка щодня одягати діловий костюм та застібати сорочку під самісіньке горло. Жоден зі знайомих хлопців не носив краваток, але Володю це не турбувало, йому було байдуже, що одягають інші, він вперто тримався свого. Штани його завжди виглядали трохи закороткими. Бора ніколи не бачила його у джинсах і кремпувалась, коли вони разом потрапляли на очі дівчат-однокурсниць. «Вода у підвалі», — уїдливо зауважувала вона, показуючи очима на його підстрибнуті штанини. Подруги поблажливо усміхались. Він дивився на неї, як на ікону, й не думав ображатися. Коли його мама почула від нього, що іншої дружини йому не треба, то хіба скрушно похитала головою. Жодним словом не прокоментувала піднесені розповіді єдиного сина про найкращу у світі дівчину.
— Звідки ти знаєш?
— Що?
— Про розмову з мамою.
— Мамина співробітниця якось переповідала подробиці з життя спільних знайомих… Як завжди, з’ясувалося, що хтось когось добре знає… Якби кожен з нас почав вибудовувати схеми, хто з ким знається та у яких стосунках перебуває, які цікаві відкриття чекали б на кожного з нас… Усе місто складалося б із знайомих та родичів.
— Еге ж.
— Пригадала щойно, як Володин батько мріяв про династію. Він був, здається, головним інженером чи щось таке на великому заводі. А завод ще дід Володі будував.
— Ти бачила його батьків?
— Ніколи не бачила, а оце зараз пригадала.
— А казала, нічого не пам’ятаєш…
— Навіть обличчя Володі пригадати не можу. Усе таке невиразне…
Бора випросталась, засмикнула прозору гардину.
— Я свої щоденники того часу пошукаю, там точно про нього є.
— Ну добре, — сказала Лідія. — Усе зрозуміло. Одне тішить найбільше.
— Що таке?
— Ідеальний порядок.
— Порядок?
— Тут усюди ідеальний порядок.
— Це прибиральниця. Прибирає раз на тиждень.
— Всю хату?!
— Ти що, яке всю! Це неможливо. Та й непотрібно. Поступово просувається проблемними зонами. Раз одне зробить, іншим разом — друге.
— До мене б хтось приходив прибирати, — зітхнула Лідія.
— Мені така радість теж ненадовго, — заспокоїла її Бора. — Лише до Нового року.
Лідія відвела погляд від своїх забруднених тушшю пальців правої руки, які вона раз у раз роздивлялась.
— Я не про чистоту кажу, а про порядок. Різницю відчуваєш? Усе на місцях, нічого не зсунуто, книжки — рівними рядами, посуд — тільки необхідний, нічого зайвого. Бачила, який лад на кухні? На усіх полицях? Це ж не кухня, а камбуз на військовому кораблі!
— Ти бачила камбуз на військовому кораблі?
— Просто подивилась на полички — і виникла асоціація з військовою дисципліною. І у нас тут буде чистота й порядок, правда, Боро?
У сформульованій пропозиції Бора подумки відзначила форму множини.
— Ну, не знаю, — озвалась вона. — В чоловічій оселі нормальніше, коли бардак.
— Боро! Будь серйозна!
— Ну, не знаю, — усміхнулась Бора, — як там у кого, а я більше люблю, коли дім має нормальний людський вигляд, коли видно, що у ньому живуть…
І, витягнувши з-під себе пружну диванну подушку, запустила нею у Лідію. Подушка збила з підвіконня порожнє горнятко, воно з гуркотом покотилося по підлозі.
— Ой, я не хотіла! — засміялася Бора.
Лідія теж у боргу не залишилась — жбурнула у Бору зібганим пледом:
— Такий вигляд? Такий вигляд ти мала на увазі?
І дістала у відповідь меншою подушкою.
У цій кімнаті, яка нагадувала Борі кабінет, вона й постелила собі згодом, коли стишився бурхливий потік веселощів. А Лідії — у кімнаті ліворуч, з вікном на зарослий кут парку. Вона сама захотіла цю кімнату з твердою отаманкою — для спини, мовляв, краще не знайдеш. Лідія ґрунтовно підготувалась до гостювання — привезла із собою на одну ночівлю не лише капці, але й рожевий флісовий халат та піжаму. Набувши цілковито домашнього вигляду, вона спустилась у ванну зі своїм рушником та гелем для душу. «Двері не зачиняй!» — крикнула їй згори Бора. — «Я пам’ятаю», — відгукнулася Лідія.
Цікаво, де Володя спав, у якій кімнаті? І де його батьки? Що ж він, виходить, сім’ї не мав? У темряві за вікном тьмяно розпливалися німби далеких паркових ліхтарів. Ця кімната була як капітанський місток на кораблі, однак ця відкритість не створювала дискомфорту, навпаки, давала відчуття перебування у найважливішій точці споруди, у самому її серці. Хоча, можливо, Борі це лише видавалося, можливо, серце дому було у вітальні з каміном, або на кухні, або у маленькій вежці на даху.
— Я — до себе, добраніч, — Лідія пройшла повз Бору, ворухнувши у повітрі пальцями.
Смужка жовтого світла лягла під дверима її кімнати. Бора ще довго чула звідти обережне шарудіння і не помітила, коли смужка під дверима зникла.
А вночі Лідія прибігла, загорнута у ковдру, впала поруч, посунувши Бору до стіни.
— Там хтось ходить!
— Де? — рвучко підхопилася Бора зі сну. — Хто ходить?
— Нагорі.
— На даху?
— Тихо!
Щось мале й пазуристе стрибнуло на черепицю, прошурхотіло донизу. Бора підвелась, спершись на лікоть. Тиша… Щойно голова торкнулася подушки, як знову на даху грюкнуло. Серце в Бори завмерло. Лідія не ворушилась і, здавалось, не дихала. Притулившись одна до одної, немов налякані школярки, втупились поглядами у зачинене, затулене лише легкими шторами вікно з розсунутими щільними портьєрами. Але тільки-но заспокоїлись, перевели дух, тільки-но Бора прошепотіла: «Може, якась білочка…» — як грюкнуло сильніше, просто над головами, прогуркотіло вбік, змусивши їх відкинути будь-які версії.
Шарварок на даху чи на горищі тривав із півгодини, а може, менше чи довше — вночі час сприймається інакше. А тоді усе замовкло. Запала тиша.
Лідка сопіла скраю софи, схожа на великий білий кокон. Ото нервова система! Заснула, як дитина. Тісно й незручно почувалася Бора під стіною, однак не хотіла будити Лідію. Усе тут було чуже — висота дивана незвична, матрац твердіший, аніж вдома, повітря темніше і тиша глухіша.
Рука звисала, торкаючись незнайомої холодної поверхні — гладенької круглої ніжки стійки-вішака. Звідки він тут узявся? Чи це ніжка софи? Усі ці доторки та звуки несли нову інформацію про чужий життєвий простір. Дерев’яна ніжка ворухнулась під пальцями. Бора відсмикнула руку, немов від опіку. Софа здригнулася й повільно сунула вгору, до стелі. Бора хотіла гукнути: «Лідко, мерщій тікаймо!» Підвелась на лікті — Лідії не було. І у сусідній кімнаті теж не було, та й кімната була незнайома. Вузька та довга, як коридор. Погано освітлений коридор, радше лабіринт з полицями на стінах, а на них — Бора чомусь узялася роздивлятись цей мотлох — гербарій з сухим листям, пришитим нитками до паперу, мікроскоп, грубі енциклопедії, великий військовий бінокль, варення у півлітрових та літрових банках під капроновими кришками з наклеєними папірцями «Кизил», «Настурція», «Чорнобривці». «Хіба з чорнобривців роблять варення?» — здивувалася Бора. Варення з настурції її чомусь не здивувало.
Довга прозора панчоха, синя у зелену смужку, звисала з верхньої полиці. Химерна нога була заповнена золотистою пророслою цибулею, і зелене міцне пір’я їжачилось навсібіч, пробивши тканину. Бора відчула наростаючий неспокій, хотіла зосередитись на якійсь думці, що вислизала з уваги, але не встигла, бо у поле зору потрапив глобус з Австралією, розкритий орнітологічний атлас та стоси журналів «Навколо світу»… За інших обставин вона б залюбки понишпорила у цій дивній комірчині, але хтось тут був, окрім неї. Відчувала його уважний погляд, він спостерігав за нею, видавши свою присутність порухом тіні, що гойднулася за рогом, відкидаючи химерне продовження до протилежної стіни. Бора поспішила за тінню, їй конче треба було дізнатись, хто там є. Але побачила лише мерехтіння світла за поворотом та почула слабкий свист, звук сичав та й сичав на одній ноті, ніби з силою виходило повітря з повітряної кулі.
…«Де я?» — подумала, розплющивши очі. На високій стелі у ранковому світлі — виноградні лози — ліпнина навколо люстри. Звідкись линув свист чайника. Змінивши висоту та силу звуку, за кілька секунд мелодія зійшла на тишу. До цієї стелі ще треба звикнути, як і до звуку чайника, і до снів на новому місці.
— Встаєш? — почулося знизу.
У вікно дивилося сонце. Його золоте коло, лагідне у такій порі, приголомшило Бору. У багатоквартирному дев’ятиповерховому будинку вікна її кімнати та кухні виходили на північ, і лише у вікно синової кімнати не довше години на день зазирали прямі сонячні промені. Вона скучила за сонцем у вікні.
З кухні піднімався запах каші, здається, вівсянки. І пахло м’ятою, яку Лідка полюбляла додавати до чаю.
— Переходимо на здорову їжу! — весело повідомила Лідія.
Із самого ранку вона була переповнена енергією та добрими намірами.
— А я вже зарядку зробила. У саду! На траві!
Каша і справді виявилась смачною — кілька злаків, один з них — вівсянка. З Лідією виникало відчуття захищеності, непотрібності геть усе намагатися робити власноруч та контролювати ситуацію. Хотілося лінуватися і дозволяти піклуватися про себе. Чути, як з кухні смачно пахне і лише здогадуватися, що буде на сніданок. Після смерті Славка Бора поступово забула і про такі безтурботні хвилини, навіть про потребу в них.
Лідія відклала убік журнал:
— Запам’ятай, — сказала, — навесні запарюватимемо чай зі свіжого березового листя. Воно виводить шлаки, сприяє молодості та запобігає відкладенню жиру, — простягнула до Бори пластмасову упаковку пігулок, витрусила їй на долоню білу капсулу:
— Кальцій! Ти ж зневажаєш такими речами, а даремно. Потім жалітимешся: коліна болять, спину тягне…
Вийшли на подвір’я, накинувши куртки, — намагалися визначити, що могло вночі їх налякати. І одразу ж зрозуміли: траву засипало пізніми осінніми грушками зі старої високої груші. Вночі здійнявся вітер — обтрусив дерево, налякав до німоти. Лідія підняла грушку, обтерла рукою — надкусила й виплюнула.
Бора глянула догори, на відчинене вікно своєї кімнати. На широкому підвіконні у променях сонця грілися подушки. Перед тим як спуститись на кухню, Бора піддалась незрозумілому поруху — виставила постіль у вікні, на ранковий вітерець, хоча ніколи цього раніше не робила.
Лідія, походжаючи по хаті з телефоном в руці, розмовляла з мамою.
— Я з тобою до обіду, — повідомила, поклавши трубку. — Нічого, — сказала чи то собі, чи то Борі, — дівчатам самостійність — лише на користь, а за Митьком мама подивиться.
Але ще двічі дзвонила її мобілка, і Ліда пояснювала старшій, п’ятнадцятирічній Орисі, де варто шукати картату спідницю, а середній, одинадцятирічній Олі, — що зошит з математики має бути у верхній шухляді письмового столу.