— Лід, тепер я писатиму, — попередила Бора.
— Я теж маю, що робити, — відповіла Лідія, протираючи рушником помиті горнятка. — А тобі що, знов у видавництво сьогодні?
— На першу треба. Це називається: можу приходити лише у середи. Третій день якась потреба виникає.
— О пів вийдемо обидві. І… це… Даси почитати?
— Моє? Хіба перший розділ. Його вже, мабуть, не правитиму.
— Давай вже хоч щось! Тримаєш та й тримаєш. Випускай з рук…
Сідаючи за ноутбук, Бора бачила у вікно, як Лідія садовими ножицями (де вона їх знайшла?) відпанахала гілку білосніжника з розсипами порцелянових кульок поміж темного листя — кущі стояли живою огорожею з двох боків зарослого саду, відділяли щільним парканом подвір’я від вулиці.
Грюкнули вхідні двері, пролунали кроки за спиною. Бора навіть не озирнулася. І Лідка до неї не озвалася. Вона знала, що зараз вже не треба відволікати Бору балачками, пропонувати каву, переповідати почутий по радіо прогноз погоди. Нічого не треба, окрім тиші. Навіть не шурхотіти хрустким целофановим пакетом та дверима без зайвої потреби не рипати.
До полудня Бора написала лише сторінку тексту, поприбирала з нього зайве, перечитала вголос, перевіряючи на слух. Виправила дисонансні місця. Роман йшов важко; навіть тепер, коли фінал був відомий до дрібниць, просувався вперед кроками-ліліпутиками. Але ж просувався…
На дзвінок домашнього телефону щось стиха відповіла Лідія.
— Що? — запитала Бора. — Хто це був?..
— Майстер, що дерева ріже. Пропонував дерево попиляти. Він десь тут по сусідству вчора працював…
— І що ти сказала?
— Погодилась. Уяви, скільки зараз роботи у тої міської служби. Не дочекаємось. Тополя впала на нашу територію — наші проблеми. Підтримуєш?
— Звісно, — Бора потягнулась, підводячись. — Хвалюся: непоганий епізод за ранок написала. А ти що робила? Читала?..
Лідія нічого не відповіла, з мовчазною гідністю принесла свій доробок — лаконічний, без жодної зайвої деталі малюнок тушшю: гілка білосніжника у склянці з водою. Стисни, здавалося, двома пальцями одну з тугих білих кульок — і вона лусне, розбризкуючи стиглий сік.
Виходячи з дому, Бора вимкнула світло — і лампа у передпокої з тріском перегоріла. «Не забути купити запасні лампочки», — зафіксувала Бора самій собі завдання і, зробивши незграбний рух, як це може трапитись у новому, ще не освоєному помешканні навіть з дуже обережними людьми, боляче притиснула пальці дверима.
«Фольксваген-гольф» обережно виїхав за ворота, похрустуючи дрібними камінчиками під колесами. Вмостившись на передньому кріслі, Бора озирнулась. Дім зблиснув окулярами вікон їй навздогін. Ніби іронічно посміхнувся.
3
Вона й забула, як виглядають шкільні щоденники Влада. М’яті сторінки, сяк-так заповнені дитячим почерком, рясніли червоними чорнилами: «Плювався на уроці!», «Бігав на перерві за Сошенком!», «Ходив по партах!». Останні сторінки геть помальовані кульковою ручкою: самі лиш коні — на повний зріст, у гордій стійці з поворотом голови на глядача, у стрімкому галопі, із ретельно промальованими деталями — вуха, очі, грива, хвіст, копита…
А ось і те, що шукала — синій, як тоді казали, загальний — зошит. Її дівочий щоденник.
Почерк змінився майже до невпізнання: у цьому охайному чистописанні заледве проглядалися риси її теперішнього нерівного й розхристаного стилю. Та й давно не пише вона рукою довгих текстів. Усе — на комп’ютері: і ділове листування, і приватні листи, полетить Windows чи ще якась несподіванка станеться — і зникне, наче й не було. А ці зошити залишаться, бо рукописи, як відомо, не горять.
Ага, ось і про Володьку. На першій випадковій сторінці.
«Це ж додуматися! Сказав мені: назвемо нашу віллу твоїм ім’ям, там будуть дитячі кімнати, великий круглий стіл у кімнаті з каміном. Цього лише мені бракувало, спільного дому з Володькою!»
Надмірною дівочою самовпевненістю війнуло на неї, аж скривилася.
Прогорнула кілька сторінок взад-вперед, і Володька виник перед очима — але не обличчя, а його уважне мовчання, хоча, здавалося б, — як так може бути: погляд згадала, а риси обличчя — ні.
«Між нами не трапилося нічого такого, за чим довелося б шкодувати, але от згадую усе — і мені робиться не по собі, навіть соромно, немов я образила людину.
Зараз усе розповім. Почалося з того, що Володька пішов проводжати мене додому. Дорогою випитував, що мені цікаво, чим я захоплююсь, що збираюся робити у майбутньому. Відповідала йому однозначно, як вчителю, який трапився по дорозі, сама собі дивувалась, що так занудно відповідаю, ніби не про улюблених художників йшлося, а про уроки на завтра. Він мені неприємний, ось у чому діло. Від голосу до манери дивитися на мене. Особливо коли він думає, що я цього не помічаю.
Наступного дня прийшов без дзвінка, без попередження, приніс кілька альбомів. Простягнув, переступивши поріг: „Подивись. Я згодом заберу. А „Олену Кульчицьку“ дарую“.
Довелося впустити, запропонувати чаю. Він гортав сторінки, показував в альбомах улюблені репродукції.
Курт Гюнтер. „Акт. 1930“. Подивись, казав, кілька ліній, кілька плям, нічого зайвого. Фігура оголеної жінки. Запам’ятала саме цю роботу, бо не чекала, що хлопець так просто і природно акцентуватиме на цьому увагу, так само, як на пейзажі чи натюрморті. Ще щось показував, дивувався: мінімум засобів — максимум ефекту.
Френк Бренгвін. „Старий дім“. Графіка. Лише кілька штрихів — а дім як живий, і тінь від нього на землі, і вітер дерева хитає. Мало що запам’ятала з того, що він говорив. Хіба — про лаконічність і простоту. Мистецтво, цитував, починається з простоти, а найвище мистецтво піднімається до найвищої простоти.
Дивись, казав, це „Верби взимку“, Олена Кульчицька. Жодної лінії ні забрати — ні додати. Тобі не цікаво? Дякую, кажу, потім подивлюсь. А ці забирай, я вже подивилася. Я не хотіла аби він згодом за ними приходив.
Потім були квитки до театру. Не пішла, мала інші плани. Попереджати треба. Він не образився, навпаки — купив згодом квитки на балет. Від балету я відмовитись не змогла. В Оперному більш-менш нормально себе з ним почувала. Трохи заважав своїми поглядами, раз у раз дивився збоку, а я вдавала, ніби не помічаю.
Потім він домовився з отоларингологом перевірити, чому у мене так часто ангіни трапляються.
Його надмірна опіка мене дратувала, хоча деякі знаки уваги від нього приймала. Прийшов, знову з альбомами та книжками. Показував поганої якості репродукції. „Це Іван Косинін! — тицяв мені до рук, — чула про такого? Його роботи є у нашому Національному музеї. А хто про нього знає? Не чула про Косиніна? Геній зі Львова“».
Зашумів чайник на плиті. Бора відірвалася від читання, механічно всипала щіпку чаю до заварника, залила окропом і повернулась до читання.
«Дивно, що він за освітою технар. З нього був би непоганий мистецтвознавець. Він навіть у відпустку поїхав у цей, як його… Забула. По місцях Олени Кульчицької, одне слово. Листа надіслав, наприкінці — „цілую“. Приїхав — і кинувся до мене з розкинутими руками. Ледве вивернулась. Товаришувати з ним — одна річ, але оці жести, слова, погляди — це усе між нами неможливе, як він не розуміє? Сувеніри привіз, розповідав так довго, що я вже почала на годинник виразно поглядати. Ну справді, скільки можна сидіти в гостях?
Прощаючись, раптом наблизився і взяв моє обличчя у долоні — відсахнулася, відскочила від нього, як налякана кобила. Щось різке сказала. Перемовчав. Далі ходив, книжки носив, альбоми… Все якийсь привід знаходив, аби зайти. Сидів поруч, я часто замовкала, незручно було сказати: та йди вже! Намагалась натякнути мовчанням, воно ж буває різним. Мені здавалося, між нами виникало й росло напружене мовчання. Він це розцінював по-своєму, просто мовчки сидів у кімнаті поруч, і для нього, судячи з усього, це мовчання було природним. Але варто було сказати хоч слово, миттєво оживав і починав говорити. Гра „морська фігура на місці замри!“ — „відімри!“. На чергове моє „ми можемо бути лише друзями“ якось сказав: „Ти ще маленька. Ти ще не знаєш, чого тобі треба“. — „А ти знаєш?“ І він мені таке видав. Це ж додуматись! Сказав мені: „Назвемо нашу віллу твоїм ім’ям, там будуть дитячі кімнати, великий круглий стіл у кімнаті з каміном“. Цього лише мені бракувало, спільного дому з Володькою!
Одного разу я залишилась вдома сама. Точно знала, що він прийде.
Дзвінок у двері. Я не відчинила. Визирнула з вікна — він. Через годину-півтори знову хтось подзвонив у двері. Коли ще за годину пролунав дзвінок, я пішла відчиняти, впевнена, що цього разу це точно буде не він. Але це був Володька. „Що сталося? Я вже всюди був, де ти могла б бути…“ І погляд такий турботливий, аж нудить. Мені зовсім не подобаються хлопці такого типу. Все у ньому не подобається, хоч він і розумний, і ерудований, але усе не те, не те».
Бора налила собі велике горня чаю, відрізала кружечок лимона й обережно опустила на паруючу поверхню. В сімнадцять років їй подобались зухвалі батяри. З нахабнуватим поглядом, вдалими дотепами, швидкою реакцією, і щоб на гітарі грав. Він закінчував «Політехніку», батьки вже готували йому місце на заводі, а він поводився, як чемний хлопчик-мистецтвознавець, і не міг наважитись навіть взяти її за руку. Такий тоді ніколи б не міг викликати в ній цікавість.
А його, мабуть, лякала й одночасно приваблювала її зневажлива байдужість. Вона тримала його у напрузі, і саме це мало над ним більшу силу, аніж сотні раз омріяна ним у безсонні ночі, але насправді неіснуюча її прихильність та симпатія, яка рано чи пізно — він хотів у це вірити — мала перерости у кохання. Одного разу Бора поверталась додому з одногрупником Олегом — у них тоді спалахнув короткий роман — вони цілувались на сходах, зупиняючись на кожному повороті. І на одному з майданчиків вона глянула догори і побачила знайому постать — зіщулену, нещасну — Володька дивився у вікно, він навіть не озирнувся, коли Бора з супутником проходили повз нього. По напруженій, закам’янілій спині його було зрозуміло, що він і бачив, і чув, і знав, що саме її підбори зараз стукотять поруч, і якби мав куди сховатись, забився б у шпарку, нічим не видавши своєї присутності.
«Одного дня все закінчилось. Цього аж ніяк не чекала від причіпливого Володьки. Я гортала принесену ним книжку, він мовчки дивився на мене. Я набралась хоробрості: „Володю! Чого ти до мене ходиш?“ — „Ти не хочеш?“ — розгубився він. — „Це нікому не потрібно“. — Він помовчав, а коли заговорив, його голос звучав як чужий: „Ти хочеш сказати, що це тобі не потрібно?..“ Треба було йти до кінця, поставити нарешті усе на свої місця. „Це нікому не потрібно — ні тобі, ні мені“. — „Добре, — сказав він сівшим голосом. — Я піду“. — Метушливо підхопився. Незграбно поспішив до виходу. Я мовчки чекала, поки він взується, у нього все валилося з рук, шнурки не зав’язувались. Вже вийшов і кинувся назад, вхопившись за двері, які вже мовчки зачиняла за ним: „Я люблю тебе!“ Я розгубилась. Промимрила йому, що маю хлопця. Він скривився: „Справа не у цьому“. — „Справа у тому, — сказала я, — що ми ніколи не будемо разом“. Він тримав двері. „Ніколи“, — повторила в обличчя. Я тремтіла від суміші почуттів. „Прощавай“, — сказав він, відпускаючи двері. І пішов, а мені було гірко, я відчувала, як йому боляче. Але водночас мені стало легше — ніби щось важке з душі впало».
Він більше не нагадував про себе. І ніколи вона його більше не бачила. У цьому вона зараз була переконана: ні, не бачились вони після того вечора ніколи.
— Ма, це Катя, вона буде жити з нами.
Голос Влада веселий та впевнений. На півкроку за ним — дівчинка, тримається за його руку, не кремпуючись; а може, вдає, що не кремпується. Їй теж не більше вісімнадцяти. Такого ж зросту, що й син. Чорне волосся до плечей, фарбоване, пряма гривка з невеличким вискубом по косій — рівнобедрений трикутник вирізано з чілки. Юна Клеопатра. Мія з «Кримінального чтива».
— Ходімо чай пити, — каже на це Бора, аби мати час отямитись.
Вона вперше бачить Катю, хоча чула про неї останнім часом не раз. Дівчинка з паралельного класу, але познайомились (у сенсі — заговорили) вони з Владом вже після випускного. До того часу стосунки були на рівні «привіт!» — «привіт!». Катя почала ходити на заняття кінним спортом і побачила на іподромі знайоме обличчя. Два місяці знайомства — і заміж. Вчиться у Політехніці; теж нікуди не хотіла вступати, але мама наполягла.
— Владе, — опускається Бора на табуретку, — ти з батьками Каті говорив про ваше рішення?
— Що будемо жити разом?.. — Влад витягує з холодильника майже усе, що там є. — Наразі ні. Ми ж дорослі люди.
— Саме тому і маєш сказати про твоє… про ваше рішення, про плани на майбутнє…
— Він моїй бабці сказав, — подає голос дівча.
— А мама Каті — в Італії, — Влад вправно звільняє від обгортки пачку масла, посуває до Каті дошку із сиром, показує жестом — наріж. Сам береться краяти хлібину, свіжа паляниця мнеться, кришиться, розпадаючись на нерівні дірчасті окрайці, які важко буде намастити маслом.
Діти вдають, що усе гаразд, їхнє рішення жити разом — просте й логічне, але руки Влада виказують його хвилювання, вони роблять забагато зайвих рухів. Бора з усієї сили намагається бути розсудливою.
— В таких випадках ще таке запитують: на що ви будете жити? — запитує вона.
— Я ж працюю! — у голосі Влада лунає щире здивування.
— Мама мені гроші висилає, — додає Катя.
— Але так рано одружуватись — це… надто серйозно, — Борі важко дається ця розмова, вона намагається вибирати точні слова. Вона хоче запитати про головне, адже юних та недосвідчених можуть підштовхувати до одруження певні обставини, але вона не може сформулювати простого запитання, і тому каже зовсім інше: — Це дуже серйозний крок.
— Ми ж не одружуємося! — заспокоює її Катя. — Може, ще й не підійдемо одне одному.
Бора мовчить.
— До одруження ще далеко, — додає потенційна невістка. — Не хвилюйтеся! Я не вагітна!
— Наразі ми житимемо тут, — підхоплює син. — А далі буде видно.
Щось у погляді Бори змушує його додати, пом’якшивши тон:
— Це серйозно, ма. Ми ж дорослі люди.
Після чаювання син із дівчиною прибирають зі столу і зникають у Владовій кімнаті, зачинивши за собою двері. Цього вечора це виглядає як крапка на попередньому етапі життя. Сухий клацаючий звук стоїть у вухах: шлагбаум опустився, переділивши кордоном дотепер спільну територію.
Бора намагається у своїй кімнаті повернутись до свого роману, але не може написати ані рядочка. Цього вечора вона не здатна увійти у вигаданий нею світ, він зараз далекий, паперовий. Несправжній. Усі думки і відчуття — тут, у тому, що відбувається в її житті.
У кімнаті сина тихо-тихо. І не постукаєш у двері, не запитаєш якусь дурницю, не увірвешся без дозволу, аби ідеєю поділитися. І для роботи пропав вечір. Хіба спробувати розгорнути книжку, дивитися у неї до мигтіння в очах, перечитуючи одне речення знов і знов, так врешті-решт і не вникнувши у зміст.
Прокидається Бора від запаху кави, яким тягне з кухні. Чути легкі стрімкі кроки вздовж коридору, за ними — важке тупотіння, придушений сміх біля вхідних дверей: наздоганяють одне одного чи що? О восьмій ранку.
— Ма! — кричить Влад. — Ми пішли!
Бора виходить зі своєї кімнати, затягуючи пояс халата.
— Куди так рано?
— У басейн. Катя звідти на заняття, а я — на іподром.
Іподром поруч — за кілька хвилин ходьби від будинку. Влад вже років із десять туди бігає, а тепер здійснилась хлоп’яча мрія, тепер стайня на іподромі — місце його роботи. Борі важко примиритись із тим, що Влада не приваблює навчання у вузі. Він впевнений, що й без вищої освіти можна бути щасливим. Можна, звичайно, коли це звучить як абстрактна істина, а не тоді, коли чуєш це від свого сина, розумного та занадто самостійного. Суперечки наразі нічого не дають, вони вже не раз говорили на цю тему, і Бора тимчасово визнала аргументи сина. Після того, як він сказав: вступатиму, коли відчую потребу вчитися далі, а зараз не відчуваю. Весело й впевнено сказав, так, як вчорашнє: це Катя, вона буде жити з нами. Тоном, що не передбачає обговорення.
— Куди син вступає? Вже визначився? — цікавились знайомі. І не приховували щирого подиву в очах: — Нікуди?.. Працюватиме? Де?.. Це що ж, виходить, конюхом?.. — І відбирає мову. Аут, винос тіла. В очах запитання: і як ти це дозволила? Борі б віджартовуватись або уникати прямої відповіді, а вона спочатку відповідала, ніби як виправдовувалась, і дратувалася від себе, а потім навчилась говорити на тему найближчого майбутнього сина спокійно й впевнено. Від сина й навчилась.